Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, де Ніна прочиняє секретну кімнату

Вона йшла порожньою вулицею. Попереду усюди лежав білий-пребілий сніг, такий чистий і рівний, який міг бути лише тут, у вимерлому місті. Агов, люди, де ви? В небі клубочилися хмари, для контрасту майже чорні, обіцяючи нову хуртовину.

Вона знала, що має поспішати, тож ішла широким кроком у бік аптеки. Їм були потрібні ліки для Марчіна: щось таки сильніше за аспірин. Підліток від учора мав гарячку, від якої не допомагали ні звичайні пігулки, ні холодні компреси. І з кожною годиною ставало чимраз гірше.

Яцек про всяк випадок залишився у квартирі: раптом Марчінові стане зовсім зле. Перед тим вони встигли посваритися з цього приводу, бо жоден не мав бажання стирчати в помешканні із хворим хлопцем, зрештою домовилися тягнути сірники — і Ніна виграла. Тепер мала легке відчуття провини: все життя її вчили, що дівчата повинні сидіти вдома та приглядати за страждальцями, а хлопці створені для далеких та небезпечних мандрівок. От тільки це не мало сенсу: ані Ніна, ані Яцек не надто зналися в лікарській справі, а мандрівка до аптеки не вимагала жодних особливих вмінь: вистачало просто пари здорових ніг.

Упоравшись із докорами сумління, вона повернула на вулицю, де, як пам’ятала, була аптека. Уже бачила вивіску та двері… Чого вони широко відчинені? Їй зробилося трохи не по собі. Вона пришвидшила кроки, вбігла всередину та завмерла.

Усередину нанесло чимало снігу: вся підлога та ляда були заслані білим пухом. Посеред цього лежала перекинута полиця, а навколо, під снігом — ліки, розбиті ампули, розсипані таблетки та розм’яклі від вологи картонні упаковки. Спочатку вона подумала, що тут розважалася якась тварина, але слідів лап не видно. Тож, схоже, полицю просто перекинуло вітром. Бо Ніна та Яцек, коли були тут останнім разом, не зачинили двері.

Вона нахилилася та вигребла з-під снігу упаковку якихось ліків. Вийняла зсередини інструкцію — мокру, із розмазаним текстом. Наступна була не в кращому стані. На п’ятій вона спромоглася розібрати слово «гарячка», але не мала й гадки, чи це ліки проти гарячки, чи, може, гарячка — один із побічних наслідків.

Вона встала. Де у Вовчих Долах є друга аптека? Ніби вона бачила характерний зелений хрест недалеко від парку… Якщо поспішить, то може встигнути.

Направду треба було дуже поспішати, бо до міста наближалася буря: увесь білий, тихий світ, вже й так нерухомий, тепер завмер в очікуванні перших ударів вітру. На небі розповзалася величезна чорна хмара. Походила вона на страшного вовчиська зі скандинавських міфів, який націлився на розжарену до червоного сонячну кулю. Ніна навіть пригадала його ім’я — Фенрір (так звали гігантського сина Локі). Наприкінці часів вовк на ім’я Фенрір пожере сонце — і світу кінець.

Вона вже бігла в бік іншої аптеки — не спринтом, щоб не втомитися надто швидко, але втримуючи рівний, хороший темп. Їй пощастило, що під кількасантиметровим шаром снігу була таки справжня тверда замерзла поверхня, тож дівчина могла бігти в міру вільно.

Коли знайшла іншу аптеку, увірвалася туди, захекана, й обшукала полиці, поки тьма зовсім не огорнула сонце. Два препарати більш-менш підходили, тож вона запхнула упаковки до кишені, розумно вирішивши, що час на уважне прочитання інструкцій знайде потім. Вийшла й вже збиралася знову бігти, коли щось привернуло її увагу.

Навколо дещо змінилося, і то була не якась дрібниця, але велика неймовірна зміна. І як вона раніше того не помітила? Мабуть, через те, що поспішала, думала лише про аптеку.

Вуличка тягнулася ще кільканадцять метрів, а потім… потім край. Далі будинків не було: там, де нещодавно стояли гарні кам’яниці вісімнадцятого століття, тепер лежав білий порожній простір. Решта міста просто розчинилася в повітрі, наче її ніколи і не існувало.

