Школа Добра і Зла

6 Безумовно, Зло

Наступного ранку п’ятдесят принцес бігали п’ятим поверхом, наче це був їхній весільний день. У перший день навчання всі вони хотіли справити якнайкраще враження на вчителів, хлопчиків і будь-кого, хто зможе наблизити їх до Довго і Щасливо. Білі лебеді мерехтіли на нічних сорочках, дівчатка бігали з кімнати в кімнату, фарбуючи губи, збиваючи волосся, поліруючи нігті та виливаючи на себе так багато парфумів, що феї непритомніли і падали на підлогу зали, мов мертві мухи. Здавалося, що ніхто й на крок не наближався до готовності, і дійсно, коли годинник продзвонив восьму ранку, закликаючи до сніданку, жодна з дівчаток не була одягнена.

— Від сніданку гладшають у будь-якому разі, — запевнила Беатрікс.

Ріна запитала:

— Хтось бачив мої труси?

Агата, звісно, їх не бачила. Вона вільно падала у темному жолобі, намагаючись згадати, як вона знайшла Напівдорожній міст уперше. «Від Вежі Честі до Сховища Гензеля, до Оранжереї Мерліна…»

Після приземлення на бобове стебло вона прокралася темною Галереєю Добра, де знайшла двері за опудалами ведмедів. «Чи від Вежі Честі до Покоїв Попелюшки…» І досі пригадуючи правильний маршрут, вона штовхнула двері на сходи і завмерла. Розкішна скляна зала була заповнена учнями в яскравих сукнях і костюмах.

Німфи з неоновим волоссям у рожевих сукнях, білих вуалях і блакитних мережаних рукавичках плавали по фойє, доливаючи чай у чашки, глазуруючи печиво і відганяючи фей від кубиків цукру. З-за дверей Агата поглянула на освітлені високими вітражами сходи, позначені як Честь. Вони були далеко, тож потрібно було якось оминути натовп. Як вона пройде повз них усіх?

Вона відчула, як щось пошкреблось об ногу, повернулася і побачила мишу, яка гризла її спідницю.

Агата відштовхнула мишу, і та відлетіла до лап опудала кішки. Миша запищала з переляку, аж потім угледіла, що кішка мертва. Вона поглянула на Агату вкрай неприязно і рушила назад до отвору у стіні.

«Навіть шкідники тут ненавидять мене», — зітхнула вона, намагаючись урятувати свою спідницю. Її пальці зупинилися, коли вона натрапила на розірване біле мереживо. Можливо, вона мала бути менш жорстокою з тією мишею…

Кілька секунд по тому маленька німфа з обірваною мережаною вуаллю поспішала через кімнату до сходів Честі. На жаль, вуаль засліпила Агату, і вона наштовхнулася на німфу і впала на вчительку…

— Боже, свята Маріє! — простогнала Клариса. Вона облилася чаєм із чорносливом.

Доки стривожені вчителі дивилися на її сукню, Агата прослизнула під сходами Милосердя.

— Ці німфи справді такі високі, — промимрила Клариса. — Наступною буде звістка, що вони завалили вежу.

Тим часом Агата вже зникла у вежі Честі й відшукала шлях до Сховища Гензеля — крила, де всі класи на першому поверсі були зроблені з цукерок. Тут була кімната із синьої соломки й твердої карамелі, блискучої, як соляна шахта. Тут була зефірна кімната зі стільцями з білої помадки і столами з імбирних пряників. Була навіть кімната, зроблена з кольорових льодяників, ними облицювали стіни кімнати. Агата замислилася, як ці кімнати залишилися недоторканними, а потім побачила напис з вишневого жувального драже, що висів на стіні в коридорі:

СПОКУСА — ШЛЯХ ДО ЗЛА

Агата з’їла половину всього, перш ніж зіштовхнулася з двома вчителями, які зацікавлено поглянули на її вуаль, але не зупинили її.— Може, в неї прищі, — почула вона їхній шепіт, коли мчала до задніх сходів (це сталося саме перед тим, як вона вкрала карамельну дверну ручку і привітальний килимок з молочного ірису, щоб завершити свій райський сніданок).

