Школа Добра і Зла

3 Велика помилка

Софі розплющила очі й одразу відчула, що плаває у якомусь смердючому рові, до краю наповненому в’язким чорним мулом. Зусібіч стояла стіна похмурої імли. Вона намагалася підвестися, але її ноги не сягнули дна. І Софі почала тонути. Бруд заповнив ніс і горло. Вона вже задихалася, коли раптом намацала якусь опору. Це була наполовину з’їдена коза. Софі скрикнула і спробувала плисти. Але все було марно. Неможливо було щось розгледіти, навіть за дюйм від обличчя. Над головою відлунням пронеслись чиїсь крики. Софі поглянула вгору.Щось рухалося там. Нарешті туман розрізали з десяток кістяних птахів. Вони скидали дітей у рів. Коли дітлахи з вереском пірнали в багно, з’являлися інші птахи. А згодом ще і ще… Доки кожен дюйм неба не заповнився дітьми, які падали вниз. Софі помітила птаха, який летів просто на неї, і встигла вчасно ухилитися, проте отримала потужний, як гарматний постріл, сплеск слизу просто в обличчя.

Вона витерла бридоту з очей і зіштовхнулася віч-на-віч з якимось хлопчиком. Вона одразу звернула увагу, що він був без сорочки і його груди були блідими й хирлявими, без жодного натяку на м’язи. На його маленькому обличчі стирчав довгий ніс, а в роті стриміли гострі зуби. Темне волосся висіло над маленькими очима. Він нагадував маленького зловісного тхора.

— Птах з’їв мою сорочку, — сказав він. — Можна мені торкнутися твого волосся?

Софі відсахнулася.

— Зазвичай вони не роблять лиходіїв з волоссям принцеси. — Хлопчик підплив по- собачому.

Софі відчайдушно шукала зброю: камінь, палку, мертву козу…

— Може, ми зможемо стати сусідами по кімнаті, або ж найкращими друзями, чи чимось подібним, — промовив він, підпливаючи до неї.

Скидалося на те, що Редлі перетворився на гризуна й набрався мужності. Він простягнув кістляву руку, щоб доторкнутися до неї. Софі вже збиралася дати йому в око, аж раптом між ними з вереском упала дитина. Софі метнулася вбік, а коли озирнулася назад, Хлопчик-тхір зник.

Крізь туман вона бачила постаті дітей, які борсалися між валізами і скринями, виловлюючи свій багаж. Ті, хто спромігся знайти свій крам, продовжили плисти течією у тому напрямку, звідки долинало зловісне виття. Софі попливла за цими силуетами, аж поки туман не почав розсіюватися і вона побачила берег, де зграя двоногих вовків, одягнених у червоні солдатські мундири і чорні шкіряні бриджі, батогами шикувала новобранців у шеренги.

Софі вхопилася за берег, щоб вилізти, й завмерла, побачивши власне відображення у каламуті. Її сукня була вкрита брудом і яєчним жовтком. Обличчя у багні, а у зачісці встигла оселитися сім’я дощових черв’яків.

Їй перехопило подих:

— Допоможіть! Я в неправильній Шк…

Вовк висмикнув її та поставив у шеренгу. Вона вже відкрила рот, аби заперечити, але побачила Хлопчика-тхора. Він біг до неї, вигукуючи:

— Зачекай на мене!

Софі поспіхом приєдналася до дітей, які тягли свої скрині крізь туман. Якщо хтось барився, вовк ляскав батогом. Тож вона йшла квапливо, дорогою витираючи сукню, вибираючи черв’яків і оплакуючи свою ретельно складену валізу, що лишилася десь далеко.

Ворота вежі були виготовлені із металевих шипів. Їх перетинав колючий дріт. Наблизившись, Софі зрозуміла, що то був зовсім не дріт, а клубок чорних гадюк, які звивалися й шипіли на неї. Софі верескнула й, проскочивши досередини, озирнулася назад. Вона поглянула на іржаві слова над ворітьми між двома чорними лебедями:

