Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, де Ніна надто багато розпитує, так що їй уже і не відповідають

Праворуч міст, ліворуч міст,

А низом плине Вісла…

— Вдалося! — крикнув Яцек, хапаючи Ніну за талію, та закрутив її в танці. То був танок перемоги.

Радіостанція хрипіла, у динаміку тріскотіло, але вони таки почули звідти людський голос.

— Прогноз погоди… Очікуються подальші снігові опади на півдні Польщі…

Обличчя у хлопця трохи витягнулося. Ніна впала в крісло поряд із Марчіном, який уже з пів години скептично спостерігав за їхніми спробами запустити радіо.

— Ви й справді вважаєте, що завдяки цьому можна зв’язатися з кимсь назовні? — запитав він, і Яцек гаряче кивнув.

— Авжеж, треба лише впіймати відповідну частоту.

На плиті кипів картопляний суп, а в теплій кухні відчувався густий запах копченої ковбаси. Щоправда, сметани та майорану не було, але в таких умовах ніхто і не думав нарікати кухарю. Навіть Марчін, коли довідався, що буде на обід, буркнув: «Дякую», — а потім попросив, мовляв, не забудьте віддати залишки собаці.

Яцек із запалом маніпулював верньєрами рації. Ніна вийшла та за мить повернулася, тримаючи в руках обидві ляльки: одну — ганчіркову, із зашитим ротом, а іншу — з порцеляни, у цієї шов на губах був намальований чорною тушшю.

Вона підійшла до Марчіна.

— Хочу запитати, що тобі про це відомо?

Хлопець трохи здригнувся, побачивши іграшки, але відразу себе опанував. Утім, можливо, Ніні просто так видалося.

— Про що саме?

— Про цю ляльку, — вона підняла ганчіркову. — Я знайшла її у пансіонаті, де ми жили, до того… до того, як втратили пам’ять. А цю, — вона показала порцелянову, — тут. Можеш мені сказати, в чому справа, чому їм зашили роти?

— Гадки не маю, — Марчін трохи скривився. — Це іграшки моєї сестри.

— Ти не будеш заперечувати, якщо я піду на перший поверх та ще раз перевірю помешкання, в якому ти настромився на скло?

— Але ж ти вже його бачила.

— Ззовні, не зсередини.

— Ти й надалі мені не віриш, так?

Він глянув на неї. Досі був блідий, але, як на думку Ніни, виглядав уже трохи краще. У будь-якому разі, міг сам пройти кілька кроків і навіть сходити на подвір’я до вітру (дівчина сприйняла це із великим полегшенням, бо воліла не уявляти собі, що було б, якби пораненому довелося користуватися нічним горщиком).

— Ні, — буркнула вона. — Просто… Скажімо так, що я підозріла від природи.

— Мабуть, друзів у тебе геть небагато, га? За винятком того товстунчика, — він понизив голос та кивнув у бік Яцека.

Ніна аж почервоніла.

— Він нормальний.

— Я не кажу, що ненормальний. Кажу, що він товстий.

— Я так розумію, що всі твої друзі худорляві та гарні? — пирхнула дівчина. — Бо ти підбираєш їх згідно з естетичними критеріями?

Обличчям Марчіна промайнув біль.

— Був у мене один друг, — сказав він. — Якщо вже хочеш знати. Мешкав на другому поверсі, у квартирі, яку ти так сильно хочеш побачити.

— А тепер він уже не твій друг?

Той стенув плечима.

— Останнім часом він знайшов собі ліпших приятелів. І я не хочу про це розмовляти, зрозуміло?

«Але ж не я почала цю розмову», — подумала Ніна, та вчасно прикусила язика.

Квартира номер два на першому поверсі була з тих, що кинули відкритими та неприбраними. Але саме тут чомусь панував повний розгардіяш, такого Ніна досі не бачила. У мийці стояли стоси брудних тарілок та каструль, постіль на ліжку була геть брудною і зім’ятою, а на стільцях висіли стародавні вбрання: нижні сорочки, корсети, сукні з бантами та довгі, до колін, панталони. Колись вони напевне були дорогими та елегантними, але добрі часи минули: нижні сорочки давно пожовкли, на панталонах виднілися затяжки, а плаття подекуди так витерлися, що дерев’яні спинки просвічували крізь тканину.

Ніна похитала головою. Хто, най йому грець, тут мешкав? Якась божевільна аристократка?

А потім вона відчинила двері останньої кімнати та переполохалася.

