Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, де Ніна вперше в житті декого лякає

Черга просувалася поволі. Приблизно що п’ять хвилин хтось заходив до скрині, а потім виходив і Ніна уважно придивлялася до них, чи не здаються наляканими або якось скривдженими — але нічого такого. Після скрині люди були ніби дещо приголомшеними, то й усе. Черга просунулася ще на пів метра. Ніна порахувала, скільки осіб попереду: вісім, ні, сім, бо високий сивоволосий чоловік увійшов до скрині.

Вона зиркнула на Яцека, мовляв, що тепер? Але той лише розгублено знизав плечима. Можна просто було вийти з черги, а відтак і залишити палац. Навряд чи їх затримають, але ж тоді Ніна втратить шанс узнати відповідь. Також можна було когось розпитати, що тут відбувається, але тоді вони видали б, що нічого не знають і їх могли викинути геть. Дівчина довго вагалася, але вирішила зайве не ризикувати, особливо взявши до уваги, що всі навколо нібито знали, що роблять.

Сивий чоловік вийшов, його місце в скрині зайняла присадкувата стара жіночка з капелюхом набакир.

Шестеро.

«Мабуть, не піду я до тієї клятої скрині, — вирішила Ніна. — Незалежно від того, що там є — або чого немає, — я туди не заходитиму».

Жінка в капелюшку набакир поступилася місцем молодій панянці, а та, перш ніж увійти, обійняла та розцілувала приятельку, що стояла за нею.

П’ятеро. Ніна відчула, ніби у неї підскочила температура. Офіціант у лівреї розносив закуски та келихи із шампанським, люди в черзі, здається, починали нудитися, бо чимдалі від скрині, тим більший стояв гомін.

— Я не можу туди увійти, — прошепотіла вона Яцеку.

— Чому? Може, завдяки цьому ми щось довідаємося.

— У мене клаустрофобія!

— А що воно таке?

— Мені погано у тісному, ще й зачиненому приміщенні!

— Думаєш, тебе можуть скривдити?

— Кажу, мені просто… просто мені стає в них погано, ясно? Я починаю душитися і… і… Та нехай йому. Я не маю наміру туди йти.

Троє. Цього разу до скрині увійшов худий блідий юнак, який чи не єдиний здавався наляканим. Зрештою пузань, що стояв за ним, аж увіпхнув юнака до скрині.

Вона панічно озирнулася на всі боки. Черга тягнулася ген за двері бальної зали. Ті, що стояли ближче до скрині, здавалися напруженими: нетерпляче переступали з ноги на ногу. Хто стояв трохи далі, ще були веселі, вони розмовляли в компаніях, ковтали шампанське. Ніна бачила в черзі знайомі обличчя, але нікого, кому б довіряла настільки, щоб запитати його, в чому тут справа. З тихих розмов вона інколи вихвачувала окремі слова: «зміна», «комуністи», «кращий світ», але надалі нічого з цього не розуміла.

Двоє.

Вона роздумувала, чи не пропустити поперед себе пару стареньких жінок — отже, отримала б кільканадцять додаткових хвилин, — коли Яцек штурхнув її ліктем у бік.

— Дивися. А то не мала Пєтшицьких?

Вона прослідкувала за його вказівним пальцем і помітила Кароліну. Дівчинка стояла з батьком, тулячи до грудей те, що здалеку здалося зошитом у потертій шкіряній оправі.

Серце Ніни забилося сильніше. Кароліна дивилася в її бік вперто і наче… із певним значенням? Не робила нічого, лише дивилася, але Ніна раптом зрозуміла, що дитина дивиться на неї не просто так. Мала намагається щось їй повідомити.

— Мені треба на хвилинку до туалету, — сказала Ніна голосно та виразно. — Попильнуйте мою чергу, я зараз повернуся.

Кілька осіб старшого віку глянуло на дівчину з незадоволенням: до війни голосно говорити про фізіологічні потреби вважалося нетактовним, але більше ніхто не звернув на те увагу, як вона й очікувала.

Вона зупинилася перед дверима бальної зали та зробила вигляд, що розглядає картину на стіні. На сходах сидів один з офіціантів у лівреї, розстебнутій під шиєю, і одна за одною куштував канапки з таці. Хлопцю виповнилося не більше, ніж років шістнадцять чи сімнадцять, тобто він не набагато старший за Ніну. Кидаючи до рота останню канапку, він підморгнув, а потім збіг на перший поверх. Ніна не дуже тямила в ресторанному сервісі, але була переконана, що офіціанти так поводитися не повинні. Скоріше за все, це був якийсь місцевий хлопець, якому пообіцяли пару злотих та можливість наїстися задарма, якщо він цілий вечір побігає в дивацькому вбранні і потягає таці.

З бальної зали вийшла Кароліна. Ніна схопила малу за плече і, перш ніж та встигла щось сказати, увіпхнула її до туалету. Потім прокрутила в замку ключ. Дівчинка досі дивилася тим дивним, інтенсивним і водночас значущим поглядом, наче намагалася пропалити у Ніни діру в лобі.

— Ти не можеш говорити, правда?

— Можу, — Кароліна все ще притискала до грудей зошит, який був зовсім не зошитом, а оправленим у шкіру нотатником.

— Але не про все, еге ж?

Дівчинка енергійно кивнула, а потім махнула руками, наче наслідувала птаха.

— Крила? — Ніна нахмурила брови. — Мабуть, янгол. Янгол зробив так, що ти не можеш говорити про деякі речі?

Ще один енергійний кивок.

— Саме тому ти зашивала рота лялькам: щоб показати, що магія не дозволяє тобі говорити, так?

Мала відкрила нотатник на одній з останніх сторінок та показала кольоровий малюнок песика.

— Так, йому ти також зашила писок, знаю. Ти отримала того песика від пані Міхайло, коли та позбувалася старих іграшок сина.

— А потім вона в мене його вкрала! — у голосі Кароліни чулося щире обурення.

— Це я теж знаю, — Ніна розсудливо оминула інформацію, що вкрадена іграшка мала послужити символом, аби поховати Віктора. — Можу подивитися на нотатник? Бач, він належав одному пану, який помер у лісі, й може, якщо я в нього подивлюся… Та годі про це, просто дай його мені. Лише на мить.

Мала стенула плечима та подала нотатник.

«Він насправді старий», — такою була перша думка дівчини, коли вона торкнулася витертої до лиску шкіри. Вона обережно відкрила обкладинку. Листки всередині були пожовклі, а де-не-де поплямовані, але малюнки залишилися досить виразними.

Малюнки, а не слова.