Школа Зла

Вдосконалення та Поширення Гріхів

Попереду постала шкільна вежа, що нагадувала крилатого демона. Головна вежа була збудована з чорного, немов подзьобаного каменю. Вона розкинулася у хмарах наче незграбний торс. Обабіч височіли два вигнуті шпилі, обвиті червоним плющем, що нагадували скривавлені крила. Вовки зігнали дітей до воріт головної вежі. Тут знаходився видовжений тунель у вигляді пащі крокодила. Софі здригнулася. Тунель ставав дедалі вужчим. Урешті вона могла бачити лише одну дитину попереду себе. Софі протиснулася між двома нерівними каменями й опинилася у вогкій залі, де смерділо гнилою рибою. Демонічні ґаргульї звисали донизу з кам’яних крокв. У щелепах вони тримали запалені смолоскипи. Залізна статуя убогої, беззубої фурії з яблуком загрозливо мерехтіла у відблисках вогню. Біля стіни стояла велика потріскана колона. На колоні виднілася велика чорна літера Н. Вона була прикрашена бісами, тролями, гарпіями, що повзали вгору-вниз по колоні, наче по дереву. На наступній колоні була кривава літера Е. Тут оздобленням стали велетні та гобліни. Крадькома Софі проминула нескінченну лінію колон і виявила, що літери на них утворюють слово

Н — Е — Щ — А — С — Л — И — В — О.

Несподівано вона помітила, що пройшла досить глибоко до кімнати і звідси їй добре видно решту дітей, прибулих із нею. Вона вперше отримала чітке уявлення про інших учнів і заледве не знепритомніла.

В однієї дівчинки був огидний прикус, жахливе тонке волосся й одне око замість двох просто посередині чола. Інший хлопчик нагадував тісто — з опуклим животом, плішивою головою і набряклими кінцівками. Ще одна дівчинка мала хворобливо зелену шкіру. Хлопчик попереду неї мав так багато волосся на тілі, що був схожий на мавпу. Вони всі були майже одного віку з нею. Але це було єдине, що їх поєднувало. Тут зібралося безліч жалюгідних потвор із відразливими обличчями. Ці обличчя мали найжорстокіший вираз, що вона коли-небудь бачила. Наче вони шукали когось, кого можна зненавидіти. Одне за одним вони пильно подивилися на Софі. Вони знайшли те, що шукали. Збентежену принцесу в кришталевих черевиках із золотавим волоссям.

Червону троянду посеред шпичаків.

На іншому боці рову Агата мало не вбила фею.Вона прокинулася під червоними і жовтими ліліями, які, здавалося, вели якусь жваву розмову. Агата була впевнена, що йшлося саме про неї. Бо лілії досить грубо тицяли в неї листочками і бутонами. Але потім, мабуть, квіти домовилися і, згорбившись, наче старенькі бабусі, огорнули зап’ястки дівчинки своїми стеблами. Вони рвучко поставили її на ноги, і Агата побачила поле, повне дівчаток, які розквітали навколо мерехтливого озера.

Агата не вірила своїм очам. Дівчатка виростали просто з-під землі. Спершу крізь м’яку землю з’являлися голівки, потім плечі, груди, а далі решта. Насамкінець вони простягали руки до блакитного неба й опинялися на землі, взуті в тендітні капці. Однак не їхня дивовижна поява бентежила Агату, а те, що вона була геть несхожою на них. Їхні обличчя, деякі білі, деякі смагляві, були гладенькими й сяяли здоров’ям. Їхнє волосся спадало блискучими кучериками, як у ляльок. А ще вони були вдягнені в пишні сукні персикового, жовтого й білого кольорів і скидалися на кошик свіжих великодніх яєць. Деякі були високими, деякі низькими, але всі мали тонку талію, худорляві ноги й тендітні плечі. Тим часом з’являлися нові учні, на кожного з них чекала команда з трьох фей із блискучими крилами. Феї дзенькали дзвониками й метушливо чистили сукні від бруду, напували пилковим чаєм і допомагали розібрати скрині, що теж вилазили з-під землі.

Агата не мала жодного уявлення, звідки можуть бути ці красуні. Все, чого вона хотіла, так це щоб з’явився хтось менш вишуканий, аби вона не почувалася такою недоречною. Але це був безкінечний розквіт «принцес», які мали все, чого їй бракувало. Знайомий сором скрутив живіт. Їй була потрібна нора, щоб заповзти в неї, цвинтар, аби сховатися, щось, що примусило б їх піти геть…

Саме тоді її вкусила фея.

