Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, де Ніна згадує минуле (хоча й не все), а потім вивчає спорожніле місто

Спочатку вони говорили одночасно, перериваючи одне одного навзаєм.

— Що ти тут робиш? Я не знав…

— Я прокинулася в такому собі палаці коло ринку. Може, бачив…

— …я шукав когось, хто…

— …що тут сталося, де всі?..

— Не пам’ятаю…

— Чекай! — Ніна (вона дуже швидко призвичаїлася до цього імені) різко замахала руками. — Розповідай по черзі, що з тобою сталося.

Хлопець, що назвався Яцеком, зітхнув:

— Я також прокинувся в палацику біля ринку.

— На другому поверсі?

— Ні, на сходах. На другий поверх я взагалі не підіймався.

— Якби піднявся, то, може, ми б зустрілися раніше, — у голосі Ніни відчулася легка догана.

— Мені це якось не спало на думку, — Яцек скинув верству снігу з перекладини та всівся. Дівчина за мить вагання зробила те саме. — Не треба мене переривати.

— Перепрошую. Кажи далі.

— Ну то я прокинувся й не знав, що сталося…

— Ти теж нічого не пам’ятаєш? — вона не змогла стриматися, аби знову не перервати.

— Пам’ятаю лише, як ми сюди приїхали, а потім — нічого. Але, крім цього, я знаю все. Як мене звуть і взагалі. Ти й справді геть втратила пам’ять?

— Так… — сказала Ніна й відразу зрозуміла, що це не зовсім правда. До неї багато що поверталося, повільно і частково, але поверталося: і школа святої Луції, й канікули в Маркотах, і Тотенвальд… І батьки, з думкою про яких вона відчула раптовий біль у серці. Але там, де мали б бути спомини про останні тижні, зяяла чорна діра. — Чи то ні, не зовсім. Я також не пам’ятаю наших канікул тут, але решту, здається, згадую. Що було далі?

— Ну, я зовсім не знав, що робити. Страшенно боявся, знаєш.

Вона кивнула. Добре пам’ятала, як боялася й вона.

— І тоді я потрапив до такого наче помешкання…

— Помешкання?

— Ти знову мене перериваєш!

— Більше не буду, обіцяю.

— Тож там, у тому палаці, щось на кшталт квартири. Абсолютно нормальна, ніяких там залів, просто звичайні кімнати із каміном, кухнею, ванною. Хтось, схоже, переробив частину того палацу ще до війни. Ти там не була?

— Ні. Я бачила лише якусь комірчину, нібито для охоронця.

— Ця квартира — подалі, ззаду. І там насправді доволі зручно, от тільки немає їжі, тому мені довелося вийти, щоб знайти щось на вечерю.

— Ти проходив ринком?

— Ні, я вийшов крізь інші двері.

Ніна кивнула. Це принаймні пояснювало, чому на ринку не було жодних слідів.

— Мені також довелося знайти якусь одяганку, бо навіть уявити не можеш, у що я виявився одягненим…

— У мереживну сукню із корсетом?

Яцек глянув вражено.

— Ну, щось таке… Штани, от тільки такі пафосні, з минулого століття. І біла сорочка із таким смішним комірцем під підборіддям та камізелька. Гаптована, можеш собі уявити?

Ніна уявила собі.

— А потім?

— Тут деякі квартири відчинені, напевне, ти й сама вже про це знаєш. І деякі магазини також. Тому я наносив до помешкання їжі, з’їв вечерю та пішов спати, бо ставало темно. А сьогодні вранці…

— Чекай. Ти вночі нічого не чув?

— Ні, а що я мав би чути? — Яцек на мить забув, що повинен обурюватися, коли дівчина його переривала.

— У мої двері щось дряпало.

— Щось?

— Може, звичайний пес, не знаю. Але воно мало бути по-справжньому великим. Ну, досі про те. А що ти робив сьогодні вранці?

— Нічого особливого. Приніс ще трохи одягу та їжі, а потім блукав містом, але сніжило дедалі сильніше, тож я сховався у костелі. Холод був звірячий: я думав, що в мене зад до лавки примерзне. А коли погода заспокоїлася, мені спало на думку, що варто зійти на вежу та побачити місто згори. Як у Тотенвальді, коли ти лазила на трубу, пам’ятаєш?

— Так… Мабуть. Я також думала залізти на вежу.

— Ну, цього разу я виявився швидший, — у голосі Яцека почулося легке задоволення. — Але я не помітив нічого цікавого. Окрім тебе, зрозуміло, от тільки я тоді не знав, що це ти. Я думав, що це якийсь хлопець. Я не знав, на кого наштовхнуся, тож волів залишатися обережним, а коли побачив, що ти йдеш за мною, трохи запанікував і…

— І вирішив на мене кинутися.

