Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ, в якому Ніна знову проявляє впертість

— Швидше!

Пос… пішаю… з усіх сил, — важко дихаючи, вона мчала крученими сходами нагору. Коли дісталися дзвіниці, хлопець озирнувся, подав Ніні руку та допоміг забратися на майданчик. Двері були відчинені, як вона їх і залишила тоді. Отже, вони встигли.

Місто унизу оберталося на попіл. Янгол із палаючим мечем уже був десь поблизу бібліотеки і неухильно просувався до центру міста, залишаючи за собою смугу випаленої землі. Руйнівник був чотири метри заввишки, волосся його сяяло, наче сонце, а білі шати ніби той сніг, так що від одного погляду на нього заболіли очі. Пилюка стояла стовпом, але одяг янгола був чистий і бездоганний, а обличчя як у грецьких статуй: красиве, але з порожніми очима, ніби їх вирізали в мармурі. Меч у руці рухався як заведений, туди й сюди, і співуче вібрував. Ті будинки, яких торкався клинок, спершу розпалювалися до червоного, а тоді вибухали хмарою попелу, який опадав на сніг м’яко, наче чорний саван.

Зупинити Руйнівника було неможливо, і хвиля гарячого сухого повітря, яку він гнав поперед себе, нагадувала Ніні пустелю та янголів Старого Заповіту. Тих самих, що виганяли людей із раю та перетворювали міста в руїни.

— Летять! — крикнув Яцек.

На небі з’явилася чорна цятка, яка швидко наближалася до костелу.

— Ми тут! — Яцек почав підстрибувати, одночасно вимахуючи руками. — Тут!

— Агов! Аго-ов! — Ніна долучилася до хлопця. — Ми тут!

Руйнівник наближався, і дівчина вже відчувала на обличчі гаряче дихання, наче стояла перед дверцятами пічки. Звук олії, що шкварчить на пательні, дедалі гучнішав.

— Гей, гей! — надривався Яцек. Страх у його очах уже став тваринною панікою.

Вертоліт знизився та завис над самим оглядовим майданчиком.

— Піднімайтеся! — Лис вихилився, перекрикуючи рев гвинта.

Над головами підлітків розгорнулася мотузкова драбина. Яцек вхопився за неї та блискавично заліз у кабіну.

— Тепер ти! — крикнув Лис до Ніни.

— Ні!

— Що?!

— Спершу я хочу знати, хто помер замість мене. В Інституті Тотенвальд!

— Ти збожеволіла? Ми не маємо часу! Влізай!

— Прізвище!

— Ти хочеш тут загинути?

— Прізвище скажіть!

— Лешек Страхонь. Влазь нарешті!

Вона схопилася за нижній щабель драбинки. Вертоліт пішов угору, дівчина повисла між небом та землею. У ту ж мить костельна вежа під ногами розпалася, і на тому місці, де вона щойно була, здійнялася чорна хмара попелу.

До кабіни вона залізла чорна з ніг до голови: попіл був на вбранні і на обличчі, у горлі та в очах. Вона спазматично кашляла, протираючи повіки, але тільки розмазала чорну пилюку разом із сльозами.

— Не три! — сказав Лис. — Спробуй вимити.

Сунув їй у ліву руку фляжку. Ніна налила води в долоню та промила обличчя. Трохи краще. Хоч і далеко від ідеалу, але набагато краще.

Коли вона відкрила очі, то перше, що вона побачила, був Яцек, червоний і очманілий від люті.

— Як ви так могли? Ви мусили прилетіти раніше!

— Не було такої можливо…

Хлопець замахнувся та вдарив Лиса. В обличчя, кулаком, щосили. Ніна завмерла. Це абсолютно суперечило всьому, що вкладали до цього часу їй у голову. Діти чи підлітки не били дорослих. Ніколи. Дорослих можна не любити, можна з ними сваритися та противитися їм, але Ніні навіть на думку б не спало підняти руку на дорослого. Це все одно, що намагатися вдарити Бога.

А Лис дозволив. Навіть не смикнувся, щоб відвернути обличчя. Прийняв удар, витер кров, що потекла з носа, та поглянув на скам’янілого від жаху Яцека.

— Сядь, — сказав спокійно. — За десять хвилин будемо на місці.

— А Марчін? — запитала Ніна, намагаючись звестися.

— Ми по нього повернемося. Ти також заспокойся.

