Школа Добра і Зла

2 Мистецтво викрадення

До того часу, як сонце згасло, усіх дітей було замкнено. Крізь віконниці спалень вони дивилися на озброєних смолоскипами батьків, сестер, бабусь, які стояли вздовж темного Лісу, аби відважно вогняним кільцем відтяти шлях Директору Школи.

Коли інші діти, тремтячи від страху, затягували гвинти на своїх вікнах, Софі готувалася відчинити своє. Вона хотіла, щоб її викрадення було якомога зручнішим. Забарикадувавшись у кімнаті, вона дістала всі свої шпильки для волосся, пінцети, пилочки для нігтів, і робота завирувала.

Перше викрадення сталося двісті років тому. Кілька років поспіль забирали двох хлопчиків, кілька років — двох дівчаток, а траплялося — хлопчика й дівчинку. Вибір не залежав від віку. Комусь було шістнадцять, комусь чотирнадцять, а декому щойно виповнилося дванадцять. Якщо спочатку вибір здавався випадковим, згодом вималювалася чітка закономірність. Одна дитина, на яку неухильно припадав вибір, мала бути гарною і доброю, такою, як бажає кожен батько, а інша — дивакуватою і незграбною, вигнанцем від народження. Дві протилежності обиралися з-поміж молоді й зникали в невідомому напрямку.

Звісно, спочатку селяни звинувачували у всьому ведмедів. Ніхто зроду не бачив цих звірів у Гавалдоні, але згадані події змусили людей наполегливо їх шукати. Чотири роки по тому, як зникли ще дві дитини, селяни визнали, що пояснення мають бути більш конкретними, і звинуватили в усьому чорних ведмедів. Чорних, бо їх не видно вночі. Коли діти й надалі зникали кожні чотири роки, селяни звернули увагу на тирлових ведмедів, примарних ведмедів, ведмедів-почвар… аж поки не стало зрозуміло, що справа зовсім не стосується ведмедів.

Тим часом, доки знетямлені селяни вигадували й надалі нові теорії (теорію про вирву, теорію про летючого людожера), діти Гавалдона помітили щось украй підозріле. Коли на площі вони розглядали фото зниклих безвісти, то обличчя щезлих хлопчиків і дівчаток видалися їм надзвичайно знайомими. Саме тоді вони розгорнули свої книжки із казками й побачили там викрадених дітей.

Джек, який зник понад сто років тому, анітрохи не постарів. На картинці він був зі звичним скуйовдженим волоссям, з ямочками на щоках і кривою посмішкою, що так подобалася дівчаткам Гавалдона. От тільки зараз у глибині його саду росло величезне бобове стебло, а він сам мав пристрасть до чарівних бобів. Тим часом Агнус, веснянкуватий бешкетник із загостреними вушками, який зник разом із Джеком, перетворився на гостровухого рябого велетня, що сидів на верхівці бобового стебла. Двоє хлопчиків знайшли свій шлях у казку.

Однак, коли діти розповіли свою версію щодо зникнення дітей, дорослі зробили те, що завжди роблять дорослі. Вони погладили дитячі голівки й повернулися до вирв і людожерів.

Але потім діти показали їм малюнки зі знайомими обличчями.

Викрадена п’ятдесят років тому миловида Аня тепер була Русалонькою і сиділа на скелі під місячним сяйвом, натомість жорстока Естра стала хитрою морською відьмою. Філіп, доброчесний син священика, тепер був Хоробрим кравцем, а пихата Гула стала Лісовою відьмою, що заманювала малюків у хащі. Безліч дітей, викрадених парами, віднайшли нове життя в казках: одні як герої, інші як лиходії.

Усі книжки надходили з «Книжкової крамниці містера Довіля», запліснявілого глухого закутка, розташованого поміж «Пекарнею Батерсбі» і пабом «Маринована свиня». Питання, власне, полягало в тому, де старий містер Довіль брав ці книжки.