— Вибач, — почервонів Яцек. — Я нічого тобі не зробив?

— Тільки зараз питаєш? — зітхнула Ніна. — Ні, нічого. Тільки дупа в мене геть мокра.

— Можемо піти до того помешкання та висушитися там. І вирішити, що робити далі.

— Добре.

Вона злізла з перекладини та розвернулася в напрямку, де, як підозрювала, знаходився палац.

— У який бік? Туди?

— Ага, — Яцек рушив уперед. — Ти й справді прокинулась у платті з корсетом?

Помешкання складалося з трьох кімнат: двох спалень, зали з каміном, ванної та невеличкої кухні із плиткою з газовим балоном. У шафках була постіль та додаткові ковдри, у ванній лежав стосик мила та свіжі рушники, а в кухні Яцек встиг уже знайти каструлі та три комплекти посуду. Натомість, ніде не було видно особистих речей, тож Ніна зметикувала, що це, скоріш за все, апартаменти для тих партійних діячів, хто приїздить до Вовчих Долів. Також вона одразу зрозуміла, чому Яцек волів провести ніч тут, замість того щоб піти в будь-яку іншу квартиру: тут людина почувалася не грабіжником, а гостем фешенебельного готелю.

Яцек розпалив вогонь у каміні, і Ніна висушила штани. За вікном і надалі падав сніг, наближаючи прихід ранніх зимових сутінок. Четвертої години ще не було, а назовні вже спадала вечірня мряка.

— Зроблю щось попоїсти, — сказав хлопець невпевнено, і Ніна, яка вже встигла дещо зголодніти, кивнула.

Вони пішли до маленької кухні, де Яцек взявся смажити картопляні млинці. Ніна відчула легку провину, бо не запропонувала йому допомоги, але хлопець чудово давав собі раду, а от вона готувати не дуже любила. Тож усілася в кутку й оглянула зібрану на столі їжу. Тут були не лише необхідні продукти, як-от картопля, борошно чи мішечок із сіллю, але й кошик з яйцями, два буханці хліба (один початий, другий — цілий), кілька булок, горнятко смальцю, півкуля сиру, купка поморщених овочів та пакунок ячмінної кави. Яцек помітив погляд Ніни.

— Треба буде все розсортувати: окремо продукти, що швидше псуються, окремо — інші. Бо ж невідомо, скільки часу ми тут проведемо, перш ніж ти нас звідси витягнеш.

— Я?

— Ну, а хто ще? Адже ти завжди щось вигадуєш.

Він не жартує, подумала Ніна, відчуваючи, як у ній здіймається паніка. Він насправді говорить серйозно.

— Я думав, що ми могли б перейти горами, ну, знаєш, як татровці, що на зиму відправляються в Гімалаї. Або знайти санчата…

— Потім, — вона замахала руками. — Дай мені п’ять хвилин, добре?

Вона заплющила очі. Картини з минулого напливали, ніби хтось відкрутив кран. Вона потребувала хвилинку, щоб укластися все в голові. Ось Славек помирає у прихожій сільського лікаря, а онде Лідка заходиться криком, коли уламок розбитого скла розтинає їй лоба, а ось Бестія в Колі. А восени — Інститут Тотенвальд, охоронниця, що муштрує дівчат під душем, привиди в лісі та червоні картки. Поручник Лис і матір Ніни, яка хапається за серце, її раптом посинілі вуста. Нарешті, школа святої Луції, однокласниці, які обзивають Ніну «комуністкою», свята в сльозах та синці на руках…

Коли вона знову розплющила очі, Яцек саме посипав млинці цукром.

— Дякую, — пробурмотіла вона, приймаючи тарілку та виделку.

Млинці були ідеальні: м’які всередині та хрумкі ззовні.

— Підемо до зали? — запропонував хлопець. — Можемо сидіти на килимі з тарілками на колінах. Так файніше, ніж за столом.

Ніна знову кивнула як заведена. Вона раптом усвідомила, що від учора не зробила нічого корисного, на відміну від Яцека. Він знайшов помешкання та нагромадив тут запаси їжі, а їй тим часом вдалося хіба заблукати в хурделиці. Хлопець справді сподівається, що саме вона зможе якимось чином змінити ситуацію, витягти їх із цієї халепи?

Тільки-тільки вони сіли біля каміну, лампочка, підвішена під стелею, заблимала та згасла. Примішення миттю оповила густа, м’яка темрява, в якій ледь мерехтіли червоні відблиски каміного вогника. Ніна нервово здригнулася, Яцек вилаявся.