— Що за…

Агата намагалася струсити набридливу річ зі своєї руки, але щось знову підлетіло і вкусило за шию, а потім за сідниці. Інші феї намагалися заспокоїти грубіянку, але вона покусала їх теж і знову накинулася на Агату. У нестямі дівчинка намагалася схопити фею, але вона була надзвичайно прудкою, тож Агата даремно марнувала час. Фея кусала й кусала її, доки випадково не потрапила Агаті до рота. Вона проковтнула фею. Агата зітхнула з полегшенням й озирнулася. Шістдесят чарівних дівчаток дивилися на неї, як на кішку в гнізді солов’я. Щось вкололо її у горло. Вона зайшлася кашлем і зрештою виплюнула фею. На її подив то був хлопчик.

З рожево-блакитного замку, розташованого на озері, до них долинув віддалений солодкий передзвін. Команди фей ухопили за плечі кожна свою дівчинку, підійняли в повітря й понесли вздовж озера до веж. Агата вирішила, що саме з’явилася нагода для втечі, але не встигла ступити й кроку, як її підхопили дві феї. Коли вони злетіли, вона озирнулася подивитися на того, хто її покусав. Він стояв на землі, схрестивши руки на грудях, і хитав головою — він був упевнений, що сталася жахлива помилка.

Коли дівчаток донесли до скляного замку, їх поставили на ноги і відпустили. Але Агату феї тягли вперед, наче бранку. Агата озирнулася на озеро. «Де ж Софі?»

Посередині озера кришталева вода перетворювалася на мулистий рівчак. Сіра імла ховала усе, що було на іншому боці. Якщо Агата хотіла врятувати подругу, вона мусила знайти спосіб перетнути цей рів. Спочатку потрібно було спекатися цих крилатих істот. Необхідно було відвернути їхню увагу.

Над золотими воротами була арка з блискучих слів:

Школа Добра

Навчання Чародійства

Агата побачила власне відображення у літерах і відвернулася. Вона ненавиділа люстерка й уникала їх («Свині та собаки не розглядають себе», — думала вона). Дівчинка рушила далі. Вона подивилася на матові двері зáмку, прикрашені двома білими лебедями. Коли двері відчинилися, феї зігнали всіх у вузький дзеркальний коридор, де новобранці почали штовхатися. Дівчатка кружляли навколо неї, наче акули. Вони уважно придивлялися. Наче сподівалися, що вона зірве маску й виявиться, врешті-решт, принцесою. Агата намагалася дивитися їм у вічі. Але замість цього натикалася скрізь на власне відображення. Вона відбивалася у тисячі дзеркал. Агата перевела погляд на мармурову підлогу. Кілька фей спробували примусити юрбу рухатися. Проте більшість сіла на плечі дівчаток і споглядала. Врешті одна з дівчаток — з довгим золотавим волоссям, соковитими губами і блакитними очима — вийшла наперед. Вона була такою вродливою, що здавалася нереальною.— Привіт, я Беатрікс, — лагідно промовила вона. — Я не запам’ятала твого імені.

— Це тому що я його не називала, — відповіла Агата, не піднімаючи очей.

— Ти впевнена, що опинилася в правильному місці? — запитала Беатрікс якомога лагідніше.

Агата відчувала, що потрібне слово крутиться у голові — слово, яке було їй вкрай потрібне, але воно розпливалося, наче туман, і вона не могла його прочитати.

— Ем-м… я.

— Може, ти припливла не до тієї Школи? — посміхнулася Беатрікс.

Слово осяяло Агату. Відволікти!

Агата зазирнула в сяючі очі Беатрікс.

— Це ж Школа Добра, чи не так? Легендарна Школа для гарних і добрих дівчаток, яким судилося бути принцесами?

— О! — сказала Беатрікс. — Тож ти не заблукала?

— Не переплутала? — сказала інша, з темною шкірою і смоляним волоссям.

— Не осліпла? — промовила третя, з рубіновими локонами.

— У такому випадку ти маєш квиток до Квітника? — сказала Беатрікс.

— Що? — закліпала очима Агата.

— Твій квиток до Квітника. Те, як ти тут опинилася. Тільки офіційно прийняті учні мають перепустку до Квітника.

Усі дівчатка підняли великі золоті квитки з каліграфічно виведеними іменами і печаткою Директора Школи з чорно-білими лебедями.

— О, квиток, — посміхнулася Агата. Вона засунула руки до кишень. — Підходьте ближче, я покажу.