Вона не мала наміру слухатися. Визирнула у двері, і Лис нервово схопив її за рукав светра.

— Інколи ви й справді мене дістаєте, — сказав, але не намагався посадовити її на місце силою.

Дівчина не могла відірвати очей від цієї картини. Від Руйнівника, який простував на схід, й досі вимахуючи мечем, хоча зруйнував уже все, що тільки міг, Дивилася на чорну пустку, яка донедавна була містом, і на єдиний будинок, що дивом вцілів — вірніше, на фрагмент будинку: позбавлене даху крило палацу, чотири стіни, які стирчали в небо, та хлопця, маленького з цієї висоти, наче пластилінова фігурка, що сидів у бальній залі під шеренгою високих, метри в чотири, дзеркал — брудних та порепаних дзеркал, в яких відбивалися його плечі, що тряслися від плачу.

— Це тому Марчін пішов до палацу, так? — здогадався Яцек. — Руйнівник атакує все, окрім себе самого, через те й оминув бальну залу, коли побачив власне відображення.

— От бач, яка це корисна річ — дедуктивний метод. Тільки спробував — і навчився.

Ніна загорнулася в ковдру, яку дав Лис. Тепер вони летіли понад горами і їхні засніжені верхівки блищали на сонці. «Гарний вид», — подумала вона і раптом затремтіла всім тілом. Спочатку думала, що це від холоду, бо пронизливий морозний вітер забирався всередину гвинтокрила, але, схоже, просто перехвилювалася. Вони сьогодні ледве уникли смерті — нарешті вона це усвідомила.

Вона заплющила очі, обійнявши коліна руками. В голові знову виникли картинки, спочатку неясні і ніяк не пов’язані одна з одною, наче сцени зі сну, який вона ледве запам’ятала. Але зрештою все проясніло і всі події склалися в логічний ланцюжок.

— Дзеркала у звичайному будинку не вистачило б? — Голос Яцека долітав до неї стлумленим, наче з-за стіни.

— Ні, бо жодне дзеркало не було б настільки високим.

— Ага. Ти добре почуваєшся?

— Так, — пробурмотіла вона. — Я, здається… здається, я починаю пригадувати.

— Я також.

Вертоліт приземлився на невеличкому майданчику перед будинком із піщанику. Потім усе сталося швидко. Яцек зістрибнув на землю, Лис допоміг вилізти дівчині. Якийсь солдат повів їх до входу в будинок, і там вони вже потрапили в обійми Тамари та Хуберта.

— Ми дуже непокоїлися! — подруга відпустила Ніну, а потім обійняла Яцека.

— Вони хотіли, аби ми дочекалися вас у селі, але ми уперлися і сказали, що будемо чекати тут, — додав Хуберт.

— У нас ваші речі, можете перевдягнутися та помитися… — Тамара скептично глянула на Ніну, а молодша дівчина трохи засоромилася свого вигляду. Під курткою вона й досі була одягнена як для сну: у кальсонах та завеликій чоловічій сорочці. Про решту вона намагалася й не думати. — Ходімо, я знайду вам душ.

Душова виявилася невеличкою, але чистою, із рядом вичищених до блиску вмивалень та із двома душовими кабінками. Ніна з полегшенням роздяглася та пустила воду. Постояла так трохи, щоб гарячий струмінь бив її в спину, розслаблюючи напружені м’язи, а потім шматком сірого мила почала змивати кількаденний бруд. Тамара в цей час розповідала, намагаючись перекричати шум води.

— Ну от, щойно ви пішли до палацу на той бал, ми повернулися до пансіонату. Пані Ева лютувала, як побачила, що вас немає. Хотіла навіть оголосити розшук, і ми її ледь відмовили. Тепер я дуже про це жалкую, але що з того? І от ми чекаємо, чекаємо, а вас немає і немає, аж потім серед ночі, коли пані Ева надягала пальто, аби по вас йти, прибігла Кароліна з тим дивним листом, і ми всі налякалися. Пані Ева намагалася розпитувати малу, але та відповідала дивно: або «так», або «ні», а інколи і взагалі нічого не говорила. А коли пані Ева дала їй аркуш, то мала намалювала на ньому янгола, себе із зашитим ротом і щось наче… зачинену в кімнаті потвору, схожу на ту, яка була в колі у Маркотах.

«Тому Лис і наказав нам тікати», — подумала Ніна, вкотре намилюючи голову.