— Це через сніг, — сказав. — Мабуть, порвало дроти…

— Може, їх полагодять?

— Можливо, — у голосі хлопця звучали сумніви, бо хто тут щось ремонтуватиме, якщо місто порожнє? — На кухні я бачив свічки, почекай, принесу.

Він повернувся за мить зі свічкою в руці, але слабкий промінчик ледве міг трохи розіпхнути темряву.

Вони повечеряли в тиші: чули лише м’які удари снігу, що його вітром час від часу кидало в скло. Яцек здавався геть виснаженим, немов раптова темрява відібрала в нього всю енергію. Виснаженим та переляканим. Ніна, яка також втратила рештки доброго настрою, кахикнула.

— Я щось вигадаю, — сказала, намагаючись опанувати тремтіння голосу. — Чи то намагатимуся. Крім того, хтось та прийде нас тут шукати. Хіба таке можливо, щоб ніхто не помітив зникнення всіх мешканців?

— Я про це думав, — Яцек стенув плечима. — Але якби вони мали нас шукати, то, думаю, вже б тут були.

— Ну, не знаю. Адже пройшло не надто багато часу. Може, вони з’являться завтра, із самого ранку.

— Може.

— Крім того, ми теж можемо якось звідси вийти.

— На санчатах? — хлопець трохи оживився.

— Хоч би й так, — ідея продиратися на санчатах крізь увесь цей сніг та гори здавалася шаленою, але інколи саме такі ідеї спрацьовували. — Подумаємо про це, але спершу я маю вмитися. Тут є тепла вода?

— Є. А в тій меншій кімнатці є трохи одягу, можеш щось собі обрати.

— Дякую.

Ніна оглянула стос вбрання, недбало кинутого на ліжко. Тут було кілька пар штанів, три чи чотири футболки, шкарпетки, вовняний светр і навіть білизна; все, вочевидь, чоловіче або хлоп’яче і надто велике, як на Ніну, але вона не мала наміру комизитися. Взяла пару кальсонів та футболку — в її ситуації такий одяг міг зійти за піжаму. Уже не мала відчуття провини, що забирає чужі речі, ніби скорилася з думкою, що мешканці Вовчих Долів ніколи не повернуться. Яцек, судячи з того, скільки він сюди всього нагріб, непогано підготувався до довгої облоги в спустошеному місті.

І хтозна, чи не має він рацію.

У ванній вона поставила свічку на умивальник, а потім швиденько роздягнулася в напівмороці. Голою вона почувалася на диво беззбройною, особливо коли стояла перед вікном, на яке насувалася зимова холодна темрява. Вона нахилилася над залізною ванною на лев’ячих лапках та відкрутила кран. Той закашлявся, а потім плюнув теплою водою. Що ж, принаймні це діяло.

Ніна помилася, витерлася одним з рушників та вдягнулася (з кальсонів довелося витягнути гумку та зав’язати на ній вузол). Коли вона повернулася до зали, Яцек сидів перед каміном мало не в тій самій позі, в який вона його залишила: єдиною різницею були тільки дві чашки, що стояли на килимі: з них ішов запах ячмінної кави.

— Можеш йти митися, — сказала вона.

— Я вже вчора мився.

Вона хотіла зіронізувати, але передумала. Урешті-решт, чи це її справа? Вони мали більшу проблему, ніж Яцекова гігієна.

Вона випила кави.

— У тебе є якийсь листок та олівець? — запитала.

— Будеш зараз писати?

— Хочу занотувати пару ідей.

— Зрозуміло, — хлопець устав. — Здається, я щось таке бачив у шухляді біля ліжка.

Він повернувся за мить із поштовим папером, пером та каламарем. Ніна відкрутила кришечку та занурила перо в чорнила.

— Добре, зараз подумаємо, що ми можемо зробити. Ну, в сенсі, крім очікування, поки хтось нас знайде.

— Ми можемо перейти гори.

— А ти знаєш, як далеко до найближчого села чи міста?

— Гадки не маю, — визнав він. — Пам’ятаю лише, що Вовчі Доли десь біля кордону і що до них веде лише одна дорога.

— І тепер вона, неминуче, засипана снігом.

Хлопець похмуро кивнув. «Відрізані від світу», — згадала собі Ніна розмову в машині. Наче вони тоді зурочили.

— У такому разі нам потрібна мапа. Де тут знайти мапу?

— У бібліотеці?

Вона записала старанним почерком: «Бібліотека».

— Крім того, я б пошукала телефон: напевне, на пошті має бути.

— Якщо світла немає, то й телефон не працює.