Кімната була мов поле бою: в кутку лежав перекинутий столик, точніше, те, що він нього залишилося, коли його розтрощили об стіну. На місці удару зяяла чорна діра, а на підлозі лежали поскидані з підвіконня квіти й уламки кришталевої вази. І — аякже! — розбите вікно з гострим уламком скла, тим самим, на якому виднівся червоний слід.

Під вікном, поряд із засохлими плямами крові, лежав невеличкий чорний предмет, який, здавалося, поглинав світло. Ніна нахилилася, щоб підібрати його. Це було вузьке чорне перо, і від тієї чорноти в неї забило памороки. Вона ніби дивилася у бездонну криницю або у беззоряні глибини космосу.

За спиною почулося гарчання. Дівчина озирнулася. На порозі, настовбурчивши шерсть, стояв Алекс. Пес дивився на вікно, а з горла його рвався низький, монотонний звук, мов працюючий мотор.

— Песику, все гаразд. Немає чого боятися, — сказала вона невпевнено.

Алекс трохи косив оком, а Ніні все ще здавалося, що гарчить він на неї.

— Що тут сталося? Скажеш мені? — вона обережно простягнула руку й торкнулася шерсті.

Тварина тремтіла, але вже почала заспокоюватися, гарчала не так голосно.

— Все добре, — лагідно бурмотіла дівчина. Принаймні сподівалася, що це звучить заспокійливо. — Хай там що було, зараз його вже немає.

Вона погладила собаку, обережно проводячи долонею вздовж його боку. Раз, потім другий. За третім, коли вона торкнулася вразливого місця за вухом, вона відчула вологу, а коли піднесла долоню до очей, то побачила на пальцях кров.

— Алекс поранений, — сказала вона, коли затягнула Яцека до кімнати: не тієї, де вони знайшли Марчіна, а до іншої, де згромадили припаси, що не помістилися в кухні. — Вважаєш, що він також скалічився, проходячи крізь вікно?

— Але ж ти уперта. Хіба це рана, просто звичайна подряпина! Може, він пролазив десь під огорожею та напоровся на колючий дріт або щось таке.

— Або ж Марчін бреше. Піди униз та глянь на ту кімнату із вибитим склом. Там… — якусь мить вона шукала потрібне слово, — …там наче хтось вів смертельний двобій. І що ти скажеш про оце? — вона сунула руку в кишеню штанів. — Це не звичайне пташине перо. Його точно загубив якийсь янгол.

Хлопець зиркнув на перо, але не взяв його в руки.

— Чому ти просто не запитаєш Марчіна про те, що там сталося?

Вона знизала плечима.

— Бо мені набридло слухати брехню. Мені здається…

Але перш ніж Яцек встиг взнати думку Ніни, з кухні почувся слабкий крик:

— Гей, чи когось ще цікавить радіо? Бо хтось нарешті відізвався.

— Це прикордонні війська, повідомте своє місцезнаходження. Це прикордонні війська…

— Ми у Вовчих Долах! — крикнув Яцек.

— Неподалік від ратуші, — додала Ніна, розуміючи, що це не надто чітка позиція.

— Це прикордонні війська…

— Вулиця Рицарська! Центр міста! Потрібна допомога! — Яцек аж репетував у мікрофон. — Ми тут самі й не можемо вийти з міста!

— І в нас один поранений, — додала Ніна.

— Прийняв, один поранений… Потрібна допомога… — голос зник, поглинутий серією трісків та шумів.

Ніна кинула на Яцека невпевнений погляд.

— Вважаєш, вони нас зрозуміли? І знайдуть нас?

— Сподіваюся, — буркнув хлопець, витираючи лоба. — Прокляття, здається, нам вдалося. Вони точно за нами прийдуть.

Очі Ніни блиснули, але дівчина одразу стиснула губи.

— Якщо погода не зіпсується знову.

Яцек сердито глянув на неї.

Вони з’їли вечерю, нагодували пса, а потім просто чекали.

Отак і минув увесь наступний день — в очікуванні. Вони то грали у карти, то раз за разом бігали на балкон, щоб видивлятися військову техніку. Ніна в уяві навіть чула звуки мотору. Але насправді довкола була повна тиша: ані гуркоту всюдихода, ані шереху автівки, що наближалася. І обличчя Яцека видовжувалося з кожною хвилиною все сильніше.

Коли підступила темрява, хлопець узявся готувати вечерю, а Ніна сіла за рацію й упіймала станцію, що транслювала іноземну музику. Тож вони поїли кашу зі шкварками під звуки джазу, а тарілки мили під щось, що звалося регтаймом. Потім вони нагріли води у великому казані та помилися у холодній ванній.

