Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ДРУГИЙ, де Ніна знову вирушає в подорож, навіть не підозрюючи про її мету

Ніна Марчак, — сказала сестра Анзельма, заглядаючи в щоденник.

Вона була старою, мала принаймні сімдесят років, як не більше, а чотирнадцятирічній дівчині, яка сиділа по той бік столу, взагалі здавалася засушеним коником. Проте справжні коники навряд могли носити рясу та окуляри з дротяною оправою, що їх монахиня саме насадила на ніс, аби розглянути дівчину.

Ніна чекала, склавши руки на колінах. У чистому синьому піджаці та в береті, зсунутому на ліве вухо точнісінько так, як наказують внутрішні правила, вона була ніби втіленням ґречної учениці.

Сестра Анзельма кахикнула.

— Ти ж розумієш, що мені доводиться приймати непросте рішення, еге ж? Знаєш, чого ти тут?

— На жаль, сестро, не знаю, — відповіла Ніна. — Ніхто не був такий ласкавий, аби щось мені пояснити. Сестра Йоанна просто прийшла за мною до класу та наказала навідатись сюди.

— Гмм… — цього разу кахикання подовжилося, відтак погляд старої монахині уп’явся в щоденник. — З математики та польської, як видно, самісінькі п’ятірки, з історії, фізики та географії також доволі непогано, зате з біології слабко, а латина… мабуть, тобі доведеться більше попрацювати над латиною, моя люба, бо це ж така шляхетна мова. Нею говорили перші християни. Але ж кажуть, ти не віриш у Бога, — сестра підкреслила тоном слово «кажуть», наче сподівалася, що дівчина заперечить ці жахливі чутки.

— Перші християни говорили, імовірніше, на арамейській, — виправила Ніна. — І так, я не вірю в Бога.

Сестра Анзельма уважно споглянула на неї.

— Дивно, що ти не бунтуєш проти того, аби ходити до костелу.

— А якщо бунтувати, це щось змінить?

— Ні, — визнала монахиня. — Усі наші учениці раз на тиждень мусять брати участь у святій месі. Такі вже правила. Але я б очікувала з твого боку… ну, скажімо так: більше протестів, особливо беручи до уваги, що в неділю більшість дівчат воліли б виспатися.

— А я люблю костели, — Ніна знизала плечима, а оскільки сестра Анзельма досі підозріло дивилася на неї, то швидко додала. — Так, справді. Особливо старовинні, пам’ятки архітектури. У нашому дуже гарні вітражі сімнадцятого століття та барочні образи. А рано вставати мені, навпаки, подобається. Я люблю сидіти на лавці та думати про різні речі. Костел завжди налаштовує мене дуже романтично, особливо коли грають органи, а сонце грає барвами на дерев’яних лавах…

— Ти намагаєшся з мене кепкувати?

— Ні, авжеж ні, — Ніна трохи почервоніла.

— Це добре, бо я бачу, що в тебе проблеми із поведінкою. Сестра Іммакулата скаржилася, що ти нахабна.

— Сестра Іммакулата вважає, що я піду до пекла, тож я їй сказала, що якщо я й піду та проведу там вічність, то принаймні вона могла б дати мені трохи спокою на землі.

— Це було нахабно.

— Трохи було, — визнала Ніна чесно. — Але вона постійно має до мене претензії. І…

— Так?

— Нічого, — дівчина стиснула губи.

— Але ж, кажуть, ти ставиш під сумнів знання сестри Іммакулати.

— Вона справді вірить, що світ створив Бог, за сім днів, і що він зробив Єву з ребра Адама. Але ж теорія еволюції…

— За мого часу діти не починали говорити, якщо їх не запитували, — сестра Анзельма суворо глянула на Ніну. — Сподіваюся, що і ти візьмеш собі це за правило.

— Це дуже нерозумне правило, — запротестувала дівчина.

— Насправді? І чому ж?

— Скажімо, у будинку почалася б пожежа, а я не могла б сказати про це сестрі, доки сестра не запитала б мене. Або якби я помирала від якоїсь раптової хвороби…

— А ти помираєш?

— Ні, але ж, сестро, ви ж розумієте, що цього неможливо передбачити достеменно, хіба ні? — сестра знову спохмурніла, тож Ніна додала поспіхом. — Я не намагаюся кепкувати, кажу щиро.

— За мого часу, — завела знайому пісню сестра Анзельма, — нахабних дітей учили ременем. По голому тілу. Це дуже допомагало гартувати характер, запевняю тебе.

