Школа Добра і Зла

13 Катувальна кімната

Агата не мала жодної гадки, чому обід уважався спільною подією Школи, оскільки Щасливці сиділи із Щасливцями, Нещасливці сиділи разом із Нещасливцями, й обидві групи удавали, що іншої тут немає. Обід відбувався на Галявині, у затишному місці для пікніка поза воротами Блакитного Лісу. Щоб дістатися Галявини, студенти мали пройти по звивистому тунелю з дерев, що ставав дедалі вужчим, поки діти один за одним не протискалися крізь вузький прохід на смарагдові луки. Щойно Агата пройшла крізь тунель Школи Добра, вона підійшла до черги Щасливців, які отримували свої кошики для пікніка від німф у червоних очіпках, тим часом як Нещасливці отримували іржаві тарілки від вовків у червоному. Агата знайшла затінене місце на Галявині і полізла до вербового кошика, де знайшла обід з бутербродів з копченою фореллю, салат із баранини, полуничне суфле і пляшку газованої лимонної води. Вона дозволила всім думкам про загадки і глухі кути піти геть і розкрила спраглий рот на сандвіч — Софі видерла його.— Якби ти знала, крізь що я пройшла, — хлюпала вона носом, надкушуючи булку. — Ось твоя страва.

Вона кинула миску з кашею.

Агата дивилася на неї.

— Поглянь, я запитала, — торочила Софі між укусами. — Вочевидь, Нещасливцям потрібно навчатися страждати. Це частина твого навчання. Це мило, до речі.

Агата й досі дивилася.

— Що? — запитала Софі. — У мене кров на зубах? Я гадала, що я всю стерла…

Поверх плеча Агати вона побачила Тедроса і його друзів, що тицяли пальцями і хихотіли.

— О ні, — простогнала Софі. — Що ти накоїла цього разу?

Агата продовжувала витріщатися на неї.

— Якщо ти збираєшся сваритися через це, можеш залишити собі суфле, — Софі насупилася. — Чому ця дивна чортиця махає до мене?

Агата повернулася і побачила Кіко, що вимахувала і красувалася своїм свіжопофарбованим рудим волоссям. Такого самого кольору, як у Трістана.

Агата зблідла.

— Ой, ти знаєш її? — запитала Софі, дивлячись, як Кіко наближається до Трістана.

— Ми подруги, — відповіла Агата.

— Ти маєш подругу? — здивувалася Софі.

Агата повернулася до неї.

— Чого ти так дивишся на мене! — вигукнула Софі.

— Ти ж не їла цукерок?

— Га? — Софі скрикнула, нарешті зрозумівши, — вона потяглася до обличчя й відірвала бородавку леді Лессо. — Чому ти мені не сказала! — закричала вона, а Тедрос і хлопчики вибухнули сміхом.

— О-о-о, гірше не може й бути, — простогнала Софі.

Горт вихопив непотрібну їй бородавку і побіг із нею геть.

Софі подивилася на Агату. Агата скривилася у посмішці.

— Це не смішно! — заволала Софі.

Але Агата засміялася, Софі теж.

— Як ти гадаєш, що він буде робити з нею? — хихотіла Агата.

Софі припинила сміятися.

— Нам потрібно негайно повернутися додому.

Агата розповіла про свою невдачу в розгадуванні загадки, зокрема про глухий кут із професором Сейдером. Ще до того, як вона відкрила рота, щоб запитати про картини, він пішов до учнів Зла, залишивши трьох старезних свиней читати лекцію про необхідність укріплення житла.

— Він єдиний може допомогти нам, — сказала Агата.

— Краще поквапитися. Мої дні спливають, — похмуро сказала Софі і переповіла їй усе, що сталося у неї з сусідками, а також про їхнє передбачення її сумної долі.

— Ти помреш? Це не має сенсу. Ти не можеш бути лиходійкою у нашій казці, якщо ми друзі.

— То чому Директор сказав, що ми не можемо бути друзями? — відповіла Софі. — Щось станеться між нами. Щось, що дасть відповідь на загадку.

