Школа Добра і Зла

12 Глухий кут

Ранок розпочався жахливо для обох дівчаток. Не тільки тому, що вони взагалі не спали, а ще й тому, що тепер вони повернулися до власних несумісних шкіл для ще одного дня мерзенних уроків. Ба гірше, жодна з них не знала відповіді на загадку Директора, і вони не могли обговорити це разом до самісінького обіду. І якщо все це ще якось можна було пережити, то плітки в обох школах щодо їхнього провалу з демонами були просто нестерпними.На уроці «Спотворення» Софі намагалася ігнорувати всі хихотіння й зосередитися на лекції Менлі про належне використання плащів. Це потребувало потужної концентрації, враховуючи мстиві погляди Естер й те, що плащі могли бути використані для захисту, невидимості, маскування або польоту залежно від тканини і волокнистості, причому кожен тип потребував окремого заклинання. Для випробування Менлі зав’язав учням очі, і вони мали визначити тканину плаща й успішно його використати.

— Я не знав, що чаклунство настільки складне, — бурмотів стурбовано Горт, мацаючи тканину, аби визначити, шовк це чи атлас.

— А це ж тільки плащі, — зауважила Дот, нюхаючи свою тканину. — Дочекайтеся того, як займемося заклинаннями!

Але якщо Софі й зналася на чомусь, то це на одязі.

Вона впізнала зміїну шкіру під своїми пальцями, подумки промовила заклинання й стала невидимою під своїм каптуром. Таким чином, вона здобула ще одне перше місце й такий убивчий погляд від Естер, що Софі подумала, що може спалахнути.

Через рів Агата не могла знайти собі місця, звідки б не бачила, як Тедрос і його приятелі імітують криву ходу демонів, вигукують абракадабру і б’ють один одного гарбузами. Куди б вона не пішла, Тедрос і компанія йшли за нею слідом, ревіли й рохкали з усією потужністю своїх легень. Нарешті вона схопила гарбуз і штовхнула Тедроса у груди.

— Це сталося з єдиної причини — ти обрав мене! Обрав мене, невихований безмозкий розбійнику!

Тедрос пришелепкувато дивився, як вона мчить геть.

— Ти вибрав відьму? — запитав Чаддік.

Тедрос повернувся й побачив, що хлопчики витріщилися на нього.

— Ні, я… вона обманула… я не…

Він витягнув свій меч.

— Хто хоче битися?

Сховище Гензеля і досі було зруйноване, тому навчання перенесли у громадські кімнати веж. Агата йшла разом із натовпом Щасливців переходом, що пов’язував усі вежі Добра зиґзаґами яскравих скляних проходів високо над озером. Коли вона крокувала пурпуровим переходом до вежі Милосердя, Агата відключилася від дівчаток, що пліткували, й замислилася про загадку Директора, поки, роззирнувшись, не побачила, що залишилася на самоті. Вона продерлася крізь наповнену бульбашками Пральню, де німфи прали сукні, у Трапезній втекла від зачарованих горщиків, що готували обід, натрапила на туалет й нарешті знайшла громадську кімнату Милосердя. Рожеві шезлонги вже були повними, і ніхто з дівчаток не звільнив місце для неї. Тож вона сіла на підлогу…— Сідай тут! — Кіко, мила дівчинка з коротким волоссям, посунулася вбік. Решта захихотіли, й Агата втиснулася біля неї.

— Всі вони зненавидять тебе, — пробурмотіла Агата.

— Я не розумію, як вони можуть вважати себе Добрими й бути настільки грубими, — прошепотіла Кіко.

— Можливо, це тому що я майже спалила Школу.

— Вони просто заздрять. Ти можеш зробити так, щоб бажання здійснилося. Ніхто з нас цього не може зробити.

— Це була щаслива випадковість. Якби я могла виконувати бажання, я була б удома з моєю подругою і котом.

Думка про Різника змусила Агату говорити на іншу тему.

— Ой, щодо того хлопчика, якого ти хотіла?..

— Трістана? — Кіко спохмурніла. — Він кохає Беатрікс. Усі хлопчики кохають Беатрікс.

— Він же віддав тобі свою троянду.

— Випадково. Я стрибнула перед Беатрікс, щоб зловити її. — Кіко неприязно поглянула на Беатрікс. — Як ти гадаєш, він візьме мене на «Сніговий Бал»? Всі хлопчики не зможуть узяти цю вовчицю.

