Школа Добра і Зла

30 Жодного Довго і Щасливо

Продираючись крізь вікно зі сріблястої цегли, Софі скрипіла зубами.

«Добро завжди перемагає».

Її Суперниця мала рацію. Доки живий Директор, доки Казкар у його руках, доти вона не зможе помститися. Єдиний засіб зруйнувати щасливий кінець Агати — це знищити обох: перо і його захисника.

Софі проштовхнула тіло у вежу Директора і піднесла сяючий палець…

Він потьмянів.

Порожня кам’яна кімната була заставлена сотнями свічок, що освітлювали червоним полум’ям краї книжкових шаф і полиць. Пелюстки червоної троянди вкривали кам’яну підлогу. Струни невидимої арфи тихо грали приємну мелодію.Софі скривилася. Вона приїхала на війну, а знайшла весілля. Добро було ще більш жалюгідним, ніж вона вважала.

Тоді вона побачила Казкаря.

Він висів без охорони на іншому боці кімнати над їхньою спільною з Агатою казкою, що лежала на затіненому кам’яному столі.

Софі підкралася до смертельно гострого пера повз розсипані пелюстки і мерехтливі свічки. Коли вона наблизилась до пера, на сталі засвітився напис. Її очі палали, ледь дихаючи, вона потяглася до пера, але воно смикнулося і вкололо її у палець. Здивована Софі сахнулася.

На Казкаря потрапила єдина крапля її крові, вона побігла борозною у глибокому написі, доки не досягла смертоносного вістря. Підживлене новими чорнилами, перо загорілося яскраво-червоним і скочило до книжки, люто перегортаючи сторінки. Уся її казка розгорталася перед очима в яскравих картинках і спалах слів — ось вона побачила Тедроса на церемонії Привітання, ось сховалася від свого принца на випробуванні, ось стала свідком його пропозиції Агаті, ось спокусила на війну армію Добра і навіть піднялася по стрілах до цієї вежі — нарешті Казкар знайшов чисту сторінку і одним єдиним змахом намалював криваві обриси. Вони одразу стали кольоровими, і Софі побачила, як її блискуче зображення з’являється тут, у цій кімнаті, де вона була зараз.

Неперевершена у рожевій бальній сукні, на малюнку вона дивилася в очі гарному незнайомцеві — високому, стрункому, у розквіті сил і краси. Софі торкнулася його обличчя на сторінці…

Сяючі блакитні очі, шкіра, як мармур, примарне біле волосся…

Він не був незнайомцем.

Він наснився їй останньої ночі у Гавалдоні. Принц, якого вона обрала зі ста претендентів на Балу в замку. Той, хто міг стати її єдиним.

— Усі ці роки я чекав, — сказав теплий голос.

Вона повернулася і побачила, як Директор у масці йде до неї через усю кімнату. На густому білому волоссі криво сидить іржава корона. Його тіло повільно розпрямлялося, поки він не став високим і струнким. Тоді він зняв свою маску і відкрив алебастрову шкіру, різьблені щоки і живі блакитні очі.

Софі напружилася.

Він був принцем з картини.

— Ти… м… м-молодий…

— Це все було випробуванням, Софі, — промовив Директор. — Випробуванням, щоб знайти моє справжнє кохання.

— Твоє справжнє… мене? — зітхнула Софі. — Але ти добрий, а я лиха!

Директор посміхнувся.

— Можливо, ми маємо розпочати звідси.

Високо на стіні башти звисла Агата, вона лізла по стрілах, встромлених у сріблясту цеглу, ухиляючись від нових, Грімм літав навколо вежі Директора. Коли купідон знову націлився в неї з лука, вона потяглася до наступної стріли, але та зламалася й випала зі стіни.Вона повернула голову. Грімм продемонстрував жовті акулячі зуби і прицілився їй в обличчя…

Він завмер, наче приголомшений птах, і впав з неба у темні води унизу.

Агата озирнулася і побачила, як згасає наведений на неї палець Естер. Та стриміла у глибокому мулі, а її тіло було скуте ланцюгами. При місячному світлі Агата побачила обличчя Естер, сповнене жалю, що вона втратила такий шанс закінчити цю війну. Щасливці отримали контроль над битвою. Лиходії боролися проти своїх кайданів, знову потворні, тоді як четверо Щасливців ударами утримували на землі Горта — людинововка.

Агата відчула, що остання стріла тріщить у її руці.

— Допоможіть… — видихнула вона, її ноги бовталися в повітрі.

Стріла зламалася…

І перетворилася на твердий лід, що ухопив її за руку.

Агата повернулася і побачила у долині зелене сяйво пальця Анаділь, що вказував на застиглу стрілу.

