Школа Добра і Зла

14 Розгадка Доглядача Могил

Обкладинка була зі сріблястого шовку з малюнком Казкаря між білим і чорним лебедями.

Історія Лісів для учнів

Аугуст А. Сейдер

Агата розгорнула першу сторінку.

«Ця книжка відображає точку зору лише її автора. Професор Сейдер викладає власне бачення історії, інші викладачі його не підтримують.

З повагою,

Клариса Даві

і леді Лессо,

Декани шкіл

Добра і Зла».

Агату надихнуло те, що вчителі не схвалили книжку. Це додало надії, що щось на її сторінках могло дати відповідь на загадку. Різниця між принцесою і відьмою… доказ, що Добро і Зло врівноважені… Чи можуть вони бути однаковими?Агата перегорнула сторінку, щоб почати читати, але на сторінці бракувало слів.

Вона була всіяна витисненими крапками кольорів веселки, маленькими, як головки шпильок. Агата перегорнула сторінку. Ще більше крапочок. Вона перегорнула ще більше сторінок. Слів не було взагалі. У відчаї вона впала обличчям у книжку.

Голос Сейдера гримнув:

«Глава чотирнадцять: Велика війна».

Агата підвелася. Перед очима постала примарна тривимірна сцена, що перетворилася на зображення над книжковою сторінкою — жива діорама, кольори розмиті, як на картинах Сейдера в Галереї.

Вона нахилилася, щоб роздивитися мовчазне зображення трьох старих мудрих чоловіків з бородами аж до підлоги, які стояли у вежі Директора і трималися за руки. Коли чоловіки розтиснули свої руки, Казкар вилетів з них і опинився над знайомим білим столом.

Безтілесний голос Сейдера продовжив:

«Як ви пам’ятаєте з першого розділу, Казкаря в Школу Добра і Зла помістили троє чарівників з Нескінченних Лісів, які вірили, що це єдине місце, де його захистять від знищення».

Агата витріщилася з недовірою. Сліпий Сейдер не міг писати історію. Але він міг бачити її і хотів того самого для своїх учнів. Щоразу, коли вона перегортала сторінку і торкалася крапок, історія оживала у його розповіді. Більша частина розділу 14 оповідала те, що Софі їй переказала під час обіду: Школою керували двоє братів-чаклунів,.. один був добрий, інший — злий. Їхня любов один до одного перевершувала відданість їхній силі. Але з часом злий брат відчув, що любов зникла і поступилася місцем спокусі, аж поки він не побачив лише одну перешкоду між ним і нескінченною владою пера… його власну кров.

Руки Агати пробіглися по крапках, вивчаючи виснажливі сцени Великої війни — битви, союзи, зради, — щоб побачити, як усе закінчилося. Її пальці зупинилися, коли вона побачила знайому фігуру у сріблястій мантії і масці, що піднімалася з пекельної бійні з Казкарем у руці:

«У заключному бою між злим братом і добрим братом виник переможець, що не належав жодній зі сторін. Під час Великого перемир’я Директор-переможець заприсягся вивищитися над Добром і Злом і захищати рівновагу, доки він буде залишатися живим. Жодна зі сторін не довіряла переможцеві. Але їм це було і не потрібно».

Книжка показала вмираючого брата, який згоряв ущент, перетворюючись на золу, і відчайдушно простягав свою руку в небо, вивільняючи вибух сріблястого світла…

«Щодо вмираючого брата він використав свої останні магічні сили, щоб створити заклинання проти свого близнюка: засіб довести, що Добро і Зло збалансовані. Поки цей доказ залишається недоторканим, то й Казкар буде непідкупним, а Ліси перебуватимуть в ідеальній рівновазі. І цей доказ…»

Серце Агати підстрибнуло…

«Він досі залишається в Школі Добра і Зла».

Сцена стала темною. Вона похапцем перегорнула сторінку, торкнулася крапок. Голос Сейдера виголосив:

«Розділ п’ятнадцять: Велике нашестя тарганів».

Агата жбурнула книжку об стіну, а потім інші книжки, залишаючи тріщини у намальованих обличчях амурів. Коли вже не було чого кидати, вона впала обличчям на ліжко.

«Будь ласка, допоможіть нам».

Тоді в тиші між молитвами і сльозами щось промайнуло. Навіть не думка. Імпульс.

Агата підняла голову. Відповідь на загадку дивилася на неї.