— І знаєш, що тоді пані Ева зробила?

— Навіть не уявляю! — крикнула Ніна, після чого вимила собі з вуха мило.

— Вона покликала пані Коцюбу, яка так і прийшла — у халаті і дуже зла, що її розбудили посеред ночі. А пані Ева почала у неї випитувати, що та знає про янголів і що там із тим дев’ятсот п’ятим роком. Пані Коцюба спочатку крутила, що, мовляв, гадки не має, але пані Ева, сама знаєш, вона з СБ, тож знає, як дотиснути людину.

«О, це так, — подумала Ніна. — Так само як і Лис».

— Ну і пані Коцюба врешті-решт сказала все.

— І що далі? — Ніна закрутила воду та почала витиратися рушником, якого Тамара кинула їй через двері кабіни.

— Далі було те, про що ми дуже шкодуємо, — зітхнула старша дівчина. — Пані Ева наказала нам спакуватися та сідати до автівки. Ми гадали, що поїдемо по вас, але вона виїхала з міста… Дорога була жахливою, кажу тобі, слизько, сніг і повно навантажених возів, що повзли як черепахи. І якийсь янгол, який читав у кожного в думках і вирішував, кому можна їхати. Ми прослизнули, бо один із возів перекинувся і виник страшенний хаос. Навіть янголи не ідеальні, еге ж?

«Не ідеальні», — погодилась подумки Ніна.

— Але нарешті ми доїхали до Кшеша, це таке невеличке село неподалік звідси. Більшість рушила далі, а в селі залишилися лише ми, два вози та одна вантажівка. В ній їхав той самий молодий міліціонер, що заходив до пані Коцюби. Пані Ева відтягнула його набік, вони трохи побалакали, а тоді вона сказала, що про нас потурбується міліціонер, а сама ніби поїхала вас шукати. Сказала, що це не затягнеться, що вона візьме авто й швидко вас привезе, а ми… ми їй повірили, бо, най йому грець, вона завжди здавалася страшенно впевненою в собі та компетентною, і взагалі…

— Знаю, — Ніна поспіхом одягалася, переступаючи босими ногами по холодній підлозі. — Я б теж так зробила на вашому місці. А якби ви поїхали з нею… Вона залишилася в минулому, так?

— Схоже на те, — неохоче визнала Тамара. — Потім ми теж хотіли повернутися за вами, клянусь, але ж дороги вже засипало снігом.

— А що з Кароліною? — Ніна відчинила двері.

— Не знаю, ми потім уже не бачилися.

Чи вдалося дівчинці прослизнути в минуле з усім своїм знанням? Чи вона залишилася у Вовчих Долах разом із батьком та матір’ю? Мабуть, Ніна вже ніколи про це не дізнається, і так само не довідається, що сталося з компетентною та впевненою в собі пані Евою. Можливо, авто зав’язло в снігу, а вона вийшла та спробувала добігти до палацу, перш ніж пробило тринадцяту? Можливо, хтось її затримав чи сталося ще щось таке непередбачене?

— Ідеш під душ? — запитала Ніна, але Яцек похитав головою.

— Спершу хочу щось з’їсти.

До їдальні йшли мовчки. Невідомо, що собі думали Хуберт і Тамара, але Яцек явно впав духом.

— Як вважаєш, що він зараз мені зробить? — запитав уже на вході до невеличкої зали. На столі пашіла каструля з гарячим гуляшем, а «він» — себто поручник Лис — накладав порції на тарілки.

— Сідайте та їжте, — сказав. — Ви, мабуть, дуже голодні.

Яцек нерішуче взяв ложку.

— Про інцидент у вертольоті я забуду, але пообіцяй, що більше таке не повториться, — додав Лис, і хлопець кивнув із великим полегшенням.

Гуляш з армійських консервів видався Ніні найсмачнішою їжею, яка вона куштувала останнім часом, може, навіть від часу, коли залишила дім. Тож вона жувала швидко і лише коли залишилася половина порції, дещо пригадала.

— Яке в нас сьогодні?

— Шосте березня, — відповів Хуберт. — А що, ви втратили відчуття часу?

— Трохи. Але не про це йдеться. Хіба не час нам вже до школи?

— Так, — визнала Тамара із широкою усмішкою. — І нас навіть намагалися відіслати, але ми не погодилися. Я від самого початку знала, що ви живі.