Марчін майже весь час сидів у кріслі біля пічки. Відкликався рідко, а коли Ніна та Яцек поверталися з балкону, то кожного разу вітав їх скептичним поглядом.

— Ти що, не хочеш, аби нас звідси забрали? — запитала в якийсь момент Ніна, але хлопець лише відвернувся та пробуркотів щось, що прозвучало як «мені байдуже».

Після десятої вони вирішили лягти спати: Марчін — на кухні, на матраці, а Ніна та Яцек — у сусідній спальні, яка трохи нагрівалася крізь стіну. В іншій кімнаті на підлозі досі видніла пляма крові, а до третьої вони навіть не намагалися увійти.

— Як уважаєш, уранці вони по нас приїдуть? — запитав Яцек.

Ніна відповіла, що так, завтра вже — стовідсотково.

Серед ночі вона прокинулася від того, що хтось трусив її за плече. Розплющила очі, цього разу в повній свідомості, очікуючи, що дах знову валиться їм на голову.

— Що?..

— Це Марчін, — прошепотів Яцек. — Я бачив, як він кудись виходить.

Ніна швидко звелася з матрацу. Вдягалися у жовтому світлі ліхтарика, який кидав на стіну рухливі тіні.

— Швидше, — сичав хлопець: як завжди виявився спритнішим. — Бо загубимо його.

Вона натягнула чоботи на босі ноги, і вони кинулися з приміщення. Ніч була ясною, зорі сріблили свіжий сніг, перетворюючи звичайну вулицю на іскристий чумацький шлях. На цьому фоні темна фігура Марчіна була чудово видна: хлопець ішов потроху й важко, але впевнено, як людина, яка чудово розуміє свою ціль.

«До костелу, — подумалося Ніні. — Він іде до костелу, на зустріч із янголом». У самій піжамі, бо вона ясно бачила штани під курткою. Чи він з глузду з’їхав?

Марчін зупинився та нахилився; якусь мить дівчині здавалося, що хлопець впаде, але той пішов далі, хоча тепер ще повільніше і з іще більшими проблемами.

— Не дасть ради, — прошепотів Яцек, який, схоже, думав про те саме. — Що станемо робити, як він зомліє?

Вона не відповіла, бо Марчін уже був неподалік від костелу і на вежі, вона бачила це виразно, стояв янгол, який в місячному світлі здавався мармуровою статуєю. На ньому були білі вільні шати, а в руці він тримав щось, схоже меч, але — Ніна чудово це розуміла — мечем це зовсім не було.

А потім, розкривши крила, янгол злетів на землю, так, наче все своє янгольське життя він тільки це й робив: велично сходив із костельних веж. Ніна затамувала подих. Янгол підійшов до Марчіна, а хлопець похилив голову: може, через пошану, а може, тому, що був геть знесилений.

Вони якусь хвильку розмовляли, але Ніна та Яцек із того місця, де вони стояли, не почули ані слова. Лише бачили, що Марчін хилиться сильніше та сильніше, наче те, що він чує, пригнічує його дедалі більше. Нарешті янгол додав щось, підвівшись на пальці (Ніна майже почула його високий голос), а потім розвернувся та пішов собі.

Марчін повернувся додому. Діставався не менш як за пів години, але таки дістався. Впав лише на сходах, мало не на тому ж місці, де була вже засохла пляма крові.

— І що тепер? — нервово запитала Ніна, коли вони вже сяк-так привели хлопця до тями, допомогли зійти на другий поверх та вклали на матрац в теплій кухні.

У світлі зимового світанку, що вповзав у вікна, обличчя Марчіна набуло хворобливого сірого кольору. Дівчина відчувала докори сумління, що вони не підійшли до нього раніше, коли він чимчикував крізь снігові замети. Чому вона про це не подумала? Бо їм подобалося крастися за хворим? Чи Марчін здавався їм у ту мить не ровесником, який потребував допомоги, а таємничим злодієм, за ким можна лише спостерігати здаля?

— Не знаю, в чому річ, — прошепотів Яцек. — Я заглянув під пов’язку: рана на вигляд нормальна, вона не відкрилася й не почала гноїтися. Але в нього, схоже, гарячка.

Ніна торкнулася чола хлопця. У того й справді була гарячка.

— Він перед тим втратив багато крові, — сказала вона. — Й перемерз, ну, і зараз, і раніше, мабуть, також.