Дівчатка наблизилися з недовірою. Тим часом Агата шукала щось, чим можна було відвернути увагу: сірники… монети… сухе листя…

— Ближче.

Дівчатка з гомоном наблизилися.

— Він не повинен бути таким маленьким, — вибухнула Беатрікс.

— Збігся під час прання, — відповіла Агата, перебираючи зміст карманів: сірники, розталий шоколад, безголовий птах (Різник ховав їх у її речах). — Він десь тут…

— Може, ти загубила його? — запитала Беатрікс.

Кульки нафталіну… шкаралупа арахісу… ще один птах…

— Чи переклала? — знову припустила Беатрікс.

Птах? Сірник? Запалити птаха сірником?

— Чи збрехала нам?

— Ось він нарешті…

Агата відчула, як мурашки пробігли в неї по шиї.

— Ти ж знаєш, що відбувається з порушниками, чи не так? — запитала Беатрікс.

— А ось і він…

«Та зроби вже щось!»

Дівчатка зловісно оточували її.

«Роби щось негайно!»

І вона зробила перше, що спало їй на думку, — голосно пукнула.

Ця ефективна диверсія спричинила хаос і паніку. Агата досягла успіху за обома пунктами.

Смердючі випари розлетілися коридором, дівчатка з вереском розбіглися, а феї взагалі знепритомніли від одного вдиху. Тільки Беатрікс стояла у неї на шляху, занадто шокована, щоб рухатися. Агата наблизилася на крок і нахилилася, як вовк:

— БУ!

Беатрікс чкурнула якнайдалі.

Агата ж побігла до дверей. Вона озирнулася та із задоволенням побачила, як дівчатка притиснулися до стін, штовхаючи одна одну, щоб урятуватися. Агата сконцентрувалася на порятунку Софі. Вона пробігла крізь відчинені двері у напрямку озера, але, тільки-но дісталася його, вода піднялася у величезну хвилю й укинула її назад у двері, до галасливих дівчаток. Агата приземлилася животом у калюжу.

Вона схопилася на ноги й завмерла.

— Вітаю, принцесо, — сказала семифутова німфа, що плавала у повітрі.

Вона відпливла вбік, і Агата побачила залу, таку величну, що дівчинці перехопило подих.

— Вітаю у Школі Добра.

Софі ніяк не могла звикнути до смороду цього місця. Коли вона, похитуючись, ішла разом з іншими, то затискала рот і ніс, щоб урятуватися від духу немитих тіл, запліснявілого каміння і смердючих вовків. Софі встала навшпиньки, щоб побачити початок колони, але, скільки сягало її око, попереду тягнувся нескінченний парад потвор. Учні дивилися на неї неприязно, але вона відповідала лише найприємнішою з усмішок. Вона вирішила чинити так на той випадок, якщо це було випробуванням. Це мало бути випробуванням, або помилкою, або жартом, або чимось на кшталт зазначеного.Софі звернулася до сірого вовка:

— Не те щоб я ставлю під сумнів ваш авторитет, але чи можу я побачити Директора Школи? Я гадаю, він…

Вовк загарчав, бризкаючи на неї слиною. Софі не наполягала.

Разом з іншими вона несподівано опинилася у передпокої, де чорні гвинтові сходи бездоганно звивалися вгору трьома спіралями. Одні з-поміж них, оздоблені монстрами, мали на балюстрадах напис ЗЛІСТЬ. Другі, вкриті павуками, називалися КАПОСТІ. А треті, зі зміями, — ЗАРОЗУМІЛІСТЬ. Софі помітила, що стіна біля сходів обліплена різнокольоровими рамками. У кожній був портрет дитини, а поряд казковий малюнок того, на що вона перетворилася. У золотій рамці був портрет маленької дівчинки, схожої на ельфійку, а поряд висів чудовий малюнок огидної відьми, що стояла над сплячою дівчиною. Над двома ілюстраціями висіла золота дощечка:

Кетрін

з

Лисячого

Лісу

Маленька

Біляночка

(лиходійка)

У наступній золотій рамці був портрет усміхненого хлопчика з густими бровами, а поряд на малюнку він був зображений уже дорослим, тут він приставив ніж до горла жінки:

Дроган

з

Буркітливих

Гір

Синя

Борода

(злодій)