— Я не сумніваюся. І напевне це також сповнювало дітей справжньою християнською любов’ю до решти світу, — Ніна зупинилася. — Цього разу це була насмішка. Перепрошую.

Зморщені щоки сестри Анзельми розчервонілися.

— Ти вважаєш, що дуже розумна?

Але Ніна промовчала. Напевне все, що вона скаже, повернеться тільки на зле.

Монахиня зітхнула.

— Ну гаразд. Якщо забути про твою поведінку, оцінки в тебе достатньо непогані, аби звільнити тебе від занять до кінця тижня. Збирайся, ти їдеш на канікули раніше. Твій опікун чекає в машині перед школою.

Дорміторій[3] здавався тепер, посеред дня, абсолютно порожнім: усі учениці були на уроках. Порожнім та спокійним — таку спальню Ніна навіть змогла б полюбити. У вікно зазирало проміння зимового сонця, падаючи на п’ять ретельно заправлених ліжок (монахині не любили безлад), а крізь товсті стіни ледве пробивався шум звичайного шкільного життя.

Ніна витягнула валізку з шафи та почала пакуватися. Білизна, три теплі спідниці, два светри, одна трохи елегантніша сукня… Стоп, а навіщо, власне, елегантна сукня? Адже в неї не буде можливості її надягати. Дівчина важко зітхнула. Крім того, сукня все одно не була надто вже гарною. Не була й бридкою — скоріше, ніякою. Ніна, яка полюбляла тюль, мережива та рукава-буф, дивилася на це солідне сіре ніщо із винятковою огидою.

Зараз усе її вбрання виглядало саме так. Було зручним, практичним, із доброго матеріалу. І — смертельно нудним. Вочевидь, його обирала не Ніна, а Єва Вишневська, комуністка, яка разом із Лисом тепер була її офіційною опікункою. На початку січня вона приїхала до Богуславця, привезла Ніні нові документи, а потім заявила, що дівчина, яка росте, потребує зміни гардеробу. Узяла її до кравчині й навіть цікавилася її думкою, але Ніна була такою зажуреною, що лише повторювала «мені все одно». Урешті-решт, вона б все одно мало що могла змінити. Комуністи платили за її школу з інтернатом, за вбрання та всі розваги. Інколи вона й насправді почувалася сиротою. Вона мала батьків, але вони залишилися у Вроцлаві, а вона не могла з ними контактувати. Якби вона це зробила, то мати й батько померли б. Так діяла магія.

Ніна гнала одну думку про це.

Вона поклала сукню до шафи, зняла синій шкільний піджак і скривилася. Синці на її руках, вчора ще майже невидимі, нині розквітли буйно-червоним кольором.

«За мого часу нахабних дітей вчили ременем. По голому тілу. Це дуже допомагало гартувати характер, запевняю тебе».

Вона гірко посміхнулася сама до себе.

Акуратно складений піджак вона поклала на подушку, старанно уміщуючи поверх нього синій берет. Дівчата зі школи святої Луції звали ті берети «налисниками», бо незалежно від того, як людина їх надягала, вони все одно нагадували тісто, що стікало з голови. Мало кому це було до лиця, і Ніна не була винятком, бо налисникоберет підкреслював її трикутне обличчя та відкривав шрам на лобі. Ніна охоче завісила б його чубчиком, але, на жаль, у школі визнавали лише один спосіб зачіски: волосся, зібране назад та зв’язане стрічкою або навіть сплетене в косу.

Що ж, принаймні на канікулах вона ходитиме у звичайному капелюсі.

Вона вдяглася, схопила валізочку та збігла сходами. «Твій опікун чекає перед школою на машині», — казала сестра Анзельма — але ні, поручник Даніель Лис стояв у передпокої, фліртуючи із молодесенькою черницею, яка хихотіла та пашіла під його поглядом. «Як він це робить?» — замислилася Ніна, оскільки Лис був не лише рудий, але ще й доволі бридкий. Втім, вона не мала часу, щоб вирішити це питання, бо поручник саме її помітив.

— Ось і ти, — сказав. — Давай цю валізку, я занесу її до автівки.

Ніна слухняно пішла слідом.

— Куди ми їдемо? — запитала, коли валізка вже спочила в багажнику.

— Я все поясню, коли до нас долучиться Хуберт, добре?

Вона кивнула. Іншим разом вона напевне почала б наполягати, але сьогодні вона й так добряче випробовувала своє щастя під час розмови із сестрою Анзельмою. Більшу частину свого життя вона була ввічливою дівчинкою, тому суперечки із дорослими досі залишалися для неї новим досвідом.

