Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, де Ніна проводить розтин

— Що тут діється?

Сонний Яцек стояв на порозі, а за ним — пес: був нашорошений та ричав.

— Що воно? — слабким голосом запитав хлопець. — Воно… мертве? Тіло?

— Мертве, — дівчина нарешті зуміла промовити хоча б щось.

— Це те… те, про що я думаю?

— Ага.

— Звідки вона… Звідки…

— Звідки вона взялася? — в Ніни було більше часу, аби звикнути до виду лежачого на підлозі тіла, тепер вона думала ясніше, ніж хлопець. — Гадки не маю, але сподіваюся, що Марчін нам пояснить.

Вона випхнула Яцека з кімнати та зачинила двері. Пес гавкнув знову, загарчав та плигнув на двері, але Ніна вже встигла прокрутити ключ.

— Що ви там робите? — донісся з боку кухні голос Марчіна, а за мить і сам хлопець, розчухраний і все ще блідий, вийшов у передпокій. Завмер, побачивши собаку, який плигав на двері, потім перевів погляд на ключ у руці Ніни та поблід ще більше.

— Ми знайшли твою потвору, — сказала вона тихо. — Можеш пояснити, звідки вона взялася в кімнаті, яку ти від нас зачинив?

Він сперся об одвірок, наче ледь зберігаючи рівновагу, але вигляд мав гордовитий, без сліду провини. Наче хлопець, із яким вона розмовляла нещодавно, кудись щез, і на його місці відтепер — геть інша людина. Або наче Марчін перейшов якусь межу, з-за якої вже немає повернення.

— По-перше, потвора не моя. По-друге, я не мушу вам нічого пояснювати, зрозуміло? Може, це я її вбив, а може, вона сама здохла. Може, я зачинив кімнату, бо не хотів, щоб ви втекли перш ніж мені не допоможете. А може, я від самого початку знав, що ви лише ставитимете свої дурнуваті запитання, й намагався цього уникнути. Яка різниця? Ви ж усе одно мені не повірите. Я повертаюся до ліжка, а ви собі робіть, що знаєте. Ходімо, Алексе, поспимо ще трохи.

— Ти йому віриш? — запитав Яцек, коли за підлітком і собакою зачинилися двері.

— Не знаю, — Ніна потерла лоба. Виникло враження, що з того моменту, як вони зустріли Марчіна, вона безперестанно кружляє, і це якесь прокляте коло — брехні та напівправди. — У певному сенсі так, можна повірити, що він зачинив двері, бо злякався, що коли ми увійдемо до цієї кімнати, то здимімо, кинувши його самого. Але я ні за що не повірю, що це він її вбив.

— Чому? Адже він поранений, ні? Вона могла на нього напасти, а він боронився і…

— І як би він її подолав? Голіруч?

— А якщо й так? Що ми власне про нього знаємо. Ти розумна, я — зграбний, то, може, Марчін здатен перемагати потвор? Ми ж і не такі речі бачили.

Ніна завагалася. Не хотіла цього робити, насправді — дуже не хотіла, але таки крутнула ключа та відчинила двері. Яцек позеленішав.

— Що ти…

— Хочу зробити щось схоже на розтин, — сказала. — Якщо її хтось вбив, то повинні залишитися якісь сліди, ні?

— Ти з глузду з’їхала? Це ж клята потвора з космосу, навіщо робити їй розтин? І що воно взагалі таке?

— Хочу просто оглянути її, нічого більше. Ти зі мною?

Вона думала, Яцек зараз розплачеться, але той неохоче кивнув, і вони обоє увійшли до кімнати.

При денному світлі потвора вже не здавалася такою страшною, як тоді, у напівмороці, але все одно наводила жах. Ніна присіла та торкнулася чорних мов смола шкіряних крил. Ті були холодні, ніби трохи слизькі. Вона здригнулася, провела долонями по озброєних пазурами лапах та обережно торкнулася рогів, що виростали з потужного бичачого черепа.

— От паскудство, — скривився Яцек.

— Допоможи мені її перекинути.

Труп і справді був паскудним на вигляд, але Ніна, на свій подив, досі не зомліла. Може, тому, що ніде не було помітно відкритих ран чи крові.

Покректуючи, вони перекинули мертву потвору на живіт, і дівчина почала вивчати спину, вкриту шишкуватими наростами. Нібито жодної відкритої рани. Вона шукала щось таке, схоже на синець у людини, але шкіра мала одноманітний темно-червоний колір зіпсованого м’яса. Ніна похмуро труснула головою, а Яцек обережно принюхався.

— Не смердить, — сказав із здивуванням. — Уважаєш, вона лежить тут знедавна?