Ніна підійшла туди, відчуваючи, як колотиться у горлі серце. Не мала часу, але підійшла. Стояла на краю міста, відчуваючи на обличчі перший подмух вітру, а потім нахилилася та відгорнула сніг долонею.

Під тонким шаром холодного білого снігу лежав чорний прошарок попелу. Він був ще теплий.

— Це була просто пожежа, — упирався Яцек, коли вони сиділи біля пічки, слухаючи, як монотонно завиває вітер надворі.

Щоразу, коли дмухало у вікно, Ніна здригалася. Повернулася вона з півтори години тому, але й досі відчувала в кістках крижаний холод. Завірюха наздогнала її, коли дівчина завертала на Рицарську вулицю. Останні двадцять метрів до будинку довелося йти майже наосліп, змагаючись зі снігом, який заліплював очі, та вітром, що обморожував вуха.

— Сам зметикуй, яка пожежа, звідки? Зараз зима, всюди сніг, а окрім нас, у місті нема нікого, хто міг би розвести вогонь. Крім того, звичайна пожежа нездатна перетворити увесь будинок на купку попелу.

— У такому разі що це було?

— Не знаю, — вона похитала головою. — Але я починаю боятися. По-справжньому.

— А раніше ти, значить, придурювалася?

Вона не відповіла. Марчін, що лежав на матраці біля пічки, дихав наче трохи легше, хоча, можливо, так лише здавалося. Може, вона лише хотіла, щоб хлопцеві стало краще, бо обидва вони — і Ніна, і Яцек — не знали, як переживуть смерть приятеля.

Думка про смерть навернулася так природно, що дівчина аж здригнулася. «Він і справді міг померти, — подумала вона, дивлячись на бліде, спітніле обличчя хлопця. — І зараз може».

— Ти точно щось наплутала, — впирався Яцек, ставлячи на пічку чайник. Принаймні води з розтопленого снігу не бракувало. — Може, там ніколи й не було жодних будинків.

— Може, — погодилася вона заради загального спокою.

Яцек зварив трохи каші, яку вони з’їли зі смальцем та шматочком прив’ялої моркви. Ніна не була впевненою, це пізній обід чи, може, рання вечеря. Через заметіль сонця за вікном не було видно, а стрілки кухонного годинника зупинилися на шостій двадцять — один Бог відає, ранку чи вечора. Марчінові, схоже, не спало на думку завести годинник, як і виставити деякі припаси за вікно, де вони могли б замерзнути. Сьогодні вранці вона нагодувала Алекса шматочками м’яса, що вже починало смердіти, а дві буханки запліснявілого хліба кинули до смітника. До того ж учора, переконані, що вони не затримаються тут надовго, вони з’їли запас сухої ковбаси та гуляш із банки. Тепер їм залишилися лише каша, квасоля, смалець та трохи старих овочів.

Марчін спав, рівно дихаючи. Ніна обережно торкнулася його лоба: хлопець досі був гарячий, але, здається, не так сильно, як раніше.

— Я ввімкну радіо, — казав Яцек. — Принаймні довідаємося, яка зараз година.

Вона кивнула. Може, впіймають якусь станцію та послухають музику. Або довідаються погоду, або… «Та хоча б щось», — подумала Ніна, що скучила за людськими голосами, які б не належали Яцеку та Марчіну.

Радіо спочатку традиційно певний час шуміло та тріщало, перш ніж із динаміків почувся фрагмент промови якогось політика.

— …створення базових умов… З’їзд Польської Об’єднаної робітничої партії…

— Нумо щось інше, — буркнула Ніна, чий відчай не був настільки великим, аби слухати такі речі.

Вони спіймали шматочок фортепіанного концерту (Ніні сподобалося, але Яцек крутив носом, мовляв, нудятина), а потім фрагмент аудіокнижки, на жаль, у динаміках шуміло так, що вони чули ледве кожне друге речення.

А потім із жахливого тріску виплив знайомий голос:

— …ви там? Ніна Марчак та Яцек……прийом… Це поручник Даніель Лис, це поручник…

Вони підхопилися зі стільців та припали до рації.

— Ми тут! — крикнув Яцек, але через нерви не до мікрофону, а до динаміка. — Ви нас чуєте? Ало? Чи ви нас чуєте?..

— Чую, не треба так кричати. Ніна з тобою?