Вони зупинилися кілометрів за п’ятнадцять, перед міською школою-інтернатом імені святого Анджея. Будівля була дуже схожа на ту, в якій вчилися ліцеїстки. Лис вийшов, але всередину не заходив, а просто сперся об капот машини та запалив цигарку.

— Ви не підете по Хуберта? — запитала Ніна, встаючи із заднього сидіння.

— Я вже був тут раніше, сказали, що відпустять його після третього уроку. Чи то, — він глянув на годинник, — за якісь десять хвилин.

— Ага, — буркнула дівчина.

— Там позаду є два термоси та трохи канапок, якщо ти зголодніла.

— Дуже мило, але я не голодна, — буркнула вона, розуміючи, що поводиться не вельми ґречно.

Вона досі не розуміла, як сприймати «їх» — комуністів. Лис восени врятував їй життя, а зараз (вона знову й знову поверталася до цього) разом із Євою Вишневською платив за її школу. Але в неї язик не повертався йому дякувати — надто після того, що він свого часу зробив Яцеку.

— Я не намагаюся бути милим, — зітхнув Лис. — Якщо ти вважаєш, що почастувати когось канапкою дорівнює бути із кимсь милим, то в тебе й справді невисокі стандарти.

— Я і не вважаю, — Ніна не хотіла справляти враження ані ввічливої, ані неввічливої, і тому завжди небезпечно балансувала між тим і другим,

— Як воно в школі? — недбало поцікавився Лис.

— Ох, пречудово, — відповіла вона, оглядаючи гострий дах будинку святого Анджея. Знадвору той виглядав оманливо спокійним, аж важко було повірити, що там навчається кількасот хлопців-підлітків. — У мене купа приятельок. І всі вони буквально люблять мене. Якби я хотіла, то на кожному уроці могла б сидіти за партою з іншою людиною. Мене обсипають подарунками й постійно хочуть, аби я писала їм у дівчачі щоденники. Мені вже аж набридло малювати всі ті сердечка та квіти, а вірші…

— Якщо ти намагаєшся бути саркастичною, то треба ще багато чого навчитися, — сказав Лис.

— Неправда, — буркнула Ніна. — Здається, в мене із тим цілком непогано виходить. Напевне це через те, що я чимало тренуюся.

Насправді останні три місяці вона багато плакала — сумувала за батьками і страшилася, що вже ніколи їх не побачить. А Велике Різдво, що вона провела у ненависній школі серед черниць, яких вона не любила і які не любили її, було найгіршим в її житті. Попри те великі свята все одно виявилися відпочинком, бо нарешті вона могла залишитися сама, без однокласниць, які дурнувато хихотять за її спиною та відводять погляди, коли вона до них підходить.

Тут, у школі святої Луції, Ніні не вкидали в постіль жаб, не штовхали її на перервах і не плювали в суп у їдальні. Були вони для цього надто дорослими. Але вони так ігнорували її, наче вона була Невидимцем з роману Веллса. Якщо з нею і спілкувалися, то зазвичай це були короткі повідомлення: посунься, комуністко, не затуляй мені світло, йди звідси, віддай, не бери. Спочатку вона намагалася пояснювати, що атеїст і комуніст не обов’язково одне й те саме, але тим лише погіршувала своє становище. Потім припинила пояснювати — і це також було погано.

О, як багато можна розповісти Лису! Про те, як воно: сидіти в їдальні за окремим столиком, бо за іншими столиками місця «зайняті»(хоча насправді місць вистачало). І про те, що коли вони мали розбитися на двійки, вона завжди залишалася сама (у класі було рівно сімнадцять дівчат), а коли вчителька наказувала їй долучитися до якоїсь пари, ті двоє не відзивалися до Ніни й не дозволяли нічого робити, а потім її карали за лінощі, ніби те, що на уроках вона сидить та витріщається у стіну — це її провина. І як вона гаяла перерви за читанням книжок, і як Маріанна з дев’ятого «Б» відзначала народини та частувала всіх тістечками, а єдиною, для кого тістечка не знайшлося, була саме Ніна… Не те щоб їй дуже кортіло тих ласощів або ж приязні дівчаток, але воно все одно було боляче, особливо якщо пам’ятати, що в тій, попередній школі Ніна була однією з найулюбленіших учениць.