— А от я, відверто кажучи, вважав, що вам кінець, — чесно признавсь Хуберт. — Та не хотів їхати, поки не матиму стовідсоткову впевненість. Бо ми ж команда.

— Лис якось залагодив із моїм батьком та школою Хуберта, — додала Тамара. — Але спочатку ми аж дня три сиділи в тому забитому возами селі, наче дурні.

— Ну, хто дурень, той дурень. — Хуберт здавався ображеним.

— Ну, ти взагалі просто похмуро дивився вдалечінь.

— Я собі думав!

— І що надумав?

— Не сваріться, просто розповідайте по черзі, як воно було. Ви залишилися під міліцейським наглядом, а пані Ева повернулася до Вовчих Долів. Що далі?

— Ми чекали її до вечора, — тепер почав розповідати Хуберт. — А потім випав сніг і почалася така заметіль, що неможливо було вийти надвір. Якось ми зуміли заснути, хоча вже тоді знали, що пані Ева, скоріше за все, не повернеться. А вранці…

— Вранці наш міліціонер втік, — перехопила розповідь Тамара. — Поїхав своєю вантажівкою і навіть не попрощався з нами. Схоже, вирішив, що якщо пані Ева не повернулася, то він нічого їй не винен.

— А коли ми отак залишилися, ніхто не розумів, що з нами робити. Спочатку наш господар хотів відвезти нас возом до залізничної станції, але дружина не дозволила. В таку погоду, сказала, машина ще якось проїде, але віз та коні зав’язнуть у снігу. Ми, зрештою, також не надто поспішали виїздити.

— Чому? — запитав Яцек.

— Бо всюди на шляхах крутилися янголи, які читали думки людей. Здається, вони здогадалися, що комусь вдалося виїхати. А ми знали, що якщо вони до нас дістануться, то буде біда, тому сиділи в хаті, бо так було безпечніше. Наші господарі — така стара родина — дуже милі люди, хоч і зовсім прості. Особливо ні про що не розпитували, лише дали два матраци на горищі та їжу. Ми зі свого боку намагалися якось їм віддячити та допомагали по господарству.

— Хуберт навіть доїв корову, — втрутилася Тамара.

— Доїв, то й що з того? Моя тітка із села, я проводив у неї чимало часу. Нічого важкого.

— А потім по вас приїхав Лис, — здогадалася Ніна.

— Ага, — кивнула старша дівчина. — Сказав, що коли пані Ева не вийшла з ним на зв’язок, то він зрозумів, що сталася біда, і одразу поїхав. Звісно, він не одразу нас знайшов: поки те, поки інше. Зрештою ми зустрілися і поїхали разом з ним до іншого села, трохи більшого.

— Либонь, десь кілометрів за п’ять звідси. Зараз ми там живемо.

Тамара кивнула.

— Коли остаточно стало ясно, що нас не переконаєш повернутися додому, Лис найняв нам кімнату, а сам поїхав сюди.

— На базу Військ Прикордонної Охорони, — додав Яцек.

— Я здогадалася, що це база ВПО.

— З ним приїхали ще якісь люди, невідомо хто вони й звідки, і страшенно на нас тиснули. Що там і як, чи не помітили ми чогось дивного у Вовчих Долах? Я гадки не маю, чи наше знання допомогло їм чимось, але вони довго тут крутилися.

— І постійно думали, як би їм дістатися до Вовчих Долів. Спочатку намагалися проїхати джипом, потім бульдозером, але все застрягало у заметах. Тоді Лис зметикував взяти вертоліт. Начебто, вони позичили його у росіян, які прилетіли до Польщі на якусь виставку.

І тут за вікном почувся шум гвинта, а за мить на майданчику перед базою сів вертоліт. Четвірка підлітків підбігла до вікна саме вчасно, щоб побачити собаку, який вистрибував на землю, — тварина була явно незадоволена. За псом виліз Марчін. Хлопець уже не плакав, та коли йшов у бік бази, його обличчя Ніні дуже не сподобалося. Потім на землю вистрибнув солдат, який, на здивування дівчини, витягнув із кабіни Садкіеля. В янгола були скуті позаду руки, розчухране золоте волосся та великий синець під оком.

— Прокляття, — промовила Ніна.

— Най йому грець, — підтримав її Яцек.