Потім над її головою наступна срібляста цегла перетворилася на темно-коричневу. Агата відчула густий солодкий запах, потяглася і встромила руку просто в густий шоколад. Видираючись по шоколаду, вона озирнулася на Затоку.

Там гордо світилося блакитне сяйво Дот.

Коли наступна цеглина перетворилася на шоколад, Агата потяглася до неї з посмішкою. Здавалося, що відьми змінили сторони.

— Я був там увесь час, — промовив Директор, його холодне гарне обличчя пломеніло у перших променях сонця. — Привів до тебе Агату тієї ночі, коли викрав тебе. Робив так, щоб ти не зазнала невдачі у перші дні в Школі. Відчинив двері на «Показі». Загадав загадку, відповідь якої привела тебе до мене… Я втручався у вашу казку, тому що знав, як вона мусить закінчитися.— Але це означає, що ти… — непевно промовила Софі. — Ти лихий?

— Я дуже дбав про мого брата, — напружено сказав Директор, дивлячись на бурхливу війну між школами. — Нам навіки довірили Казкаря, тому що наш зв’язок перевершував протистояння наших душ. Поки ми захищали один одного, ми залишалися безсмертними і гарними, Добро і Зло перебували в ідеальному балансі. Кожен так само гідний і могутній, як інший.

Він обернувся.

— Але Злу потрібно бути єдиним.

— То ти вбив свого брата? — запитала Софі.

— Як ти намагалася вбити свою дорогу подругу і коханого принца, — посміхнувся Директор. — Але неважливо, скільки б я не намагався керувати Казкарем… Добро виходило переможцем у кожній новій казці.

Він пестив символи на пері.

— Тому що там було щось більше, ніж найчистіше Зло, Софі. Щось, що ти і я не зможемо мати.

Нарешті Софі зрозуміла. Її вогонь перетворився на горе.

— Кохання, — сказала вона тихо.

— Саме тому Добро щоразу перемагало, — промовив Директор. — Вони б’ються одне за одного. Ми можемо боротися тільки за себе. Моєю єдиною надією було знайти щось міцніше, щось, що дасть нам шанс. Я полював на кожного провидця у Лісах, поки один не дав мені відповідь. Той, хто сказав мені: те, чого я потребую, прийде з-за меж нашого світу. Тож я шукав усі ці роки, обережно, щоб зберегти баланс, хоча моє тіло і надія слабшали… аж тут з’явилася ти. Та, що назавжди порушить баланс. Могутніша за кохання Добра.

Він торкнувся її щоки.

— Кохання Зла.

Софі не могла дихати, відчуваючи його холодні пальці на своєму обличчі.

Губи Директора скривилися в посмішці.

— Сейдер знав, що ти прийдеш. Твоє серце так само темне, як і моє. Ти — Зло, чия краса може відновити мою власну.

Його руки перемістилися на талію.

— Якщо ми об’єднаємося, щоб довершити союз Зла. Якщо ми одружимося з метою заподіяння шкоди, знищення, покарання… Тоді нарешті у нас буде за що боротися.

Дихання Директора досягло її вуха.

— Жодного Довго і Щасливо.

Дивлячись на нього, Софі нарешті зрозуміла. Він мав такий самий, як у неї, зловісний холод, такий самий біль в очах. Задовго до Тедроса її душа знала, хто її пара. Не осяйний лицар, який б’ється за Добро. Не хто-небудь з Добра взагалі. Всі ці роки вона намагалася бути кимось іншим. Вона припустилася багатьох помилок на цьому шляху. Але нарешті вона мала повернутися додому.

— Поцілунок, — прошепотів Директор. — Поцілунок для Недовго і Нещасливо.

По щоках Софі побігли сльози. Після всього цього вона матиме «своє» щасливе закінчення.

Вона піддалася обіймам Директора, і він притягнув її до себе. Коли він охопив її шию і потягся за її казковим поцілунком, вона ніжно подивилася на принца своїх мрій.

Але тепер його обличчя розтріскалося.

Червона плоть проглядала крізь світлу шкіру. Позаду нього пелюстки троянди перетворювалися на личинки, а запалені червоні свічки відкидали пекельні тіні. Зовні вранішнє небо затуманилося пекельним зеленим туманом, а замок Школи Добра став кам’яним. Коли зів’ялі губи Директора торкнулися її, Софі відчула, що її погляд заслало червоним, вени запалали кислотою, її тіло почало розкладатися так само, як його. Вона зазирнула в очі свого принца, сподіваючись побачити там кохання, що їй обіцяла ця казка, кохання, що триватиме вічність…

Але побачила тільки ненависть.