Вона могла б про все це розповісти, але в результаті нічого не сказала. Та й від будинку вже йшов, тягнучи валізку, худий п’ятнадцятирічний хлопець. Ніна впізнала його саме за худорлявою статурою, бо Хуберт знову був чорнявим, як тоді, коли вони вперше зустрілися в Маркотах.

— Привіт, — буркнув він, ставлячи валізку поряд із автом.

Лис вкинув її до багажника, а Ніна обійняла хлопця, не дуже зграбно. Якось вони обидва не любили публічних ніжностей.

— Все нормально? — запитав Хуберт, а дівчина, подумавши, кивнула.

Останні три місяці вони бачилися лише раз, ще й на відстані, бо учням обох шкіл забороняли зустрічатися чи навіть виходити в місто без опіки черниць.

— А ти як?

— Нормально, — визнав Хуберт. — Ця школа досить непогана. У них тут навіть драмгурток і на тому тижні ми ставили «Життя святого Станіслава Костки[4]». Якась жахлива п’єса про хлопця, що втік із дому, бо мріяв стати ченцем. Але Шекспіра чи навіть Словацького нам навряд дозволять, тож краще це, ніж зовсім нічого. Щоправда, вони мене не люблять…

— Черниці?

— Черниці, так. Кажуть, ну, знаєш, що я дитя гріху, бо мої батьки не мали шлюбу. Але хлопці в класі — нормальні.

Що ж, принаймні Хуберт знайшов приятелів у новій школі. Ніна уважно придивилася до нього: підліток здавався майже задоволеним, що в його випадку означало, що він не мав такої похмурої міни як зазвичай. І він трохи набрав ваги. Вочевидь, і надалі залишався худим, але ця щуплість уже не лякала. Ніна зітхнула із полегшенням, бо це вона намовила Хуберта на співпрацю із комуністами й зараз певним чином відповідала за нього.

— А що із твоїм волоссям? Ти його пофарбував?

— Пофарбував, — він аж розплився в усмішці. — Хай там що кажуть, а я вирішив, що чорний колір більше мені лічить.

І справді, із темною чуприною він здавався трохи блідим романтичним поетом, а зі світлою — збляклим духом або негативом фото. Але яким дивом йому це дозволили? Ніні не можна було навіть чубчика відпустити, а йому вдалося перефарбувати волосся!

Коли вона запитала його про це, Хуберт недбало стенув плечима.

— Я їм сказав, що мене переслідують і тому я повинен змінити зовнішність.

Вона витріщила очі.

— Вони повірили?

— Я справді непоганий актор. Крім того, саме прийшли документи від Лиса, і сестра-настоятелька, схоже, вирішила, що я не брешу. У тебе також нове прізвище?

— Так, я тепер звуся Марчак. Ніна, а не Яніна, як раніше. Ніною я залишилася, бо пані Вишневська сказала, що я все одно буду забувати.

— А я Хуберт Єжицький.

— Сідайте, — поквапив їх Лис, який нарешті закінчив перекладати речі в багажнику. — Ми вже й так запізнюємося.

— Ви збиралися нам сказати, куди ми їдемо, — нагадала Ніна.

— Я скажу, як тільки рушимо.

— Ви відправляєтеся до Вовчих Долів, це таке невеличке містечко у Карконошах, — пояснив поручник Лис. — Дорогою ми зустрічаємося із Тамарою та Яцеком, а на місце вас відвезе товаришка Вишневська. Вона буде вами опікуватися. Сподіваюся, що ви непогано проведете свята.

— Проведемо свята? — у голосі Ніни забриніла недовіра. — Так ми їдемо туди на свята?

— Вочевидь, а ти як гадала?

— Ми ж мали на вас працювати! Ви пам’ятаєте? Червоні Капелюшки, магія, отакі всілякі справи.

Власне, що її так обурило? Адже вона не хотіла працювати на комуністів. Може, це було наслідком того надзвичайного напруження, яке вона відчувала влітку в Маркотах, а потім восени в Інституті Тотенвальд. Авжеж, там їй загрожувала смерть і були моменти, коли Ніна півжиття віддала б, аби знову опинитися дома, в безпеці, та все одно вона сумувала за тим часом. Сумувала, хоча казала собі, що це геть нерозумно.

— Я пам’ятаю, — дорогою Лис оминув віз із вугіллям. — Але перш ніж ми довіримо вам якесь завдання, ви мусите трохи потренуватися.