Оце сюрприз. Ніна сподівалася побачити звичайний щоденник, аж тут самі лише чорно-білі замальовки. І все це переважно зображення ратушної площі у Вовчих Долах. На задньому плані — будівля ратуші, на передньому — фонтан, трохи далі — шматок кам’яниці вісімнадцятого століття. Усе як насправді, але на сучасність це не дуже походило, швидше на якесь дуже давнє минуле. Коли автор робив замальовки, тоді у фігурки на фонтані ще не відламали руки, в кам’яниці розташовувався магазин екзотичних товарів, а не майстерня шевця, як нині. А перед ратушею завмерла запряжена парою коней елегантна бричка — такі їздили польськими шляхами задовго до війни.

Підпис під малюнком повідомляв: «Вовчі Доли, 1905».

Вона гортала далі. Кожна сторінка — чудова ілюстрація, якась сценка з життя міста років п’ятдесят тому. Було тут усе: фронтони будинків та види вулиць, звичайні квартири та кімнати палацу, одяг та кінні упряжки. Справжня історична хроніка Вовчих Долів. Чорно-білі замальовки закінчувалися десь на сотій сторінці, останні листки були заповнені дитячими кольоровими малюнками. Це не мало значення, бо Ніна вже все зрозуміла, і окремі елементи головоломки, які досі були хаотично змішані, тепер вклалися на свої місця.

— Дякую, — сказала вона, віддаючи записника.

— То ти забереш мене із собою? — запитала дівчинка.

— Послухай…

— Нікого вона не забере, — двері туалету різко відчинилися, і на порозі постав Януш Клімша. — Повертайся до батька.

— Але…

— Я сказав, що ти маєш повернутися до зали. Нумо, бігцем!

Мала пішла, похиливши голову, а на прощання кинула на Ніну жалісливий погляд.

Дівчина обурилася.

— Це дамська вбиральня, пане Клімша, — сказала вона рішуче. Хотіла, аби це прозвучало якомога твердіше, але голос тремтів від страху.

— Саме тому я б волів поговорити з тобою в іншому місці. Ходімо.

Вона не рухалася, і чоловік глибоко зітхнув.

— Я не знаю, що ти там про мене думаєш, але насправді я не маю наміру кривдити тебе. Просто конфіденційна розмова. До речі, твій приятель уже в тій кімнаті і, як можна побачити, досі живий і здоровий.

Ніна недовго вагалася. Чистий сміх було балакати посеред туалету і тікати теж було пізно, та й куди, навіщо? Натомість вона отримала шанс упевнитися у деяких своїх підозрах.

— Добре, я піду з вами. Але в разі чого…

— Ти маєш магічні сили, це вже всім відомо. Але тобі не доведеться ними користатися, обіцяю.

Клімша завів її до невеличкої, але затишної кімнати. Висока стеля, палаючий камін і низенький столик, оточений трьома глибокими кріслами. В одному з них сидів Яцек. Хлопець був ніби трохи знервованим та дещо наляканим, але ж цілий і здоровий.

— Прошу, — Климша вказав на порожнє крісло. — Я дозволив собі попросити одного з наших молодих помічників принести чай і тістечка. Оце, мабуть, і він.

Дивний орнітолог пішов до дверей і повернувся з повною тацею, яку поставив на столику. Яцек дивився на Ніну, і в його очах були самі лише знаки запитання. Дівчина похитала головою, наче говорила: «Не зараз, зачекай хвилинку».

— Пригощайтеся, — Клімша потер руки, сідаючи у крісло. — Це доволі непогане печиво, його спеціально привезли з Англії для сьогоднішньої вечірки.

— Ви й насправді приклали чимало зусиль, щоб її організувати, еге ж? — буркнула Ніна, потягнувшись за маленьким порцеляновим чайничком.

Клімша всміхнувся.

— Це особлива вечірка. Завтра найважливіша подія в історії Вовчих Долів. — Він нахилився вперед, очі його блищали. — Ви ж уже знаєте про те? А може, ні?

— Я нічого не знаю, — поспішно вліз Яцек, засовуючи у рота облите шоколадом тістечко. — Але вона напевне знає чимало. Я впізнаю цей вираз обличчя.

Чоловік перевів погляд на дівчину, яка відпила ковток чаю. Коли відставила чашку на столик, руки її трохи тремтіли.

— Я знаю, що ви не той, за кого себе видаєте.

— Справді? — чоловік звів брови. — І ким же я, по-твоєму, є?

— Константин Ригєль.

— Ах, — на обличчі старого з’явився вираз, якого Ніна не зрозуміла. Задоволення? Так, наче так. — І як ти до цього прийшла?

— Дякуючи нотатнику, який показала мені Кароліна. Ті замальовки дуже старі, але вже підлітком ви малювали в манері, схожій на нинішню. Я бачила в житті достатньо малюнків, аби розпізнати індивідуальний стиль. І ви були колись у Вовчих Долах, дуже давно. Поручник Лис нам говорив. Це місто… Це місто з якоїсь причини для вас важливе, бо ви малювали його дуже ретельно та зберегли нотатник через усі ці роки. Дві війни та й взагалі… А потім ви повернулися сюди…

— Щоб видавати себе за якусь пересічну людину?

— Не думаю, аби ви з самого початку мали таку мету. Думаю… Думаю, що ви їхали до Вовчих Долів, а дорогою з вами трапився нещасний випадок. При в’їзді до міста є місце, де стежка для пішоходів виходить на дорогу одразу за поворотом, там легко потрапити в аварію. Ми самі мало не задавили людину. Із вами сталося щось подібне. Той чоловік, Януш Клімша, потрапив вам під колеса, а ви зупинилися, як порядна людина, та посадили його до автівки. Хотіли відвезти його до лікарні, але Клімша помер дорогою, але перед смертю встиг сказати кілька слів про себе. Наприклад, що він орнітолог і що в нього немає родини. І тоді вам спало на думку помінятися з ним місцями. Ви були схожого віку, а ризик, що хтось почне приглядатися до фото у паспорті, не надто великий. І ви вирішили повернутися до міста анонімно, ніби інша людина.

— А що якби мене хтось упізнав?

Ніна похитала головою.

— Ви носите капелюх насуненим глибоко на лоба, піднімаєте комірець, а ще ж окуляри. І переважно сидите у себе вдома.

— І навіщо б мені це — щоб мене вважали іншою людиною?

Вона стенула плечима.

— Я здогадуюся, що через свої старі контакти ви знали про приїзд пані Еви. Вона вас не знала, тож ви не мали непокоїтися, що вона впізнає вас в обличчя. Хіба що вона дізналася б, що в містечку живе дехто Ригєль, тоді інша річ. В таких невеликих містечках плітки розходяться дуже швидко. Але так збіглося, що ви оселилися в тому ж самому пансіонаті: не знаю, може, ви розраховували, що ми зупинимося в палаці, а може, вирішили, що це не має особливого значення.