Агата посміхнулася. А потім насупилася:

— Який бал?

— «Сніговий Бал» Щасливців! Він відбувається саме напередодні Різдва, й кожна з нас повинна знайти хлопчика, інакше ми зазнаємо невдачі! Ми отримуємо місця як пара за наші представлення, поведінку і танець. Як ти гадаєш, чому ми обрали різних хлопчиків на озері? Дівчатка практичні. Хлопчики ж усі хочуть найгарнішу.

Кіко посміхнулася.

— А ти вже накинула на когось оком?

До того як Агата почала блювати, двері різко відчинилися й вскочила пишногруда жінка — у червоному тюрбані, шалику, що відповідав сукні, з карамельним макіяжем, чорним каялом[3] навколо очей, циганськими сережками — кільцями і браслетами з бубонцями.

— Ум-м… Професорка Анемона? — витріщилася Кіко.

— Я — Шахерезада, — пророкотала професорка Анемона зі смішним акцентом. — Королева Персії. Султана сімох морів. Стережіться моєї темної пустельної краси.

Вона зняла шалик й жахливо відтворила танок живота.

— Подивіться, як я спокушаю вас своїми стегнами! — вона закрила обличчя й закліпала, як сова. — Подивіться, як я ваблю вас очима!

Вона потрясла грудьми й шумно потрусила браслетами.

— Подивіться, як я перетворилася на Нічну Спокусницю!

— Швидше на копчений кебаб, — пробурмотіла Агата. Кіко пирснула.

Посмішка професорки Анемони зникла, як і акцент.

— Гей, я вважала, що навчу вас, як вижити в арабській «Тисячі й одній ночі», — розкажу про східний макіяж, ісламську моду, навіть покажу танок сімох покривал — але, можливо, я маю почати з чогось менш захопливого.

Вона поправила тюрбан.

— Феї доповіли мені, що зі Сховища Гензеля зникають цукерки навіть під час ремонту. Як ви знаєте, наші класні кімнати виготовлені з цукерок як нагадування про всі спокуси, з якими ви матимете справу за нашими воротами, — її очі звузилися. — Але ми знаємо, що відбувається з дівчатками, які їдять цукерки. Щойно вони починають, вони не можуть зупинитися. Вони сходять на манівці. Вони опускаються до рівня відьом. Вони присвячують себе самозадоволенню й помирають від ожиріння, неодружені й укриті бородавками.

Дівчатка злякалися вже того, що хтось спотворив вежу, що вже говорити про їхні фігури, зіпсовані цукерками. Агата намагалася виглядати так само шокованою. Саме цієї миті зефір випав з її кишені, за ним — синій льодяник, жменя імбирних пряників і дві плитки ірисок. Двадцять голосів вигукнули одностайно вражено.

— Я не мала часу на сніданок! — наполягла Агата. — Я не їла всю ніч!

Але ніхто не співчував їй, зокрема й Кіко, яка пошкодувала, що була приязною до неї. Агата винувато дивилася на її лебедя.

— Ви будете чистити тарілки після вечері протягом наступних двох тижнів, Агато, — сказала професорка. — Корисне нагадування про те, що принцеси мають, а лиходії — ні.

Агата напружилася. Це була відповідь!

— Правильна дієта, — роздратовано сказала професорка Анемона.

Коли вчителька у тюрбані почала розкривати інші секрети арабської краси, Агата важко опустилася на кушетку. Один урок — і її проблеми знову помножилися. Разом із жахом перед обов’язковим балом, покаранням у вигляді миття посуду протягом двох тижнів, а також безсумнівним бородавчастим майбутнім вона отримала вбивче розуміння того, наскільки швидко їй треба було розгадати загадку Директора.

— Як щодо отрути в її їжі? — Естер плюнула.— Вона не їсть, — сказала Анаділь, гупаючи слідом за нею по коридору гуртожитку Злості.

— А отруєна помада?

— Вони будуть тримати нас у Катувальній кімнаті протягом декількох тижнів! — заперечила Дот. Вона була неповоротка, тож їй важко було не відставати.

— Мені байдуже, як ми це зробимо і у які халепи втрапимо, — прошепотіла Естер. — Я хочу, щоб ця змія зникла.

Вона відчинила двері до кімнати 66 і знайшла там Софі, яка рюмсала на своєму ліжку.