— Справді, — зітхнула Ніна. — У такому разі, може, якесь радіо?

— Може. А ще можемо зробити такий великий напис на снігу, ну, знаєш, SOS чи щось таке. Щоб було видно згори.

— Гарна ідея.

Яцек ще сказав, що можна збудувати дельтаплан, але Ніна вирішила, що це безглуздя — дельтапланом вони, можливо, змогли б пролетіти якусь частину дороги, якби стартували з гори, але щоб злетіти з долини, потрібен двигун. Але вона все одно записала й цю ідею. Потім з’являлися інші концепції: розпалити на даху найвищого будинку вогнище, передавати сигнали за допомогою дзеркал, відшукати трактор-всюдихід і зрештою піти пішки, взявши про всяк випадок із собою намет (полярники ночують у наметах навіть за наднизької температури, переконував її Яцек).

Вона записувала, аж нарешті в залі запанувала тиша. Хлопець докинув до каміна дров, дівчина відклала листки та перо.

— Думаєш, хоч у якійсь із цих ідей є сенс? — тихо запитав Яцек.

— Думаю, що перш ніж ми почнемо їх реалізувати, нас хтось знайде. ВОК[6] дасть собі раду, хіба ні? Я впевнена, що у них є спеціальні самоходи або снігові плуги…

Він кивнув, але не здавався втішеним.

— У найгіршому разі ми залишимося тут до весни. У нас чимало їжі та є де спати, тож виживемо. А щойно розтане сніг, то перейдемо горами без проблем.

— До того часу моя мати посивіє від нервів, — буркнув Яцек, а Ніна подумала про власних батьків. Як вони відреагують, коли Лис скаже їм, що їхня дочка зникла десь у Карконошах?

З іншого боку, той факт, що поручник знав, куди вони їдуть, вселяв надію.

Бо якщо Ева Вишневська не вийде на зв’язок, то Лис, мабуть, почне їх шукати?

— Як вважаєш, де Хуберт і Тамара? — запитав Яцек, сідаючи біля вогню. — І пані Ева?

— Гадки не маю.

— Але ж із ними нічого не сталося, правда? Ну, значить, знаєш, якби… якби…

— Якби вони померли.

— Якби вони померли, так.

— То ми б тоді десь знайшли їхні тіла, правда? — Ніна зітхнула. — У помешканнях чи на вулиці, під снігом. Але ж, окрім нас, тут немає нікого: ані живого, ані мертвого. Ну, може, ще ота дивна тварина.

— Ти вважаєш, що всі вони від чогось втекли?

— Схоже на те.

Не стала додавати «або випарувалися», хоча й мала таке бажання. Також не сказала, що в разі, якби мешканці міста насправді пішли геть, то мали це зробити, перш ніж випав сніг — усі разом, десь кілька тисяч осіб. Але це мало походило на правду хоча б тому, що після такої панічної втечі всього містечка мали б залишитися хоча б якісь сліди.

— Все одно, — Яцек випростався. — Мені байдуже, куди всі поділися. Я хочу лише знайти Тамару та Хуберта. І повернутися додому.

— Тебе й справді не хвилює, що тут сталося?

— Не дуже. А тебе хвилює?

Ніна кивнула.

— А от мене цікавить лише те, як звідси вибратися. Та як вижити.

Дівчина нахилилася й не дуже вміло поплескала Яцека по руці.

— Агов, усе буде добре. Навіть із безлюдного острова можна видряпатися. Пам’ятаєш історію Робінзона?

Хлопець кивнув.

— Мені казали це читати в школі. У принципі, це одна з тих книжок, яка мені навіть сподобалася.

— От бачиш!

Вони якийсь час розмовляли, намагалися жартувати, але щоразу в кімнаті западало мовчання. Сніг ущух, але тиша лякала ще більше, ніж хуртовина, що перед тим торохтіла у вікна крижаними сніжинками. Нарешті Яцек вирішив, що час спати, а Ніна підкинула йому ідею, щоб замість лягати в холодних кімнатах, вони стягнули матраци до каміну. Яцек погодився, а коли пішов за ковдрами до спальні, дівчина ще перевірила, чи дійсно зачинені всі вікна.

Просто на всяк випадок.

Як на безлюдному острові, думала вона, коли вони лежали в темряві поряд із гаснучим у каміні вогнем і кожен удавав перед іншим, що заснув. Ніна пам’ятала, що, коли вона була малою, роман Даніеля Дефо їй також дуже подобався, і тепер думка, що вони мусять давати собі раду в покинутому місті, її навіть приваблювала. Тобто могла б приваблювати, якби не пара дрібних дещиць.