Коли Агата утікала від фей минулого дня, вона опинилася в саду на даху випадково. Сьогодні вона мала змогу оцінити Оранжерею Мерліна, як називалася вона в шкільній мапі, прикрашену прекрасними скульптурами з кущів. Вони послідовно розповідали легенду про короля Артура. Кожен живопліт прославляв сцену із життя короля: Артур витягає меч із каменя, Артур із його лицарями за Круглим столом, Артур біля Весільного вівтаря з Ґвіневерою…

Агата подумала про того пихатого хлопчика з Театру, всі казали, що це син короля Артура. Як він міг бачити це і не почуватися пригнічено? Як він міг пережити порівняння, очікування? Принаймні краса була на його боці.

«Уявляю, що було б, якби він виглядав, як я, — пирхнула вона. — Вони б залишили його дитиною в Лісі».

Остання скульптура була з водоймою, вона зображала Артура, що приймає Екскалібур з рук Леді з Озера. Цього разу Агата стрибнула у воду навмисно і випала з секретного порталу повністю суха на Напівдорожній міст.

Вона побігла по ньому туди, де починався туман. Агата простягла руки вперед на той випадок, якщо вона наштовхнеться на бар’єр раніше, ніж минулого разу. Але коли вона зайшла у туман, руки не змогли знайти його. Вона все далі заглиблювалася у туман. «Немає!» Агата побігла, вітер зірвав вуаль з її обличчя…

БАМ! Вона спіткнулась і зітхнула з болем. Вочевидь, бар’єр переміщався куди заманеться.

Уникаючи свого відображення у його поверхні, вона торкнулася невидимої стіни і відчула холодну тверду поверхню. Раптом вона помітила крізь туман рух і побачила двох чоловіків, які пройшли крізь арку Зла і вийшли на Напівдорожній міст. Агата завмерла. Вона не мала часу повернутися до Школи Добра, а сховатися на мосту було ніде…

Двоє вчителів — гарний професор зі Школи Добра, який посміхнувся до неї, і професор зі Школи Зла з бородавками на обох щоках — пройшли по мосту крізь бар’єр без найменшого вагання. Агата висіла на кам’яній огорожі високо над ровом і слухала, як вони проминули її, а потім полізла на огорожу.

Учителі вже майже зникли у Школі Добра, коли гарний обернувся і посміхнувся.

Агата прихилилася.

— Що там таке, Аугусте? — почула вона запитання вчителя зі Школи Зла.

— У мене галюцинації, — посміхнувся він, коли вони заходили до вежі.

«Напевно, божевільний», — подумала Агата.

За мить вона знову опинилася перед невидимою стіною. Як вони пройшли? Вона шукала край, але не могла знайти його. Вона намагалася пробити стіну, але та була тверда, наче сталь.

Агата побачила, як у Школі Зла вовки женуть учнів униз сходами. Її могли помітити, якщо туман хоч трохи розсіється. Вона штовхнула стіну востаннє і повернула до Школи Добра.

— І не повертайся!

Агата роззирнулася навколо, щоб побачити того, хто говорив, але побачила у бар’єрі лише власне відображення зі схрещеними руками. Вона відвела очі. «Тепер я чую голоси предметів. Прекрасно».

Вона повернулася до вежі й відзначила, що її руки опущені вниз уздовж тіла. Вона повернулася до свого відображення.

— Це ти щойно розмовляло?

Її відображення прочистило горло.

«Добро з Добром,

Зло зі Злом.

Повертайся до своєї вежі, перш ніж отримаєш покарання».

— О, мені треба пройти, — сказала Агата, опустивши очі додолу.

«Добро з Добром,

Зло зі Злом.

Повертайся до своєї вежі, доки не отримала суворого покарання. Тебе можуть примусити мити тарілки або ти можеш втратити привілей Доглядальної кімнати. Чи отримати обидва ці покарання, якщо я не назву щось інше».

— Мені потрібно побачити подругу, — наполягала Агата.— Добро не має друзів з іншого боку, — відізвалося її відображення.

Агата почула солодкий передзвін, обернулася й побачила ліхтарики фей на початку мосту. Як же їй перехитрити саму себе? Як знайти тріщину у власній зброї?

«Добро з Добром… Зло зі Злом…»

За мить вона знала відповідь.

— А як щодо тебе? — запитала Агата, і досі дивлячись убік. — У тебе є друзі?

Її відображення напружилося.

— Не знаю, чи є.

Агата скрипнула зубами й зустріла власний погляд.

— Ти надто потворна, щоб мати друзів.

Її відображення стало сумним.

— Ти, безумовно, Зло, — промовило воно і зникло.

Агата простягнула руку, щоб торкнутися бар’єра. Цього разу вона пройшла наскрізь.

До того часу як феї досягли середини мосту, туман стер її сліди.