— Що може між нами статися? — протягнула Агата, досі розгублена. — Можливо, це все якось пов’язано. Це те, що має Добро, а Зло — ні. Як ти вважаєш, чому Добро завжди перемагає?

— Зло колись теж перемагало, на думку леді Лессо. Але тепер Добро має щось, що перевершує їх усіх.

— Але ж Директор заборонив нам повертатися до його вежі. Тож відповідь на загадку — це не слово, чи річ, чи ідея….

— Ми маємо щось зробити.

— Так. По-перше, це щось, що зможе обернути нас одна проти одної. По-друге, це щось, що перемагає Зло щоразу. По-третє, це щось, що ми можемо фізично зробити…

Дівчатка повернулися одна до одної.

— Зрозуміло, — сказала Агата.

— Мені теж, — сказала Софі.

— Це занадто очевидно.

— Дуже очевидно.

— Це… це…

— Так, це…

— Не маю й гадки, — сказала Агата.

— Я також, — відповіла Софі.

Через Галявину хлопчики-Щасливці повільно наблизилися до дівчаток. Дівчатка були наче квітки, які чекали, щоб їх зірвали. Але виявилося, що лише Беатрікс приваблює левову частку. Поки Беатрікс фліртувала зі своїми залицяльниками, Тедрос спирався на колоду, потім став перед іншими хлопчиками і запросив Беатрікс прогулятися.

— Він мав урятувати мене, — поскаржилася Софі.

— Софі, ми маємо нагоду врятувати наше село від двохсотрічного прокляття, врятувати дітей від побиття, невдач, вовків, хвиль, ґаргулей і усього іншого у цій жахливій Школі. А ти думаєш про хлопчика?

— Я хочу свій щасливий кінець, Аггі, — сказала Софі.

— Дістатися додому живими — ось наш щасливий кінець, Софі.

Софі кивала, пильно дивлячись на Тедроса.

— Вітаю вас на «Добрих справах», — сказала професорка Даві учням, які зібралися у громадській кімнаті Чистоти. — Оскільки сьогодні ви вже залишили позаду решту ваших дисциплін, то ми можемо пропустити звичайні приємності. Дозвольте розпочати з того, що роками я бачу тривожне зниження поваги до свого предмета.— Тому що він проходить після обіду, — прошепотів Тедрос Агаті на вухо.

— Ти заговорив до мене? Чому?

— Серйозно, яке закляття ти на мене наклала, щоб я обрав твого демона?

Агата не обернулася.

— Ти щось зробила, — спалахнув Тедрос. — Скажи мені.

— Я не можу розголошувати відьомські секрети, — сказала Агата, позираючи назад.

— Я так і знав! — Тедрос побачив, що професорка Даві дивиться на них, і подарував їй самовпевнену посмішку. Вона закотила очі й відійшла.

Він знову нахилився до Агати:

— Скажи — і хлопчики дадуть тобі спокій.

— Разом із тобою?

— Лише скажи, що ти зробила.

Агата зітхнула.

— Я використала класичне закляття, потужний прокльон від гавалдонських відьом із замку Которізника. Це маленький відьомський шабаш на березі ріки Калліс, вони не просто експерти прокльонів, але ще й великі різники…

— Що ти накоїла?

— Ну, — сказала Агата, обертаючись до нього, — закляття проїдає собі шлях у твоєму мозку, наче купа п’явок. Воно пролазить у кожну щілину, розводиться, примножується, гниє до настання слушного моменту. Щойно воно влазить у кожний куток і щілину, тада-ам! Воно висмоктує кожну розумну думку і залишає тебе дурним, як дупа віслюка.

Тедрос почервонів.

— Ще одна річ. Це назавжди, — сказала Агата і відвернулася.

Поки Тедрос бурмотів щось про повішення, втоплення й інші речі, якими його батько карав безбожних жінок, Агата слухала професорку Даві, яка доводила необхідність Добрих справ.

— Щоразу, коли ви робите Добру справу зі щирими намірами, ваша душа стає чистішою. Хоча останнім часом мої учні зі Школи Добра виконують її як нудну роботу, віддаючи перевагу плеканню свого егоїзму, зарозумілості й розміру талії! Дозвольте запевнити вас, ваш переможний шлях може перерватися будь-якої миті!