Наприклад, таємничі тварини, які дряпаються у двері.

І загадкове зникнення кількох тисяч людей.

Вона заплющила очі. Поряд чула рівне дихання Яцека — йому нібито нарешті вдалося заснути. Вона також скоро провалилася в неспокійний, повний кошмарів сон, де якась потвора гналася за нею довгими темними коридорами, в той час як дівчина тікала до Лиса, а той кричав і кричав їй щось нерозбірливе.

Вона прокинулася доволі рано: сьомої ще не було. Яцек досі спав, хропучи на своєму матраці, тож вона тихенько звелася й пішла на кухню приготувати сніданок. Підсмажила яєчню (яйця точно належали до продуктів, які швидко псуються) й намазала маслом хліб, що вже починав черствіти. Коли заварювала ячмінну каву, у дверях виник заспаний Яцек.

— Дякую, — буркнув. — Що ми сьогодні робитимемо?

— Пошукаємо бібліотеку. Як знайдемо мапу, то можемо подумати, що далі.

Вони поїли, тепло вдягнулися та вийшли — тільки щоб просто за порогом влізти в кучугури, що вставали вище колін.

— Прокляття, — простогнав Яцек. — Скоро нас геть засипле.

Ніна роззирнулася в пошуках слідів, але сніг, скільки його було видно, залишався ідеально гладким та білим. Тож або над ранок ще падало, або ж таємничі тварини цієї ночі їх не провідували. Потім вона машинально глянула вгору.

— Ти помітив, що немає птахів?

— Яких птахів?

— Звичайних. Горобців, голубів, сойок, шпаків та ворон… Вони є в кожному місті. Також немає котів, собак чи мишей.

— Холодно, тож усі звірі заховались.

— Але вони мали б вийти, щоб пошукати якоїсь їжі, — уперлася вона.

Яцек похмуро глянув на неї.

— Чому для тебе все має бути клятою таємницею? Немає звірів, теж мені проблема. Може, вони кудись собі пішли. Яка різниця? Ми маємо обдумати важливіші речі, ніж якісь там дурнуваті птахи. Крім того, ти ж сама казала, що вночі чула собаку.

— Я аж ніяк не впевнена, що то був собака.

— А що ще це могло бути? Страшна потвора, яка дряпає у двері?

Ніна відкрила рота й одразу його прикрила. Бо її теорія була абсолютно, цілковито абсурдною, а Яцек геть не здавався тим, хто мав би зараз бажання вислухувати неймовірні теорії.

Хлопець відвернувся та покрокував уперед. Вони продиралися кучугурами, високо задираючи ноги та сопучи. Уже за кільканадцять метрів вони спітніли, а ще не дісталися й до першої вулички. У чоботах уже було повно снігу, пара зривалася з губ у морозному повітрі. Яцек, сильніший та вправніший, пер уперед, Ніна намагалася йти за ним слід у слід. Не дивилася ані вгору, на чисте, блакитне небо, ані по боках, на прикриті білими капелюхами кам’яниці, а лише під ноги, зосереджуючись на тому, аби робити раз за разом кроки. Один, другий, третій…

— Почекай, — сказала вона нарешті, коли хлопець вкотре повернув за ріг. — Немає сенсу ходити разом. Ну ж бо розійдемось. Я перевірю тут, а ти подивись на вуличках по той бік площі. Зустрінемося… — слово «дома» не хотіло проходити в неї крізь горло, — у готелі.

— Добре.

Яцек рушив у свій бік, а Ніна й далі попрямувала собі. Вона вже ходила цими вуличками, але тоді падав сніг і бібліотеку вона могла просто не помітити. Тепер вона знайшла м’ясну крамницю, в якій із гаків звисало кілька промерзлих наскрізь ковбас (занотувала собі в голові, щоб потім послати сюди Яцека), аптеку (зачинену, але на випадок якоїсь хвороби може згодитися) та пральню (ця напевне ні для чого не придатна). Вона завернула в нову вуличку, а потім ще в одну. І в наступну.

Час минав, а кожен крок вимагав щоразу більшого зусилля. Ніна відчувала, як її спиною стікає піт, приклеюючи до спини футболку. Вона двічі впала і тепер набрала сніг не лише в чоботи, але й за комірець, а штани промокли наскрізь. Може, в цьому населеному пункті й немає бібліотеки, подумала вона. Щоправда, партія намагалася дбати, аби кожна місцевість мала якийсь осередок культури, але теорія теорією, а практика практикою. Вона думала також про птахів, бо хоча й кружляла вулицями вже години дві, надалі не бачила ані сліду від них.