Один раз на рік, ранком, яким саме, містер Довіль не брався передбачити, він приходив до своєї крамниці й знаходив усередині коробку з книжками. Чотири нові казки, по одному примірнику кожної. Цього ж ранку він вішав на двері напис «Зачинено до наступного оголошення». Потім сідав у віддаленій кімнатці крамниці й починав переписувати книжки, аж поки в його руках не була достатня кількість примірників, яких мало вистачити для усіх дітей Гавалдона. Разом із загадковими оригіналами одного ранку вони з’являлися у вітрині магазину. Це було ознакою того, що містер Довіль закінчив свою виснажливу працю. Він відчиняв двері перед чергою, що тягнулася на три милі, звивалася через площу, вниз схилами пагорбів, навколо озера. Діти бажали нових казок, а батьки з відчаєм шукали якісь новини про зниклих безвісти.

Звісно, Рада Старійшин мала дуже багато запитань до містера Довіля. Коли цікавилися тим, хто надіслав книжки, містер Довіль відповідав, що не має жодного уявлення. Коли питали, як давно ці книжки почали з’являтися, він відповідав, що навіть не може пригадати, коли вони не з’являлися. Коли запитували, чи мав він якісь сумніви щодо чарівного походження цих книжок, містер Довіль говорив:— А як же інакше вони могли у мене опинитися?

А потім Старійшини помітили, що всі села на малюнках у книжках містера Довіля виглядають так само, як Гавалдон. Ті самі хатинки на березі озера і мальовничі піддашки. Ті самі барвисті й свіжі тюльпани вздовж вузьких ґрунтових доріг. Ті самі малинові візки, ті самі магазини з дерев’яними рундуками, жовта будівля школи, похилена годинникова башта. Тільки все це було намальоване наче якась прадавня земля із тридев’ятого царства. Ці казкові села були потрібні лише, щоб розпочати казку і закінчити. Решта подій відбувалися у темних Нескінченних Лісах довкола села.

Аж раптом усі відзначили, що довкола Гавалдона теж був темний Ліс.

У минулому, коли діти тільки-но почали зникати, люди поспішили до Лісу. Але їх зупинили бурі, повені, циклони і загати з дерев. Вони спробували прокласти шлях крізь усі перешкоди і зрештою знайшли місто, але виявлялося, що це їхнє власне місто. Ба більше, з якого б місця селяни не заходили до Лісу, вони поверталися туди, звідки прийшли. Здавалося, що Ліс не має жодного наміру повертати дітей. І одного дня вони з’ясували причину.

Містер Довіль саме закінчив розпаковувати книжки, коли помітив велику пляму, приховану на згині коробки. Він помацав пальцем і зрозумів, що це ще вологе чорнило. Придивившись, він побачив герб з перехрещеними головами двох лебедів — білого і чорного. А ще надруковані три букви:

Ш. Д. З.

Йому не потрібно було мізкувати над значенням цих букв. На гербі був прапор, а на ньому виднівся напис, який і пояснював, куди поділися зниклі діти:

Школа Добра і Зла

>Викрадення тривали, але тепер усі знали, як звати злодія.Вони назвали його Директором Школи.

Було вже кілька хвилин на одинадцяту вечора, коли Софі зняла останній замок із вікна й відчинила його. Вона могла розгледіти окраїни Лісу, де її батько Стефан стояв разом із рештою охоронців. Замість того щоб нервувати, як решта батьків, він посміхався, поклавши руку на плече вдови Гонори.Софі скривилася. Що батько знайшов у цій жінці? Не зрозуміло. Її покійна мати була бездоганною, наче казкова королева. Гонора ж мала маленьку голову, округле тіло і скидалася на індичку.

Батько прошепотів вдові на вухо щось пустотливе. Щоки Софі спалахнули. Якби щось загрожувало двом маленьким синам Гонори, батько був би вкрай серйозним. Щоправда, Стефан, зачиняючи її надвечір, поцілував доньку, наче справжній батько. Однак Софі знала правду. Вона бачила його обличчя щодня. Він не любив її, тому що хотів сина. Тому що вона була вкрай несхожою на нього. Тепер він хотів одружитися з цією потворою. Минуло п’ять років відтоді, як померла мати, і цей учинок уже не буде виглядати недоречно. Простий обмін обітницями — і він отримає двох синів, нову сім’ю, новий початок. І вона як дочка мала дати свою згоду перед Старійшинами. Батько кілька разів починав розмову, але Софі змінювала тему, або ж починала гучно шаткувати огірки, або посміхалася, так само як Редлі. І він припинив згадувати Гонору.