— Раніше я знімав кімнату в Пєтшицьких, — сказав Ригєль. — Але та кімната… скажемо так, вона була потрібна нам для іншої мети. А на номер у палаці в мене, на жаль, не вистачить коштів.

— У будь-якому разі, — Ніна, розігнавшись, ледве слухала чоловіка, — ви уникали спільних обідів та сніданків — на той випадок, якби пані Ева виявилася більш метикуватою, ніж ви вважали, й відчула у вас іншого агента. А ви від самого початку знали, хто вона така: про це легко здогадатися, якщо знаєш, що до міста має приїхати хтось, пов’язаний із СБ. Зрештою ви поділилися своїм знанням із Марчіном, а він сказав одному зі своїх… — дівчина завагалася, — …знайомих.

— І що мене зрадило? Лише малюнки?

— Різні дрібниці. Ви видаєте себе за орнітолога, але ходите лише містом, хоча більшість птахів живе в лісі. Й малюєте чомусь лише місто, а не тварин. Де ваш бінокль чи фотоапарат? А ваші черевики — геть несхоже на те, що ви лазите в хащах! І на похороні Клімши ви сказали, що померлий був самотнім, так само як і ви. Звідки вам про це відомо, якщо ви не зустрічалися раніше? І ви інколи дивно поводилися. Наприклад, тоді, в їдальні, йшлося вам не про спомини з дитинства — йшлося про те, аби довідатися, що саме ми тут дізналися. Ви з самого початку не хотіли визнати знайомство з Марчіном, бо це могло скерувати нас на слід того, що відбувається в місті, та коли ви побачили, що хлопці тягнуть його до лісу, то не мали іншого виходу, як прохати мене про допомогу.

— Хвилинку, — Яцек у відчаї замахав руками. — Звідки ти все це знаєш? Наприклад, про нещасний випадок на дорозі? Адже тебе там не було!

— Ні, але я до всього дійшла дедуктивним методом, — Ніна гордовито випрямилася. — Той міліціонер казав, що померлий мав такі серйозні травми, що їх не могла нанести жодна людина. Але ж машина — це дещо інше, так? Крім того, мені не давало спокою підпалене сидіння. Бо якщо хтось хоче знищити машину, аби ту не можна було розпізнати, то найперше він заходиться коло номерів, а вони були цілі. Палити сидіння має сенс лише якщо те, що хочеш приховати, знаходиться всередині автівки, а не ззовні.

— І що там було? — зацікавився Яцек.

— Кров, — Ніна ковтнула слину, змагаючись зі своєю уявою. — Якщо везеш в машині важкопоранену людину, то на сидінні залишається кров. Пан Ригєль не мав чим очистити шкіряне сидіння, та й часу в нього було небагато. Тому підпалив сидіння. І я ще міркую…

— Так-так? — чоловік дивився на неї заохочувально, як вчитель на відмінника.

— Я от що думала: чи ви часом не хотіли, аби цю машину знайшли? Тому ви й сказали про неї Пєтшицькому. Ви вже були знайомими, бо мешкали в їхньому будинку, і Пєтшицький — один з небагатьох, перед ким ви не ховали справжнє обличчя після повернення. Тому ви і запропонували йому поїхати до лісу. Сподівалися, що якщо люди побачать згорілу автівку, то зацікавляться водієм і знайдуть тіло — тоді Клімша матиме гідний похорон…

Ригєль усміхнувся.

— Дуже мило, що ти вважаєш мене аж настільки передбачливим і високоморальним. Але я мушу тебе розчарувати: я сказав Пєтшицькому про машину абсолютно випадково, а він виявився таким жадібним, що перетяг мою «Варшаву» та поставив у себе на подвір’ї. Але решта більш-менш вірно, — він глянув на Яцека. — Доводиться визнати, що в тебе дуже розумна приятелька. Якщо вона тепер ще скаже мені, що станеться завтра о тринадцятій, то я буду в захваті.

— Ти знаєш? — Яцек споглядав на Ніну здивованим поглядом.

— Знаю, — вона крутила в руках філіжанку з чаєм, що потроху стигнув. — Вірніше, здогадуюся.

— Ми тебе уважно слухаємо, — у голосі Ригєля чулася легка іронія, але Ніна вирішила ігнорувати її.

— Лис говорив, що ви чесні та лояльні. Ви не любите комуністів, але ще менше любите магію та янголів. І я замислилася, яким чином ви могли схилитися до того, аби зрадити своїх роботодавців, відіслати їм фальшивий рапорт…

— Рапорт був чесний, — спокійно виправив він її. — Коли я його писав, Вовчі Доли були абсолютно вільні від магії.

— Добре, але потім ви повернулися сюди, приховуючи своє справжнє обличчя, що, по суті, вже доволі підозріло. А тепер ви на балу разом із Марчіном та янголом. І замовляєте собі чай із тістечками, наче не один із рядових гостей: ви хтось важливіший, хтось, кого тут слухаються. І хай там що станеться завтра, воно точно пов’язане з янголом та з магією. Тож, — Ніна потерла сверблячий ніс, — щодо питання, що могло схилити вас до співпраці з янголом та забуття про неприйняття магії…

— Так?

— Підозрюю, щось таке було б можливе, якби янголи пообіцяли повернути світ із часів вашої молодості. Ви дуже його полюбляєте, правда? Тому ви зберігали нотатник усі ці роки. А Лис називав вас довоєнним джентльменом. Заради чогось такого ви готові були заключити умову навіть із чортом. Я шукала митця, на чиї твори янголи могли б спертися, бо мені здавалося, що причиною для всіх цих таємничих випадків має бути якесь безумне видіння. Але насправді досить і звичайних малюнків, отих із нотатника. Янголи віддзеркалюють те, що бачать або про що читають, і це аж ніяк не має бути неправдою. Схоже, що вони вирішили відтворити місто з початку століття.

— І чому б їм це робити? — Яцек залишався скептичним.

— А чому б і ні? Янголи не перепадають за сучасними винаходами та ненавидять комуністів. Світ, у якому немає ні того, ні іншого, був би для них раєм.

— І ти дійшла до таких висновків на основі чого? Отих замальовок та листівок із малюнками людей до війни?

— Це також, але є й інші речі. Наприклад, інциденти на околицях міста. Кімнати, які зникають, хати, які з’являються нізвідки, дивний ліс та стежки, які ведуть на манівці…

— Ти маєш на увазі, що всі ці місця перетворюються на такі, якими вони були п’ятдесят років тому? А потім знову набирають нормального вигляду? Наче час іде хвилями й минуле проглядає з-під сучасності?

— Щось таке. Я думаю, що магія… намагається окреслити кордони міста. Бо Вовчі Доли сьогодні розрослися в порівнянні з тисяча дев’ятсот п’ятим роком, хай не набагато, але ж!