— Так, — відповіла дівчина. Серце її калатало так, ніби готувалося вистрибнути з грудей, а голос Лиса ще ніколи не здавався їй настільки милим. — Ви приїдете по нас?

— Ми намагалися продратися крізь той сніг, але всюдиходи зав’язли в кучугурах…

— Тоді як ви маєте намір нас витягати звідси? — Яцек швидко перейшов від ентузіазму до явної ворожості. — Нам тут сидіти до весни?

— Вочевидь, що ні. Знайдемо якийсь спосіб. Можемо приїхати по вас, нехай тільки розпогодиться. Ви ж протримаєтеся трохи?

— А Тамара та Хуберт? Де вони?

— У безпеці, із нами. Що там взагалі сталося?

— Не знаю, ми нічого не пам’ятаємо.

— Як це не пам’ятаєте?

— А отак.

Вона поспішно переповіла про своє пробудження в бальній залі, а потім — про зустріч із Яцеком. У динаміках тріщало все сильніше, голос Лиса з кожною хвилиною ставав усе менш виразним. Ніні було далеко до експерта, але навіть вона розуміла, що зв’язок будь-якої миті може обірватися.

— І тут є один хлопець, місцевий. Марчін Пєтшицький. І ми бачили янгола, він, здається, напав на того хлопця! Тепер він поранений і має гарячку. Тобто Марчін, не янгол, янгол мешкає на костельній вежі… І зник шматок міста, наче хтось його випалив до голої землі, всі будинки… У нас ще є їжа, тож можемо трохи пересидіти, але я не знаю, як довго… Ми боїмося і… Марчін, здається, бреше, у нього є листівки, і тут є така дивна зачинена кімната…

Ніна замовкла, задихаючись. Це був не дуже точний рапорт, але лише на стільки її й стало.

По той бік панувала тиша, переривана тріском та шумом. Якби дівчина заплющила очі, то могла б собі уявити сотні людей, що ув’язнені в колодязі, і як вони кричать та дряпають нігтями по кам’яній стіні, на дні, так глибоко, що їхні голоси доносяться на поверхню вже стлумленими та ледве чутними. Саме так воно й звучало.

— Отими випаленими до голої землі будинками я б точно не переймався, — додав Яцек. — Ніні могло щось примаритися, вона сама…

— Тікайте звідти, — раптом сказав Лис, коли вона вже втратила надію, що той обізветься. — Хай не зараз, але біжіть, щойно розпогодиться. Прихопіть трохи їжі та заховайтеся в безпечне місце. Зачиніться та нікому не відчиняйте.

— Ми не можемо взяти із собою Марчіна. Він поранений, я ж казала…

— Залиште його та тікайте, тільки-но зможете. Ти зрозуміла?

— Тож ви знаєте, що тут відбувається? Невже Хуберт та Тамара щось накопали? Якщо так, тоді ми…

— Ти все зрозуміла? — це вже було не запитання, тільки тінь запитання, навіть тінь тіні. Було так тихо та ледь чутно, що Ніна не почула, а скоріше здогадалася, що той каже.

— Так, — підтвердила вона. — Але…

Зв’язок обірвався. Нічого такого драматичного, просто шум та тріск так погучнішали, що за ними вже нічого не можна було розчути. Хлопець продовжував волати в мікрофон, домагаючись відповіді, про що тут йдеться, але Ніна вже знала, що поручник Даніель Лис їх не чує.

Нарешті Яцек здався, вимкнув рацію та повернувся до дівчини.

— Відбився, — сказав він із переконанням. — Не розумію, чому ми маємо…

Він спинився на півслові, бо Ніна вже дивилася не на нього, а на матрац біля пічки. На матраці сидів Марчін, був він абсолютно притомний і дивився на підлітків своїми зеленими очима. Голодними очима.

— Ви залишили мені щось поїсти?

Яцек дав йому трохи каші, а Ніна підсунула чашку з водою. Хлопець випив, трохи пожував, не надто й багато, але як на хворого нормально, тому дівчина вирішила, що Марчіну, схоже, покращало, про його здоров’я можна більше не турбуватися. Втім, до таємничого підлітка все одно було чимало запитань, і ці запитання не давали їй спокою.

— Як почуваєшся? — запитала вона для порядку.