Під Дроганом висіла срібна рамка з худорлявим хлопчиком із приголомшливо білим волоссям, який перетворився на одного з велетнів-людожерів, що нападали на села:

Кейр

із

Нижнього

Лісу

Хлопчик

-

мізинчик

(поплічник)

Потім унизу Софі запримітила пошарпану бронзову рамку з худим, голомозим хлопчиком із переляканими очима — хлопчиком, якого вона знала. Його звали Бейн. Він кусав усіх гарних дівчаток у Гавалдоні, доки його не викрали чотири роки тому. Але поряд із ним не було малюнка. Лише іржава бляшанка з написом:

Невдаха

Софі подивилася на перелякане лице Бейна і відчула, що її нудить. «Що з ним сталося?» Вона огледіла тисячі золотих, срібних і бронзових рамок, які вкривали кожний дюйм зали: відьми, що вбивають принців, велетні, які поїдають людей, мерзенні людожери, гротескні горгони, безголові вершники, безжальні морські монстри. Колись незграбні підлітки, тепер утілення абсолютного зла. Навіть злодії, які вмерли жахливою смертю, — Румпельштільтсхен, Людожер із «Казки про бобове дерево», Вовк із «Червоної Шапочки» — були зображені в їхні найвеличніші моменти, наче саме вони стали переможцями в їхніх казках. Шлунок Софі зробив кульбіт, коли вона побачила, що інші діти роздивлялися портрети з побожною пошаною. Її осяйнула думка про те, що вона стоїть поруч із майбутніми вбивцями й монстрами.Її пройняв холодний піт. Вона має знайти вчителя. Когось, хто зможе знайти список зарахованих учнів і побачити, що вона потрапила до цієї Школи помилково. Але до цього часу вона змогла розшукати тільки вовків, що не вміли навіть розмовляти, не те що прочитати список.

Обігнувши ріг, вона опинилася у ширшому коридорі й угледіла червоношкірого рогатого курдупеля[2], який стояв на драбині й прибивав нові портрети на голу стіну.

У передчутті вона зціпила зуби, черга просувалася, і вона поступово наближалася до карлика. Тільки-но Софі насмілилася привернути його увагу, як завважила, що на ці стіни вивішують рамки зі знайомими обличчями. Тут був хлопчик, схожий на тісто, якого вона бачила раніше, позначений як Брон із Рох Брайар. Поряд із ним уже висіло зображення одноокої дівчинки з тонким волоссям. Це була Арахне з Лисячого Лісу. Софі вивчала портрети своїх однокашників, уявляючи їхні майбутні мерзенні перетворення. Її очі зупинилися на Хлопчику-тхорі. Горт з Кривавого струмка. «Горт. Звучить як хвороба». Вона просунулася далі, готова закричати до курдупеля…

Аж раптом Софі побачила портрет під його молотком.

Їй посміхалося власне обличчя.

Скрикнувши, вона вистрибнула наперед, заскочила на драбину й вихопила рамку з рук курдупеля.

— Ні! Я маю бути у Школі Добра! — вигукнула вона.

Курдупель смикнув за портрет, і вони почали вовтузитися, штовхатися й дряпатися, доки Софі це не набридло і вона щосили луснула коротуна. Курдупель заверещав, наче маленьке дівчисько, й замахнувся на неї молотком. Софі відхилилася, але втратила рівновагу, і драбина почала гойдатися між стінами і стукатися об них.

Бовтаючись у повітрі, дівчинка глянула вниз, де гарчали вовки й витріщалися учні.

— Мені потрібен Директор!

Потім вона не втрималася, зісковзнула з драбини й гепнулася на сідниці перед усім збіговиськом.

Темношкіра карга з величезною бородавкою на щоці тицьнула їй до рук аркуш пергаменту.

Софі ошелешено глипнула вгору.— Ось бачиш, ти записана до класу, Відьма з Нескінченних Лісів, — прокаркала карга.

Перш ніж Софі спромоглася відповісти, велетень вклав їй до рук перев’язаний стрічкою пакунок із книжками.

• Найкращі злодійські монологи, друге видання.

• Заклинання для страждань, перший рік навчання.

• Порадник щодо викрадення і вбивств людей для новачків.

• Обійми потворність — всередині та зовні.

• Як готувати дітей (з новими рецептами!).