Тієї миті, коли Агата ввійшла на територію Зла, вона відчула, що її місце саме тут. Сховавшись за статуєю убогої, кощавої відьми у вологій залі, вона вивчала тріщини на стелі, пошарпані стіни, кручені сходи, темні холи… Вона сама не змогла б створити нічого кращого.Коли з поля зору зникли вовки, Агата прослизнула до головного коридору й затрималася біля портретів випускників Школи Зла. Вона завжди більше захоплювалася лиходіями, аніж героями. Вони були честолюбними, мали пристрасть. Вони створювали історії. Лиходії не боялися смерті. Ні, вони огортали себе смертю, наче бронею! Вона вдихнула запах шкільного кладовища і відчула, як прилила кров. Бо, як і всіх злодіїв, смерть не лякала її. Вона дозволяла відчути себе живою.

Раптом Агата почула розмову і сховалася за стіною. У полі зору з’явився вовк, він вів групу дівчаток зі Школи Зла вниз сходами Зарозумілості. Агата чула їхнє базікання про перші заняття, до неї долинали слова «поплічники», «прокляття», «спотворювання». Як ці діти могли стати ще більшими почварами? Агата почервоніла від сорому. Дивлячись на цей парад спотворених тіл і огидних облич, вона усвідомлювала, що пасує до цього місця. Навіть їхнє жалюгідне чорне шмаття було таким самим, яке вона носила щодня вдома. Але була відмінність між нею і цими лиходіями. Їхні роти скривилися від злості, очі палали ненавистю, пальці були стиснуті у кулаки. Вони були лихими, поза сумнівом, тим часом як Агата зовсім не відчувала злоби. Однак вона пригадала слова Софі.

«Інші завжди стають Злом…»

Паніка охопила її. «Ось чому тінь не викрала другу дитину».

«Я мала бути тут увесь цей час».

Сльози обпекли очі. Вона не хотіла бути такою, як ці діти! Вона не хотіла бути лиходійкою! Вона хотіла знайти подругу і повернутися додому!

Навіть не роззираючись, Агата видерлася вгору сходами з написом «Капості» на майданчик, що розходився двома вузькими кам’яними доріжками. Вона почула голоси ліворуч, тож поквапилася праворуч, донизу, до невеликої зали, до глухого кута із закіптявленими стінами. Агата притулилася спиною до однієї з них і завмерла, бо голоси ставали гучнішими. Потім вона почула позаду себе скрип. Це була не стіна, а двері, вкриті попелом. Сукнею вона витерла досить чисто, що можна було побачити червоний напис:

ВИСТАВКА ЗЛА

Усередині було темно, наче в льосі. Кашляючи від цвілі й павутиння, Агата запалила сірник. Галерея Зла була великою й чистою, а порожня шафа з мітлами була уособленням двохсотрічної чорної смуги невдач. Агата роздивилася вицвілу форму хлопчика, який став Румпельштільтсхеном. Есе в поламаній рамці «Мораль убивства» було написане майбутньою відьмою. Кілька воронячих опудал висіли на пошарпаних стінах. Гнила тернова гілка, що засліпила знаменитого принца, була підписана як Віра з Нескінченних Лісів. Агата бачила її обличчя на плакатах «Зниклі» в Гавалдоні.Здригнувшись, вона помітила кольорову пляму на стіні й піднесла до неї сірник. Це були фрески, як у вежі Школи Добра. Кожна з восьми фресок зображувала лиходіїв у чорному вбранні, які насолоджувалися нескінченною пекельною силою — пролітали крізь вогонь, набували нових тілесних форм, розщеплювали душу, керували простором і часом. Зверху над фрескою палали величезні літери:

ЖОДНОГО ДОВГО І ЩАСЛИВО!

Там, де Щасливці мріяли про кохання і щастя, Нещасливці шукали світ самотності й влади. Агата відчула шок прозріння, коли побачила це зловісне видовище.«Я — Нещасливиця».

Її найкраща подруга була Щасливицею. Якщо вони невдовзі не повернуться додому, Софі побачить правду. Тут вони не могли бути друзями.

Вона вгледіла, як тінь від морди потрапила у світло сірника. Дві тіні. Три. Коли вовки напали, Агата крутнулася й цвьохнула терном Віри по їхніх мордах. Вовки заревіли від здивування і відсахнулися назад, це дало їй достатньо часу, аби продертися до дверей. Задихаючись, вона кинулась униз до зали, вгору сходами, поки не опинилася на другому поверсі в гуртожитку Злості. Вона шукала ім’я Софі на дверях кімнат — Векс і Брон, Горт і Раван, Флінт і Титан. Це був поверх хлопчиків.