«Цей боягуз зможе одружитися, коли я зникну», — розмірковувала Софі, спостерігаючи за батьком крізь вікно. Лише коли вона зникне, він зрозуміє, що ніхто її не замінить. Лише тоді він її оцінить. Лише тоді зрозуміє, що народив когось кращого за сина.

Він народив принцесу.

На підвіконні вона розклала імбирне печиво у вигляді сердечок. Це для Директора. Уперше в житті вона додала туди масло й цукор. Воно ж особливе.

Воно мало повідомити, що вона йде за власним бажанням.

Дівчинка впала на подушку й забула про вдів, батьків, жалюгідний Гавалдон. Вона почала рахувати секунди, що наближали північ.

Щойно Софі зникла з вікна, Агата поклала до рота імбирне серце. «Єдині, кого ти привабиш, — це пацюки», — подумала вона. Крихти сипалися на її чорне потворне взуття. Вона позіхнула й пішла геть. А тим часом міський годинник відрахував чверть години.Після прогулянки Агата повернулася додому, але уявила, як Софі тікає до Лісу, щоб знайти Школу для йолопів і психів, й гине під копитами кабана. Тож вона пішла до саду Софі й примостилася під деревом. Агата слухала, як Софі звільняла вікно (співаючи дурну пісню про принців), збирала валізи (тепер вона співала про весільні дзвони), робила макіяж і одягала найкращу сукню («Всі люблять принцес у рожевому?!») і нарешті (нарешті!) вклалася в ліжко. Агата розтоптала останні крихти своїми кломпами[1] і попрямувала на кладовище. Софі у безпеці. А завтра, прокинувшись, вона почуватиметься дурепою. Але Агата не буде їй нагадувати про це. Софі потребуватиме її навіть більше, ніж зараз, і вона буде поряд. Тут, у цьому безпечному затишному світі, вони створять власний рай.

Коли Агата підіймалася схилом, вона помітила темне півколо на освітленому смолоскипами узліссі. Вочевидь, охоронці, відповідальні за кладовище, вирішили, що не варто захищати тих, хто тут мешкає. Скільки Агата себе пам’ятала, вона мала талант відлякувати людей. Діти тікали від неї, наче від кажана-упиря. Дорослі притискалися до стін, коли вона проходила повз них. Вони боялися, що вона може накласти прокляття на них. Навіть доглядачі кладовища утікали від неї. Щороку шепіт «відьма», «злодійка», «Школа Зла» ставав дедалі гучнішим. Нарешті вона вирішила зовсім не виходити назовні. Спочатку один день, потім тиждень… зрештою вона почала жити, як привид, зачинившись у будиночку на цвинтарі.

Вона мала чимало способів розважитися. Агата писала вірші («Це жалюгідне життя» і «Рай на Цвинтарі» були найкращими). Малювала портрет Різника — він лякав мишей більше, ніж оригінал. Вона навіть намагалася написати книжку казок «Довго і Сумно» про гарних дітей, які померли жахливою смертю. Проте поруч із нею не було нікого, кому б можна було все це показати, доки в її двері не постукала Софі.

Різник лизнув її ногу, коли вона ступила на рипучий ґанок. Вона почула всередині спів:

«У вічній хащі лісовій,

Там Школа є Добра і Зла».

Агата пустила очі під лоба і штовхнула двері. Мати стояла спиною, піднесено співала й пакувала у клунки чорні мантії, мітлу і гостроверхий чаклунський капелюх.

«Немов близнючки, вежі дві

Звелись у небо спроквола.

Одна для чистих і святих,

Для нечестивців друга Школа.

Якщо тікати здумав ти –

Не мрій, не вирвешся ніколи.

Та вихід є один – будь ласка:

Зумій зануритись у казку…»

— Плануєш екзотичну відпустку? — запитала Агата. — Останнього разу, коли я перевіряла, Гавалдон можна було залишити, лише маючи крила.

Калліс повернулася:

— Як гадаєш, трьох капелюхів вистачить? — поцікавилася вона — опуклі чорні очі, як вуглинки, волосся — масний чорний шолом.

Агата здригнулася, які ж вони схожі.

— Вони однакові, — пробурмотіла дівчинка. — Навіщо тобі три?