Їй спало на думку, що Яцек, можливо, мав рацію: може, вона дарма шукає в усьому таємниці. Під цим снігом птахи все одно не знайшли б нічого попоїсти, тож, можливо, вони й справді перебралися в якісь тепліші райони. А пес міг бути просто псом, а не… Не тим, про що Ніна не бажала думати.

Але так чи інакше залишалася найважливіша загадка: що сталося з мешканцями міста? Із Тамарою та Хубертом?

На одну страшну мить вона уявила собі, що всі через якусь причину вибігли на вулицю, де їх вбили, а потім всі трупи засипав сніг. Може, Ніна та Яцек, абсолютно цього не знаючи, від учора ходили по стосах мертв’яків. Але ж це неможливо, заперечувала вона сама собі: які велетенські кучугури потрібні, щоб приховати стільки тіл?

Вона сопіла, все більше втомлена, тимчасом як нові питання кружляли в її голові.

А якщо бібліотека в містечку є, але десь на околицях? Або знаходиться в будинку, на якому немає ніякої вивіски? Або…

З кожною хвилиною дівчина уповільнювала рух, аж поки зовсім не зупинилася. Дихала вона важко, волосся під капелюхом змокріло від поту. Футболка, ще недавно волога та тепла, тепер вистигала, й дівчина аж здригнулася від холоду, коли різкий подих вітру пробився крізь кожушок та светр.

Час повертатися. Якщо вона не зробить цього зараз, на повернення в неї забракне сил. Може, Яцек щось знайшов, втішалася вона, йдучи по снігу власними слідами. Вона проминула перукарню, магазин та м’ясну крамницю, навіть подумала, чи не прихопити із собою шматок ковбаси — їй було б важкувато, бо ті чимало важили, але якось та дала б раду.

Отут вона її й вгледіла. Звичайний будинок, який вона не помітила раніше, може, тому, що табличка із написом «Будинок Культури у Вовчих Долах. Міська бібліотека» була дійсно малесенькою.

Ніна підійшла та натиснула на клямку. Справді сподівалася, що увійде без проблем, бо ж половина дверей у містечку були відчинені, а маючи на увазі, скільки вона сьогодні пройшла, сподівалася на крихту щастя.

Але двері виявилися зачиненими.

Вона відчула, як на очі напливають сльози. Була змореною, замерзлою, мокрою та голодною. І просто мала цього досить. Вона вдарила у двері кулаком та кілька разів буцнула, але солідна деревина була непоступливою.

Дівчина відступила. Могла б підтягнути що-небудь під вікно, наприклад урну, залізти та розбити шибку. Теоретично, бо на практиці тягати щось заметами було б заняттям на межі неможливості, й Ніна навіть не мала наміру намагатися зробити щось таке. Крім того, під рукою не було жодного каменя, а уламками скла вона могла б скалічитися. Це в книжках та фільмах розбивати шибки легко, але в житті, як вона добре знала, це виглядає геть інакше.

Згори злетіла сніжинка. За нею полетіли наступні, наче армія ідеально білих маленьких солдатиків, що марширують з неба на землю все густішими лавами. Ніна відчувала в потилиці пульсування сили та лють, що здіймалася в ній. Уже не злість, просто звичайна лють.

«Йди туди, де нікого немає», — сказав Лис, коли вони розмовляли про силу.

Що ж, тут точно нікого не було.

За винятком самої Ніни, звичайно.

Вона зробила це, перш ніж встигла замислитися, перш ніж узагалі про щось замислилася. Машинально, так, як раніше гупала у двері кулаком та давала їм копняків.

Щосили вдарила в дубову деревину — і та розпалася на величезну кількість маленьких уламків, які попадали навколо Ніни. Дівчина зітхнула, лише зараз усвідомивши, що вона стримувала дихання. Дубові уламки валялися на снігу, створюючи мало не ідеальне коло, нібито мить тому її надійно захищала невидима сфера.

Чомусь це її аж ніяк не здивувало.

У бібліотеці пахло пилом, старим папером та вологою неопалюваних приміщень. І було холодно, майже так само холодно, як надворі. Ніна затремтіла, змагаючись із бажанням розпалити вогонь у пічці та зігріти не лише себе, але й усі книжки. Утім, часу на те не було. Вона закружляла поміж полицями. Література польська, література закордонна та молодіжна, географія, історія… Мапи та провідники, ось воно. Крихітна, прикрашена павутинням полиця над самою підлогою, у найтемнішому кутку. Хай там яка була бібліотекарка — або бібліотекар, — що тут працювали, схоже, вони не палали до праці.