— Або не розкладається, як тіло людини.

В очах хлопця блиснула зацікавленість.

— Може, вона інакше збудована? Ну, знаєш, на Землі всі організми мають у собі вуглець, то у неї, мабуть, щось інше, якщо вже вона з космосу?

Ніну не дуже цікавив вуглець, принаймні не зараз. Вона встала, машинально піднявши з підлоги чорно-білі малюнки.

— Ходімо, — сказала. — Поговоримо назовні.

— І які висновки ти зробила з того розтину? — запитав Яцек, коли вони зачинили за собою двері.

— Не бачу жодних фізичних слідів нападу. Тож або Марчін вбив її якимсь дивним чином, або ж вона подохла сама, хоча в такому випадку я б справді хотіла знати, чому для цього вона обрала цю кімнату…

— Або ми чогось не помітили, бо геть нічого не знаємо про життя потвор.

Хлопець мав рацію, вона визнала це, хоч і не дуже охоче.

— Добре, з мене вже досить, — Яцек широко позіхнув. — Спробую ще трохи поспати, бо ж ми сьогодні тікаємо. Йдеш?

Вона мовчки, але завзято похитала головою. Хлопець протер очі.

— У чому справа? Ти не довіряєш Марчінові? От добре, і не треба йому довіряти. Досить і того, що ми витримаємо з ним іще пару годин. До того ж, навіть якщо він бреше, що з того? Він поранений і слабкий, з ним і п’ятирічна дитина впорається. Ти дійсно вважаєш, що він має намір кинутися на нас із ножем чи щось таке?

Ніна надалі уперто хитала головою.

— Йдеться про те, що сказав Лис, так? — Яцек стиснув губи. — Ти йому віриш?

— Не про те, — відповіла вона, хоча насправді йшлося і про це також. — Просто… Слухай, тобі не здається, що треба знайти янгола?

— Навіщо? За пару годин нас тут усе одно не буде. Врешті-решт, роби як знаєш. Є бажання лазити по тому холоді — твоя справа.

Він розвернувся, пішов до спальні й прикрив за собою двері, як раніше зробив це і Марчін. Ніна залишилася сама.

Вона глянула на чорно-білі замальовки, які все ще тримала в руках. Переважно то були зображення міста: костел, базар чи кав’ярні, але був також і портрет. Двоє хлопців, дуже близько один від одного, мало не торкаючись головами, сидять на канапі. Один з них, без сумніву, був Марчін, але іншого Ніна не впізнала, хоча обличчя здалося їй трохи знайомим.

Невже Віктор?

Вона відклала замальовку на комод у передпокої. І гадки не мала, хто її зробив. Хтось з родини Пєтшицьких? Чи якийсь безіменний постоялець? Марчін згадував, що його батьки інколи здавали гостям кімнату.

Хай там хто, їй байдуже.

Вона зняла куртку з вішака, надягнула черевики та вийшла з квартири. Відчувала докори сумління, але Яцек, мабуть, мав рацію: від Марчін не варто чекати загрози. А якщо йдеться про іншу небезпеку, то дівчина все одно не може нічим зарадити. Тому що погода наразі ідеально сонячна і на небі жодної снігової хмари.

Двері важко гупнули, відрізавши її від зовнішнього світу. Вона довго кліпала очима, перш ніж призвичаїтися до напівмороку. В костелі ледь чутно відгонило ладаном, але все перебивав запах вологих кам’яних мурів. Ніна зітхнула, долаючи дежавю. Могла б закластися на всі свої кишенькові гроші, що колись вона тут уже була. І що колись уже шукала двері нагору, на вежу — бо зараз знайшла їх без найменших проблем. Вона зупинилася, дивлячись на замок. Чомусь подумала про шпильку для волосся, але ж шпильками вона давно не користувалася. Намагалася не уявляти, який вона зараз має вигляд: брудна, в кальсонах та завеликій чоловічій сорочці, з масним волоссям, яке позавчора заплела у косу і з того часу навіть не пробувала розчісуватися. Така собі жебрачка-волоцюжка.

Коли вона натиснула на клямку, двері на вежу одразу відчинилися. Ніна рушила вгору спіральними сходами, щоразу впевнюючись, що вона таке уже робила. Спершу натрапила на дзвіницю, а потім — на оглядовий майданчик. Холодний вітер вдарив їй в обличчя й на мить відібрав подих, а через висоту в неї трохи запаморочилося в голові. Дівчина сперлася ліктями у бар’єр. Місто під її ногами було напрочуд тихе та спокійне — лише сірі стіни кам’яниць та білий сніг, що аж очі сліпив від сонячного проміння. Вона мигнула, а коли глянула знову, то помітила малу чорну плямку, що ширяла над містом. Птах. Вона широко усміхнулася та змахнула рукою, наче той був здатен їй відповісти. Нарешті перша жива істота з того часу, як Ніна отямилася в бальній залі. Отже, до Вовчих Долів поверталося життя.