— Ні, якщо Директор контролює Казкаря, — сказала Агата.

— Агато, Директор не відіграє жодної ролі у тому, як розвиваються історії, — нетерпляче сказала професорка. — Він не контролює Казкаря.

— Мені він здався досить досвідченим у чаклунстві, — відповіла Агата.

— Що, перепрошую?

— Він може перетворюватися на тінь. Може примусити кімнату зникнути. Може зробити так, що все скидається на сон, тож він, напевно, може контролювати перо…

— Звідки ти можеш все це знати? — видихнула професорка Даві.

Агата бачила, як Тедрос самовдоволено посміхається.

— Тому що він показав мені, — сказала вона.

Посмішка Тедроса зникла. Професорка скидалася на чайник, що ось-ось закипить. Учні нервово переводили погляди з неї на Агату.

Учителька напружено посміхнулася.

— О, Агато, яку уяву ти маєш. Вона допоможе тобі, коли ти чекатимеш на когось, хто врятує тебе від ненажерливого дракона. Будемо сподіватися, що він з’явиться вчасно. Тож три основи Добрих справ: винахідливість, доцільність, спонтанність…

Агата відкрила рот, але професорка поглядом примусила її замовкнути. Розуміючи, що її становище вкрай хитке, Агата витягла пергамент і почала занотовувати разом із іншими.

Перед «Виживанням у казках» учні обох шкіл зібралися на Галявині.

Коли Агата пролізла крізь тунель з дерев, її схопила Кіко.

— Трістан змінив колір свого волосся.

Агата поглянула на Трістана, який прихилився до дерева. Тепер він мав біляве волосся, що падало на одне око. Когось він дуже нагадував.

— Він сказав, що зробив це заради Беатрікс! — заголосила Кіко, її волосся й досі було огидно рудим.

Агата простежила за поглядом Трістана, спрямованим на Беатрікс, що чіплялася до Тедроса. Тедрос був піднесеним і пихатим, навіть коли білявий чуб звисав йому на обличчя…

Агата закашлялася. Вона знову подивилася на Трістана, який дмухав на свій білявий чуб, що закривав одне око. Потім знову на Тедроса, який розстібнув два верхні ґудзики і розпустив краватку із золотим Т. Потім на Трістана, що розстібнув два верхні ґудзики і розпустив краватку із золотим Т.

— Може, й мені стати білявкою, як Беатрікс? — вигадала Кіко. — Чи вподобає мене Трістан?

Агата повернулася:

— Ти маєш негайно знайти нове захоплення.

— УВАГА.

Вона озирнулася і побачила, що всі викладачі зібралися між двома тунелями разом із Поллуксом і Кастором, чиї голови були з’єднані на собачому тілі.

Професорка Даві вийшла вперед.

— З’явилися деякі…

— ВОРУШІТЬ ДУПАМИ, ЛЕДАЧІ КОРОВИ, — прогавкав Кастор.

Нещасливці поспішили вийти з їхнього тунелю, Софі спотикалася остання. Вона збентежено поглянула на Агату. Агата стенула плечима у відповідь.

Професорка Даві відкрила рота…

— ВІДРЕКОМЕНДОВУЮ ПРОФЕСОРКУ ДАВІ, ДЕКАНА ШКОЛИ ДОБРА І ЗАСЛУЖЕНОГО ПРОФЕСОРА ДОБРИХ СПРАВ.

— Дякую, Касторе, — сказала професорка.

— КОЖНЕ ПЕРЕРИВАННЯ АБО ПОГАНА ПОВЕДІНКА БУДУТЬ КАРАТИСЯ МИТТЕВО…

— ДЯКУЮ, КАСТОРЕ, — крикнула професорка Даві.

Кастор втупився собі у ноги.

Професорка прочистила горлянку:

— Учні, ми зібрали вас, бо в нас почали поширюватися неприємні чутки…

— Я називаю це брехнею, — сказала леді Лессо.