— Потренуватися в чому? — Хуберт, який сидів поряд із Ніною, нахмурився. — У наших силах? То я собі зі своєю даю раду. Досі в школі ніхто не додумався, що я маю якусь там магію.

Він клацнув пальцями, і над кінчиком одного з них спалахнув вогничок. Хуберт бавився якийсь час, перекидаючи його з руки на руку, а потім загасив. Ніна відвела погляд. Вона також мала силу, але, на відміну від Хуберта, не могла над нею панувати.

— Йдеться не лише про магію, — терпляче тлумачив Лис. — Ми хочемо навчити вас деяких важливих речей.

— Наприклад яких?

— Наприклад, як захищатися, якщо хтось нападає. Щось таке. Бо навіть привида можна поранити. Навчимо вас стріляти та битися голіруч. Завдяки цьому ми вас убезпечимо й будемо менше щодо вас перейматися.

— Ми отримаємо пістолети? — Хуберт намагався зберігати байдужість, але очі його підозріло блиснули.

— Ми про це подумаємо.

Ніна глянула в очі Лиса, що віддзеркалювалися в маленькому люстерці, а чоловік відвів погляд. Він знає, подумалося дівчині. Він знає, що звичайна зброя рідко діє на привидів. Але він просто не може нічого більше нам запропонувати, жодним іншим чином нас не захистити.

Вони прямували на південь. Лис мовчав, Ніна та Хуберт розмовляли на задньому сидінні, компенсуючи три місяці розлуки. Хлопець розповідав їй про виставу та про Різдво, проведене разом з Яцеком (Ніна відмовилася від запрошення Тамари, бо вирішила, що гість, який постійно рюмсає, лише псуватиме атмосферу свят). Ніна у відповідь розповіла про налисникоберети і що на уроки гімнастики дівчата приходять у панчохах, бо голі ноги, як на монахинь, це непристойно. Не хотіла говорити ані про однокласниць, які її ігнорують, а про синці під светром і поготів. По-перше, Лис увесь час підслуховував. По-друге, Хуберт явно був у доброму гуморі, і дівчина не бажала псувати йому настрій — однак він не мав змоги допомогти.

Близько другої вони нарешті відкрили термоси, що лежали на задньому сидінні. В одному був бридко-гіркий чай, точнісінько такий, який любив Хуберт (може, щоб скоріше померти), а в другому, навпаки, дуже солодка кава з великою кількістю молока, улюблений напій Ніни. Тож Лис намагався бути приязним. Дівчина завагалася, беручи свій термос, але відчула таку спрагу, що їй стало байдуже. Вона випила кави, а потім почала змагатися з ковбасою на великому шматку свіжого хліба.

Хуберт жував другу канапку, поглядаючи у вікно, за яким пролітали зимові краєвиди.

Авто мчало повз білі поля, де самотньо стирчали пугала, та повз голі дерева, обсипані воронами, наче чорними нашорошеними дичками. Проїжджали вони крізь занедбані села та сонні малі містечка, інколи на горизонті показувалося й велике місто, із коминами, що диміли в сіре небо, але Лис зазвичай міста оминав, прямуючи бічними шляхами.

За Зеленою Гурою вони зупинилися під лісом, аби поручник зміг перевірити подальшу трасу. Він вийшов, розклав на капоті машини карту та вивчав її з нахмуреними бровами, а Хуберт скористався оказією та побіг дивитися, як сонце просвічує крізь гілля (Ніна вважала, що він не вигадав про гарний пейзаж, як це вигадують інші хлопці, просто щоб сходити до вітру). Дівчина прогулювалася порожньою дорогою туди-сюди, дивлячись, як від кожного її подиху з рота йде пара.

Ліворуч від дороги ріс дубовий ліс, праворуч аж до обрію тягнулося порожнє поле, на якому дві сарни шукали під снігом їжі. Ніна спостерігала за ними хвилинку, а потім підійшла до Лиса.

— Ми справді їдемо до Вовчих Долів просто на канікули? — запитала.

— Справді, — чоловік склав мапу. — Ми не плануємо відвезти вас до лісу та вбити, якщо боїшся саме цього. Я знаю, що ти не найкращої про нас думки, але ми не вбиваємо дітей.

— Хіба що не маєте іншого виходу.

Ніна подумала про Інститут Тотенвальд, про те, як отримала червону картку та чекала своєї черги, щоб померти. Лис тоді врятував їй життя, але питання було, чи не зробив він це коштом когось іншого. Ніна повірила, коли він заперечив, бо хотіла в це вірити, але інколи брали сумніви.