— Гм, змія плаче, — сказала Анаділь.

— Все гаразд, любонько? — запитала Дот, їй раптом стало шкода дівчинку, яку вона збиралася вбити.

Захлинаючись слізьми, Софі розказала усе, що сталося у вежі Директора.

— …Але тепер є загадка, а я не знаю відповіді, і Тедрос уважає, що я відьма, тому що я продовжую вигравати випробування, й ніхто не розуміє, що я продовжую вигравати, тому що я вправна у всьому!

Естер була готова придушити її просто тут. Але раптом її обличчя змінилося:

— Ця загадка. Якщо ви відповісте… ти поїдеш додому?

Софі кивнула.

— І ми ніколи тебе не побачимо? — запитала Анаділь.

Софі кивнула.

— Ми розгадаємо її, — вигукнули її сусідки.

— Ви це зробите? — закліпала Софі.

— Ти усвідомлюєш, наскільки сильно ти хочеш додому? — запитала Естер.

— А ми хочемо цього ще більше, — сказала Анаділь.

— Принаймні ви мені вірите, — насупилася Софі, витираючи сльози.

— Винувата, доки не доведена невинуватість, — сказала Естер. — Це підхід Нещасливців.

— Я б не розповідала це нікому зі Щасливців, бо вони вважатимуть, що ти несповна розуму, як Капелюшник, — сказала Анаділь.

— Я теж так гадала. Але хто бреше про таку кількість порушених правил? — сказала Дот, яка зазнала невдачі в оберненні лебедя на шоколад. — Насправді цей птах безнадійний.

— Як виглядає Директор? — запитала Естер у Софі.

— Він старий. Дуже, дуже старий.

— Ти насправді бачила Казкаря? — поцікавилася Анаділь.

— Це дивне перо. Воно писало про нас увесь час.

— Воно що? — вигукнули три дівчинки в один голос.

— Але ж ви в Школі! — сказала Естер.

— Що ж може трапитися у Школі, щоб стати вартим казки? — поцікавилася Анаділь.

— Я впевнена, що це помилка, як і решта, — хлюпнула носом Софі. — Я маю розгадати загадку, доповісти Директору й довести, що я не з цього проклятого місця. Все просто.

Вона побачила, як три дівчинки обмінялися поглядами.

— Чи ні?

— Є два питання, — відповіла Анаділь й поглянула на Естер.

— Загадка Директора, — вона повернулася до Софі. — Чому він хоче, щоб ви її розгадали?

Якщо існувало якесь слово, що лякало Агату більше, ніж «бал», то це слово «танці».— Кожна гарна дівчинка зі Школи Добра повинна танцювати на балу, — сказав Поллукс, похитуючись на ногах мула в кімнаті Доблесті.

Агата намагалася не дихати. Кімната смерділа шкірою й одеколоном, коричневими кушетками, килимом з ведмедя, книжками про полювання та їзду верхи, а також дошкою з головою лося з непристойно великими рогами. Вона сумувала за Школою Зла та її могильним смородом.

Поллукс показував дівчаткам рухи танців для балу Щасливців, але жоден із них Агата не змогла повторити, оскільки, показуючи їх, Поллукс увесь час падав й бурмотів, що це «матиме сенс, щойно він поверне тіло». Після того як він наступив копитом на килим, наштрикнувся на роги і приземлився сідницями у камін, він прогавкав, що вони «все зрозуміли», й повернувся до групи фей, які грали на вербових скрипках.

— Грайте вольту!

Вони миттєво виконали наказ. І Агата полетіла від партнера до партнера, талія до талії, обертаючись дедалі швидше до шаленого потемніння в очах. Її ноги загорілися. Кожна дівчинка у кімнаті була Софі. Взуття! Воно повернулося!

— Софі! Я йду! — закричала вона…

Наступне, що вона усвідомила, — вона на підлозі.

— Існує належний час для непритомності, — насупився Поллукс. — І це не зараз.

— Я спотикнулася, — схопилася Агата.

— Припустімо, ви знепритомнієте під час балу! Хаос! Скандал!

— Я не знепритомніла!

— Забудьте про бал! Це буде Опівнічний Погром!

Агата вперто подивилася вниз:

— Я не знепритомніла.

Коли дівчатка прибули на берег Половинчастої Затоки на «Спілкування з тваринами», на них чекала професорка Даві.

— Принцеса Ума захворіла.