Агата впізнала ту вчительку, що зірвала малюнок професора Сейдера у Галереї Школи Добра.

— Тож дозвольте пояснити, — продовжила професорка. — По-перше, жодного прокляття на Злі немає. Зло й досі має змогу перемагати Добро.

— Просто потрібно виконувати домашнє завдання, — пробурчав професор Менлі.

Нещасливці збурилися, ніби вони не вірили цьому ані секунди.

— По-друге, Директор ні на чийому боці, — сказала професорка Даві.

— Звідки ви знаєте? — вигукнув Раван.

— Чому ми маємо вірити вам? — крикнула Естер, а Нещасливці засвистіли…

— Бо ми маємо доказ, — професор Сейдер виступив наперед.

Нещасливці принишкли. Очі Агати розширилися. Доказ? Який доказ?

А потім вона помітила незадоволений вираз леді Лессо, який підтверджував, що доказ таки існує. Чи був цей доказ відповіддю на її загадку?

— Останнє, але не менш важливе, — продовжила професорка. — Головний обов’язок Директора — захищати Казкаря. Саме тому він залишається у своїй добре укріпленій фортеці. Тож, незважаючи на чутки, які ви могли почути, я вас запевняю — жоден учень ніколи не бачив Директора і не побачить.

Вона подивилася на Агату.

— Ось хто поширює ці чутки! — леді Лессо подивилася скоса.

— Це не чутки! — вигукнула у відповідь Агата.

Вона побачила, як Софі крутить головою, ніби попереджаючи, що варто промовчати.

Леді Лессо посміхнулася.

— Я даю тобі ще одну нагоду спокутувати провину. Ти зустрічала Директора?

Агата подивилася на вчительку зі Школи Зла, фіолетові очі якої вирячилися, наче бульбашки. Потім на професора Сейдера, що зацікавлено посміхався. Потім на Софі через Галявину, що показувала пантоміму про приклеювання бородавок і застібання рота…

— Так.

— Ти брешеш учителеві! — обурилася леді Лессо.

— Це не брехня! — вигукнув ще один голос.

Всі повернулися до Софі.

— Ми обидві були там! У його вежі!

— Закладаюся, ти теж бачила Казкаря? — поглузувала Беатрікс.

— Власне, так! — засміялася Софі.

— І він розпочав твою історію теж?

— Так! Він розпочав нашу казку!

— Гей, усі привітайте Королеву Йолопів! — продекламувала Беатрікс крізь регіт.

— Тоді ти будеш їхнею Великою імператрицею.

Беатрікс повернулася до Агати, взявши руки в боки.

— А, заблуда, — прогарчала Беатрікс. — Добро ще ніколи так не помилялося.

— Та ти не впізнаєш Добро, навіть якщо воно залізе тобі на сукню! — вигукнула Агата.

Беатрікс гучно видихнула. Тедрос криво посміхнувся.

— Не розмовляй так із Беатрікс! — промовив голос… Агата обернулася і побачила білявого Трістана.

— Беатрікс? — вибухнула Агата. — Ти впевнений, що схожий на Тедроса? Може, ще й одружишся із ним!

Тедрос припинив посміхатися. Онімілий, він переводив погляд з Агати на Трістана, з Трістана на Беатрікс…

Його терпець урвався, і він ударив Трістана у щелепу. Трістан витягнув свій затуплений тренувальний меч, Тедрос вихопив свій — і вони зійшлися у дуелі. Але Трістан придивлявся до Тедроса на уроці «Фехтування», тож обидва використовували ті самі уколи, відступи і навіть випади, аж усі заплуталися — хто є хто….

Замість того щоб втрутитися, професор Еспада, учитель фехтування, покрутив свої довгі вуса:

— Ми це ретельно розглянемо завтра на уроці.

Нещасливці мали більш швидку реакцію.

— БІЙКА! — заволав Раван.

Нещасливці налетіли на Щасливців, змели геть приголомшених вовків і врізалися у хлопців з мечами. Хлопчики зі Школи Добра приєдналися з гучними криками і розпочали епічну бійку, ще й забризкали дівчаток зі Школи Добра кавалками бруду. Агата не змогла втриматися від сміху, коли дівчатка опинилися по коліна в багні, аж тут брудна Беатрікс вказала на неї:

— Це вона почала!