Вона вже хотіла розвернутися та зійти з вежі, коли щось притягнуло її увагу. Спочатку вона навіть не зрозуміла, що саме: чи то звук, чи, може, рух, помічений краєм ока. Але раптом щось змінилося, і місто вже не було тихим та спокійним. Ніна знала це, перш ніж розчула якийсь шурхіт, спочатку дуже тихий, ніби тінь якого звуку, а не сам звук. А потім звук почав наростати й уже не нагадував шурхіт — тепер це звучало як відлуння олії, що шкварчить на пательні. Дівчина завмерла.

Місто було на вигляд як перед тим: сірі кам’яниці, сліпучий сніг, ідеальна нерухомість порожнього простору. Майже порожнього, бо на околицях щось відбувалося: тепер вона не лише чула звук, але й помічала рух. Будинки… їх на околицях уже не було, бо цілі вулиці зникали з поверхні землі, провалювалися, немов їх поглинала, щоразу розростаючись, чорна пляма. І ця пляма просувалася вглиб міста метр за метром, ковтаючи все, що стояло в неї на дорозі.

Ніна стиснула пальці на бар’єрі, стримуючи крик. Не хотіла дивитися, але дивилася широко розплющеними очима. В чорній плямі щось полискувало, щось гіпнотично мигтіло. Блись. Мовби хтось перерізав темряву промінням світла. Знову блись. І ще раз, і ще. Тільки тепер вона усвідомила, що чорна пляма — це попіл, який залишався, коли містом йшла висока-превисока постать, із променем у руці, що діставав до неба. Постать із вогняним мечем, яким вона стинала будинки, наче це була весняна трава.

— Руйнівник.

Ніна різко обернулася. За її спиною на бар’єрі стояв янгол у білих блискучих шатах (очевидячки, пошитих із фіранки, але Ніна ледве звернула на таке увагу). В руці він тримав щось, що приголомшена дівчина в першу мить теж сприйняла за меч, але мечем воно не було — ще одна подробиця, яку вона зафіксувала одразу.

— Що? — видавила Ніна. — Чи то — вибачте… Чи то… Хто ти?

— Руйнівник, — повторив янгол терпляче. Він був босий і якимсь дивом втримував рівновагу, хоча бар’єр був ширшим за його ступню хіба що на пару сантиметрів. — Ось там — Руйнівник. А я — Садкіель[15].

— Він же руйнує місто! — крикнула Ніна.

— Так і є, — увічливо погодився янгол. — Бо він Руйнівник.

— Зупини його.

— І чому я маю це робити, коли я сам його створив?

— Але… Навіщо? — видавила вона безпорадно.

— Щоб він стер сліди. Місто потрібно стерти в порох, аби ніхто ніколи не довідався правди про те, що тут сталося.

Вона ковтнула слину, змагаючись із комом в горлі.

— Тобто це означає… що ви вб’єте всіх свідків?

Очі янгола потемнішали. Якби це було можливе, Ніна подумала б, що Садкіель на мить — лише на мить — здавався заклопотаним.

— Вас не повинно тут бути, — сказав він. — Не таким був план.

— Але ми тут! — крикнула вона. — І Руйнівник от-от нас вб’є! Ми не зуміємо від нього втекти!

— Не зумієте, — погодився він спокійно. — За моїми розрахунками, Руйнівник дістанеться центру десь за пів години.

— Ти мерзота!

Ніна кинулася на янгола з кулаками. Якусь коротку мить навіть думала, що їй це може вдатися, що янгол упаде з вежі, але він лише розкрив свої чорні блискучі крила та полинув у повітря.

— Ти не маєш права мене торкатися, людська істото, — сичав крізь зуби. — Мій меч…

— Це не меч, а рапіра! — крикнула вона. — Причому старовинна! Ти повинен віддати її до музею!

Обличчя Садкіеля набрало заклопотаного виразу. Але янгол швидко прийшов до тями.

— Ти смієш мені наказувати, людська істото?

Вістря рапіри торкнулося шиї дівчини. Ніна відступила. Крок, потім ще один — просто на замерзлу калюжу, яка розливалася по майданчику. Послизнулася та впала на сідниці. Коли заплющила очі, на шиї знову відчула вістря рапіри, а потім — і струмочок крові, який потік їй під куртку.