— І все це була його ідея? — Яцек рухом підборіддя вказав на Ригєля, який посміхнувся й глянув на Ніну.

Відповідай, говорив його погляд.

— Не знаю, — дівчина вже була трохи зморена й починала відчувати, що щось тут негаразд. Ригєль здавався надто ввічливим і спокійним як для того, чиї темні замисли розкрилися. Але не могла стриматися, тож говорила далі. — Я думаю, що спочатку їх було троє: Константин Ригєль, Марчін і Віктор. Один дорослий та двоє підлітків, усі захоплені минулим…

— Для точності: Марчін захоплювався не стільки минулим, скільки своїм приятелем. Але продовжуй.

— Вас було троє, а потім… потім янгол змінив Віктора на Обраного, не знаю чому…

— Ми вважали, що так буде легше переконати в нашому плані мешканців Вовчих Долів. Обрані мають природну харизму, а люди їх слухаються.

— Але щось пішло не так, як задумувалося, еге ж? Віктор змінився, авжеж, фізично та психічно. Так змінився, що навіть його власна мати не визнає його своїм сином. Але він зробився… — Ніна пошукала властивого слова, — поряднішим? Моральнішим? Раніше він уважав, що увесь цей план перенести місто в минуле чудовий, але потім він змінив свою думку.

— Авжеж, Віктор раптом дійшов до висновку, що ми тим самим кривдимо цих людей, — Ригєль скривився. — Ми багато разів повторювали, що нікого не станемо змушувати, що кожен отримає свій шанс поїхати собі з Вовчих Долів, якщо забажає. Але він уперся, що не можна приймати таке рішення, не прорахувавши всіх наслідків. Що ж, — чоловік хитнув філіжанкою, яку тримав у руці, — мені здається, це нечасто буває, але тепер ми знаємо всі наслідки. І ми всіх передчасно попередили.

— А ви впевнені, що всіх? Що в цілому містечку немає людей, які не знають, що відбувається? Або тих, які вам просто не повірили?

Ригєль стиснув губи.

— Навіть якщо є, то їх небагато. І вони самі винні, бо ми насправді намагалися донести до кожного. Ми провели кілька зібрань, а потім розносили листівки про всяк випадок, якби хтось забув про дату.

— Ви ж розумієте, що ви намагаєтеся зробити? — обурився Яцек. — У тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році почнеться війна! А потім, через двадцять років спокою, вибухне ще одна! Хто хотів би переживати щось таке вдруге?

— Але ж мешканцям Вовчих Долів нічого не загрожує. Ви не знали? Це містечко завжди мало неймовірне щастя: воно лежить на узбіччі, може, тому обидві війни якось його оминули. Жодна бомба ніколи не падала на Вовчі Доли, і сюди ніколи не приходив фронт. Ось тому більшість будівель тут збереглися в такому досконалому стані.

— Але ж молоді люди з Вовчих Долів все одно підуть битися! — крикнула Ніна з розпачем.

— За моїх часів, — холодно промовив Ригєль, — захист батьківщини вважався справою честі. І думаю, не всі сьогоднішні хлопці — боягузи. Зрештою, дуже небагато молодих людей з Вовчих Долів пішли до армії під час першої війни. Друга була трохи іншою справою, але до тридцять дев’ятого року залишиться чимало часу.

— Авжеж, бо тоді битися вже їхнім синам.

Ригєль стенув плечима.

— Як я й казав, я нікого не змушую лишатися. Може, мешканці просто вирішили, що небезпека — це та ціна, яку варто заплатити за старий добрий світ, сповнений гармонії, без комуністів та…

— Без жінок, які показують ноги, — перервала його Ніна. — І без тих, хто стає студентками. І без селян із правом голосу.

— Якщо вже ти хочеш наголошувати на цьому, то саме так, — Ригєль здавався ураженим. — Але запевняю, що навіть ти була б щасливою в ті часи.

— Авжеж, так само, як селяни, що ґарують на полі, чи слуги, що бігають із тацями.

— Мешканці Вовчих Долів самі на це погодилися.

— Але ж… — Ніна урвала себе, бо раптом осягнула всю правду. — Ви б не випустили у світ людей, які знають правду, отак просто. Якщо Вовчі Доли будуть перенесені в часі, то хтось цим зацікавиться. Комуністи проводитимуть слідство та випитуватимуть людей, які звідси втекли. А ви не можете розраховувати, що всі будуть тримати язика за зубами. А це значить… Це значить, що ви маєте якийсь спосіб, аби закрити рота усім цим людям. Щось наче янгольська магія, через яку Кароліна не може говорити про певні речі.

— Авжеж, у нас є спосіб. Трохи відмінний від того, який ти собі уявляєш, але він є.

— Мене цікавить, чи ніхто не намагався це оминути, — втрутився Яцек. — Ну, знаєте, виїхати з міста та повідомити когось назовні?

— Авжеж, намагалися, — буркнула Ніна. — Тому янголи патрулюють виїзд із міста. Ти сам зустрів одного.

— Хтось міг піти через перевал.

— Міг, — визнала вона. — Але взимку, коли всюди лежить сніг, це не так легко. Зрештою, я готова закладатися, що гірські шляхи янголи теж час від часу перевіряють.

Ригєль споглядав на Ніну із все тою ж самою лагідною цікавістю. Наче був гордий: або з неї, або, що правдоподібніше, з того, що його припущення справдилися.

Вона відклала печиво, раптом геть втративши апетит. Передчуття, яке вже якийсь час її мучило, перетворилося на впевненість.

Щось було тут не так. Зовсім не так.

— Я не помилився в тобі, — сказав Ригєль. — Поручник Лис казав мені, що ти розумна, і він, безсумнівно, мав рацію. Але ж ви розумієте, що з таким знанням, яке є у вас, ви просто не можете піти собі вільно?

— Я нічого не знаю! — запротестував Яцек, на що чоловік відповів ще однією лагідною усмішкою.

— Знаєш, бо твоя приятелька власне все тобі сказала.

Хлопець, здавалося, готовий був проголосити, що останні години він зовсім не слухав Ніну, але нічого не сказав. Йому забракло слів, бо в руках у Ригєля раптом виник невеличкий пістолет.

Ніна витріщилася на той, наче загіпнотизована, Яцек також поблід.

Він був у Ригєля увесь цей час у кишені, подумалося дівчині. А ми, як повні ідіоти, нічого не помітили.

У загустілій тиші голос чоловіка прозвучав ясно та виразно.