Дівчатка зі Школи Добра з вереском помчали до Агати, яка видерлася на дерево. Поряд Тедрос спромігся висунути голову з-під купи хлопчиків і побачив, як Софі мчить повз.

— Допоможи! — вигукнув він…

Софі наступила йому на голову і побігла на поміч до Агати, в яку Беатрікс саме жбурляла каміння.

Аж раптом краєм ока вона впіймала Горта.

— Гей, ти! Віддай мені мою бородавку!

Горт бігав навколо купи хлопчаків, які билися, Софі переслідувала його, доки не наблизилася достатньо близько, щоб схопити гілку і гепнути нею Горта по голові. Він відхилився, і гілка влучила в обличчя леді Лессо.

Учні завмерли.

Леді Лессо торкнулася холодної пораненої щоки. Дивлячись на кров на руці, вона стала напрочуд спокійною.

Довгий червоний ніготь піднявся і вказав на Агату.

— Замкніть її у вежі!

Рій фей зловив Агату і потягнув повз усміхненого Тедроса у напрямку тунелю Добра.

— Ні, це моя провина! — закричала Софі.

— І цю теж! — леді Лессо вказала на Софі закривавленим пальцем. — У Катувальну кімнату.

Перш ніж Софі змогла закричати, кіготь закрив її рот і її потягли повз скам’янілих однокласників у темряву дерев.

Софі не зможе витримати тортури! Софі не зможе витримати справжнє Зло!Коли феї летіли нагору, в Агати підступали панічні сльози. Вона подивилася вниз і побачила вчителів, які заходили у фойє.

— Професоре Сейдер! — закричала Агата, чіпляючись за перила. — Ви маєте повірити нам! Казкар уважає, що Софі лиходійка! Він збирається вбити її!

Сейдер і двадцятеро вчителів підняли стривожені очі…

— Як ви побачили наше село? — Агата продовжувала кричати, коли феї відтягли її. — Як нам потрапити додому? Що мають принцеси, але не мають лиходійки?

Сейдер посміхнувся.

— Питання. Їх завжди по три.

Учителі посміялися і розійшлися. («Бачила Казкаря?» — дивувався Еспада. «Це та, що їла цукерки», — пояснила професорка Анемона.)

— Ні! Ви маєте врятувати її! — благала Агата, але феї затягли її до кімнати й замкнули.

Несамовита, вона видерлася на балдахін повз амурів, що цілувалися, потяглася до зламаної хмаринки… Але вона більше не була зламаною. Хтось її міцно приклеїв.

Кров відхлинула від щік Агати. Сейдер був її єдиною надією, але він відмовився відповідати на запитання. Тепер її єдина подруга загине в підземеллі, все тому, що магічне перо сплутало принцесу і відьму.

Потім щось майнуло в її голові. Щось, що сказав професор Сейдер у класі.

«Якщо у вас виникнуть запитання…»

Не дихаючи, Агата перекинула догори дриґом свій кошик із підручниками.

Сірий вовк, витривалий і вмілий, тягнув Софі за ланцюг, що був прикріплений до тугого залізного нашийника навколо її шиї. Йдучи вздовж вологих каналізаційних стін, вона не могла опиратися повідку. Один хибний крок — і вона сповзе з вузької доріжки у вируючий густий бруд. По той бік смердючої чорної річки вона побачила, як два вовки тягнуть Векса з того місця, куди прямувала вона. Вона побачила його очі — червоні, сповнені ненависті. Що б не трапилося із ним у Катувальній кімнаті, це зробило його ще більшим лиходієм, ніж коли він туди увійшов.«Агата, — подумала Софі. — Агата виведе нас додому».

Вона відігнала сльози. «Залишайся живою для Агати».

Коли вони пройшли половину шляху до того місця, де бруд перетворювався на чисту воду, вона відчула, що твердий камінь стін перетворився на іржаві ґрати. Вовк штовхнув двері і запхав її всередину.