— На той випадок, якщо тобі знадобиться позичити їх другові, дорогенька.

— Це мені?

— Я поклала два капелюхи про запас, щоб ти мала що перевдягнути, якщо один зімнеться, мітлу, на випадок, якщо раптом їхні смердітимуть, декілька банок собачих язиків, ніжок ящірок і жаб’ячих пальців. Хтозна, наскільки свіжі їхні запаси.

Агата знала відповідь, проте запитала:

— Мамо, навіщо мені усі ці мантії, капелюхи і жаб’ячі пальці?

— Для церемонії Привітання нової відьми, звісно! — проспівала Калліс. — Ти ж не хочеш, потрапивши до Школи Зла, виглядати непрофесійно.

Агата скинула кломпи.

— Не зважатимемо на те, що міська лікарка вірить у всю цю нісенітницю. Чому важко прийняти те, що я тут щаслива? У мене є все, що потрібно. Моє ліжко, мій кіт, моя подруга.

— Тобі варто повчитися у своєї подружки, дорогенька. Принаймні вона знає, чого хоче від життя, — сказала Калліс і зачинила скриню. — Справді, Агато, що може бути кращим, ніж опинитися у Школі Зла! Я мріяла потрапити до Школи Зла. Проте замість мене Директор забрав Свена, якого, зрештою, обдурила принцеса в «Незугарному велетні-людожері» і якого спалили на багатті. Але я не дивуюся. Цей хлопчик заледве міг упоратися із власними черевиками. Я упевнена, якби Директор міг щось змінити, він обрав би мене.

Агата залізла під ковдру:

— Ну, врешті, усі довкола вважають тебе відьмою, тож ти маєш те, що хотіла.

Калліс рвучко повернулася.

— Я хочу, щоб ти поїхала геть із цього місця, — прошипіла вона. Її очі потемніли. — Це місце робить тебе слабкою, ледачою і лякливою. Я хоча б зробила щось сама. А ти увесь час нидієш, доки Софі не виведе тебе на прогулянку, наче собаку.

Агата спантеличено подивилася на матір.

Калліс радісно посміхнулася й продовжила збори.

— Тож подбай про свою подругу, дорогенька. Школа Добра лише здається гірляндою троянд, але на неї чекають сюрпризи. Тепер лягай спати. Незабаром приїде Директор, і йому буде легше, якщо ти вже спатимеш.

Агата натягнула ковдру на голову.

Софі не могла заснути. За п’ять хвилин дванадцята, а досі немає жодної ознаки вторгнення. Вона стала навколішки на ліжку й визирнула крізь віконниці. Довкола Гавалдона сотні охоронців освітлювали Ліс смолоскипами. Софі насупилась. «Як він зможе пройти повз них?» Аж раптом вона помітила, що печиво зникло з її підвіконня.«Він тут!»

Три заздалегідь складені рожеві валізи полетіли у вікно. За ними висунулися дві ніжки, взуті у кришталь.

Агата схопилася з ліжка. Їй наснилося жахіття. Поряд голосно хропіла Калліс, біля неї лежав Різник. Поряд із ліжком Агати стояла зачинена дорожня скриня, на ній було зазначено «Агата з Гавалдона. Могильний пагорб, 1». Поряд лежав пакунок із медовими тістечками для подорожі.Жуючи тістечка, Агата подивилася крізь розбите вікно. Внизу пагорба смолоскипи зібралися в тісне коло, але тут, на Могильному пагорбі, залишився лише один кремезний охоронець. Він мав такі великі руки, як усе тіло дівчинки, а його ноги скидалися на курячі стегенця. Він намагався відігнати сон, підіймаючи шматок розбитого нагробка, схожого на штангу.

Агата відкусила шматочок від останнього медового тістечка й вгледілася у темний Ліс.

Блискучі блакитні очі дивилися на неї.

Шматок печива став Агаті поперек горла, й вона притьмом чкурнула назад до ліжка. Повільно підняла голову. Нічого. Навіть охоронця.

Потім вона побачила його без тями на зламаному надгробку. Смолоскип згас.

Від нього відповзала кощава, горбата людська тінь. Безтілесна.

Тінь пропливла повз безліч могил без жодних ознак поспіху. Вона прослизнула під воротами цвинтаря й рушила схилом до освітленого вогнями центру Гавалдона.