— Хіба що немає іншого виходу, — спокійно погодився Лис, і спокій цей здався страшнішим за лють (а також у ньому бриніли сум і втома, але Ніна воліла те не помічати).

Вона також мала потенційно небезпечну силу, яку досі не могла опанувати. Знала про це й інколи думала, що для всіх було б краще, якби Лис її ніколи не рятував. Якщо вже інші діти з нестабільними силами йшли на смерть, то чому мала жити вона?

Поручник, мабуть, подумав про те саме, бо сховав мапу до кишені й глянув на Ніну.

— Я вважаю, що ти могла б краще пізнати свою силу, якби більше тренувалася, — сказав. — Бо насправді ти ніколи такого не пробувала. Твоя сила діє, коли сніжить?

— Діє, але кожного разу, як я нею користалася, то спричиняла комусь кривду, — Ніна стиснула губи.

— То йди туди, де нікого немає. У Вовчих Долах є сухий ліс, де немає жодних тварин, а людей і поготів.

— І саме тому ви хочете запхнути нас туди на свята?

Хуберт виринув із лісу і підійшов до них.

— Мені теж хотілося б зрозуміти, чому ми, справді, їдемо до Вовчих Долів. Ви не могли обрати місця десь ближче?

— Це єдине місто в усій Польщі, де до цього часу не зареєстровано жодного магічного інциденту. Жодних привидів, чудовиськ, магії чи навіть янголів.

Хуберт здавався трохи розчарованим, а Ніна нахмурилася.

— Звідки, власне, ви про це знаєте? — запитала. — Ви маєте якусь… систему досліджень чи що?

— Ми збираємо інформацію від наших людей, розсіяних по всій країні, а вони у свою чергу спілкуються з мешканцями сіл та міст. Вочевидь, ми ніколи не довідаємося про абсолютно всі інциденти, але на підставі рапортів можемо зрозуміти, що певні райони більш активні магічно, а інші — менш. А у Вовчих Долах працювала наша довірена людина. Дуже ретельний працівник, запевняю. Він точно помітив би щось серйозне.

Усе це звучало дуже переконливо, може навіть занадто, наче Лис намагався довести щось і собі самому. У Ніни промайнула раптова думка, що Лис непокоїться. Старається це приховати, але по-справжньому стривожений.

— Поїхали, — сказав поручник. — За Легніцею затримаємося на обід та почекаємо на Тамару та Яцека.

За дві години вони зупинилися в господі «Лісова Галявина», де Лис замовив для себе бігос, а для підлітків по порції вареників із ягодами. Ніна їла, розмазуючи тарілкою сметану, за вікном поволі западали зимові сутінки. «Коли ми дістанемося Вовчих Долів, уже споночіє», — подумала вона.

Лис скінчив свій обід та глянув на годинник.

— Зачекайте тут, — сказав. — Піду подивлюся, чи не приїхали інші.

— Я піду з вами, — Ніна підхопилася з лавки.

Хуберт, занурений у читання томика поезії, який він витягнув з кишені, лише кивнув.

Назовні пронизливий вітер сипав їм в обличчя дробинки снігу. Ніна зіщулилася та звела комірець пальта. Лис запалив цигарку, затуливши вогника долонею.

Дівчина сподівалася, що він запитає, навіщо вона з ним пішла, але він мовчав та лише видмухував дим, що одразу зникав у клубах пари.

— Ви з нами не зовсім щирі, — сказала вона нарешті. — Вас щось непокоїть…

— А ти щира? Чи я не бачу, що тобі важко рухати лівою рукою?

Ніна почервоніла. Лівий бік і справді був побитий сильніше, ніж правий, але вона думала, що ніхто нічого не помітить.

— Я впала зі стінки на гімнастиці, — сказала вона захищаючись, а Лис кивнув, навіть на неї не поглянувши. — Це був…

— Та досить.

Він ще раз затягнувся цигаркою, а потім кинув недопалок під ноги та притоптав.

— Товариш Константин Ригєль і справді був одним із найкращих наших людей, — сказав. — Не любив комуністів, але найбільше не переносив магії й тому погодився на нас працювати. Такий собі довоєнний джентльмен, якщо розумієш, про що я. Я впевнений, що хто-хто, а він би не став нас обманювати.

— Але?

— А чому ти вважаєш, що є якесь «але»?

— Ви сказали «був». Не «є», але «був».

Лис зітхнув.