«Це просто стрижка, — запевняла себе Софі, продираючись крізь кукурудзяні зарості. — Ніхто навіть не помітить». Вона просковзнула між двома барвінковими деревами на західну частину Галявини, наближаючись до своєї групи ззаду.«Просто знайди Агату й…»

Група повернулася разом. Ніхто не сміявся — ані Дот, ані Тедрос, ані навіть Беатрікс. Вони дивилися з таким жахом, що Софі задихнулася.

— Вибачте, щось потрапило мені в око, — вона сховалася за кущем блакитної троянди і хапала повітря. Вона не витримає ще більшого приниження.

— Принаймні ти тепер виглядаєш, як Нещасливиця, — сказав Тедрос, присівши під кущем. — Тому ніхто не припуститься моєї помилки.

Софі почервоніла, як буряк.

— Ну ось що трапляється, коли ти товаришуєш з відьмою, — принц насупився. Тепер Софі стала малиновою.

— Взагалі, не так уже й погано. Не так зле, як з твоєю подругою, принаймні.

— Пробач, — сказала Софі, ставши фіолетовою, як баклажан. — Щось потрапило в друге око…

Вона помчала геть і вчепилася у Дот, як у рятівне коло:

— Де Агата?

Але Дот продовжувала витріщатися на її волосся. Софі прочистила горло.

— О, вони й досі тримають її у кімнаті, — сказала Дот.

— Дуже шкода, якщо вона пропустить Квітник. Якщо Юба знайде провідника, йдеться про нього, — вона кивнула на гнома, що вовтузився навколо блакитних гарбузів. Її очі повернулися до волосся Софі.

— Це… мило.

— Будь ласка, не треба, — м’яко сказала Софі.

Дот засмутилася:

— Ти була така гарна.

— Воно відросте, — сказала Софі, намагаючись не плакати.

— Не хвилюйся, — хлюпнула носом Дот. — Колись хтось досить лихий уб’є того монстра.

Софі завмерла.

— Всі на борт, — вигукнув Юба.

Вона повернулася і побачила, як Тедрос відкрив верхівку звичайного блакитного гарбуза, наче накривку чайника, і зник усередині.

Софі зойкнула:

— Що за…

Щось штовхнуло її у ногу, і вона подивилася вниз. Юба простягнув їй перепустку до Квітника і відкрив кришку гарбуза. Вона побачила тонку гусінь у фіолетовому смокінгу з оксамиту і у відповідному капелюсі, що плавала у вирі пастельних кольорів.

— Не плювати, не чхати, не співати, не нюхати, не гойдатися, не лаятися, не плескати, не спати і не дзюрити у Квітнику, — сказала вона найроздратованішим тоном, що можна було уявити. — Порушення призведе до вашого роздягання. Всі на борт!

Софі кинулася до Юби.

— Зачекайте, я маю знайти мою подр…

До неї підлетів пагін і запхав її досередини.

Занадто приголомшена, щоб кричати, вона пірнула у сліпучі кольори: рожевий, блакитний, жовтий. З’явилося ще більше вусиків, що огорнули її, як ремені безпеки. Софі почула шипіння і роззирнулася, вона побачила, як гігантська зелена мухоловка ковтає її. Вона закричала, аж тут пагони вихопили її з пащі у тунель гарячого, сліпучого мороку і причепили її до чогось, що рухалося, а ноги і руки вільно бовталися в упряжці з плюща. Потім імла розвіялась, і Софі побачила найбільш чарівну річ, що будь-коли їй траплялася.

Це була підземна транспортна система, велика, наче містечко, повністю виготовлена з люмінесцентних рослин.

Пасажири теліпалися на ремінцях з пагонів, прикріплених до сяючих різнокольорових стовбурів дерев, укритих відповідними квітками. Ці стовбури кольоровим шифром спліталися у неймовірний лабіринт доріг. Деякі стовбури йшли паралельно, якісь перпендикулярно, якісь розбігалися у різних напрямках, але вони доставляли пасажирів до точних місць призначення у Нескінченних Лісах. Вражена Софі дивилася на ряд похмурих курдупелів, з кирками на ременях, що відчіплялися від флюоресцентного червоного стовбура, який був позначений як РОЗАЛІНДА-ЛАЙН. У протилежному напрямку бігла блискучою зеленою лінією АРБОРЕЯ-ЛАЙН. Там сімейство ведмедів у чистих костюмах і сукнях висіло на пагонах конюшини серед інших пасажирів. Вражена, Софі оглянула свою ГІБІСКУС-ЛАЙН і побачила решту групи, що похитувалася на яскраво-синьому стовбурі. Але тільки Нещасливці були прив’язані до упряжки.