— Я не маю наміру вас пристрелити, якщо ви побоюєтеся цього. Зброя — про всяк випадок: раптом вам спаде на думку якась дурнувата ідея. Яцеку, не рухайся. Я знаю, що ти надзвичайно спритний, але навряд чи швидший за кулю. Тож пропоную поводитися пристойно. І ще мені відомо, що сила твоєї надто розумної подруги діє не завжди — лише тоді, коли дощить або сніжить, на сході сонця чи на заході. Лис пояснив мені. Але ніч обіцяє бути на диво погожою, а на ранок ми за вами прийдемо, тож я б на вашому місці сидів тихо і не робив отих дурниць. План такий: я вийду та крутну ключ у замку, а ви залишитеся тут на ніч. Наразі я вас не чіпатиму, бо в палаці надто багато людей, але вранці ви пройдете процедуру, ідентичну для всіх, хто покидає місто. Відтак повернетеся до пансіонату — і тоді забирайтеся геть звідси з вашою пані Евою якомога швидше того ж ранку.

Ригєль поволі відступив до дверей, не зводячи пістолета з полонених. Потім обережно простягнув руку назад, намацав ручку та натиснув. А потім вийшов і прокрутив ключ у замку з того боку.

— Тобі обов’язково було похвалятися?

Ніна розчахнула вікно, щоб ухопити трохи свіжого повітря. Так було набагато краще, клаустрофобія трохи відступила. Що аж ніяк не змінювало факту, що вони з Яцеком тепер у полоні.

Хлопець за її спиною аж бісився.

— Ти не могла хоча б раз у житті вдати з себе ідіотку?

— Удавати ідіота я залишу тим, у кого це виходить краще, — буркнула вона.

— Отже, це все моя провина? Ти ніби така розумна, але тобі не спало на думку, що коли ти все розповіси, то він нас не випустить?

— Тобі це також не спало на думку.

— Я не клятий детектив! Якби ти замість демонстрації своїх геніальних здібностей детектива трохи поворушила мізками, ми б зараз тут не стирчали.

Вона озирнулася.

— Ну, я перепрошую.

Яцек розширив очі: Ніна вибачалася? Його подиву не було меж.

— Я справді перепрошую, — дівчина зітхнула, — знаю, що похвалялася, і це було безглуздо. Задоволений?

Він неохоче кивнув.

— Може, спробуємо вилізти у вікно?

— Мені здається, що навряд чи, але можеш перевірити.

Яцек перегнувся через парапет, а Ніна знову згорнулася у кріслі. Знала, що побачить хлопець, коли погляне униз: пласку стіну висотою в кільканадцять метрів, без жодного виступу чи ринви, за яку можна було б схопитися. Ригєль усе розрахував, коли обирав це приміщення.

Яцек мовчки прикрив вікно та пішов до каміна. Вогонь потроху пригасав, а в кімнаті ставало холодно, тож він докинув кілька дровиняк.

— Ми могли б скрутити мотузку з простирадла та спуститися вниз, — зрештою сказав він.

— У нас немає простирадла.

— Ну тоді з чогось іншого. Наприклад, з нашого одягу. Якщо ти знімеш плаття…

— Либонь, у результаті цього плану ми залишимося не лише зачинені, але й голі. Або, що гірше, валятимемося голими внизу з поламаними ногами.

— То вигадай щось краще.

— Ми можемо спробувати кричати до людей і просити їх про допомогу. Ну, не зараз, а через певний час, коли бал закінчиться і всі підуть на вихід. Хоча більшість напевне все одно піде до тих великих дверей…

— Це не кращий варіант.

Вона знизала плечима, Яцек потягнувся за печивом та апетитно схрупав його.

— Може, написати записку та заховати її на собі? — міркувала Ніна вголос, — тоді, навіть якщо ми б не змогли говорити, то показали б його пані Еві, а вона про все взнала б.

— А в тебе є чим писати? І на чому?

Ніна роззирнулася. Камін, столик із тацею, три старих крісла, порожня тарілка по тістечках і так само порожній чайничок — все це не надавало оптимізму. Шматочком обвугленого дерева вони могли б спробувати щось написати, але — на чому? Якусь хвильку вона думала про сорочку Яцека, але в цьому не було сенсу: списану сорочку точно помітять.

— У тебе, випадково, немає носової хустинки? — запитала вона.

Хлопець мав хустинку — на щастя, чисту. Ніна дістала щипцями звуглене поліно й незграбно його тримаючи, спробувала написати літеру К — як Клімша. Вийшла крива, безформна і, що гірше, займала майже всю хустинку.

— Най йому. Так ми навіть одне речення не розмістимо, не те що цілий лист, — бідкався Яцек.

Шматок дерева зламався, попіл обсипав хустку та чималу частину підлоги. Ніна вилаялася, а потім розчаровано вкинула рештки деревини в камін.

— Ми могли б скористатися кров’ю, — вона завагалася. — У пригодницьких книжках в’язні часто так пишуть. Але в нас немає нічого, що можна було б у тій крові змочити.

— Якийсь цвяшок? — Яцек уже був біля стінки та поволі вів по ній руками. — Якщо тут колись висіла картина… О, дивися.

Голівка невеличкого цвяшка, частково вкритого засохлою фарбою, стирчала на рівні голови дорослого чоловіка.

Хлопець спробував підчепити цвяшок нігтями. Ніна подала йому ложечку.

— Скористайся оцим.

Покректавши, він витягнув цвяшок зі стіни та тріумфально показав його Ніні.

— Цілком згодиться. Про всяк випадок я ще суну його на хвильку до вогню, бо, напевно ж, треба дезінфікувати. Чекай.

Він схопив цвяшок щипцями та обережно сунув його до каміну. Ніна заціпеніло споглядала, як металевий кінчик розжарюється до червоного. Ця ідея їй геть не подобалася — із дезінфекцією чи ні, але малювати кров’ю видавалося їй небезпечним та мало гігієнічним. Але які ще є у них варіанти?

— Добре, хто перший? — Яцек витягнув цвяшок із вогню. — В принципі, можу я…

— Почекай, доки він охолоне, бо просто обпечешся.

Він почекав, доки гвіздок знову змінить колір, і обережно взяв його у руки. Ніна ширше розкрила вікно: їй знову зробилося душно.

Не дивилася, як Яцек колов себе в палець, а потім витискав з ранки крапельку крові.

— Що писати?

Вона замислилася. Лист має бути коротким, але одночасно точно пояснити суть проблеми.

— Клімша-Ригєль живий. Працює з янгол та Марчін П. Завтра 13 переніс В. Д. до 1905. В полоні палац Щ.

— Але ж це безграмотно!

— А ти серйозно хочеш писати всі слова?

Яцек зітхнув та, судячи з посопування, яке час од часу переривалося стогонами болю, взявся писати. Ніна довго наважувалася, перш ніж його зупинити.

— Годі, тепер моя черга.

— А ти не зомлієш від виду крові?