Зруйнована поцілунком, вона нарешті зрозуміла, що ніколи не знайде кохання ані в цьому житті, ані в наступному. Вона була Злом, завжди Злом, і ніколи не знайде щастя і спокій. Коли її серце розбилося від смутку, вона без бою поступилася темряві і раптом почула відлуння десь у глибині душі.

«Це не те, що ми є, Софі».

«Це те, що ми робимо».

Софі вирвалася з обіймів Директора — і він відлетів до кам’яного столу. Через це Казкар і книжка посунулись до стіни. У Казкарі вона побачила своє напівзгниле обличчя, межа пройшла від чола до підборіддя. Не дихаючи, вона кинулася до вікна, але шляху вниз не існувало.

Крізь моторошний зелений туман вона побачила далекий берег. Зникли зброя, заклинання, обидві сторони. Ями з брудом були наповнені чорними тілами, дітьми, які кидалися на всіх, до кого могли дотягнутися, товкли обличчям у бруд, рвали волосся і шкіру, викручували і дряпали без жодного жалю.

Софі дивилася на цю війну, яку розпочала вона, на Добро і Зло, що зараз билися взагалі ні за що.

— Що я накоїла? — видихнула Софі.

Вона повернулася до Директора, який борсався на підлозі.

— Будь ласка, — попросила Софі. — Я хочу бути доброю!

Директор підняв червоні очі, шкіра навколо тонкої посмішки зморщилася.

— Ти ніколи не зможеш стати доброю, Софі. Ось чому ти моя.

Він повільно наближався до неї. Налякана Софі сахнулася до вікна, коли він простягнув до неї руки, щоб схопити…

Раптом іззаду її охопили м’які теплі руки і витягли у нічне небо.

— Затримай дихання! — закричала Агата, коли вони падали.

Міцно обійнявшись, дівчатка врізалися обличчями у приголомшливо холодну воду.

Крижане озеро відняло подих, заморозило кожен дюйм шкіри, але вони не розривали обіймів. Їхні переплетені тіла занурилися в арктичну глибину, вони щосили плили до сонячного світла. Але, випірнувши, Агата побачила чорну тінь, що прямувала просто до них.

З мовчазним криком вона підняла сяючий палець — піднялася гігантська хвиля, що понесла їх подалі від Директора і викинула на безплідний берег Школи Зла.

Агата примусила себе стати навколішки і почула крики бою навколо, галасливі, слизькі діти без облич і імен лупцювали одне одного, наче звірі.

На відстані з мулу піднялося тіло.

— Софі? — прохрипіла Агата.

Бруд відвалився, і Агата з жахом притислася до берега.

Старий, згнилий Директор наближався до неї з Казкарем у руці. Булькаючи, вона дерлася на берег по тілах, масні чорні руки дряпали її обличчя, мул затягував, як пливун. Агата бачила, що Директор проходив скрізь, не помічений учнями, які билися. Борсаючись у багні, вона витягла себе з чорної колотнечі на мертву траву, звелася на ноги, щоб бігти…

Директор стояв перед нею, з голого черепа визирала плоть.

— Я очікував більшого від Читача, Агато, — промовив він. — Звісно, ти знаєш, що відбувається з тими, хто перешкоджає коханню.

Агата спалахнула.

— Ви ніколи не отримаєте її, поки я жива.

Блакитні очі Директора налилися кров’ю.

— Так і написано.

Він підняв Казкаря, наче кинджал, і з пронизливим криком пожбурив його в Агату.

Потрапивши в пастку, Агата заплющила очі…

Чиєсь тіло штовхнуло Агату на землю.

Агата розплющила очі.

Біля неї лежала Софі, з її серця стирчав Казкар. Директор заволав від потрясіння.

Війна навколо них припинилася.

Скривавлені учні повернулися у приголомшливій тиші і побачили свого стлілого зловмисного очільника, що застиг над тілом відьми, яка врятувала життя принцеси. Тілом однієї з них. На брудних обличчях Щасливців і Нещавливців з’явилися жах і сором. Вони зрадили одне одного і програли справжньому ворогові. Захопившись безглуздою помстою, вони зрадили рівновазі, яку їм довірили захищати. Але коли сотні очей подивилися на Директора, молоді обличчя учнів скам’яніли від рішучості. Водночас сріблясті голови лебедів на формах Школи Добра і Зла стали сліпучо білими й ожили з криком і тріпотінням. Крихітні птахи умить стали вільними, зірвалися у ранкове небо і злилися у блискучий силует. Директор зблід, коли підняв очі на світлого привида зі знайомим обличчям зі сніжним волоссям, білими щоками і теплими блакитними очима…

— Ти дух, брате, — скривився Директор. — Ти не маєш влади без тіла.

— Поки що, — відповів голос.