— Квітник тільки для Щасливців, — вигукнула Дот. — Вони мають пускати нас, тому що ми у Школі. Але вони не довіряють нам.

Софі не зважала на це. Вона б каталася Квітником решту свого життя, якби мала змогу. Окрім сильного заспокійливого темпу і чарівних ароматів, на кожному напрямку грав оркестр ящірок: ящірки на МАНДАРИН- ЛАЙН бадьоро бренькали на банджо, на ФІАЛКА-ЛАЙН грали на пристрасних ситарах, а ящірки на лінії Софі видували флейтами жваві звуки, супроводжуючи спів синіх жаб. Якщо подорожні зголодніють, кожна лінія мала власні закуски, блакитні птахи літали вздовж ГІБІСКУС-ЛАЙН, пропонуючи сині кукурудзяні мафіни і чорничний пунш. Цього разу в Софі було все, що їй потрібно. М’язи розслабилися, вона забула про хлопчиків і звірів, коли пагони понесли її дедалі вище, у закручене повітряне колесо з синього світла. Її тіло відчувало вітер, потім повітря, потім землю, руки тягнулися в небо, і Софі проросла із землі, як неземний гіацинт… і опинилася на кладовищі.

Надгробки кольору холодного неба були розкидані на голих пагорбах. Однокласники вискакували з діри, що була поруч із нею.

— Д-де м-ми? — затиналася вона, клацаючи зуби.

— Сад Добра і Зла, — тремтіла Дот, кусаючи шоколадну ящірку.

— Не вигл-ляд-дає, як сад-д, як-к н-на мен-не, — проклацала у відповідь Софі.

Коли Юба запалив своїм чарівним посохом кілька невеликих вогнищ, навколо групи стало трохи тепліше.

Софі з однокласниками зітхнули.

— За кілька тижнів кожен із вас буде розблокований, щоб створювати заклинання, — відповів гном на захоплений сміх. — Але закляття не належить до навичок виживання. М’ясні черви, що живуть біля могил, дозволять вам вижити в ситуаціях, коли нема чого їсти. Сьогодні ми будемо шукати та їсти їх!

Шлунок Софі стисло.

— Йдіть! Команди по двоє! — наказав гном. — Команда, яка з’їсть найбільше черв’яків, виграє випробування.

Він зиркнув на Софі:

— Може, наша чорна вівця зможе знайти спокуту?

— Чорна вівця не може нічого знайти без своєї подруги, — промурмотів Тедрос.

Софі почувалася жалюгідною, коли він приєднався до Беатрікс.

— Ну ж бо, — сказала Дот, штовхаючи Софі на землю. — Ми можемо перемогти їх.

Несподівано відчувши азарт, Софі почала обшукувати землю, намагаючись залишатися біля вогню.

— На що ці черви схожі?

— На хробаків, — відповіла Дот.

Софі обмірковувала відповідь, коли побачила на відстані фігуру — силует на верхівці пагорба. Це був кремезний велетень із довгою чорною бородою, густими пасмами і темною, як ніч, шкірою. Він був одягнений лише у маленьку коричневу пов’язку на стегнах і копав ряд могил.

— Чи це не сам Доглядач Могил? — звернулася Дот до Софі. — Ось чому тут таке скупчення червів.

Софі простежила за її поглядом, Дот дивилася на двомильну лінію тіл із домовин, що чекали на свою чергу позаду Доглядача.

Вона одразу побачила різницю між темними кам’яними домовинами Нещасливців і трунами Щасливців зі скла і золота. Але деякі тіла не мали домовин, вони лежали, кинуті на схилі пагорба стерв’ятникам, які кружляли.

— Чому йому ніхто не допомагає? — мляво поцікавилася Софі.

— Тому що ніхто не має права втручатися у систему Доглядача Могил, — м’яко відповів Горт.

— Мій батько чекає два роки, — його голос надломився. — Вбитий самим Пітером Пеном, мій батько заслуговує на гідну могилу.

Тепер уся група дивилася, як Доглядач копає могили. Він дістав книжку зі свого волосся і вивчив одну зі сторінок. Потім велетень схопив золоту труну з гарним принцем всередині і опустив до порожньої ями. Потім він посунув чергу тіл, що чекали, підхопив труну з прекрасною принцесою і поклав її поряд із принцем в одну могилу.