— Непогано, — він відсунув тарілку та машинально погладив собаку, який підійшов, ледве хлопець прокинувся. — Що сталося? Я втратив свідомість?

— А ти не пам’ятаєш?

— А що я повинен пам’ятати?

— Ти вийшов з будинку посеред ночі й зустрівся з янголом, — нагадав йому Яцек. — А потім зомлів і занурився в гарячку. Це завдяки нам ти живий, — додав він не без гордощів. — Добре, що Ніна роздобула ліки…

— А хто він, той янгол? — перервала дівчина. — І чого ти від нього хотів?

— Отже, ви знову мене в чомусь підозрюєте? — скривився хлопець, а Ніна на мить побачила в його очах невпевненість і ще щось таке, що визначенню не підлягало. — Людина ледве отямилася, а ви одразу на неї із запитаннями. Дайте трохи передихнути, а потім поговоримо, добре?

Але дівчина не могла втриматися.

Вона вибігла з кухні, зазирнула в кімнату та повернулася зі жменею листівок.

— А може, ти поясниш і це? — сказала вона, кинувши папірці на коліна Марчіна. — Я знайшла їх у шухляді. Їх там така купа, що це не можуть бути листівки, просто зібрані на вулиці. Це ти їх розповсюджував.

— Або хтось із твоєї родини, — додав Яцек, а Ніна кивнула.

— Ти від самого початку нас дурив. Коли був у гарячці, то марив щось про те, ніби я заради тебе ходила на озеро. Отже, що це означає?

— Не знаю. Сподіваюся, що ти мені поясниш.

— Я не пам’ятаю озера, а ти пам’ятаєш, тож якщо ми там зустрічалися, то це значить, що ти або зовсім не втрачав пам’яті, або втратив її пізніше за мене.

— Я не тямлю, про що ви. Яке озеро?

— Коли марив, ти знав, яке, — нагадав Яцек, але Марчін лише стенув плечима.

— Мабуть, я просто марив.

— А листівки? Про них також не знаєш?

— Ні. Я ж казав, що останні тижні для мене наче чорна діра. Навіть якщо я поклав їх до шухляди, то я цього не пам’ятаю. До речі, так само це могли зробити батько чи бабця. Вона ж працює в друкарні.

— А ця третя, зачинена кімната?

— Мама тримає там свій цінний кришталь і завжди зачиняє двері на ключ, коли Алекс удома. Я залюбки дав би вам ключ, але гадки не маю, де він лежить.

— А янгол? — упиралася Ніна.

— Хіба я можу щось пам’ятати, якщо був у гарячці?

— Отже, така твоя версія? Ясно. Просто перетворився на лунатика і пішов з дому, полялякати з янголом? Який перед тим на тебе напав?

— Лунатики бувають, а стосовно нападу, то я просто гадки не маю, що ви маєте на увазі.

Вона розтулила рота, але Яцек стиснув їй плече.

— Ходімо-но, — сказав він, а потім кинув Марчіну. — Ми зараз повернемося.

— Як на мене, можете й зовсім не повертатися, — хлопець знесилено прикрив очі, а пес поклав голову йому на коліна і тихо заскавчав.

Вони пішли до кімнати, яка слугувала їм спальнею. Яцек запалив свічку, і в приміщенні стало не так темно. Надворі мело-сніжило; у вікно бився вітер, заліплюючи його товстим білим шаром.

— Мабуть, даремно ти напустилася на нього із тими листівками, — сказав хлопець. — Він хотів щось сказати, але потім затявся й тепер слова від нього не дочекаєшся.

— Знаю, — буркнула Ніна із почуттям провини. Вона теж помітила ту невпевненість, той… біль? Так, здається, саме біль. Дай вони Марчінові хвилинку, про яку він просив, може, хлопець нарешті заговорив би щиро. — Але ж він від самого початку вішав нам локшину на вуха.

— Ти впевнена? Гадаю, що… в окремих питаннях напевне брехав. Але якщо не у всьому? Щодо озера — це могло бути чим завгодно, приміром, він згадав фрагмент книжки, яку читав або щось таке. У гарячці люди плетуть що попало. Я колись казав моїй мамі, що якщо вона лише відкриє вікно, то я туди полечу: в мене було запалення легенів і…

— А зустріч із янголом?

— А ти бачила, щоб він із тим янголом розмовляв?