— Коли лазив за нами ночами, — буркнув Яцек. — Авжеж.

Марчін лежав на матраці з заплющеними очима, ледь дихаючи. Ніна не була впевнена, чи чує їх хлопець і чи він узагалі при тямі.

— Йому потрібен аспірин, — сказала вона.

— Може, тут щось знайдеться? — Яцек безпорадно роззирнувся по заваленій речами кухні.

Ніна кивнула: якщо вони здогадалися взяти в аптеці трохи ліків, то, може, і Марчін зробив так само. Хай там як, у кожній хаті завжди є якісь пігулки.

Вони взялися за пошуки. Спочатку на кухні, потім по всій квартирі: Яцек узяв на себе закривавлену кімнату, а Ніна зайнялася спальнею. Заглянула у велику довоєнну шафу, але там були лише акуратні стоси холодних простирадл, скатерок та рушників. У шухляді — старанно складена білизна, а поряд, у відповідних відділеннях, — майки, светри та штани: все випране, випрасуване та із запахом кульок від молі.

— Ти щось знайшов? — крикнула Яцеку.

— Поки що ні! — відповів той.

Але ж була ще одна кімната, в дальньому кінці коридору, куди вони раніше не заглядали. Може, ліки знайдуться там.

Ніна підійшла, натиснула клямку й завмерла так, стоячи із дурнуватим виразом на обличчі, бо двері виявилися замкнені на ключ.

Навіщо, най йому грець, зачиняти кімнату у власній квартирі?

— Є! — тимчасом крикнув Яцек. — Були поряд із листівками.

— Якими листівками? Тими, які ми бачили раніше?

— Ага. От тільки тут їх геть багато. Повна шухляда.

— Принеси одну.

— Ти безнадійна, ти в курсі? Якщо кров так тобі заважає, то могла б помити підлогу.

Зрештою Яцек виринув з кімнати і тицьнув у руку Ніни шматок паперу і пачку аспірину. Дівчина сховала знайому листівку до кишені і побігла до кухні.

Опівдні Марчін усе ще був у гарячці та напівпритомний. Ніна та Яцек час від часу давали йому воду, але, крім цього, мало чим могли зарадити. Радіо й дотепер видавало лише тріск та шум, крізь які ледве пробивалися уривки популярних пісень та повідомлення про погоду. Наближалася завірюха, але небо все ще було обридливо блакитне. Вони без апетиту з’їли другий сніданок, а потім сумно всілися біля пічки.

— Вони точно встигнуть до завірюхи, — сказав Яцек п’ятий чи який уже раз. — От побачиш. Крім того, ще не відомо, чи сніг буде. Прогнози часто помиляються.

Ніна механічно хитала головою.

— Уважаєш, що янгол міг би нам допомогти? — запитав він. До цього вони також уже поверталися кілька разів, так і не дійшовши розумних висновків. — Із Марчіном він розмовляв, а це значить…

— Що він налаштований приязно? Я б так не стверджувала. Можу закладатися, що це саме він увійшов крізь вікно та атакував Марчіна.

— Мечем?

— Це не меч, а…

Поранений ворухнувся та застогнав, а вони двоє глянули на нього стурбовано.

— Хай там що, виходу в нас немає, — Яцек стишив голос. — Якщо за нами не приїдуть…

Він урвав себе, знову занурившись у похмуре мовчання. Ніхто з них не хотів думати, що буде, якщо армія не з’явиться.

— Хочеться знати, що тут відбувається, — пробурмотіла Ніна. — Дуже кортить, їй-право.

Марчін застогнав знову, цього разу у повний голос. Дівчина присіла біля матрацу та приставила до губ хлопця кружку з водою.

— Вибач, що ми не допомогли тобі раніше, — сказала тихо. — Але ти також не був відвертий із нами. Чому не сказав правди — хто тебе поранив? Про що ти розмовляв із янголом і ким він взагалі є? Це ж він наробив, так? Маю на увазі, що зникли мешканці міста? Лише в янголів є магія, аби зробити щось подібне. Чому у твоїй квартирі одна кімната зачинена? І чому в шухляді — купа тих клятих листівок? Це ти їх друкував та роздавав?

Ні, вона не сподівалася, що хворий відповість хоч на якесь запитання. Марчін блимнув на неї зеленими скляними очима раз, другий. Нарешті в його затьмареному погляді щось проясніло, і він її ніби впізнав.

— Це ти, — сказав він. — Ти заради мене пішла на озеро, хіба забула?