— А той інший? — запитував Яцек, доганяючи солдата, який конвоював янгола. — Той великий, який нищив місто…

— Кажуть, що того іншого взагалі не було, — у молодого капрала було недовірливе обличчя, — що це просто така дефективна магія. Але найгіршим був той чортів собака: пів години минуло, доки ми з Петлею його впіймали та втягли до кабіни…

«Деперсоніфікована магія», — виправила його подумки Ніна.

Капрал долучився до пілота та заговорив до того російською, а дівчина сповільнилася, пропустивши вперед усю цю компанію: янгола, підлітків та військових. Потім, коли ті вже зайшли до будинку, вона попрямувала до поручника Лиса, який сидів на сходах із цигаркою в зубах.

— Це було нерозумно, — сказав поручник, коли дівчина всілася поряд. — Нерозумно та по-дитячому.

— Я просто хотіла знати, — Ніна не мала сумніву, про що саме йдеться.

— Знання не завжди допомагає людині, — Лис випустив дим, який тепер повільно розвіювався в сутінках.

— Не завжди, але інколи допомагає. І тут не можна прийняти раціонального рішення, бо поки людина не знає всього достеменно, то невідомо, закінчиться це добре чи погано.

Лис відвернувся, але Ніна могла б заприсягнутися, що бачила на його губах легеньку усмішку.

— Що тепер буде? — змінила вона тему. — Із Марчіном та янголом?

— Із Марчіном — нічого. Відішлемо його до родичів, якщо якихось знайдемо, або до дитбудинку. СБ не опікується всіма сиротами, Ніно.

«Лише особливими, — подумала вона. — Такими, як я чи Хуберт».

— А янгол? Якщо вони зуміли перенести місто в минуле, а потім знищити всі сліди, це значить, що їхня магія значно сильніша, ніж ми собі уявляли.

— Знаю.

— І якщо влада довідається про це… Може дійти до серйозного конфлікту. Або навіть до війни.

— Знаю, — повторив Лис. — Я саме намагаюся такого уникнути.

— І для цього треба було побити Садкіеля?

— Я його пальцем не торкнувся, — зітхнув поручник. — Але він не пішов би з нами добровільно.

— Тому ви не мали нічого проти, коли його били інші.

— Якщо хочеш так це бачити. А тепер я піду до нього, ґречно вибачуся і запропоную чогось попоїсти… Що там їдять янголи?

— Те саме, що і люди.

— Чудово. В такому разі я запропоную йому трохи гуляшу, а потім ми поторгуємося.

— А що ми будемо робити в цей час?

— Ви підете спати. А спершу пообіцяйте, що нікому не розповісте про те, що відбулося у Вовчих Долах. Здатні зберегти таємницю?

— Останнім часом ми нічого іншого і не робимо.

Лис усміхнувся, цього разу значно ширше, а потім загасив цигарку та увійшов до будинку, а Ніна пішла слідом.

Марчін сидів у їдальні і навертав гуляш, та й про свого собаку не забував. На столі досі стояли чотири брудні тарілки, тож Ніна взяла їх та віднесла до кухні. Марчін не глянув на неї — ані коли вона виходила, ані коли повернулася та всілася навпроти.

— Яцек тут уже був, — пробурмотів хлопець. — Навмисно підійшов, аби сказати, що не хоче мене навіть бачити. Сказав, що я намагався вас вбити, й тому він не ручається за себе, якщо я колись знову перейду йому дорогу. Ти також маєш намір на мене кричати?

— Я вже звикла, що люди час від часу намагаються мене вбити, тому ставлюся до цього з розумінням. — Хлопець трохи скривився, а Ніна зітхнула. — Вибач, кепський жарт. Крім того, я вважаю, коли приховуєш від когось, як можна врятуватися, — це те саме, що вбивство.

— Я хотів сказати вам про дзеркала, — Марчін грібся в тарілці, надалі не підводячи голови. — Справді. Але…

— Що — але?

— Але він заборонив мені. Мовляв, кожен свідок, який залишився у живих, збільшує ризик, що комуністи про все довідаються.

— Він — це янгол?

— Так.

— Той самий, який проколов тебе рапірою? Бо це ж був він, так? Ти ж не бився з ніякою там Бестією?

Він неохоче кивнув.