— Авжеж, бачила. Як і ти.

— Аж ніяк, — хлопець енергійно похитав головою. — Ми були надто далеко й бачили, що янгол нахиляється над ними, немов щось пояснює. А з цього зовсім не витікає, що Марчін був притомний і що він пішов туди саме поговорити.

Ніна закусила губу, у словах Яцека була рація. Приміром, Марчін і насправді лунатик, а янгол злетів до нього запитати, чого він вештається уночі по снігу в самій піжамі? Малоймовірно, але і таке може бути.

— Лис сказав, що ми повинні тікати… — буркнула.

Яцек пирхнув.

— І тому ти маєш намір залишити пораненого та хворого хлопця? Бо якийсь клятий сучий син сказав тобі втікати? Пам’ятаєш, що він мені зробив?

Авжеж, вона пам’ятала. Лис, без сумніву, заслужив зватися сучим сином, але ж стосовно Ніни він залишався чесним, принаймні поки що. Ну, принаймні частково чесним.

— Ти ж йому теж не довіряєш? — запитав Яцек, і дівчина хитнула головою, погоджуючись. Не дуже впевнено, але хлопець, здається, цього не помітив.

«А якщо справді залишити Марчіну їжу та решту ліків, а потім піти собі? — подумала вона. — Знайдемо безпечне місце та почекаємо, доки Лис приїде за нами якимсь бульдозером. Марчін про себе подбає, це питання дня чи двох днів. Аби тільки буря вщухла».

Так, Ніна зовсім не була проти того, щоб заночувати нарешті в нормальних умовах. Тобто без кривавих плям на підлозі, без таємничої замкненої кімнати та інших загадок, які виникли, щойно вони перестріли таємничого зеленоокого хлопця. Крім того, вже набридла його брехня, бо навіть якщо Марчін у деяких моментах і був із ними щирий, то точно не у всіх.

Вона вже була відкрила рота, щоб все це викласти, але у Яцека був такий затятий вираз обличчя, що Ніна зрозуміла, що вона тільки згає час.

— Я не маю наміру звідси йти, — заявив Яцек. Потім розвернувся та знову пішов до кухні, а дівчина, бажала вона того чи ні, пішла слідом, бо вже трохи змерзла.

Весь вечір вони мовчали, заледве перекинулися одним чи двома словами. Яцек порпався на кухні, не придумавши собі іншої роботи, а Ніна витягла з бібліотеки «Quo vadis» та почала з того моменту, де зупинилася в першу страшну ніч. Тим часома Марчін задрімав біля пічки — або ж удавав, що задрімав.

Вони з’їли решту каші, накормили собаку, а потім Ніна вивела його прогулятися надвір. Хурделиця послабшала, але сніг досі валив, тож Алекс був незадоволений і швиденько повернувся до квартири. Коли услід за ним увійшла дівчина, струшуючи з капелюха білий пух, Яцек глянув на неї з-понад сторінок газети, це була «Трибуна Люду», єдиний номер, який тут знайшовся. Ніна підозрювала, що хлопець вже вивчив його напам’ять.

— Я пішов спати, — заявив він.

Вона кивнула.

— А я ще трохи посиджу. Хочу дочитати розділ.

— Добре.

Він запалив іншу свічку та пішов із нею до кімнати. Ніна залишилася сама. Майже сама, бо біля пічки спав Марчін. Їй спати не хотілося, але, чесно кажучи, читати вона також не мала бажання. Тож просто дивилася на тіні, що танцюють на стіні. Сплела долоні, намагаючись зробити з них кролика, — колись давно її навчила такого тітка. Але вона не пам’ятала, яким чином треба складати пальці, і кролик більше нагадував мокру курку. Нарешті вона облишила цю справу й долучилася до пригод Лігії та Вініція (хоча більше її цікавив Петроній). Деякий час вона читала, долаючи сонливість. Літери розпливалися перед очима, але дівчина вперто не хотіла лягати. Наче те, що таїлося назовні, тільки й чекало, поки вона засне, щоб негайно дотягнутися до неї.

Мабуть, якоїсь миті вона таки заснула, бо прокинулася уся задерев’яніла, із головою на столі. Метелиця вщухла, і у вікно потихеньку заглядав зимовий світанок. Ніна потерла затерплу шию. Яцек скоро мав вставати, а це означало, що вона могла трохи поспати в сусідній кімнаті.