— Вибачте…

— Я пояснив Марчіну, як можна вціліти. Якщо він не поділився з вами цим знанням, то вже не моя вина. Може, він вирішив, що вам не слід довіряти. Бо у вас надто довгі язики.

— Ми станемо мовчати, — застогнала Ніна, знову розплющуючи очі.

Янгол уже прибрав рапіру, але досі нависав над дівчиною: грізний, із розгорнутими крилами та морщиною між ідеальними бровами.

— Його переконуй, а не мене.

Це якесь шаленство, подумалося їй. Повне та абсолютне шаленство. Отож ми помремо й навіть не взнаємо, через що. Якщо правда, що Руйнівник дістанеться до центру за пів години… Приголомшена дівчина прикинула, які в неї шанси. Влітку, якщо бігти твердою дорогою, якось можна встигнути дістатися до меж міста. Але взимку, коли на кожному кроці кучугури, це просто неможливо.

— Чому? — видавила вона. — Прошу, якщо вже я маю померти, то принаймні хочу знати, що тут сталося. Чому зникли всі люди? І тварини? Де вони зараз? Чому залишилися ми? До чого тут ті листівки?

Янгол дивився на Ніну з виразною зацікавленістю — чи навіть із подивом. Наче дівчина вперше зуміла його здивувати. Але за мить подив — якщо це був подив — згас.

— Ти мала всі потрібні відповіді, — сказав він. — І дозволила їх у себе відібрати.

— Я нічого не пам’ятаю!

— Саме про це я й кажу. Але ти згадаєш. Вже почала згадувати.

Шпилька для волосся, вкладена у замок, спіральні сходи, що вели на вежу, чорне янгольське перо, яке лежить-вилискує у смузі світла серед голубиного пір’я…

— Я не пам’ятаю… — прошепотіла вона, хоча це вже було не зовсім так.

Янгол нахилився над нею. На його обличчі досі була цікавість: але тепер дуже холодна, наче в науковця, який досліджує якийсь особливо загадковий об’єкт.

— Інколи ти сама намагаєшся все забути, — сказав він. — Я кажу не про спомини з Вовчих Долів, але про ті, що раніше. Інститут Тотенвальд, осінь, кімната. Діти з червоними картками.

Вона безпорадно стиснула кулаки. Все ще лежала на крижаному майданчику високо над землею, під чистим блакитним небом. Боялася встати чи щось сказати у своє виправдання. Не могла захищатися. А янгол читав її думки, міг дотягнутися до глибин розуму, про які вона сама не здогадувалася.

— Хтось помер замість тебе. Ти про це знаєш, але одночасно не бажаєш знати. Хочеш удавати, що нічого не сталося. Так легше та важче одночасно, бо він йде за тобою, крок у крок, як привид. Він чи вона, бо ти навіть не знаєш, був це хлопець чи дівчина. І ці докори сумління переслідуватимуть тебе все життя.

— Ти знаєш… як його звали? Або її?

Янгол похитав головою.

— Ні. Але у твоїй голові я бачу, що є людина, яка знає. Руде волосся, світлі очі. Запитай у неї.

Лис, подумалося їй, коли янгол уже розкинув крила та шугнув у повітря.

Вона бігла спіральними сходами униз, потім бічним нефом до виходу з костелу і далі до кам’яниці, де мешкали Пєтшицькі. Провалювалася в сніг, перечіпалася і падала, дряпаючи долоні на твердій кризі, та негайно зводилася на ноги, аби бігти далі.

Вони й досі мали шанс, нехай невеликий, але шанс. Якщо дістануться до Марчіна та змусять його відкрити спосіб, як уникнути Руйнівника. Ніна в цю мить готова була просити, погрожувати, скористатися силою — у тому малоймовірному випадку, якби почався снігопад.

Вона трохи пригальмувала, щоб перевести подих. М’язи горіли живим вогнем, голова паморочилася — спершу вона думала, що це через височину, але швидше за все, то був звичайний голод. Востаннє вони нормально харчувалися позавчора, а потім була лише каша на обід та вечерю. Тепер із кожним пройденим метром Ніна відчувала, як слабшає, та все ж мала бігти, прискорюватися. Вона вже бачила кам’яницю, а перед входом до кам’яниці — Яцека. Він махав до неї та щось кричав, але що саме, було не розібрати.

Нарешті зупинилася перед хлопцем та зігнулася навпіл, змагаючись із гострим болем в боці.

— Боже, Ніно, що сталося?

— Марчін… у квартирі?