— Бестія здохла сама. Ввечері того першого дня після… зникнення людей, вона припленталася до нашої квартири, влізла до кімнати, де ми її тримали, та й віддала кінці. Янгол прийшов пізніше. Влетів у вікно, вимахуючи отим своїм мечем, та репетував, що ми ж домовлялися не залишати свідків, і якого біса в місті, крім мене, ще двоє? Я намагався йому пояснювати, що і гадки не маю, як воно відбулося, але він не слухав, а просто кинувся на мене. А потім додав, що ми все одно всі загинемо, бо він викличе Руйнівника. Я не міг запитати, що він має на думці, бо був майже непритомний, але…

— Ти пішов до костелу, аби з ним порозмовляти.

Марчін знизав плечима.

— От ти і знаєш усе. Тепер вдовольнила свою цікавість? Чи маєш ще якісь запитання?

— Я не маю жодних запитань…

— То йди собі.

— Але…

— Йди геть. Я хочу спокійно закінчити обід.

Ніна встала. На порозі в останній раз глянула на Марчіна, який неспішно їв, все ще з опущеною головою. Вона ще розраховувала, що хлопець щось промовить, але той не відізвався ані словом.

Марчін залишився, а четвірка підлітків у супроводі молодого солдата помандрувала до недалекого села. Господарі, у яких спала Тамара та Хуберт, не надто радо сприйняли звістку, що ночівлі шукають ще двоє осіб.

— Хіба що на підлозі на матраці, — сказала жінка, скептично дивлячись на Ніну та Яцека. — Або нехай у сусідів спробують, може, хто їх візьме.

— Матраца вистачить, — поспішно запевнив Яцек, а Ніна лише кивала.

— Ми заплатимо вдвічі, — додав солдат, відтак торгівля скінчилася.

Допізна вони сиділи у невеличкій кімнаті над кухнею при світлі гасової лампи і не могли наговоритися. Спершу Ніна та Яцек, перебиваючи одне одного, розповідали їхні пригоди в спустошеному місті, потім Тамара з допомогою Хуберта повторила всю їхню історію.

— Я не розумію лише одного, — сказав врешті-решт Яцек. — Яким дивом нас не перенесло в минуле? Га, Ніно?

— Чому ви на мене дивитеся? — роздратувалася дівчина. — Я знаю так само мало, як і ви.

— Але ж ти напевне про щось домислилася. Я ледве пам’ятаю, що я спершу кудись біг, а потім мене раптом затрусило немов щось завалилося, і я впав. Потім прокинувся на сходах, а решту ви вже знаєте.

— Я також пам’ятаю те трясіння, — визнала Ніна. — Здається, в ту мить я почала панікувати, скористалася силою та розвалила скриню й вікно, і… мені довелося випустити Бестію. А та не зробила мені кривди, доки я лежала непритомною. І тобі — також ні, хоча йдучи до виходу вона мала тебе проминути, — раптом дещо спало їй на думку. — Це вона нас врятувала. Бестія, от хто.

— І навіщо це їй? — Тамара скептично скривилася.

— Не знаю. Навряд чи з особливої симпатії до нас. Може, хотіла помститися: знала, що янголи хочуть перенести місто в минуле, тож вирішила, що в останні хвилини життя перекреслить їхні плани. І це їй вдалося, щоправда, сили вистачило лише на те, щоб втримати від перенесення тих трьох, до кого дотягнулася.

— І ще одного собаку, — додав для порядку Яцек.

— І одного собаку. Або Бестія просто хотіла померти в безпеці, у знайомому місці, а ми вціліли випадково, бо знаходилися поруч із нею. Це ж логічно, ні? Якщо янголи вміють переносити людей у часі, то чому Бестії не могли б затримати їх у сучасності? Бо ж і Бестії, і янголи — усі вони прибульці з одного світу.

— Для мене це достатньо логічно, — Хуберт сховав у кулак позіхання. — А тепер я пропоную йти спати, бо от-от сонце зійде.

Уранці з’явився Лис, який зібрав їх всіх на подвір’ї біля криниці. Сонце гріло, і бурульки на даху танули, голосно крапаючи на розмоклий сніг великими краплями. У повітрі відчувався перший несміливий подих весни.

— Ви маєте вирішити, чи хочете повернутися, чи волієте залишитися ще на пару днів, — сказав Лис. — Яцеку, я повідомив твою матінку, що ти цілий та здоровий.

Хлопець коротко кивнув. Говорити клятому поручнику слова подяки було понад силу, але на повному обличчі промайнуло полегшення.