Дівчатка невдоволено зиркнули на Агату, адже, безумовно, це вона була відповідальною за катастрофу з Рибою бажань. Професорка Даві звільнила учнів від занять.

— Учні з верхньої частини списку можуть скористатися Доглядальною кімнатою. Учні з нижньої частини списку мають використати час, щоб поміркувати над своєю посередністю.

Беатрікс і семеро її фавориток попрямували до Доглядальної кімнати для манікюру, а дівчатка з нижньої частини списку пішли дивитися на фехтування, оскільки хлопчики змагалися без сорочок.

Тим часом Агата поспішила до Галереї Добра, сподіваючись, що там зможе отримати відповідь на загадку.

Коли перед її очима пропливали скульптури, шафи й опудала тварин, освітлені рожевими смолоскипами, вона згадала висновок Директора, що принцеса і відьма не можуть бути подругами.

Але чому? Щось має бути між ними. Звісно, це була таємнича річ, яку може мати принцеса, а лиходійка — ні. Вона розмірковувала про те, що це може бути, аж поки у неї не затерпла шия. Однак відповіді не було.

Вона виявила, що знову дісталася закутка із невиразними малюнками Читачів із Гавалдона. Вона згадала, як професорка Даві розмовляла з тією жінкою з напруженою щелепою. «Професор Сейдер» — називали вони художника. Той самий Сейдер, що навчав «Історії героїзму»? Чи не цей урок наступний?

Цього разу Агата повільно рухалася вздовж картин. Коли вона так вчинила, то помітила, що пейзаж розвивається від картини до картини: на площі з’явилося більше магазинів, церква змінила колір з білого на червоний, за озером виросли два вітряки, аж поки село не почало виглядати так само, як вона його залишила. Ще більше спантеличена, вона йшла повз картини, доки одна не примусила її зупинитися.

Дитина читала книжку з казками на церковних сходах, сонце освітлювало дівчинку у пурпурному, прошитому стібками пальто і жовтому капелюсі із соняшниками. Агата притулила носа до дівчинки. «Аліса?» Це точно була вона. Дочка пекаря носила одне і те саме смішне пальто й капелюх щодня все своє життя, поки її не викрали вісім років тому. На малюнку інший блукаючий промінь сонця освітлював похмурого хлопчика з палицею, який бив кота. «Рун». Агата згадала, що він намагався виколоти око Різнику, поки її мати не прогнала його мітлою. Руна було викрадено того самого року.

Вона швидко наблизилася до наступної картини, де численні діти вишикувалися перед паном Давілем, але сонцем були освітлені тільки двоє: лисий Бейн, що кусав дівчинку, і тихий гарний Гаррик. Двоє хлопчиків, яких забрали чотири роки тому.

Спітніла, Агата повільно повернулася до наступного живопису. Діти читають, сидячи високо на смарагдовому пагорбі, двійко вмостилися трохи нижче, сонце освітлює берег озера. Дівчинка в чорному кидає сірники у воду. Дівчинка в рожевому пакує у торбу огірки.

Задихаючись, Агата кинулася назад вздовж картин. На кожній світло обирало двох дітей: одного веселого й чесного, іншого — дивного й похмурого. Агата вибралася із закутка й видерлася на спину опудала корови так, щоб бачити всі картини одразу, картини, що розповіли їй три речі про цього професора Сейдера…

Він міг пересуватися між реальним і казковим світами. Він точно знав, чому дітей забирають сюди з Гавалдона.

І він міг би допомогти їм повернутися додому.

Оскільки феї дзвоном сповістили про початок нового уроку, Агата зайшла до Театру Казок і вмостилася біля Кіко. Тедрос і його хлопчики саме грали в гандбол біля фенікса, висіченого у передній частині кам’яної сцени.

— Трістан навіть не привітався зі мною, — зітхнула Кіко. — Може, він уважає, що в мене є бородавки, якщо я розмовляла з тобою…

— Де Сейдер? — запитала Агата.

— Професор Сейдер, — сказав чийсь голос.

Вона підняла очі й побачила гарного вчителя зі сріблястим волоссям. Він загадково посміхнувся їй та зійшов на сцену в костюмі кольору конюшини. Це був той чоловік, що посміхнувся їй у фойє і на мосту.

Недоумкуватий професор.

Агата видихнула. Напевно, він допоможе, якщо вона так подобається йому.