Книжки були страшні самі по собі, але потім Софі вгледіла, що стрічкою, яка їх зв’язувала, був живий вугор. Вона закричала й пожбурила книжки геть. Потім плямистий сатир підсунув їй якусь стару чорну тканину. Софі розгорнула її й відсахнулася. Це була безвідрадна подрана туніка, що звисала, як гнила портьєра.Вона поглянула на інших дівчаток, які радісно вдягали смердючу форму, перебирали книжки, порівнювали розклади. Софі з відразою подивилася на власну брудну чорну сукню. Потім на зв’язані вугром книжки і розклад. А потім на свій усміхнений милий портрет.

Принцеса зникла з її життя.

Агата знала, що вона опинилася не в тому місці, бо навіть учителі дивились на неї спантеличено. Усі гуртом вони вишикувалися на чотирьох гвинтових сходах у схожій на печеру дзеркальній залі. Двоє кручених сходів були рожевими, двоє — блакитними. На новобранців сипався дощ із конфетті. Усі професорки були вбрані в різнокольорові прямі сукні однакової моделі з високим коміром, що закривав шию, і з блискучою сріблястою головою лебедя на серці. Кожна додала щось своє до сукні, чи то прикрасу з кришталю, чи то квіти з бісеру або навіть бант із тюлю. Професори-чоловіки були одягнені в яскраві тонкі костюми-трійки веселих відтінків, мали вузькі краватки й хустинки у кишенях, на яких було вигаптовано такого самого лебедя.Агата відразу помітила, що всі вони були привабливішими, ніж будь-які дорослі, яких вона коли-небудь бачила. Навіть старший викладач був такий елегантний, що ставало страшно. Агата завжди намагалася переконати себе, що краса є безглуздою, тому що вона тимчасова. Але ось перед її очима наочний доказ, що краса може тривати вічно. Вчителі потай штовхали одне одного ліктями і перешіптувалися, вгледівши змоклу, нікчемну ученицю, але Агата звикла до такого. Потім вона помітила того, хто не був схожий на інших. Одягнений у вишуканий блискучий зелений, наче конюшина, костюм, зі сріблястим волоссям і сяючими карими очима, він дивився на неї зверху вниз так, ніби вона виглядала абсолютно пристойно. Агата почервоніла. Той, хто вважав, що вона доречна в такому місці, був ідіотом. Відвернувшись, вона тішилася обуренням дівчаток, які, вочевидь, не пробачили їй інцидент у залі.

— Де ж хлопчики?

Агата почула, як одна учениця запитала про це в іншої. Тим часом перед дівчатками постали три величезні німфи, що пливли у повітрі. У них було незвичайне неонове волосся і такі самі неймовірні губи. Німфи роздавали розклади, книжки й одяг.

Поки Агата просувалася вперед разом із чергою, вона мала змогу краще розгледіти величну кімнату зі сходами. На стіні навпроти неї була намальована величезна рожева Щ, а обабіч неї були ніжні зображення ангелів і сильф. На інших трьох стінах рожевим і блакитним теж були виведені літери, що складались у слово

Щ — А — С — Л — И — В — О.

Гвинтові сходи розташовувалися симетрично в кожному кутку кімнати, освітлені високими вітражами. На балюстраді одного блакитного прольоту виднілося карбування ЧЕСТЬ поруч зі скляними гравюрами королів і королев. На іншому можна було прочитати слово ДОБЛЕСТЬ, прикрашене блакитними барельєфами мисливців і лучників. Рожеві скляні сходи були з написами ЧИСТОТА і МИЛОСЕРДЯ, їх оздобили золотом і ліпними фризами з дівами, принцесами і добрими тваринами.

У центрі приміщення височів кришталевий обеліск з портретами випускників, він здіймався від мармурової підлоги аж до скляного купола. Вгорі у золотих рамках розташовувалися портрети учнів, які після закінчення школи стали принцами і королевами. Посередині містилися срібні рамки тих, хто мав скромнішу долю жвавих помічників, шанобливих домогосподарок і чарівних хресних матерів.

А в нижній частині колони вкривалися пилом бронзові рамки невстигаючих, які закінчили лакеями і слугами. Агата відзначила, що, незалежно від того, стали вони Сніговою королевою чи сажотрусом, усі учні залишилися так само красивими, з добрими посмішками і проникливими очима. Сюди, у скляний палац посеред Лісу, на службу Добра з’явилися найкращі. Натомість вона, міс Жалюгідність, була на службі кладовищ і павуків. Агата, затамувавши подих, чекала на свою чергу, коли вона нарешті підійде до німфи з рожевим волоссям.