— Я залишаюся, — відразу заявила Ніна, а Хуберт її підтримав.

— Як ви, то і я також, — додала Тамара.

Найдовше роздумував Яцек, і Ніна, здається, здогадалася, в чому справа. Вона й Хуберт були відмінниками, тому наздогнати кілька — чи навіть кільканадцять — втрачених днів не було для них серйозною проблемою. Тамара не надто переймалася наукою, а от Яцек у школі вчився посередньо, і для нього додаткові пропуски уроків могли становити проблему. А крім того, він, вочевидь, думав і про мати, що непокоїлася про нього.

— Ти можеш повернутися, — сказала вона тихо. — Твоя мама…

— Я залишаюся, — хлопець втупився у сніг. — Зрештою, воно ж не затягнеться?

— Ні. Ми або домовимося з янголами за кілька днів, або все зійде нанівець.

Дівчина відчула, як їй стає холодно, незважаючи на сонце, що саме гріло в спину.

— Ви вважаєте, що домовитися з ними можливо?

— Уважаю, що можливо. Янголи не бажають відкритого конфлікту. Їхня магія сильна, але вона вимагає довгих приготувань. Ми маємо вогнепальну зброю, яка, може, й не настільки ефективна, зате діє одразу. Крім того, людей просто більше.

— А якби дійшло до війни, ми б виграли? — запитала Тамара.

— Скоріше за все, але… — Лис знизав плечима.

— За високу ціну, — договорила Ніна, і поручник погодився.

Вони мешкали в селі три дні. Після опівдня зазвичай прибігав Лис із останніми новинами, але переважно вони просто вбивали час. Тамара та Хуберт без особливого ентузіазму допомагали по господарству — тепер, коли господарі отримували за несподіваних гостей щедру платню, жоден з підлітків не відчував себе зобов’язаним щось тут робити. Ніна спробувала подоїти корову і, хоча визнала, що це повчальний досвід, воліла б його не повторювати; курки, качки та свині в сараї також мало її обходили. Тільки Яцеку гріла серце проста сільська праця. Ще вони проводили час катаючись на санчатах по снігу, що дедалі більш розмокав, а ще бігали в ближній ліс. Був початок березня, крига на струмку скресла, сонце з кожним днем пригрівало сильніше, а коли вони лягали спати, то чули монотонне крапання бурульок, що танули.

Тим часом у селі вешталися янголи: високі сяючі постаті у світлому одязі, босі, із розпущеним волоссям кольору золота, срібла та м’якого червоного дерева. Вони були мовчазні, ні з ким не розмовляли, а мешканці Любоня воліли триматися від крилатих якомога далі. Ніна вважала, що це через пошану та переляк, та коли сказала раз господареві, що янголи зовсім не янголи, той лише буркнув неуважно.

— Якось так я й уважав.

У вівторок дев’ятого березня з’явився Лис. Був украй зморений, чорні синці під очима, тільки зазвичай коротке волосся відросло, і вже легко було помітити: воно яскраво-руде.

— Ходімо зі мною, — сказав він. — Покажу дещо цікаве.

— Удалося? — запитала Тамара, коли вони потопали на базу.

— Так. Врешті-решт ухвалили: хай тримають місто в минулому за умови, що раз на рік усі, хто захоче, можуть повернутися до сучасності.

— Це хіба можливо? — здивувалася Ніна. — В тому сенсі, що якщо б їх змусити, то янголи могли б зробити так, що всі мешканці Вовчих Долів опинилися б у сучасності?

— Авжеж. Я давно таке підозрював, бо янголам надто вже було треба усунути всіх свідків. Але лише вчора вони визнали, що таке можливо. Сьогодні вранці ми досягли компромісу.

Вони дісталися бази, де на майдані їх вже чекали дві полуторки[17]. Одна забрала Тамару та Хуберта, а друга — Ніну з Яцеком. Там же опинилися й Лис із Марчіном. Яцек мовчав, трохи набурмосений, Ніна відвернула голову і дивилися кудись убік. Полуторки рушили, розхлюпуючи грязюку. Їхали на північ. Дівчина змежила очі і розплющила їх, лише коли виїхали на знайоме шосе. Було воно знайомим, але таки дещо іншим. Бракувало снігу, який іскрився б у світлі фар; самий лише освітлений весняним сонцем мокрий асфальт, а смереки навколо дороги давно позбулися білих капелюхів. Автівки проминули ділянку, де місяць тому (ніби це було дуже давно) їм під колеса дехто потрапив, відтак почали з’їжджати до Вовчих Долів, чи, точніше, до того, що залишилося від міста. Ніна знову заплющила очі: не в змозі була дивитися на чорну пустку, що тягнулася внизу. Яцек легенько торкнувся її ліктя.