— Як ви знаєте, я викладаю чотири предмети як тут, так і в Школі Зла і, на жаль, не можу перебувати у двох місцях водночас. Таким чином, я буду чергувати тижні викладання у школах, — сказав він, обпершись на кафедру. — У ті тижні, коли мене не буде, до вас приходитимуть мої колишні учні й розповідатимуть про свої пригоди у Нескінченних Лісах. Вони нестимуть відповідальність за щотижневі випробування, тому, будь ласка, виказуйте їм таку саму повагу, як і мені. Нарешті, оскільки я маю велику кількість учнів і велику кількість історій, я не маю часів прийому й не відповідаю на запитання ані на уроках, ані поза ними.

Агата закашлялась. Як вона зможе отримати відповіді, якщо він забороняє запитувати?

— Якщо у вас є запитання, — сказав Сейдер, його карі очі не кліпали, — ви обов’язково знайдете на них відповіді у вашій книзі «Історія Лісів для учнів» або у моїх інших авторських книжках, доступних для вас у бібліотеці Чеснот. Тепер перекличка. Беатрікс?

— Так.

— Ще раз, Беатрікс.

— Я тут, — вигукнула Беатрікс.

— Дякую, Беатрікс. Кіко!

— Присутня!

— Знову, Кіко.

— Я тут, професоре Сейдер!

— Відмінно. Ріна!

— Так.

— Знову?

Агата застогнала. З такою швидкістю вони залишаться тут до появи місяця.

— Тедрос!

— Тут.

— Гучніше, Тедрос.

— Він глухий? — здивувалася Агата.

— Ні, дурненька, — сказала Кіко. — Він сліпий.

Агата пирхнула:

— Не будь смі….

Скляні очі. Добирає імена до голосів. Те, як він ухопився за кафедру.

— Але ж його картини! — закричала Агата. — Він бачив Гавалдон! Він нас бачив!

Потім професор Сейдер зустрів її погляд і посміхнувся, ніби хотів нагадати, що нічого ніколи взагалі не бачив.

— Тож дозвольте мені прояснити, — сказала Софі. — Спочатку було двоє Директорів. І вони були братами.— Близнюками, — додала Естер.

— Один був добрим, а інший — злим, — зауважила Анаділь.

Софі рухалася вздовж серії щербатих мармурових розписів, розташованих у залі Зла. Вкрита смарагдовими водоростями і синьою іржею, освітлена зеленим полум’ям, зала виглядала наче собор, який більшу частину свого існування знаходився під водою.

Вона зупинилася біля одного розпису, що зображував двох молодих людей у кімнаті замку, які стежили за зачарованим пером, що вона бачила у вежі Директора. Один брат носив довгу чорну мантію, другий — білу. На тріснутій мозаїці вона побачила два однакових гарних обличчя, примарно біле волосся й глибокі блакитні очі. Однак якщо обличчя брата у білому було теплим і лагідним, то його брат-близнюк, який носив чорне, мав крижане і важке обличчя. Але обидва обличчя здавалися вкрай знайомими.

— І ці брати керували обома школами й захищали чарівне перо, — сказала Софі.

— Казкаря, — виправила Естер.

— Добрий виграв одну частину часу, а злий отримав іншу частину часу?

— Більшу або меншу, — додала Анаділь, згодовуючи равлика своїм кишеньковим щурам.

— Моя мама казала, що, якби Добру постійно щастило, Зло вигадало б нові трюки, щоб змусити Добро поліпшити свою оборону й відбити його напад.

— Баланс природи, — зауважила Дот, вона жувала підручник, перетворивши його на шоколад.

Софі перейшла до наступної фрески, де злий брат відійшов від мирного панування разом зі своїм братом й напав на нього із заклинаннями.

— Але той злий думав, що міг контролювати перо… ем… Казкаря… і це зробить Зло непереможним. Тож він зібрав армію, щоб знищити свого брата, і почав війну.

— Велику війну, — додала Естер. — Де кожен обрав між добрим братом і злим братом.

— І в заключній битві між ними хтось переміг, — підсумувала Софі, дивлячись на останню фреску — безліч Щасливців і Нещасливців вклонилися Директору в масці та сріблястій мантії, сяючий Казкар плавав над його руками. — Але ніхто не знав, хто став переможцем.

— Швидко вчиться, — посміхнулася Анаділь.

— Але ж, напевно, люди повинні знати, хто ними керує, добрий чи злий брат? — запитала Софі.