— Я просто не дивитимусь на неї.

Вона відвернулася і простягнула хлопцеві руку долонею догори. Яцек нахилився та вколов її палець; це трохи затяглося, бо цвяшок виявився доволі тупим, але вона зціпила зуби та витримала. Потім хлопець писав листа, що теж забрало багато часу — кілька невимовно довгих хвилин, поки Яцек навперемін то шкрябав цвяхом по хустці, то знову витискав із пальця Ніни кров. Нарешті він поставив крапку, і дівчина перев’язала палець шматком сукні.

— Нормально, — підвела вона підсумок. Літери були нерівні, а подекуди їх важко було розібрати: перешкоджали сліди попелу, розмазані по хусточці, але за наявності доброї волі та здогадливості текст можна було розшифрувати.

— Куди ж ми його заховаємо? — запитав Яцек, але перш ніж дівчина встигла відповісти, з-за вікна долинув радісний сміх. Вони вихилилися за підвіконня. З палацу на сходи якраз висипала весела компанія. Раптом одна з жінок спинилася, і Ніна почула уривки розмови.

— Дивно, але я дещо пам’ятаю… Схоже, воно не подіяло…

Високий чоловік, уже геть п’яний, обійняв її за плечі.

— Усе гаразд. Ходімо!

— Гей! — крикнула Ніна. — Ми тут ув’язнені! Звільніть нас!

— Допоможіть! — підтримав її Яцек.

Утім, жінка не звернула на них ані найменшої уваги, а чоловік задрав голову та радісно їм помахав. Решта компанії вже давно зникла на темній вулиці.

— Ми тут! — репетував Яцек. — Допоможіть!

— Допоможіть!

Чоловік помахав ще раз, а потім відвернувся та побіг слідом за жінкою.

— Він, мабуть, вирішив, що ми жартуємо, — буркнула Ніна. — Гаразд, прикрий вікно, а то ми замерзнемо.

— Чекай, — Яцек схопив дівчину за плече та стиснув.

На задньому подвір’ї з’явилася ще одна постать, цього разу значно нижча та менша. Мала дівчинка, вдягнена в старомодну сукню та сучасну пелеринку, накинуту на плечі.

Кароліна Пєтшицька.

— Гей! — крикнула Ніна. — Ти нас чуєш?

Мала, яку було чудово помітно у світлі ліхтаря, кивнула.

— Ми тут ув’язнені, можеш нас відчинити? У Клімші є ключ! — крикнув Яцек. — Вірніше — у Ригєля!

Кароліна заперечно похитала головою.

— Ти його боїшся? — здогадалася Ніна.

Тепер голова хитнулася вниз та вгору. Так.

Яцек сіпнувся, наче йому на думку щось спало.

— А тобі відомо, де пансіонат «Смерека»? — запитав, перехиляючись через підвіконня так сильно, що Ніна машинально схопила його за пояс.

Ще один кивок. Так.

— А ти віднесеш туди листа? Пані Еві Вишневській?

Так.

— Це погана ідея, — запротестувала Ніна. — Хіба ми можемо довіряти цій малій?

— Але це розумніше, ніж тримати повідомлення при собі! І взагалі: ти впевнена, що ми колись ним скористаємося? А якщо пані Ева довідається про все сьогодні, то прийде на допомогу.

І знову вона визнала, що хлопець має рацію.

— Я тобі дещо скину, а ти віднесеш це просто до «Смереки», згода? — гукнув Яцек.

Так.

Він загорнув у хусточку-повідомлення шматок дерева та швиргонув на вулицю. Пакунок впав поряд із дівчинкою, і вона, ухопивши його, зникла в темряві.

Коли Ніна причиняла вікно, її щось бентежило. Якесь погане передчуття.

Минав час. Шум і галас із бальної зали помалу вщухли. Яцек допоміг Ніні трохи послабити корсет, а тоді закуняв, просто сидячи в кріслі. А дівчину сон не брав. Вона сиділа з розплющеними очима та думала про Кароліну: малявка давно вже повинна була лежати в ліжку, натомість бігла крізь зимову темряву, подалі від майбутнього, яке не віщувало їй нічого доброго. Чи попросить вона також і пані Еву забрати її із собою?

Ніна не мала сумнівів, що так і буде. А от чи погодиться пані Ева, невідомо. Мабуть, хтось повинен пояснити Кароліні, що незалежно від того, яким страшним може видатися минуле, але втратити свою родину теж не кращий варіант.

Вона починала засинати, коли почула стук у двері. Вони підхопились одночасно, сон як рукою зняло.

— Хто там? — запитала дівчина невпевнено, водночас із страхом і надією. Бо ж Ригєль не стукав би, правда?

— Марчін.

Вона невпевнено поглянула на Яцека, але хлопець похитав головою. Він також не розумів, що відбувається.

— Ти нас випустиш? — запитав.

За дверима довго мовчали. Ніна не могла розуміти, чого Марчін прийшов. Невже турбується?

— Я не можу, — сказав нарешті гість. — Ригєль мені заборонив, крім того, в мене все одно немає ключа.

— Навіщо тоді прибіг?

— Хочу запитати, чи не бачили де моєї сестри. Вона раптом зникла, і ми геть не уявляємо, де її шукати.

Серце Ніни танцювало і співало. Тож Кароліна не зрадила.

— Ми її не бачили, — гарикнув Яцек, одночасно шкірячись до Ніни. — Швидше за все, вона втекла, щоб не летіти сторч головою до того вашого дев’ятсот четвертого року.

— Дев’ятсот п’ятого, — виправив його Марчін. — І Кароліна ще замала, щоб таке вирішувати.

— Але ж все це якась дурня, — роздратувалася Ніна. — Тобі також немає сенсу жити бозна коли. Це було важливо хіба що для Віктора, доки він не змінився.

Цього разу пауза затягнулась, і за дверима чулося лише нервове дихання.

— Віктору досі до вподоби минуле, просто він зараз надто шляхетний, щоб це визнати. Та ледве ми обидва там опинимося, то все зміниться. Віктор буде мені вдячний і…

— Ви знову станете друзями? — підказав Яцек.

— Звісно ж, станемо. Бо все це я вчинив… заради нього, розумієте? І він це належно оцінить — раніше чи пізніше. Зрештою, це не вашого розуму діло. Побачимося вранці. І приємних снів.

— Чекай! — крикнула Ніна.

— Що ще? — у голосі Марчіна забриніло роздратування. — Я ж казав, що не можу вас випустити, навіть якби того хотів. Ригєль пильнує ключ…

— Я не про це. Що станеться з нами вранці?

— Нічого страшного, навіщо тим перейматися.

— Ми хочемо знати, — уперлася вона, а Яцек одразу до неї долучився.

— Саме так, ми хочемо знати.