— Товариш Ригєль зник одразу по тому, як передав нам останній рапорт. Ні-ні, в цьому немає нічого підозрілого, — застеріг він одразу, бо Ніна вже відкрила рота. — Він був старий і давно вже збирався на пенсію. Це мало бути його останнє завдання, таке собі сентиментальне повернення до містечка, в якому він, як стверджував, провів найкраще літо своєї молодості.

— Але? — повторила вона вперто.

— З того, що нам відомо, товариш Ригєль повернувся з Вовчих Долів до Кракова, де він мешкав, а наступного ранку спакував усі речі до валізки, відніс її до своєї «Варшави»[5] та просто поїхав собі.

— І ви стверджуєте, що в цьому немає нічого такого підозрілого?

— А що в цьому підозрілого? Це старий самотній чоловік, якого в Кракові нічого не тримало. Може, йому знадобилися переміни й він просто поїхав.

— Щоб пошукати спокою над морем? — підказала Ніна. — Або випасати овець на татрських полонинах та роздумувати над сенсом життя?

— А ти й справді непогано тренувалася в сарказмі, еге ж?

Дівчина проігнорувала запитання.

— І ніхто не намагався його знайти?

Лис знизав плечима.

— Ми намагалися, але це не так легко.

«Авжеж», — подумала вона. У багатьох районах країни досі повоєнний хаос, зниклі документи знаходяться або ж, навпаки, губляться назавжди, а паспорти людей містять сфальшовані — з тих чи інших причин — дані. Якби хтось вирішив змінити свою особу та замісти сліди, то не мав би з тим жодних проблем.

У мороці, що дедалі густішав, до заїзду вкотилася широка чорна автівка. Ніхто, окрім комуністів, такими не їздив, і Ніна одразу зрозуміла, що це Тамара та Яцек. Рушила в їхній бік, але Лис схопив її за руку.

— Так, я був би спокійнішим, якби товариш Ригєль знайшовся на тих полонинах разом із вівцями. Але на дев’яносто відсотків у цьому немає нічого таємничого. Тобі немає потреби непокоїтися.

«А ті десять відсотків, що залишаються?» — подумала вона, але не стала над цим замислюватися, бо з машини вилізли дві знайомі постаті: худа й висока — Тамари та огрядна — Яцека.

— Я найтовстіший, тож поїду спереду, — заявив Яцек, із задоволенням сідаючи на переднє сидіння.

Ніна, Тамара та Хуберт всілися позаду, а місце за кермом зайняла Ева Вишневська. Якщо вона й відчувала втому по кількох годинах їзди, то цього не було помітно. Машина рушила, залишаючи на доріжці самотню фігуру поручника Лиса. Лише Ніна й озирнулася, щоб на нього глянути.

— Пані Ева обіцяла, що навчить нас стріляти, — говорив тим часом із виразним ентузіазмом Яцек. — І битися. І ще — на ножах!

— Про ножі не йшлося, — запротестувала жінка, але хлопець її не слухав.

— Як щодо мене, — сказала Тамара, широко позіхаючи, — то я б не мала нічого проти звичайних канікул. Таких, знаєте, із їздою на санчатах, із киданням сніжків та ліпленням снігової баби. Як гадаєте? — додала із претензією, бо троє інших споглянули на неї із здивуванням. — Нам усім стала б у пригоді крапля нормальності.

— А тобі не здається, що ми дещо завеликі, аби ліпити снігову бабу? — сказав Яцек.

Тамара лише знизала плечима. Їй було майже п’ятнадцять, і схоже, що вона вже увійшла в той вік, коли людина припиняє перейматися тим, що для чогось завелика.

А Ніна подумала, що їм і справді б придалися — для різноманіття — якісь нормальні канікули. Вони б навіть могли пережити пригоди, про які вона читала у книжках: звичайні пригоди, як-от загубитися в лісі чи зустрітись із диким звіром. Вечорами тоді розповідали б один одному біля пічки страшні історії та грали б у карти, вдень училися б їздити на лижах та сміялися б, якщо б хтось гепнувся в сніг.

Вона аж замріялася, уявляючи собі всі ці милі щоденні речі, які вони могли б робити разом. Мандрівки в місцевий магазин, ошукування пані Еви, яка б раніше заганяла їх до ліжок…

А потім перед її очима постало обличчя Лиса. Поручник мав чимало вад, але в розумі йому не можна було відмовити. Якщо він відчував неспокій, значить, підстави для такого неспокою були.