— Кожен удає, що це таємниця, — відповіла Естер, — але з часів Великої війни Зло не виграло у жодній історії.

— Але ж перо просто описує те, що відбувається в Лісах? — промовила Софі, вивчаючи дивні символи, викарбувані на сталі Казкаря. — Чи не ми контролюємо розповіді?

— А буває так, що злодії просто раптом помирають? — вигукнула Естер. — Це перо створює наші долі. Ця ручка вбиває всіх лиходіїв. А це перо підконтрольне Добру.

— Казкар, любонько, — прожувала Дот, — не перо.

Естер видерла книжку з її рота.

— Хай там як, якщо ви щоразу помираєте, навіщо тоді взагалі навчати лиходіїв? — запитала Софі. — Навіщо тоді існує Школа Зла? Навіщо?

— Спробуй запитати в учителя, — проспівала Дот, шукаючи більшу книжку у своїй торбі.

— Чудово, ваші лиходії більше не можуть перемогти, — позіхнула Софі, поліруючи нігті шматком мармуру. — Як це пов’язано зі мною?

— Казкар розпочав твою казку, — насупилася Естер.

— То й що?

— Враховуючи Школу, де ти перебуваєш, Казкар уважає, що ти Зло у цій казці.

— І я мушу перейматися думкою пера? — запитала Софі, поліруючи нігті на другій руці.

— Я беру назад слова про швидке навчання, — сказала Анаділь.

— Якщо ти лиходійка, то помреш, ти, дурепо! — закричала Естер.

Софі зламала ніготь.

— Але Директор сказав, що я зможу повернутися додому!

— А може, його загадка є пасткою.

— Він добрий! Ви самі сказали це!

— А ти зараз у Школі Зла, — зауважила Естер.

— Він пристав не на твій бік.

Софі подивилася на неї. Анаділь і Дот мали такі ж похмурі вирази.

— То я тут загину? — пискнула Софі, її очі наповнилися сльозами.

— Має бути щось, що я можу зробити!

— Розгадати загадку, — сказала Естер, знизуючи плечима. — Це єдиний спосіб дізнатися, що він мав на увазі. Твій кінець має настати незабаром, бо, якщо ти виграєш ще одне випробування, я сама тебе вб’ю.

— Тоді скажи мені відповідь! — загорланила Софі. — Що лиходій ніколи не має і без чого не може жити принцеса?

Естер замислилася, почісуючи татуювання.

— Тварин, мабуть? — запитала Дот.

— Лиходії можуть мати поплічників-тварин. Треба копати глибше, — заперечила Анаділь. — Як щодо честі?

— Зло має свої версії честі, доблесті й решти, що Добро вважає своїм винаходом, — сказала Естер. — У нас просто є кращі назви для них.

— У мене вона є! — вони повернулися до Софі. — Вечірка з нагоди дня народження! — сказала вона. — Хто хотів би піти на вечірку лиходіїв?

Анаділь і Естер подивилися на неї.

— Це тому що вона не їсть, — сказала Дот. — Мозок потребує їжі.

— Тоді ти повинна бути найрозумнішою дівчинкою у світі! — вигукнула Софі.

Дот зиркнула на неї.

— Пам’ятайте, що найжахливіші душогуби вмирають найжахливішою смертю.

Софі нервово звернулася до Естер:

— Леді Лессо зможе дати мені відповідь?

— Якщо вона вважає, що це допоможе лиходіям перемогти.

— Ти повинна бути розумною, — сказала Анаділь.

— І витонченою, — додала Естер.

— Тямущість? Вишуканість? Це те, що я роблю, дорогенька, — сказала Софі з полегшенням. — Ця загадка розгадана.

— Або ні, зважаючи на те, що ми запізнюємося на п’ятнадцять хвилин, — зауважила Дот.

Дійсно, холоднішим за морозний клас у леді Лессо був її погляд, який вона подарувала чотирьом дівчаткам, коли вони прослизнули крізь двері на свої місця.

— Я б відправила вас до Катувальних кімнат, але вони зайняті учнями з попереднього класу.

Хлопчачі крики долинали знизу.

Весь клас затремтів від думки, що відбувається у Катувальній кімнаті.

— Ну ж бо, погляньмо, чи ті, хто спізнився, зможуть виправдати себе, — сказала леді Лессо, її підбори зловісно цокотіли.