Софі подивилася на темне підземелля, освітлене єдиним смолоскипом. Повсюди, куди не глянь, були інструменти для тортур: колеса, диби, колодки, петлі, гаки, гарроти, залізна діва, затискачі для великих пальців і жаска колекція списів, дубин, стрижнів, батогів і ножів. Її серце зупинилося. Вона відвернулася…

Два червоні ока світилися у кутку.

З темряви повільно вийшов великий чорний вовк, удвічі більший за решту вовків. Але цей мав людське тіло з великими волохатими грудьми, м’язистими руками, масивними литками і великими ногами. Звір розгорнув манускрипт і прочитав його з низьким гарчанням.

— Ти, Софі з Нескінченних Лісів, тебе було викликано до Катувальної кімнати за такі гріхи: поширення пліток, зривання зборів, замах на вбивство вчителя…

— Вбивство! — задихнулася Софі.

— Підбурювання до заколоту, пересікання лінії розмежування під час зборів, залякування однокласників і злочини проти людства.

— Проголошую невинуватість за всіма обвинуваченнями, — посупилася Софі. — Особливо за останнім.

Звір схопив її обличчя у долоні:

— Винна, поки не доведена невинуватість!

— Відпусти! — закричала Софі.

Він обнюхав її шию.

— Ти що, пахнеш персиками?

— Ти залишиш сліди!

На її здивування, він відпустив її.

— Зазвичай потрібно бити, щоб знайти слабкі місця.

Софі збентежено подивилася на Звіра. Він облизав губи і вищирився.

Софі з криком побігла до дверей — він притис її до стіни і прикував руки до гаків над головою.

— Відпусти!

Звір повільно йшов уздовж стіни, полюючи на правильне покарання.

— Будь ласка, щоб я там не зробила, мені шкода! — волала Софі.

— Лиходії не навчаються на вибаченнях, — сказав Звір.

Він затримався біля дрючка на якусь мить. А потім пішов далі.

— Лиходії навчаються болем.

— Будь ласка! Хто-небудь, допоможіть.

— Біль зробить тебе сильнішою, — сказав Звір.

Він погладив кінчик іржавого списа, потім повісив його на місце.

— Допоможіть! — кричала Софі.

— Біль примусить тебе рости.

Звір узяв сокиру. Обличчя Софі стало примарно білим.

Він підійшов до неї, тримаючи сокиру у м’ясистих пазурах.

— Біль зробить тебе Злом.

Він узяв до рук її волосся.

— Ні! — задихнулася Софі.

Звір підняв сокиру.

— Благаю!

Лезо відтяло її волосся.

Софі дивилася на свої довгі, гарні золоті кучері, що впали на підлогу темниці. Рот застиг відкритим. Вона повільно підняла налякані очі і зустріла великі чорні очі Звіра. Її губи скривилися, тіло обм’якло на ланцюгах, й полилися сльози. Вона cховала свою стрижену, кудлату голову у себе на грудях і заплакала. Софі ридала, доки їй не заклало носа і вона не могла дихати, соплі промочили мантію, закуті зап’ястки кровили…

Клацнув замок. Софі підняла свої червоні очі й побачила, як Звір знімає її зі стіни.

— Вимітайся, — прогарчав він, вішаючи сокиру.

Коли він обернувся, Софі вже не було.

Звір вийшов з клітки і став навколішки посередині, там, де змішувалися багно і чиста вода. Коли він занурив скривавлені ланцюги, потоки, що плинули в обох напрямках, очистили їх. Він вичищав останні плями крові і раптом побачив відображення у мулі…

Але воно було не його.

Звір обернувся…

Софі штовхнула його.

Звір упав у воду й бруд, він хлюпав і бився об стіну. Течія була занадто сильною. Вона спостерігала, як він зробив свій останній подих і каменем пішов на дно.

Софі пригладила волосся і пішла до світла, ковтаючи камінь у горлі.

«Добро пробачає», — вчило правило.

Але правила помилялися. Мали помилятися.

Бо вона не пробачає.

Нічого.