Дев’яносто відсотків. Ніна завбачливо відняла від цього ще двадцять, бо Лис, схоже, намагався її втішити. Нехай уже буде сімдесят відсотків шансів, що все в порядку. І тридцять — що є якісь проблеми.

Вона не змогла б відповісти на запитання: це багато чи мало.

Уже звечоріло, фари автівки краяли в темряві довгі сіро-жовті смуги, в яких горбилися силуети придорожніх кущів. Хуберт дивився за вікно, мало не прилипнувши до скла, Тамара дрімала — як вона й казала, була змореною, бо батько відпустив її на канікули раніше лише за умови, що вона спершу здасть усі «хвости» з осені, за той час, коли вона перебувала в Інституті Тотенвальд.

Навіть Яцек замовк, обмежуючись лише пильним слідкуванням за дорогою, яка розгорталася перед капотом машини, наче біла смуга, лискуча від крижаних дробинок. Ева Вишневська їхала поволі, зосереджуючись, аби не ковзати, з найнижчого гілля на шибки сіяло снігом. А машині було незносно душно, тож пані Ева на хвилинку причинила вікно — ледь-ледь, але й цього вистачило, аби всередину увірвався різкий холодний запах гірського вітру та смерек.

Раптом вона різко нахилилася над кермом та шарпнула машиною. Яцек крикнув, автівку кинуло вбік, колеса якусь мить ковзали по крижаній дорозі. Нарешті машина зупинилася, і Ніна, яка весь цей час сиділа нерухомо, боячись навіть дихати, випустила повітря з легенів.

— Що це було? — запитала вирвана зі сну Тамара.

— Хтось стрибнув нам під колеса, — пояснив Яцек. — Зда… здається, нам вдалося із ним розминутися.

Пані Ева вилаялася, що аж ніяк не пасувало світловолосій елегантній жінці із вродою кінозірки, й вибралася назовні. Пасажири й собі висипали на дорогу.

— Із вами нічого не сталося? — запитала жінка нервово.

Ніна лише тепер зауважила скручену постать на узбіччі. Яцек, як завжди свідомий, витягнув з кишені ліхтарик та ввімкнув його. Упійманий у смугу різкого світла чоловік примружив очі, а потім машинально заслонив їх руками. Виглядав поганенько: мав розчухране волосся та полатане вбрання, а обличчя, яке дівчина побачила лише на мить, краяли глибокі зморшки. Утім, він не здавався пораненим.

— У вас щось болить? — Ева Вишневська мала дійти до такого ж висновку, бо її голос звучав уже спокійніше.

— Н… не можу п… потрапити додому, — прогугнявив він. — З… загубив дорогу.

— А де ви мешкаєте?

— Неда… далеко…

Жінка важко зітхнула й взяла його під лікоть, а тоді пройшла кільканадцять кроків. Решта групи пішла слідом: трохи від цікавості, а трохи тому, що все одно не мали чого робити. Уже за мить перед ними відкрився вид на Вовчі Доли. Вони знаходилися на вищій точці перевалу, далі дорога вела униз, до містечка, яке лежало, сяючи, у гірській котловині, як у великій мисці.

— Звідси вже можна побачити місто, — сказала Ева Вишневська. — Я б підкинула пана, але, на жаль, у мене немає місця. Сідайте, — підігнала підлітків до машини.

Коли вони рушили, жінка пробурмотіла:

— П’яний як чіп.

І це походило на правду: чоловік був наче типовий сільський п’яничка, передчасно постарілий через алкоголь, у подертому вбранні. І говорив невиразно, затинаючись, рухався невпевнено…

Але щось у цій картинці не пасувало, і коли машина вже з’їжджала вниз, щоразу ближче до містечка, Ніна раптом усвідомила, що саме.

Вона не відчувала запаху алкоголю від незнайомого.

— А тут гарно, — сказав Хуберт, дивлячись на освітлені Вовчі Доли.

Яцек посміхнувся злостиво.

— Цікаво, чи скажеш ти те саме, коли ми застрягнемо тут до кінця зими.

— А чому ми маємо застрягнути? — поцікавилася Тетяна, а Яцек трохи надувся від відчуття власної значущості.

— Бо це місто лежить на самому кордоні, й тому в’їзд до нього є лише з одного боку. Тут немає іншого шляху, я знаю, перевіряв по карті. Тож якщо випаде багато снігу, Вовчі Доли будуть, ну, знаєте…

— Відрізані від світу, — підказала Ніна.

Яцек кивнув, а автівка покотилася донизу і зрештою в’їхала в коло перших ліхтарів.