— Що ми робимо? — прошепотіла Софі до Горта.

— Вона перевіряє наші знання про знаменитих Суперників, — прошепотів Горт. — Якщо відповідаєш правильно, то отримуєш одну з них.

Він гордо вказав на велику бородавку на своїй щоці.

Софі відсахнулася:

— Це винагорода?

— Естер, чи можете ви назвати лиходійку, яка знищила свого Суперника Прокляттям нічного жаху?

— Фінола — пожирачка фей. Відьма Фінола переслідувала фей у снах і переконувала відривати власні крила. Фей, які більше не могли літати, вона ловила та їла одну за одною.

Софі проковтнула все, що підійшло до горла. Але вона ніколи не чула про Фінолу — пожирачку фей, так що Естер, безсумнівно, помилялася.

— Правильно! Фінола — пожирачка фей! Одна з найвідоміших історій з-поміж інших! — зраділа леді Лессо і приліпила гігантську бородавку на руку Естер.

Знаменита? Софі зморщила ніс. Знаменита де?

— Анаділь, назвіть лиходія, який убив свого Суперника, використовуючи перевдягання! — запитала леді Лессо.

— Шалений ведмідь Рекс, одягнений у шкіру ведмедя, тому що принцеса Анатолія любила ведмедів. Коли вона намагалася погратися з ним, він перерізав їй горлянку.

— Який величний приклад для наслідування нам усім, Шалений ведмідь Рекс! — сказала леді Лессо і посадила бородавку на шию Анаділь.

— Якби він був живим, він би витер посмішку кожного забіяки Клариси!

Софі кусала себе за губу. Вони збиралися все надолужити?

— Дот, назвіть злодія, який убив свого Суперника перевтіленням!

— Морозна королева! Перетворила принцесу на лід і поставила її під вранішнє сонце!

— Моя найулюбленіша казка! — загриміла леді Лессо. — Історія, що буде жити вічно в серцях…

Софі пирхнула.

— Що смішного? — наїжачилася леді Лессо.

— Ніколи про них не чула, — сказала Софі.

Естер і Анаділь сповзли на своїх місцях.

— Ніколи про них не чула? — леді Лессо скривилася. — Це найбільші тріумфи Зла! Слава, яка надихає майбутніх лиходіїв! Чотири дівчинки у колодязі! Дванадцять утоплених Принцес! Урсула Узурпаторка, Відьма з…

— Також не чула, — зітхнула Софі, відкидаючи волосся назад. — Там, звідки я прийшла, ніхто не читав би історію, де Зло виграє. Кожен хоче, щоб Добро виграло, тому що Добро має кращий вигляд, красивіший одяг і більше друзів.

Леді Лессо заніміла. Софі повернулася до однокласників.

— Мені шкода, але ніхто вас не любить і ви ніколи не виграєте й повинні марно ходити до Школи. Це правда.

Естер закрила обличчя мантією. Дот нахилилася вперед і прошепотіла у вухо Софі.

— Загадка, любонько.

— О, так, — сказала Софі, вся заклопотана. — Поки у мене є можливість, невеличка головоломка. Мені дуже важливо розгадати її, тож будь-яка допомога буде щиро оцінена. Чого не має лиходій, але без чого не може обійтися принцеса? Будь-які ідеї. Не соромтесь викрикувати їх. Мерсі, милі.

— У мене є ідея, — сказала леді Лессо.

— Я так і знала, — Софі посміхнулася. — Що це? Що я маю, а ви — ні?

Леді Лессо наблизила своє обличчя до її:

— Нічого. Саме це ми будемо чути від вас решту уроку.

Софі хотіла щось зауважити у відповідь, але жодне слово не зірвалося з її уст. Її рот був запечатаний.

— Так значно краще, — зраділа леді Лессо і благословила Софі бородавкою між очима. Софі мацала свої губи, а леді Лессо спокійно випросталася і розгладила фіолетову сукню, ігноруючи погляди скам’янілих учнів навколо неї.

— А тепер, Горте, хто використав пастку Смертельного пожирача?

Важко дихаючи носом, Софі пхала до рота ручку, шпильку для волосся і льодяну бурульку, яка поколола їй губи. Вигуки, крик, виття — вона спробувала все, але все, що вона отримала, — тишу, паніку, кров… і Естер, що спостерігала за нею з переднього ряду.

— Добре вирішено, га?