Агата відчула жах. Тож він існує. Хай там як.

«І він мене не хоче».

Разом із полегшенням вона відчула нову хвилю паніки.

«Софі».

Вона має розбудити матір, покликати на допомогу, їй бракує… часу.

Калліс удала, що спить, почувши кроки дочки. Потім двері зачинилися. Дівчинка міцно обійняла Різника, упевнена, що той не прокинеться.

Софі сіла під деревом, вона чекала на Директора. Чекала. І чекала. А потім помітила щось на землі.Крихти печива були розтоптані ногами. Відбитки кломпів були настільки безсумнівними, що могли належати лише одній людині.

Софі стиснула кулаки, її кров закипіла.

Раптом чиїсь руки затулили їй рота, а нога підштовхнула у вікно. Софі впала головою на ліжко й обернулася, щоб поглянути на Агату.

— Ти жалюгідний, набридливий черв’як! — закричала вона, перш ніж побачила вираз жаху на обличчі подруги. — Ти бачила його!

Агата поклала одну руку на рот Софі, а другою притиснула її до матраца. Коли Софі почала видиратися, Агата стривожено подивилася крізь вікно. Згорблена тінь випливла на площу Гавалдона, оминаючи озброєну охорону, яка не звернула на неї жодної уваги, і попрямувала просто до будинку Софі.

Агата проковтнула крик. Софі вирвалася і схопила подругу за плечі.

— Він гарний? Як принц? Чи, як справжній Директор, в окулярах і жилеті…

БУМ!

Софі й Агата повільно повернулися до дверей.

БУМ! БУМ!

Софі зморщила ніс:

— Він може просто постукати? Чи не може?

Замки` затріщали. Засуви застогнали.

Агата притислася до стіни, тим часом як Софі розправила сукню. Ніби чекала на візит королівської особи.

— Буде за краще дати йому те, що він хоче, без метушні.

Коли двері майже відчинилися, Агата схопилася з ліжка і підбігла до Софі.

Софі закотила очі:

— Я благаю, сядь.

Агата щосили смикнула за ручку, і двері розчинилися так рвучко, що дівчинка полетіла шкереберть через усю кімнату.

Це був батько Софі, блідий немов смерть.

— Я щось бачив! — видихнув він, вимахуючи смолоскипом.

А потім Агата побачила згорблену тінь на стіні, яка наступала на широкий обрис Стефана.

— Він тут! — закричала вона.

Стефан повернувся. Але тінь загасила його смолоскип. Агата вихопила сірник із кишені й запалила його. Стефан лежав на підлозі непритомний. Софі зникла.

Ззовні долинали крики й метушня.

У вікно вона побачила, як селяни стріляють у тінь, що тягне Софі до Лісу. Переслідувачів ставало дедалі більше…

Софі широко посміхалася.

Агата вистрибнула у вікно й побігла за нею. Але тільки-но селяни наздогнали Софі, їхні смолоскипи магічним чином вибухнули, а люди опинилися у палаючому колі. Агата оббігла вогонь і поспіхом кинулася рятувати подругу, доки тінь не затягла її до Лісу.

Софі не відчувала під собою м’яку траву, замість цього вона відчувала під собою багно й каміння. Її розсердила думка, що вона з’явиться в Школі у брудній сукні.

— Я, до речі, гадала, що будуть лакеї, — промовила вона до тіні. — Або ж гарбузовий візок.

Агата бігла щодуху, а Софі вже майже зникла між деревами. Всюди дедалі вище підіймалося полум’я, воно загрожувало охопити все село.

Софі відчула полегшення, побачивши, як поширюється вогонь. Тепер напевне її не будуть рятувати. Але де друга дитина? Де обраний для Зла? Вона помилялася щодо Агати весь цей час. Дівчинка відчула, як її затягло поміж дерев, вона подивилася на полум’я, що зростало, і послала прощальний поцілунок прокляттю звичайного життя.

— Бувай, Гавалдоне! Бувай, посередність й одноманітність…

Аж тут вона побачила Агату, яка продиралася крізь вогонь.

— Агато, ні! — закричала Софі.

Агата стрибнула на Софі, їх обох потягло у темряву.