Щойно вона натрапила на відчинені двері, то відразу помчала сходами до горища, наповненого темними пляшечками з жаб’ячими пальцями, ногами ящірок і собачими язиками. (Її мати мала рацію. Хто знає, як довго вони стояли тут?) Вона відчула, як вовк розгойдує сходи. Агата вилізла крізь вікно горища на високий дах і вчепилася за дощовий жолоб. З чорної хмари вдарила блискавка, хоча по той бік озера вежі Школи Добра мерехтіли в ідеальному сонячному світлі. Поки шторм заливав її рожеву сукню, вона стежила очима за довгим крученим жолобом, з якого стікала вода крізь пащі трьох кам’яних ґаргулей, що тримали мідні балки.

Це була її єдина надія. Вона видерлася на жолоб, намагаючись втримати руки на слизьких рейках, і обернулася назад до вікна. Вона знала, що білий вовк уже йде…

Але він не йшов. Вовк дивився на неї крізь вікно, він склав волохаті лапи на грудях у червоній куртці.

— Ти знаєш, існують речі гірші, ніж вовки.

Він пішов, залишивши її з роззявленим ротом.

«Що? Що може бути гірше, ніж…»

У небі щось рухалося.

Агата приклала долоню дашком до очей і поглянула крізь розмиті спалахи. Вона побачила, що перша кам’яна ґаргулья позіхає і розправляє свої драконівські крила. Потім друга ґаргулья зі зміїною головою і тілом лева потягнулася, гучно потріскуючи. Третя, вдвічі більша, ніж решта, з головою рогатого демона, тулубом людини й хвостом із шипами, витягнула нерівні крила, ширші, ніж вежа.

Агата зблідла. «Ґаргульї! Що сказала собака про ґаргулей?»

Їхні злісно-червоні очі звернулися до неї — і вона згадала.

«Дозвіл на вбивство».

Вони закричали разом й зістрибнули зі своїх сідал. Без їхньої підтримки жолоб упав, і вона з криком занурилася у воду. Приливна хвиля дощу потягла поворотами і згинами, а звільнена балка захиталася під дощем. Агата побачила, що дві ґаргульї кинулися до неї, коли вона неймовірно вчасно впала в жолоб. Третя — рогатий демон, — піднялася високо й дихнула вогнем із носа.

Агата схопилася за огорожу, перед нею впала вогняна куля, що вирвала гігантську діру в балках. Дівчинка відскочила саме перед тим, як ця куля впала. Вбивча сила підштовхнула Агату ззаду. Ґаргулья з крилами дракона вхопила її за ногу гігантськими пазурами й підняла у повітря.

— Я — учениця! — закричала Агата.

Ґаргулья облишила її, здивована.

— Дивись! — плакала вона, вказуючи на обличчя. — Я — з Нещасливців!

Нахилившись, ґаргулья вивчала її обличчя, щоб пересвідчитися, що це була правда.

Вона схопила Агату за горло, щоб зауважити, що це не так.

Агата закричала й засунула ногу у випалену дірку, скеровуючи монстру в очі стрімкий потік води.

Ґаргулья сліпо спіткнулася, простягла до неї пазурі, полетіла у діру і розбила крила об балкон унизу. Агата трималася за рейки, щоб вижити. Вона боролася зі страшним болем у нозі. Але крізь потоки води вона побачила, як до неї наближалося ще одне чудовисько. З пронизливим криком змієголова ґаргулья випірнула зі зливи й підхопила Агату в повітря. Щойно великі щелепи розтулилися, щоб її з’їсти, Агата встромила ногу між зубами, які потрощилися об її важкі чорні кломпи, поламалися, наче сірники. Приголомшений монстр виплюнув її. Агата впала у жолоб і схопилася за огорожу.

— Допоможіть! — заволала вона. Якщо вона протримається, хтось почує і врятує її. — Допомо…

Руки зісковзували. Вона сунулася вниз карнизом, ковзала до водостічної труби, де на неї чекала остання, найбільша ґаргулья, рогата, як диявол, її широко розкриті щелепи були наче пекельний тунель. Чіпляючись, Агата намагалася зупинитися, але дощ тягнув її разом із бурхливими сплесками. Вона поглянула вниз і побачила вогонь, що вирвався з носа ґаргульї і пронісся уздовж труби. Агата пірнула під воду, щоб уникнути миттєвої кремації, й випірнула назад, чіпляючись за огорожу перед останнім падінням. Останній сплеск дощу відправить її просто до пащі ґаргульї.