— Приїхали, — сказав за мить, коли машина почала сповільнюватися.

Вони зупинилися перед палацом та увійшли по захаращеним уламками сходам до бальної зали. Потріскані та брудні дзеркала відбивали фігури гостей: п’ятьох підлітків та невеличкий військовий загін. Небо над ними було чистим та блакитним, вітер приносив із заходу свіжий запах хвойного лісу. Ніна трохи розслабилася, зняла капелюха, інші, йдучи за її прикладом, теж розстібували пальта та куртки. А військові, навпаки, напружилися і навели зброю на подіум, де ще зовсім недавно стояла дерев’яна скриня. Зброя в їхніх руках трохи — але примітно — тремтіла, а обличчя були дещо розгублені.

— Ви впевнені, що вони з’являться саме тут? — запитала Ніна.

Поручник Лис кивнув. Лише він і здавався абсолютно спокійним — або принаймні такого вдавав. Запалив цигарку й запах диму долучився до запаху талого снігу та смерек.

— Ми у центрі. Так стверджує Садкіель.

Але ж він міг нас всіх обдурити, подумалося Ніні. Втім, вона була впевнена, що комуністи якось підстрахувалися на цей випадок, але не збиралася розпитувати, як саме. Вперше вирішила, що про певні речі краще не знати.

Лис ледь устиг допалити свою цигарку, коли вціліле крило палацу раптом затремтіло. Ніна хитнулася і неодмінно впала б, якби не чоловік, що стояв поряд і підхопив її під лікоть. А тоді на помості повітря загускло і намалювалася висока пряма постать — невже пані Ева? Навіть у старезній довгій сукні, пошитій пів століття тому, вона була так само елегантною, як завжди. Пані Ева легко зіскочила з подіуму, наблизилася до Лиса, і вони коротко привіталися — як люди, що знаються так давно, що можуть спілкуватися і без слів.

— Повертаємося, — кинув поручник.

— Ні! Зачекайте! — запротестував Марчін. — Може, хтось ще прийде.

— Твій батько та твоя мати вирішили залишитися, — сказала пані Ева. — Кароліна хотіла піти зі мною, але я не могла забрати її проти волі батьків. Коли вона досягне повноліття, то вирішить сама, що робити.

— Я мав на увазі не батьків і не Кароліну.

Вони ще трохи зачекали, тиняючись залою туди-сюди, аж поки не пригріло сонце. Яцек щось шепотів Тамарі, яка тихенько хихотіла, Хуберт дивився на небо з таким обличчям, наче шукав там, угорі, натхнення для своїх віршів, Ніна довго прикидала, чи не всістися на краєчок помосту, але тут все було таким брудним від болота та талого снігу, що вона просто стала дивитися у вікно. Надворі пробіг худий після зими лис, залишаючи по собі ланцюжок маленьких слідів, відтиснутих у попелі. Вітер став сильнішим, приносячи крики якогось птаха.

В бальній залі більше ніхто не з’явився.

— Ходімо, — сказав поручник Марчіну, який весь час стояв нерухомо, вдивляючись у помост.

Плечі хлопця трохи здригалися, коли він повільно розвернувся та пішов у бік виходу. Лис йшов поряд та щось говорив тихим голосом, а коли вони залізали до полуторки, то ще й обійняв хлопця та притулив до себе на кілька секунд.

«Він милий», — подумалося Ніні, і щось штрикнуло її під серцем. Раніше вона цього уперто не помічала, але поручник Лис й справді поводився як людина, яка звикла турбуватися про інших. Втішати Марчіна аж ніяк не входило в його службові обов’язки, але він робив це природно та не замислюючись — так само, як восени дорогою до Інституту Тотенвальд витирав сльози дитині, що саме плакала.

Поручник Даніель Лис був милою людиною, але це свого часу не перешкодило йому зіпхнути Яцека в холодну воду та тримати його там так довго, поки хлопець не розповів все, що знав. Ніна якийсь час роздумувала, чи таке робить його більше чи менше небезпечним, але не дійшла жодного розумного висновку.