— Там сталася плутанина! — їй перехопило подих, з неї стікали вода й краплі поту. — Тут мала опинитися моя подруга Софі.

Німфа посміхнулася.

— Я намагалася утримати її, — сказала Агата, голос задзвенів надією. — Я збила з пантелику птаха, і тепер ось я тут, а вона знаходиться в іншій вежі, але ж вона красива і любить рожеве, а я… ну, погляньте на мене. Я знаю, вам потрібні учні… Софі моя найкраща подруга, і якщо вона залишається, то і я маю залишитися, але ми не можемо залишитися, тож допоможіть знайти її і ми повернемося додому.

Німфа простягла їй шматок пергаменту.

Агата пробіглася очима по пергаменту й отетеріла.Німфа із зеленим волоссям дала їй кошик із книжками, деякі стирчали назовні:

• Привілей бути вродливою.

• Як отримати принца.

• Книжка рецептів для гарної зовнішності.

• Цілеспрямована принцеса.

• Тваринна мова. Частина перша: гавкання, іржання, щебетання.

Потім німфа із синім волоссям дала їй форму: жахливо коротку рожеву сукню, рукава якої були прикрашені гвоздиками. Її потрібно було надягнути зверху білої мережаної сорочки, на якій, здавалося, бракувало трьох ґудзиків.Приголомшена Агата дивилася, як майбутні принцеси навколо неї затягували свої рожеві сукенки. Вона оглядала книжки, де йшлося, що краса є привілеєм, що вона може отримати приз у вигляді витонченого принца, що вона може навчитися розмовляти з птахами. Вона дивилася на розклад, що стосувався когось красивого, вишуканого й доброго. Потім вона глипнула на гарного вчителя, який і досі посміхався до неї, ніби очікував найвеличніших речей від Агати з Гавалдона.

І Агата скоїла єдине, що вона знала, як робити, коли стикаєшся з несподіваним майбутнім.

Вона побігла вгору блакитними сходами Честі, крізь зелені зали. Позаду шалено лопотіли феї.

Коли Агата мчала залами, піднімалася сходами, у неї бракувало часу розглядати усе, що поставало перед очима, — підлогу з нефриту, класи з цукерок, бібліотеку із золота, — аж поки вона здолала останні сходинки й вискочила крізь матові скляні двері на дах вежі. Перед нею вигулькнули скульптурно підстрижені, освітлені сонцем огорожі, від яких перехоплювало подих. Але ще до того, як Агата змогла розгледіти скульптури, нагодилися феї. Вони вилетіли з дверей і вистрілили липким золотим павутинням по Агаті, щоб зловити її. Вона спробувала уникнути їх, піддавшись навіженій ідеї поповзом пролізти під величезним живоплотом. Далі схопилася на ноги, побігла й видряпалася на найвищу скульптуру. Це виявився м’язистий принц, який тримав свого меча високо над ставком. Вона видерлася на самісінький кінчик листяного меча, відбрикуючись від фей, що оточували її. Але незабаром їх стало занадто багато, і, коли вони почали стріляти своїми блискучими тенетами, Агата не втрималася і шубовснула у воду.

Коли дівчинка розплющила очі, вона була вже абсолютно сухою.

Ставок, імовірно, був порталом, адже тепер вона опинилася зовні, у кришталевій блакитній арці. Агата звелася й завмерла. Вона лежала скраю на вузькому кам’яному мосту, що простягався крізь густий туман через озеро до гнилої вежі. Це був міст між двома школами.

З її очей потекли сльози. Софі! Вона може врятувати Софі!

— Агато!

Агата примружилася і побачила Софі, яка вибігла з туману.

— Софі!

Дівчатка бігли по мосту, простягаючи руки одна до одної й вигукуючи імена. Вони наштовхнулися на невидиму перешкоду і впали, відкинуті на землю. Скулившись від болю, Агата з жахом дивилася, як вовки тягнуть Софі за волосся назад до вежі Зла.

— Ви не розумієте! — кричала Софі. — Це все помилка!

— Немає жодної помилки, — прогарчав вовк.

Виявляється, вони могли розмовляти.