— Ні, я саме хотів тобі про це сказати. Марчін десь завіявся, разом із собакою. Я на пару хвилинок задрімав, а коли розплющив очі, їх уже слід прохолов. А Лис знову вийшов на зв’язок і начебто вони будуть десь за пів години. Вертолітом, можеш собі уявити? Тому я пішов шукати Марчіна, хоча Лис і так, напевне…

— Ми повинні… його знайти… миттю…

— Чому? Я вважав…

— Бо лише він знає, як вижити, — Ніна нарешті перевела дихання. — Чуєш цей звук?

Яцек нахмурився.

— Наче… наче щось горить? — запитав невпевнено. — Знову пожежа?

— Це Руйнувач. Чотири метри заввишки та палаючий меч і… і завдання знищити все місто. Випалити його до голої землі, щоб і сліду не було, уявляєш?

У міру того, як вона говорила, обличчя хлопця блідло все сильніше, переходячи від недовіри до страху та шоку. Ніна свій шок уже подолала, тепер відчувала розпач. Час минав, їм залишилося — якщо вона добре порахувала — десь хвилин двадцять.

— І лише Марчін знає, як його зупинити?

— Як від нього втекти, а не зупинити. Все одно. Ми повинні знайти Марчіна.

— Може, підемо його слідами? — запропонував Яцек.

Вона кивнула. Кращої ідеї все одно не мали.

Досить швидко вони знайшли свіжі відбитки, що вели вбік від витоптаного перед входом до кам’яниці місця, та пішли тими слідами. Дівчина не мала вже сили бігти, але принаймні намагалася йти так швидко, як дозволяв глибокий сніг. Яцек, який відпочив та ще й був спритніший, давав собі раду набагато краще, але й він мовчав, ощаджаючи сили. Чи, може, просто не мав чого сказати в цій ситуації.

Сліди вели на північ, а Ніна все чіткіше розуміла, що вони не наздоженуть Марчіна та собаку: хлопець хоч і був ослаблений, але мав перевагу принаймні у п’ятнадцять хвилин.

— Йде до центру, — сказав Яцек. — Навіщо…

— Чекай, — вона різко зупинилася. — Дай мені хвилинку. Я маю подумати.

— Але…

— Тихо!

Він слухняно замовкнув і лише споглядав великими очима на дівчину. Ніна сховала обличчя в долонях. Куди Марчін прямував?

Не до костелу, бо вони б зустрілися по дорозі.

Тоді, може, на ринок? Але навіщо йому було туди йти?

Йдеться не про саму ринкову площу, усвідомила вона раптом.

Йдеться про палац, про те крило, яке залишилося стояти. Про бальну залу.

— Він мені сказав, — вона відвела руки від обличчя. — Насправді, він мені сказав, як ми можемо вижити. От тільки це вже нічого не дасть, пізно. Ми не встигнемо добігти до палацу, — вона всілася на сніг, відчувши, що сил не залишилося. — Вірніше, ти можеш встигнути, якщо поквапишся. А я — ні. Йди та сховайся в бальній залі. Там ти будеш у безпеці.

— Ніно…

— Залиш мене. В тебе мало часу. Він наближається.

Вона заплющила очі, а потім ще й заткнула вуха, щоб не чути вогненний шторм, який щомиті наближався, пожираючи місто. Авжеж, це не був справжній вогонь, не було полум’я й диму, не було тріснутого від жару каміння. Місто просто зникало, кам’яниці падали під ударами меча, наче збіжжя під косою, перетворюючись на попіл. Може, це не найгірша смерть, подумалося їй. Напевне краще, аніж згоріти.

Може, не буде надто боляче. Якщо їй трохи пощастить.

— Вставай, — Яцек схопив її за плече та струсонув.

— Ти досі тут? — Ніна розплющила очі. — Я казала тобі…

— Хай там що, але я не маю наміру тебе залишати. Вставай, підемо разом.

— Я не змо…

— Не до палацу. Підемо на дах, усе одно який. Може, вертоліт зуміє забрати нас звідти. Ну ж бо, ворушися. Він от-от буде тут.

Вона й гадки не мала, чи має Яцек на думці Руйнувача, чи, може, Лиса, і не хотіла над цим замислюватися. Раптом їй спала на думку одна ідея.

— Краще на вежу, — сказала, зводячись на ноги.

Вони бігли в бік костелу: Яцек — попереду, а Ніна — за кілька кроків позаду. Якимсь дивом вона знайшла в собі трохи сил і мчала, а тим часом її доганяли спогади. Вона дійсно згадувала все більше з того, що сталося. Бал у палаці, скриня, яку принесли сходами, та черга, що вилася до неї через всю залу…