Тепер вона згадала цих ґаргулей. Коли вона вперше їх побачила — вони охороняли жолоб, випускаючи воду через роти.

«Що виходить, має увійти».

Вона відчула позаду наступну приливну хвилю. З мовчазною молитвою Агата розтиснула руки і впала до палаючих щелеп демона. Щойно вогонь і зуби підхопили її, дощ вирвався з водостічної труби позаду неї та виштовхнув її у сіре небо крізь отвір у горлі ґаргульї. Вона подивилася назад на ґаргулью, що задихалася, і вигукнула з полегшенням. Її крик обернувся на крик жаху. Вона падала. Крізь туман Агата бачила стіну з лезами, що мали роздерти її, і відчинене вікно під собою.

У відчаї вона скулилася, пролетіла повз смертельні леза і впала на живіт на шостому поверсі гуртожитку Злості. Вона промокла наскрізь і кашляла водою.

— Я гадала, що ґаргульї — це оздоблення, — прохрипіла вона.

Затиснувши ногу, Агата пошкутильгала до гуртожитку в пошуках Софі.

Вона саме збиралася постукати у двері, коли побачила, що один кінець зали прикрашений карикатурою білявої принцеси, вкритою написами: НЕВДАХА, ЧИТАЧ, ЩАСЛИВИЦЯ.

Агата постукала.

— Софі! Це я!

На іншому кінці зали почали відчинятися двері.

Агата постукала дужче.

— Софі!

З кімнат почали визирати дівчатка у чорних сукнях. Агата покрутила ручку дверей кімнати Софі й смикнула за неї, але двері не піддалися. Коли Нещасливиці вже майже виявили порушницю у рожевому, Агата мала намір з розбігу розбити двері кімнати 66, але вони миттєво прочинилися і зачинилися у неї за спиною.

— Ти й гадки не маєш, що я витримала, щоб дістатися сю… — вона зупинилася.

Софі сиділа на підлозі біля калюжі води й наносила рум’яна, наспівуючи:

«Я гарна принцеса,

солодка, наче горошина,

Чекаю на принца,

який одружиться зі мною…»

Три сусідки і три пацюки спостерігали з іншого боку кімнати з роззявленими ротами.

Естер підняла очі на Агату:

— Вона затопила нашу кімнату.

— Щоб зробити макіяж, — додала Анаділь.

— Хто-небудь чув про таке Зло? — скривилася Дот. — Разом із піснею.

— Моє обличчя досконале? — поцікавилася Софі, скривившись у калюжу. — Я ж не можу йти до класу, виглядаючи наче клоун.

Її погляд змістився.

— Агато, дорогенька! Ти якраз вчасно. Твій урок Спотворення починається за дві хвилини, і ти ж не хочеш справити погане перше враження.

Агата витріщилася на неї.

— Звісно, — сказала Софі, встаючи. — Ми спочатку повинні обмінятися одягом. Ну ж бо, вони йдуть.

— Ти не підеш на уроки, любонько, — Агата почервоніла. — Ми підемо до вежі Директора, перш ніж застрягнемо тут назавжди!

— Не будь дурепою, — сказала Софі і потяглася до сукні Агати. — Ми не можемо просто ввірватися у якусь вежу посеред білого дня. І якщо ти повертаєшся додому, то повинна віддати мені свій одяг негайно, тоді я не пропущу жодного уроку.

Агата відсахнулася.

— Гаразд, годі! Тепер слухай…

— Ти будеш тут неймовірно доречною, — Софі посміхнулася, розглядаючи Агату, що стояла поруч із її сусідками.

Агата втратила свій запал.

— Тому що я… потворна?

— О, заради Добра, Аггі, подивись на це місце, — сказала Софі. — Ти любиш темряву і приреченість. Тобі подобаються страждання й труднощі, хм… спалені речі. Ти будеш щаслива тут.

— Ми згодні, — сказав голос за Агатою, і вона здивовано повернулася.

— Ти переходь до нас, — сказала Естер.

— А вона нехай потоне в озері, — Дот ще сердилася на Софі за образу на церемонії Привітання.

— Ми вподобали тебе тієї самої миті, коли побачили вперше, — промовила Анаділь, пацюки облизували ноги Агати.