Вона швидко перевдяглася біля ще теплої пічки — у кальсони та чоловічу сорочку — вона використовувала їх як піжаму. Вже збиралася вийти, коли почула тихий голос.

— Ви й справді маєте намір від мене втекти?

Вона підстрибнула, перелякана.

— Я думала, ти спиш.

— Не сплю, просто думаю.

— Й вигадав, що ми тебе боїмося?

Вона радше відчула, ніж побачила у напівмороці знайоме знизування плечима.

— Мені не треба нічого вигадувати. Я чув, як той чоловік попереджав вас по рації.

Вона підійшла ближче. Марчін відсунувся від неї у темряву, але Ніна встигла помітити тіні під його очима та неприхований біль на обличчі.

— А ми повинні боятися?

— Не знаю. А на твою думку, я небезпечний?

Їй довелося визнати, що ні. Навпаки, саме Марчін, здавалося, чогось боявся. Боявся — й водночас відчував себе нещасним.

— Я бачив синці на твоїй шкірі, — сказав він раптом, а дівчина здригнулася. Марчін, схоже, це помітив, бо поспішно додав. — Я не підглядав, просто випадково глянув — і одразу заплющив очі. Але синці я помітив, вони старі, але ще помітні.

— Що ти знаєш про синці… — буркнула вона.

Хлопець завагався, а потім підтягнув угору сорочку та розвернувся. На його спині були помітні чотири вже пожовклі смуги, наче сліди від удару ременем. Ніна зрозуміла, що це значило: зовсім недавно ці сліди були синіми та набряклими кров’ю.

— Мій батько, — пояснив Марчін. — Мав важку руку, так говорила про це мати. Але лише для мене, моєї сестри й пальцем не торкнувся. Уважав, що хлопця треба тримати на короткій дистанції, а я постійно підставлявся. З різних причин.

— Він мертвий?

— Що?

— Ти говориш про нього в минулому часі.

Обличчям підлітка промайнуло занепокоєння.

— Кажу так, бо, можливо, більше його не побачу. Правду кажучи, не дуже й хотілося б.

— А твоя сестра? Як гадаєш, де вона тепер?

— Сподіваюся, в гарному місці. Це мила дитина, — сказав він несподівано ніжно.

— Мій молодший брат також милий, — зітхнула Ніна. — І я також не знаю, чи побачу його колись…

— А ті синці, звідки вони в тебе? Батько б’є тебе, як і мене?

— Вчителька біології, — пояснила вона, трохи подумавши. — Монашка. Я живу в школі-інтернаті, а не з батьками. Це доволі складна історія.

— Якщо є бажання, можеш розповісти. Часу в нас вагон і ще маленький візок.

Дивно, але таке бажання насправді було — дарма що Марчінові вона й досі не надто довіряла. Те, що сталося в Інституті Тотенвальд, було великим секретом, тож розповіла хлопцеві почасти офіційну, а почасти правдиву версію. Клята магія раптом перетворила її на сироту, і, хоча батьки її понині живі-здорові, відтоді вона із ними не бачиться. А комуністи від щирого серця взяли її під опіку та віддали до школи-інтернату. Не розповіла найважливіше: що в Інституті хтось за неї помер і що вона досі про нього (чи про неї) згадує — якщо той анонімний підліток насправді існував. Але про це вона навряд чи сказала б, навіть якби не зважала на секретність.

Коли вона завершила розповідь, хлопець довго мовчав, і тоді Ніна вирішила обізватися сама.

— Ти насправді не знаєш, що сталося в цьому місті?

І одразу пошкодувала про те. Ех, не варто було питати, мабуть, це знищило крихкий зв’язок довіри, який між ними виник…

— А ти крутий детектив, так? — пирхнув Марчін. — Ніколи не відступаєш.

Але промовив це жартівливо, без сарказму, й дівчина зітхнула з полегшенням.

— Ти ще залишишся тут ненадовго? — запитав він. — Навіть якщо ви хочете тікати завтра, то п’ять хвилин нічого не вирішать.

У цьому була тінь колишньої злостивості, але Ніна вже знала, що Марчін утомлений і наляканий. А передусім — дуже самотній. І саме це вразило її найбільше: його самотність. Хлопець від самого початку пробуджував у ній змішане відчуття: роздратування, співчуття, може, навіть трохи переляку. А тепер співчуття явно переважало.