Марчін зітхнув.

— Вам трохи підрихтують пам’ять, зрозуміло? Ну, не всю: виріжуть тільки те, про що ви довідалися за останні два тижні.

Дівчина відчула, як у серці здіймається паніка, а Яцек, який стоїть поруч, дерев’яніє.

— Хіба таке можливо? Яким чином?

— О боже, та звідки мені знати? Це ж магія, і це справа янголів, а не моя. Мені лишень відомо, що в них є таке… ніби створіння, яке вони притягли у великій дерев’яній скрині. Певний час вони тримали цю потвору у нас вдома, в окремій кімнаті, але я її і в очі не бачив. Начебто, вона воліє перебувати в темряві. Садкіель говорив, мовби створіння дуже небезпечне, але саме цей екземпляр дуже старий і трохи заслаб, а тому його можна контролювати. Мій батько опікувався ним разом із Клімшою. Себто з Ригєлем, я вже заплутався, хто він там є насправді.

Ніна нервово ковтнула слину. Невже це Бестія, жахнулася вона. Невже йдеться про Бестію — таку саму, що була там, у Колі. Як же вони думають проконтролювати таку потвору?

— Сьогодні в бальній залі — та сама потвора? — обережно запитав Яцек. — Ви кромсали там людям пам’ять?

— Не всю пам’ять, лише фрагменти. І люди самі так вирішили. Бо не всім до смаку жити тоді, в тисяча дев’ятсот п’ятому році, цілком усвідомлюючи, що… Втім, ви й самі розумієте.

— Так, ми все втямили. Вони знатимуть, що за пару років вибухне війна. Або що дантисти майбутнього виписують краще знеболювальне. Або…

— Ригєль мав рацію, ви безнадійні, — Марчін, схоже, образився, бо вони почули звук кроків, що віддалялися. — Побачимося вранці!

Яцек заснув, згорнувшись у клубок на кріслі, а Ніна заснула, прикрита пелеринкою біля прочиненого вікна, тому що хотіла відчувати на обличчі подих холодного повітря. Прокинулася через лютий холод та сонце, що м’яко гладило її по щоці. Розплющила очі, впевнена, що сталося щось жахливе — таке, про що вона взагалі й подумати не могла.

Яцек досі спав, трохи посопуючи, у каміні тліли рештки жару — схоже, хлопець вставав вночі та підкладав вогню. Але було пізно, світанок давно минув, може, навіть минув і південь…

— Підйом, — Ніна, панікуючи, труснула Яцека за плече. — Прокидайся!

Він розплющив очі.

— Що відбувається?

— Вони не прийшли за нами. А зараз місто втече в минуле.

— Прокляття! — хлопець зірвався з крісла. — Що тепер?

— Гадки не маю. Бий у двері, а я стану кричати у вікно.

— Випустіть нас! — репетував він, стукотячи кулаками у двері.

— Допоможіть! — Ніна кричала у вікно, впускаючи в і так уже вихолоджену кімнату ще більше крижаного повітря. — Ряту-у-уйте!

Вулиця під вікнами була безлюдною, лише вдалечині промайнула постать, закутана в плащ — надто далеко, аби почути дівчину. Свіжий сніг підмів сліди гостей, які виходили вночі з палацу, і тепер про вечірку нагадував лише циліндр, якого закинули в замет. Ніна подумки застогнала. Тож вони двічі втратили свій шанс: одного разу на світанку, вдруге — коли почало сніжити. Або навпаки: можливо, сніг випав, перш ніж зійшло сонце. Втім, один чорт. Важливо, що вони проспали обидві можливості, щоб вибити двері.

— Схоже, що нікого немає, — сказав Яцек, підходячи до дівчини. Волосся мав розчухране, а щоки від крику аж побагровіли. — Слухай, а якщо тепер, коли все видно, спробувати вилізти у вікно? Якби я зняв сорочку та використав її як мотузку, то міг би розгойдатися та дотягнутися до вікна ліворуч.

Ніна вихилилася.

— Надто високо. Крім того, сорочка тебе не втримає.

— Це міцний матеріал. Мабуть, варто спробувати.

— Ти просто впадеш та поламаєш собі ноги!

— Не впаду. Я це вмію, пам’ятаєш?

— Але ж ти не клятий кіт!

Яцек застрибнув на підвіконня та вже знімав камізельку, коли в коридорі почулися кроки, а в замку заскреготів ключ.

— Ти кудись зібрався? — запитав Ригєль, стоячи на порозі.

— Ви нас ошукали! — крикнула Ніна. — Як тепер ми маємо поїхати з міста? Ми не встигнемо!

— Боюся, що ви й справді не встигнете, — в руці чоловіка блиснув знайомий пістолет. — Яцеку, зійди, будь ласка, з підвіконня. Я справді не хочу, щоб мене мучило сумління через тебе. А тепер ми підемо до бальної зали…

— Ми нікуди з вами не підемо!

— …і там приготуємося вітати дивний новий світ.

— Це не буде дивний новий світ, — запротестувала Ніна. — Він геть старий — і добрим буде для небагатьох. Наприклад, слуги…

— Я прийшов сюди не для того, щоб слухати лекції на тему соціальних стосунків на початку століття. Хоча й не сумніваюся, що ти, незважаючи на свій молодий вік, чимало про це знаєш. Твої знання вражають, але й ти можеш помилятися. Наприклад, ти вважаєш, що я добра людина. Це не так. Я вже вбивав раніше і не завагаюся вбити тепер, навіть якщо це пара клятих підлітків. Тож маєте вибір: або йти зі мною, або загинути тут на місці.

«Він не жартує, — подумала Ніна. — Він насправді нас застрелить».

Яцек зіскочив із підвіконня та застебнув камізельку. Дівчина ковтнула слину, відчуваючи, як у неї пересохло горло.

— Ми з вами підемо, — сказала. — Але… навіщо, га? Ви самі сказали, що ми не встигнемо добігти до межі міста. Із тим же успіхом нас можна просто відпустити, бо ми все одно опинимося в минулому разом з усіма Вовчими Долами. І чому ви не прийшли до нас раніше, як обіцяли? Тоді ми могли б забути про два останні тижні, а вам можна було б не думати про цю загрозу.

— Це цікаво, — Ригєль дивився на неї, трохи нахиливши набік голову. — Навіть у таку мить ти не припиняєш торочити «навіщо». Що ж, здається, я можу заспокоїти твою цікавість. Я не прийшов за вами, оскільки наша… Бестія? Здається, так ви називали її в Маркотах? Отож наша Бестія зістарилася і поступово втрачає свої здібності, тож чищення пам’яті може виявитися не таким ідеальним, як має бути. А вас ми не відпустимо, бо я волію приглядати за вами. Ви вже досить нашкодили і, хтозна, що ще вигадаєте в останню мить. Отож прошу за мною.