— Анастасія і Джейкоб. Померли від голоду під час медового місяця. Цього можна було б уникнути, якби вони були уважними на уроках, — різко вигукнув Юба.

Незадоволені учні повернулися до полювання на черв’яків, але Софі не зводила очей з Доглядача, що підхопив людожера без домовини, й опустив до наступної ями. Повернувся до книжки, а потім поклав чудову срібну труну з королевою поряд із відповідним королем.

Софі оглянула цвинтар і побачила однакову схему на всіх пагорбах і у всіх долинах. Щасливці були поховані разом — хлопчик і дівчинка, чоловік і дружина, принц і принцеса, разом у житті і смерті. Нещасливці були поховані по одному.

Щасливці. Рай удвох.

Нещасливці. Рай на самоті.

Софі завмерла. Вона знала відповідь на загадку Директора.

— Можливо, ми маємо пошукати Хребет Мерців, — зітхнув Юба. — Учні, ходімо…

— Прикрий мене, — прошепотіла Софі до Дот.

Дот обернулася

— Куди ти… зачекай! Ми ж…

Але Софі вже бігла повз віддалені надгробки до виходу з Квітника.

— …команда, — надулася Дот.

Трохи по тому у Блакитному Лісі п’ять стімфів відірвали свої погляди від кози і побачили, як Софі розмахує яйцем.

— Ну ж бо, спробуймо ще раз?

«Вона була тут увесь час», — розмірковувала Агата, дивлячись на стіни.Зброя, що робила Добро непереможним для Зла. Річ, яку лиходій ніколи не міг мати, але без якої не змогла б обійтися принцеса. Завдання, що відправить її і Софі додому.

«Якщо Софі жива».

Агата відчула ще одну хвилю безсилого розпачу. Вона не може просто сидіти, доки Софі катують… Зовні долинув крик. Вона скочила і побачила Софі, яка пручалася, її у вікно вкинув стімф.

— Кохання, — видихнула Софі.

— Ти жива! Твоє волосся! — вигукнула Агата.

— Кохання — це те, чого лиходій ніколи не матиме, але принцеса не зможе без нього жити.

— Але що вони зробили.. чи ти…

— Я маю рацію чи ні?

Агата побачила, що Софі не має наміру розмовляти про Катувальну кімнату.

— Майже! — вона вказала на малюнки на стіні із зображенням героїв і героїнь, що міцно притиснулися губами одне до одного.

— Поцілунок справжнього кохання! — видихнула Софі.

— Якщо твій справжній принц поцілує тебе, ти не можеш бути лиходійкою, — заявила Агата.

— І якщо ти не знайдеш кохання, тоді ти не можеш бути принцесою, — сказала Софі.

— І ми повернемося додому! — Агата ковтнула. — Моя частина вже виконана. Але твоя не буде так само легкою.

— О, будь ласка. Я можу будь-якого з хлопчиків-Нещасливців закохати у себе. Дай п’ять хвилин, порожню комору й…

— Існує лише єдине, Софі, — сказала Агата глухо. — Лише єдине справжнє кохання для Щасливців.

Софі зустріла її погляд. Вона впала на ліжко.

— Тедрос.

Агата кволо кивнула. Шлях додому залежав від єдиної людини, яка могла все зруйнувати.

— Тедрос має… поцілувати мене? — запитала Софі, витріщаючись у нікуди.

— І його не можна обдурювати чи примушувати. Він має хотіти цього.

— Але як? Він вважає мене лиходійкою! Він ненавидить мене! Аггі, він син короля. Гарний, бездоганний — і подивись на мене…

Вона схопилася за своє стрижене волосся й обвислу мантію.

— Я… я…

— І досі принцеса.

Софі подивилася на неї.

— І це єдиний шлях додому, — сказала Агата. — Тож ми маємо зробити так, щоб поцілунок стався.

— Ми? — запитала Софі.

— Ми, — різко відповіла Агата.

Софі міцно обійняла її.

— Ми повернемося додому, Аггі.

Але в її руках Агата відчула дещо інше. Щось підказувало, що Катувальна кімната забрала у подруги щось більше ніж волосся. Вона облишила сумніви і міцніше стиснула Софі в обіймах.

— Один поцілунок — і все скінчиться, — прошепотіла вона.

Коли вони обіймалися в одній вежі, в іншій Директор споглядав, як Казкар закінчив чудовий малюнок двох дівчаток, які обійнялися. Перо додало останні слова під ним, закінчуючи розділ.

«Але кожен поцілунок має свою ціну».