Ніна струсила пилюку з обкладинок і у світлі з вікна поглянула на назви. Там був путівник гірськими стежками, мапа Польщі та ще одна — Карконошей, нарешті, мініатюрна книжечка, присвячена туристичним місцям Вовчих Долів. Усе ще довоєнне, але могло придатися. Зрештою — і вона цим утішилася, — малі містечка не надто змінюються за двадцять років. А гори — тим паче.

Вона сховала книжки під кожушок, узяла ще «На схід від Едему»[7] для себе та «Порадник домогосподаря» для Яцека (хлопець стверджував, що вигадані історії йому не до душі) і вийшла.

Сніг досі падав, але, на щастя, було його не так багато, аби вона мала проблему із тим, щоб віднайти потрібний шлях. Зрештою, вона вже починала впізнавати географію вуличок, і тепер навряд чи заблукала б, хай би там яка хуртовина. Досі відчувала мороз, була мокрою та голодною, але радість додавала їй сил.

За півтори години вона дісталася до квартири, встала у дверях та побачила одну з найстрашніших картин у своєму юному житті.

Яцек стояв із піднятою сокирою, цілячись у стілець із оксамитним витертим сидінням та вигнутими ніжками.

— Облиш! — крикнула Ніна. — Ти здурів? Що ти робиш?

Він витріщив на неї очі.

— Дрова скінчилися, то я подумав, що порубаю трохи старих меблів. Ти не повіриш, скільки цього є в палаці. Щось не так?

— Цей стілець — це чіппендейл.

— Ага, — з обличчя хлопця було зрозуміло, що він геть не в курсі. — Візьму інший.

Він розвернувся до стосу, що височив під стіною.

— Оте — це бідермаєр. А отут — рококо.

— Ти що, знаєш по імені всі стільці в палаці?

— То не… Менше з тим. Ти намагаєшся порубати пам’ятки історії, ти в курсі?

— Це також пам’ятка? — хлопець недовірливо ткнув ногою в ледь живу брудну шафку, витягнуту, схоже, з комірчини охоронця.

Ніна зітхнула.

— Оце якраз ні. І я знайшла бібліотеку, отак.

— Супер. Щось поїмо, а потім подивимося мапи.

Яцек із задоволенням порубав шафку, а Ніна за цей час перевдяглася в сухі речі. Потім помандрувала на кухню, приваблена ароматом картопляного супу. Каструля із супом булькотіла на вогні, тож дівчина трохи прикрутила вентиль. Цікаво, що вони робитимуть, коли спалять весь газ у балоні? Будуть готувати в каміні? Чи перейдуть кудись, де є пічка?

Вона відсунула від себе ці думки. Наразі не мала наміру цим перейматися.

Вони поїли, Ніна помила посуд (вирішила, що повинна, якщо вже Яцек добровільно взяв на себе кухарство) та всілися біля каміну на матрацах. Дівчина розклала путівник гірськими стежками. Нахилилися над ним одночасно, мало не буцнувшись головами.

— Ми отуточки, ось, — хлопець тицьнув у карту. — Туди йде дорога перевалом, а найближче містечко…

— Десь у тридцяти кілометрах звідси, — договорила Ніна.

У Яцека видовжилося обличчя.

— Якби ми взяли намет та запас їжі… — сказав невпевнено.

— Та досить. По такому снігу ми рухатимемося зі швидкістю… Десь два кілометри на годину? Три? Із вантажем та коли будемо заморені, то, напевне, ще повільніше. А це означатиме принаймні дві ночі на повітрі.

— Полярники…

— Полярники мають професійне обладнання та собак, які тягнуть їхні сані. А нам доведеться перти все на собі. Ні, думаю, що в цьому немає сенсу. Особливо якщо ми не впевнені, що погода буде гарною, бо в хуртовину ми точно заблукаємо.

— Може, є щось ближче. Якесь село.

— Може, але що з того — ми все одно й гадки не маємо, в який бік йти! Лижі — також нерозумна думка, бо нам спочатку довелося б лізти вгору, щоб потім з’їжджати. А окрім того, ти взагалі вмієш на них ходити?

Він замислився.

— Мабуть, що ні, але я зміг би швидко навчитися.

Ніна кивнула. У цьому весь Яцек. І, скоріше за все, він і справді дав би собі раду.

— То ти вважаєш, що пішки нам звідси не вибратися? Може, я сам спробую? Я сильніший від тебе та спритніший…

Вона вже хотіла сказати, що навіть він не дасть собі ради в таких умовах, але в останню мить прикусила язика.

— Ми не повинні розділятися, — знайшла вона аргумент.

Яцек кивнув, схоже, радий, що дівчина не вимагатиме від нього героїзму.