— Ти належиш цьому місцю, як і ми, — сказала Естер, коли вона, Анаділь і Дот оточили Агату, голова якої нервово поверталася то до однієї, то до іншої дівчинки з цієї лиходійської трійці… Вони дійсно хотіли бути її друзями? Чи Софі мала рацію? Може, лиходійство зробить її щасливою?

Терпець Агати увірвався. Вона не хотіла бути в Школі Зла, якщо Софі буде у Школі Добра! Вони повинні вирватися з цього місця раніше, ніж воно розділить їх!

— Я не залишу тебе! — закричала вона Софі.

— Ніхто не просить тебе залишати мене, Агато, — сказала Софі напружено. — Я просто прошу тебе зняти одяг.

— Ні! — закричала Агата. — Ми не міняємося одягом. Ми не міняємося кімнатами. Ми не міняємося школами!

Софі й Естер потай перезирнулися.

— Ми повертаємося додому! — сказала Агата, стримуючись. — Там ми зможемо бути подругами на одній стороні — ані Добра, ані Зла — ми будемо щасливі зав…

Софі й Естер схопили її. Дот і Анаділь стягли з Агати рожеву сукню й учотирьох натягли на неї чорний одяг Софі. Сяючи у своїй новій рожевій сукні, Софі відчинила двері:

— До побачення, Зло! Привіт, кохання!

Агата скочила на ноги й подивилася на потворний чорний мішок, який був саме такий, як їй подобалося.

— І справедливість у світі, — зітхнула Естер. — Дійсно, я не розумію, як ти могла дружити з такою іді…

— Повернися, — закричала Агата, вона переслідувала Софі у рожевій сукні крізь чорний натовп у коридорі. Шоковані присутністю Щасливиці серед них, Нещасливці з’юрбилися навколо Софі й почали бити її по голові книжками, торбами і взуттям…

— Ні! Вона одна з нас!

Усі Нещасливці повернулися до Горта, що стояв на сходах, так само заціпеніла й Софі. Горт вказав на Агату в чорному.

— Ось Щасливиця!

З войовничим криком Нещасливці накинулися на Агату, а Софі відштовхнула Горта й побігла сходами. Агата прорвалася крізь натовп за допомогою кількох гарних стусанів і з’їхала вниз перилами, щоб відрізати Софі шлях. Вона переслідувала подругу вузьким коридором і вже простягнула руку, щоб ухопити її за рожевий комір, але Софі повернула за ріг, помчала вгору, перестрибуючи сходинки, й вискочила з першого поверху. Агата забігла до глухого кута, побачивши, як Софі чарівним чином стрибнула крізь стіну. На стіні було написано кров’ю: «Учням заборонено». Довгим стрибком Агата проскочила крізь портал відразу після Софі…

Та приземлилася на кінці Напівдорожнього мосту зі сторони Школи Зла.

Але тут переслідування припинилося, бо Софі була вже занадто далеко, аби її можна було спіймати. Агата побачила її крізь туман, вона світилася від радості.

— Агато, він син короля Артура, — вигукувала Софі. — Справжній живий принц! Але що я йому скажу? Як йому показати, що я його єдина?

Агата намагалася приховати біль.

— Ти залишиш мене тут… одну?

Обличчя Софі пом’якшилося.

— Будь ласка, не хвилюйся, Аггі. Тепер все ідеально, — сказала вона м’яко. — Ми будемо найкращими друзями. Просто в різних школах, як ми і планували. Ніхто не зможе заборонити нам бути друзями, чи не так?

Агата пильно подивилася на прекрасну усмішку Софі й повірила їй.

Але раптом усмішка зникла. Оскільки просто на тілі Софі рожева сукня чарівно потемніла до чорного кольору. І вона опинилася в її старих, лиходійських лантухах з лебедем, що мерехтів над серцем. Вона підняла очі й схлипнула. На іншому боці мосту чорні шати Агати перетворилися на рожеві.

Дівчатка шоковано дивилися одна на одну. Раптом над Софі пронеслися тіні. Агата повернулася.

Гігантська хвиля піднялася високо над нею й звилася у мерехтливе ласо. Перш ніж Агата зрушила з місця, воно налетіло на неї й відкинуло в сонячний туман. Софі перейшла на похмурий край мосту й заголосила у відчаї.

Хвиля повільно піднялася над нею, але цього разу вода не мерехтіла. З войовничим ревищем вона повернула Софі до Школи Зла, саме за розкладом.