Вони йшли повільно, намагаючись тягнути час, хоча Ніна й гадки не мала, що це їм дасть. Яцек учепився за її руку, і вона не протестувала. Навіть трохи від серця відлягло.

— Все не так уже й погано, — шепотів хлопець, блідий, наче сама смерть. — У тисяча дев’ятсот п’ятому на мапах були ще білі плями, тож станемо мандрівниками. На нас чекає купа пригод. Пригадую, що в морях тоді ще плавали пірати…

— Авжеж, — сказала вона. — Все не так погано.

«Чого б і ні, ми можемо зробити чимало хорошого для людства, — думала вона. — Наприклад, врятувати ерцгерцога Фердинанда в Сараєво чи вбити Гітлера, перш ніж той почне другу війну. Ми могли б…»

Яцек стиснув її руку, і тоді вона це відчула — ледь-ледь, дуже далеко — повернення своєї сили. Десь на вулиці на землю злетіла перша сніжинка.

Наприкінці бальної зали стояла знайома дерев’яна скриня із дверцятами, а перед нею стовбичили янгол із Марчіном. І собака. Побачивши Ригєля, вівчарка замахала хвостом.

— Навіщо ти його сюди привів? — нахмурився чоловік.

Марчін, схоже, не спав і мав геть нещасний вигляд. Коли Ніна глянула на нього, він міцно стиснув губи та відвернувся.

— Віктор просив, аби я за ним доглядав. У нього буде багато справ. Так він сказав.

Ригєль важко зітхнув, схоже, спихаючи «важчі справи» до мішку з фанаберіями[16] підлітків, а тоді перевів погляд на Ніну та Яцека. Вони мовчали, переглядаючись.

— Ви сказали… — дівчина першою перервала тишу, ледве проштовхуючи слова крізь стиснуту горлянку, — ви сказали, що відбирати нам пам’ять немає сенсу, бо…

— Це не мало б сенсу, якби я мав намір залишити вас в теперішньому часі, так. Але оскільки ви йдете з нами, то це ваш шанс. Ви можете опинитися в минулому такими, якими ви є зараз, пам’ятаючи про все, що відбулося з вами до цього моменту, про ваших батьків, шкільних друзів та про пережиту війну. Але ви можете… забути. Садкіель, — він кивнув на янгола, — може схилити Бестію, аби вона витерла з вас спомини про останні два тижні, а також про те, чого ви не захочете пам’ятати.

— То це спрацює чи ні? Ви ж говорили, що Бестія стара і…

— Я не заперечую, існує певний ризик. Але це ваш єдиний шанс на щасливе життя. Я гарантую, що не пам’ятаючи того, що ви залишили за собою, ви будете страждати значно менше. Ваш вибір.

— Отже, нам не обов’язково туди входити? — уточнила вона.

— Кажу ж — ні. Але якщо захочете, тоді будь ласка.

— Я увійду, — сказав раптом Яцек. — Не хочу пам’ятати, що залишив тут мою маму, і уявляти, як вона непокоїться про мене… Просто не хочу — і край!

Перш ніж Ніна встигла щось сказати, він вирвав долоню з її руки, відчинив дверцята скрині та застрибнув усередину. Ніна крикнула, сила кружляла в її венах усе швидше та швидше, мов потік, у якому, як у повінь, йде вгору рівень води, і дівчині доводилося прикладати все більше зусиль, аби контролювати свій гнів.

Я можу всіх їх убити, подумала вона в раптовому осяянні. Вона не хотіла цього, але вперше так чітко усвідомила, що якби наважилася, то це їй раз плюнути — розвалити стіни та розбити вікна, а потім випхнути всіх назовні, скручуючи їм при цьому в’язи. І, може, вона навіть виживе.

Але тоді Яцек, що досі не вибрався з клятого ящика, також загине.

Сніг за вікном уже валом валив, але всім було чхати на те.

Зрештою двері скрипнули, і звідти виринув Яцек. Переляканий, із нещасливим виразом обличчя і геть приголомшений. Але цілий та здоровий. Нібито.

— Усе гаразд? — запитала вона нервово.

Але він мовчки рвонув на вихід, наче за ним гналася зграя чортів. Ригєль стримав Марчіна, який хотів бігти слідом.

— Облиш. Нічого з ним не станеться. Ніно, ти також залишайся. Власне, твоя черга.

— Я туди не увійду.

— Я ж пояснював…

— Ні.

— Невже ти хочеш жити в дев’ятсот п’ятому році, пам’ятаючи все, що залишаєш тут?

— Саме так, хочу. Тому і не увійду. Досить уже торочити одне й те саме.

Ригєль зітхнув.

— У такому разі, боюся, нам доведеться змусити тебе. Садкіелю, допоможеш?

Янгол схопив її за руки, Ніна закричала.

— Але… чому?

— Неймовірно! — Ригєль трохи посміхнувся. — Навіть зараз… Що ж, твоєму приятелеві я міг би дозволити не зустрічатися з Бестією. Тобі — ні. Ти надто небезпечна, щоб жити в наші спокійні часи із цими твоїми теперішніми знаннями.

Він відчинив двері, а янгол увіпхнув її всередину.

А Ригєль навісив замок та прокрутив ключ.

— У нас три хвилини, — промовив Ригєль. — Я ще встигну вийти на ринок та привітати там новий світ. Ви як, зі мною?

— Охоче, — відповів янгол лагідним звучним голосом.

— А ти, Марчіне?

— Я залишуся.

— Чудово. Ледве ми опинимося в дев’ятсот п’ятому році, відчиняй дверцята. Це не забере багато часу.

Ніна почула звук кроків, що віддалялися, а потім тихе:

— Вибач… Справді, мені дуже шкода.

— Відчини ці двері, — прохрипіла вона, змагаючись із панікою.

Бестія була поряд, відділена дерев’яною перегородкою. Дівчина відчувала її присутність, а також розуміла, що потвора, якби їй не забракло сили, легко знищила б цю перегородку. Але більше її лякала не Бестія, а те, що її тут зачинили. Вона навіть поворухнутися боялася: їй ввижалося, що стіни швидко зсуваються і за мить розчавлять її груди, забравши звідти останнє повітря; в голові невпинно блимав-пульсував страх, наче отой червоний сигнал на даху швидкої.

— Я не можу.

— Відчини ці довбані двері!

— Ніно…

Вона виразно почула відлуння кроків та здогадалася, що Марчін відступає в бік виходу з бальної зали. Мабуть, він задкував, із собакою поруч, уважно споглядаючи на скриню.

«Він мене боїться! — розлютилася Ніна. — Утім, правильно робить. Тепер усі тримайтеся від мене подалі».