Несподівано вогонь навколо селян згас. Вони відразу стрімко побігли до Лісу, але дерева раптом стали товщими й більшими, тож люди не змогли продертися крізь них.

Було запізно.

— ЩО ТИ РОБИШ?! — закричала Софі. Вона била й дряпала Агату, а тінь все тягла їх у темну безодню. Агата оскаженіло намагалася відірвати тінь від Софі, а подружку від примари.

— ТИ ВСЕ ПСУЄШ! — верещала Софі.

Агата вкусила її за руку.

— А-А-А! — Софі нестямно зарепетувала й крутнулась так, що Агата опинилася під нею і юзом посунулася по бруду. Проте Агата швидко набула попереднього положення й полізла по Софі, щоб дотягнутися до тіні. Її кломпи стукали Софі по обличчю.

— КОЛИ Ж Я ДІСТАНУСЬ ТВОЄЇ ШИЇ…

Вони відчули, що відірвалися від землі.

Щось веретеноподібне й холодне огорнуло їх зусібіч. Агата намацала в сукні сірник, чиркнула ним і зблідла. Тінь зникла. Вони опинилися у коконі з пагонів в’яза, дерево переправило їх вище, на величезне дерево, кокон гепнувся на найнижчу його гілку.

Дівчатка подивились одна на одну і спробували перевести подих. Агата оговталася першою.

— Ми повертаємося додому негайно.

Гілка захиталася, відігнулася назад, мов праща, й вистрелила коконом, наче кулею. Перш ніж закричати, дівчатка були вже на іншій гілці. Агата полізла за новим сірником, але й ця гілка знову зігнулась і метнула ними, а інша гілка перекинула їх іще вище.

— Яке ж гінке це дерево! — вигукнула Агата.

У польоті дівчатка наштовхувалися одна на одну, їхні сукні чіплялися за колючки й гілки і рвалися, а руки безладно злітали вгору. Нарешті вони досягли найвищої гілки.

Там, на верхівці в’яза, лежало гігантське чорне яйце. Дівчатка здивовано подивилися на нього, аж раптом яйце тріснуло й розкрилося, і на них виплеснувся темний в’язкий слиз. З яйця виліз неймовірний птах, що складався лише з кісток. Птах тільки зиркнув на подруг і розлючено закричав. Від його голосу в дівчаток заледве не позакладало вуха. Він схопив їх обох у пазурі й злетів із дерева. Дівчатка закричали в один голос. У цьому вони були одностайними. Кістяний птах летів крізь темний Ліс. Агата нестямно запалювала сірник за сірником об ребра птаха. Це давало їм змогу на якусь мить побачити червоні очі та наїжачену тінь. Кремезні дерева, що росли повсюди, хапали дівчаток за ноги, щойно птах спускався хоч трохи нижче. Так було доти, доки не вдарив грім і вони з розгону влетіли у страхітливу грозу. Блискавиці влучали в гілки, що тягнулися до них від дерев. Дівчатка закривали обличчя від дощу, відхилялися від кавалків бруду, гілок, павутиння і навіть вуликів і змій. Нарешті птах пірнув у жахливі тернові зарості. Дівчатка зблідли й заплющили очі від болю…

Але раптом усе стихло.

— Агато…

Агата розплющила очі. Навколо було сонячно. Вона роззирнулася й зітхнула.

— Це все сталося насправді?

Далеко внизу, під ними, у повітрі висіли два замки. Один сяяв сонячним туманом, мов палац, із рожевими і синіми скляними вежами. Поруч із ним грало хвилями іскристе озеро. Інший, невиразний, з чорними, зазубреними шпилями, що ніби роздирали грозові хмари, нагадував ікла монстра.Кістяний птах знизився над вежею Добра й послабив пазурі навколо Софі. Агата із жахом учепилася за подругу, але потім побачила, що обличчя Софі сяє щастям.

— Аггі, я принцеса.

Але птах скинув Агату.

Спантеличена Софі дивилася, як Агата потонула в рожевому, наче цукрова вата, тумані.

— Заждіть… ні…

Птах рішуче звернув до вежі Зла, дзьоб потягнувся за новою жертвою.

— Ні! Я добра! Ви помилилися! — верещала Софі.

Та її без вагання скинули в пекельну темряву.