Він повернувся і побачив професора Сейдера, який шкутильгав з Лісів крізь шкільні ворота, увесь подертий шипами. Сейдер з тремтінням поглянув на привида у небі.

— Будь ласка.

Добрий брат кинувся вниз і врізався у тіло Сейдера.

Сейдер здригнувся, широко розплющивши карі очі, а потім упав навколішки із заплющеними очима. Він повільно розплющив блискучі блакитні очі.

Директор здивовано відсахнувся. Шкіра на руках Сейдера поросла білим пір’ям, розриваючи його зелений костюм. Наляканий Директор перетворився на тінь, утік по мертвій траві до озера, але Сейдер злетів у повітря слідом за ним — людські руки перетворилися на гігантські білі крила лебедя. Він кинувся униз і схопив тінь дзьобом. З приголомшливим пташиним криком він розірвав тінь, і на поле битви посипався дощ із чорного пір’я.

З неба Сейдер подивився на Софі, яка лежала в обіймах Агати. У великих карих очах забриніли сльози. Це перша й остання річ, яку він зміг побачити. Він приніс свою жертву. Сейдер перетворився на золотий пил і зник.

Учителі вибігли із замків, вільні від прокляття Директора. Професорка Даві зупинилася першою, потім позаду неї стала решта викладачів. У леді Лессо тремтіла щелепа, Клариса схопила її за руку. Професорка Анемона, професорка Шікс, професор Менлі, принцеса Ума — всі мали однаковий наляканий, безсилий вигляд. Навіть Кастора і Поллукса не можна було відрізнити. Всі нахилили голови у траурі, розуміючи, що було запізно навіть для рятівної магії.

Перед ними діти зібралися навколо Софі, яка вмирала на руках в Агати. Заплакана Агата марно намагалася спинити кровотечу.

Тедрос опустився біля них.

— Дозволь мені допомогти, — сказав він, узявши Софі до рук.

— Ні… — прохрипіла Софі. — Агато.

Тедрос мовчки залишив її у руках своєї принцеси.

Агата притисла Софі до грудей, її руки були у крові.

— Ти зараз у безпеці, — тихо промовила Агата.

— Я не хочу… бути… Злом, — видихнула Софі крізь ридання.

— Ти не Зло, Софі, — прошепотіла Агата, торкнувшись її зів’ялої щоки. — Ти — людина.

Софі слабко посміхнулася.

— Тільки якщо я маю тебе.

В її очах замиготіло.

— Ні… ще не… — Софі зробила зусилля.

— Софі! Софі, будь ласка! — задихалася Агата.

— Агато, — Софі зробила останній подих. — Я люблю тебе.

— Зажди! — закричала Агата.

Крижаний вітер згасив останній смолоскип, і потемнілий замок Школи Добра зник у темній імлі.

Ридаючи і здригаючись, Агата цілувала холодні губи Софі.

Чорне пір’я тріпотіло на мертвій землі під ногами дітей. Агата поклала голову на мовчазне серце Софі і ридала у жахливій тиші. Позаду них холодний кривавий Казкар став сірим — його робота була нарешті виконана.

Учителі обійняли дітей, а Агата і досі тримала тіло, розуміючи, що має відпустити його. Але вона не могла. З мокрим від крові Софі обличчям вона слухала, як навколо неї здійнявся плач, як вітер гуде у збуреному мулі, чула власне поверхневе дихання біля мертвого тіла.

Й удари серця.

Губи Софі знову набули кольору життя.

Сяйво зігріло шкіру.

З грудей припинила текти кров.

Її шкіра відновила свою красу, і з важким вдихом її ясні смарагдові очі розплющилися.

— Софі? — прошепотіла Агата.

Софі торкнулася її обличчя і посміхнулася.

— Кому потрібні принци у нашій казці?

Сонце вибухнуло крізь туман, покривши два замки золотом.

Коли трава навколо позеленіла, Казкар спалахнув новим життям і злетів назад у свою вежу в небі. На берегах одяг дітей — чорний, рожевий, блакитний — перетворився на однаковий сріблястий, раз і назавжди відмінивши розподіл. Радісні учні і викладачі кинулися до дівчаток, але раптом відступили. Софі й Агата почали мерехтіти, і за кілька секунд їхні тіла стали напівпрозорими. Вони повернулися одна до одної, бо у повітрі ці двоє чули те, що решта не могли, — гучні дзвони міського годинника дедалі ближче…

Очі Софі сяяли.

— Принцеса і відьма…

— Друзі, — видихнула Агата.

Вона повернулася до Тедроса. Він із криком потягнувся до неї…

— Зажди!

Світло просочилося крізь його пальці.

Й дівчатка зникли.