— Я залишуся.

Поки він засинав, Ніна сиділа поряд. Подумала раптом, чи не взяти його за руку або торкнутися плеча, але відмовилася від цієї ідеї. На думку їй не спадало нічого розумного чи втішного, що вона могла б сказати. Так вона і сиділа собі мовчки, а тим часом у вікно за спиною широкою смугою вливався світанок.

Вона вже думала, що хлопець спить, коли Марчін розплющив очі та пильно глянув на неї.

— Він знищить усе, що встане в нього на шляху, окрім себе самого.

Повіки його опустилися, груди глибоко здіймалися. Отепер він точно заснув.

Ніна звелася на ноги.

Лис наказав їм тікати, як тільки перестане мести.

Яцек упирався і хотів залишитися, головним чином тому, що не довіряв Лисові й охоче вів себе всупереч порадам поручника.

А Ніні треба було прийняти рішення. Дарма що Марчін пробуджував у ній співчуття і що здавався невинним, коли спав. Дівчина і досі йому не довіряла, її краяли великі сумніви. А сам Марчін аж ніяк не пояснював дивні речі, що діялися навколо нього. Приміром, він назвав її детективом, але хіба Ніна говорила йому, що веде слідство? Це могла бути випадковість, але також могло означати, що вони вже зустрічалися раніше і хлопець чудово все пам’ятав.

Вона вийшла з кухні та наблизилась до таємничої кімнати. Натиснула на клямку, як робила це багато разів. Вочевидь, двері таки були замкнені на ключ, тож вона зазирнула в дірку для ключа — це вона також робила раніше і за кожним разом бачила лише шматочок темної завіси. Вона приклала до дверей вухо: тиша, все ще та сама.

Може, двері дійсно зачинила мати Марчіна, яка не хотіла, аби пес порозбивав її цінний кришталь.

Але раптом їх зачинив сам Марчін?

Вона спробувала встати на місце хлопця. От лежить вона, важко поранена, ледве рухаючись і стікаючи кров’ю, ще й у голові паморочиться. А на сходах вже кроки двох людей, які от-от увійдуть до квартири. Тим часом — Ніні це добре відомо — в кімнаті знаходиться щось таке, чого чужі в жодному разі не повинні бачити. І немає коли це кудись винести та заховати! А якби навіть і було коли, то все одно — немає сил.

Залишилося якихось двадцять секунд, щоб запобігти неминучому. Тож вона хапає ключ, що стирчить в замку, повертає його, а потім… От-от, що потім? Ключ неможливо сховати в кишеню, бо чужі легко його знайдуть, хоча б перев’язуючи пораненого чи допомагаючи перевдягтися. В замку його теж зі зрозумілих причин не можна залишити.

Що б вона тоді зробила?

Вона уважно оглянула коридор. У тьмяному світлі проступали вішак, шафка, чоботи та комод, на якому стояла ваза.

Зимовий одяг та чоботи вона одразу відкинула — у ситуації, коли всі зносили знайдений у спустошеному місті одяг, ніяке пальто, куртка чи черевики не були безпечним місцем для схованки. Тож залишалася ваза.

Ніна підняла її та перехилила. На руку витекло трохи мутної смердючої води, а потім випав сріблястий ключ. Вона витерла його об штани та встромила в замок. Прокрутила, а вже коли збиралася натиснути на клямку, подумала от про що.

Коли саме, в яку мить поручник Лис порадив їм утікати? Чи не тоді, коли Ніна згадала про зачинену кімнату?

Розум підказував, що слід негайно розбудити Яцека, але цікавість перемогла. Бувають такі моменти, коли найрозсудливіша людина не в змозі втриматися від нерозсудливих вчинків.

Вона штовхнула двері та — дуже обережно — зирк усередину.

В кімнаті, на перший погляд, не було нічого таємничого, все таке типове. Звичайнісінька зала, де у серванті — кришталевий посуд, а попід стіною — двійко крісел. Але то було лише на перший погляд. Ген далі, в кутку, вона помітила на підлозі темну форму і, різко відстрибнувши, зачепила столик, з якого посипалися на підлогу чорно-білі малюнки.