— У такому разі ми можемо скористатися планом Б.

— Тобто? — Ніна відчувала, що розмова звернула кудись не туди.

— Ну, оті літери на снігу. Ми хотіли написати SOS, пам’ятаєш?

— Точно, але думаю, що спочатку треба принести більше їжі. І може, якесь вбрання.

— Про всяк випадок, якщо нас зовсім засипле? — зітхнув хлопець, встаючи. — Згоден.

Решту дня вони зносили до палацу все, що могло їм знадобитися: тепле вбрання, сірники, свічки, дрова, а передусім — їжу. Ніна вибрала собі ще пару книжок, а Яцек в одній із квартир знайшов колоду карт та шахи (бракувало там кількох пішаків, але обидва вирішили, що без проблем їх чимось замінять).

Останню партію вони несли, коли вже стемніло. Хлопець запалив ліхтарик — також один із сьогоднішніх трофеїв. Тепле коло світла вихоплювало з темряви стежку, протоптану Яцеком та Ніною: більші сліди хлопця відрізнялися від виразно менших слідів дівчини. От тільки великих відбитків ніг тепер нараховувалося ніби… більше?

— Чекай, — сказала Ніна, зупиняючись.

У кишені вона тримала купу свічок, в одній руці стискала кошик, навантажений овочами, а через плече повісила собі фланелеву піжаму та довгий вовняний шарфик.

— Що? — зупинився Яцек.

Він виглядав трохи потішно зі штанами, намотаними навколо шиї, та із трьома капелюхами на голові. Одну руку він залишив вільною, щоб тримати ліхтарик, а в другій стискав товстий мішечок із горохом.

— Тобі не здається, що цих слідів наче побільшало? І що вони трохи інші, дивись на відбиток підошви…

— Боже, що ти знову вигадуєш? — буркнув він, але поставив мішечок із горохом на сніг та нахилився. Один з капелюхів одразу зсунувся з його голови, але хлопець підхопив його та сунув під пахву. — Це ж мої сліди.

— Оці — так. Але оті — інші, бачиш? Та сам стань сюди. А тепер відійди.

Яцек зробив, що його попросила Ніна, і на свіжій, нетоптаній поверхні з’явився виразний відбиток правого черевика із гладкою новою підошвою. А поряд, у кучугурі, виднівся відбиток іншого взуття, частково вже засипаний снігом. Слід того самого розміру, але з виразною тріщиною на підборі.

— Бачиш? — спитала Ніна, але Яцек лише похитав головою.

— Ні. Мені ці сліди здаються однаковими.

Вона хотіла запротестувати, але вже й сама не була впевненою. Сніг сипав дедалі густіше, перетворюючи обидва сліди на ледве помітні заглиблення, а світло ліхтарика танцювало по білому, збиваючи зір.

— Повертаємося всередину, — сказав Яцек. — Бо отут ми й замерзнемо.

На вечерю у них був запечений на смальці хліб, який запили міцним солодким чаєм. Потім грали в шахи: Ніна — чорними (із перечницею замість одного з коней), а Яцек — білими (сільниця чудово замінила королеву). Дівчина була трохи неуважною, бо дотепер згадувала сліди на снігу.

Невже вона помилилася? А якщо ні, то що це, по суті, означало? Що в місті є хтось ще, хто носить черевики такого ж типу, що і Яцек, тільки із тріщиною на правому підборі? Це було не таким уже й неправдоподібним: мешканці Вовчих Долів усі скуплялися в одному магазині, й Ніна бачила у квартирах чимало пар таких само старих черевиків. Але якщо хтось тут був, то чому він таїться в темряві, замість того, аби вийти на світ?

— Твій хід.

— Твій.

Не думаючи про те, що вона, власне, робить, дівчина пересунула туру. Цього вечора вона програла в шахи вперше з того часу, як отримала від Обраного розумність, але їй було байдуже.

— Маю ще одну ідею, — сказала вона, коли Яцек складав шахи в коробку. — Ми повинні знайти місце, де мешкали із Тамарою та Хубертом.

— Гадаєш, що вони досі там?

Ніна стенула плечима.

— Не знаю. Але навіть якщо й ні, то ми можемо там знайти якісь сліди. Проблема лише в тому, що я й гадки не маю, де воно є. Остання річ, яку я пам’ятаю, це наша розмова в машині: ну, знаєш, про сніг, який взимку може відрізати місто, бо тут лише одна дорога.

— Я пам’ятаю трохи більше, — пробурмотів Яцек. — Вулиця Лісова, поворот з вулиці Леґніцької, поряд із великим сірим будинком.