Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 7

Сироватка припиняє діяти за п’ять годин, із заходом сонця. Тобіас зачиняє мене в кімнаті на цілий день і постійно перевіряє мій стан. Коли він укотре з’являється, я сиджу на ліжку, сердито витріщаючись на стіну.

— Слава Богу, — зітхає він, притулившись чолом до одвірка. — Я вже думав, що цей кошмар ніколи не закінчиться й доведеться мені залишити тебе тут... нюхати квіточки, чи чого там тобі кортіло під впливом тієї гидоти.

— Я їх приб’ю, — кажу я. — Приб’ю.

— Не варто. Однак ми звідсіля скоро йдемо, — відповідає він, зачиняючи по собі двері. Дістає з задньої кишені жорсткий диск. — Мабуть, варто заховати його за комодом.

— Він там уже був.

— Саме тому Пітер не шукатиме його там знову, — заявляє Тобіас, однією рукою відсуваючи комод, а другою — пхаючи за нього диск.

— Чому я не змогла подолати дію гамівної сироватки? — дивуюся. — Якщо мої мізки такі неймовірні, що могли чинити опір симуляції, чому тепер не впоралися?

— Не знаю, — каже Тобіас. Плюхається на ліжко поруч, підбиваючи матрац. — Можливо, щоб протистояти сироватці, треба цього хотіти.

— Та я ж хотіла, — невпевнено відповідаю я. Чи мені просто на кілька годин заманулося забути про гнів?

— Іноді люди воліють бути щасливі навіть не по-справжньому, — каже Тобіас і пригортає мене за плечі.

Він має рацію. Навіть зараз мир між нами тримається на тому, що ми не говоримо про певні речі. Про Вілла, про моїх батьків, про те, як я самому Тобіасу мало в голову не вистрілила. Про Маркуса. Але я не ризикну зруйнувати цей мир правдою, оскільки я чіпляюся за нього, щоб не впасти.

— Твоя, мабуть, правда, — шепочу я.

— Ти поступаєшся? — зронює Тобіас, роззявляючи рота в удаваному подиві. — Хоч якась користь від тої сироватки...

Щосили пхаю його ліктем.

— Візьми свої слова назад. Негайно.

— Гаразд, гаразд! — він підносить руки. — Просто... я теж не такий чемний, ти же знаєш. Тому ти мені так і подобаєшся...

— Геть! — верещу я, тицяючи пальцем на двері.

Тобіас з усмішкою цілує мене в щоку і йде.

Увечері мені так соромно за все, що сталося, що я не приходжу на вечерю, натомість усідаюся на дереві в дальньому кінці саду і жую стиглі яблука. Видираюся так високо, наскільки вистачає сміливості. М’язи аж пашать од напруги. Але навіть тут мені зле, тож намагаюся ні про що не думати.

Утираючи чоло подолом футболки, чую незрозумілий звук. Спершу ледве чутний, наче скрекіт цикад. Завмираю і дослухаюся, а за мить розумію, що це автівки.

Злагода має з дюжину вантажівок, на яких вони возять різні товари, але тільки у вихідні дні. В мене холоне потилиця. Це означає, що наближаються ерудити. Але в цьому треба ще впевнитися.

Обіруч хапаюся за гілку в себе над головою, але підтягуюся на одній лівій. Дивуюся, що досі здатна на таке. Листя плутається і шарудить у волоссі. Коли я переношу вагу на іншу гілку, падає кілька яблук. Дерева не надто високі, та й огляд не дуже добрий.

Використовуючи гілки як шаблі, я пробираюся вище. Пригадую, як видиралася на чортове колесо на причалі. Тоді м'язи тремтіли, а руки трусилися. Зараз я поранена, але відтоді зміцніла. Мені вже набагато легше впоратися.

Гілки дедалі тоншають, тож гнуться. Облизнувши губи, роззираюся навсібіч. Я мушу вилізти якнайвище, та яблуня надто ненадійна. Ставлю ногу на черговий «щабель», переношу вагу, перевіряючи гілку. Вона гнеться, але витримує. Я починаю підводитися, щоб поставити другу ногу, і тут гілка ламається.

Охнувши, лечу вниз, та в останню мить хапаюся за стовбур. Усе, годі, я й так досить високо видерлася. Звівшись навшпиньки, я примружусь і дивлюся в тому напрямку, звідки долинає звук.

Бачу довкола тільки поля, смужку чорної землі, паркан, пустир і будівлі за ним. А потім до воріт під’їжджають кілька крапочок. Вони срібляться в яскравому сонячному промінні. Легкові автівки з чорними дахами. Сонячні батареї, — це точно ерудити.

Я з сичанням видихаю повітря. Не дозволяючи собі замислюватися, починаю переставляти ноги з гілки на гілку, так поспішаючи, що здираю кору. Щойно зіскакую на землю, мерщій біжу до будинку.

На бігу рахую ряди дерев: сім, вісім. Гілки опускаються нижче, і мені доводиться пригинатися, щоб не втелющитися. Дев’ять, десять. Притискаю до грудей праву руку. Рана від кулі реагує болем на кожен крок. Одинадцять, дванадцять.

Добігши до тринадцятого ряду, я кидаюся праворуч, в один з проходів. У тринадцятому ряду яблуні ростуть щільно, гілля переплітається, утворюючи справжній лабіринт.

Легені аж обпікає від браку кисню, та я вже близько до кінця саду. Піт стікає по бровах. Добігаю до їдальні та вламуюсь у двері, розштовхуючи гурт злагідних. Тобіас тут. Сидить у кінці їдальні з Пітером, Калебом і Сюзан. Зірочки так миготять перед очима, що я ледве когось бачу, аж раптом Тобіас торкається мого плеча.

— Ерудити, — видихаю я.

— Їдуть сюди? — запитує він.

Я киваю.

— У нас є час утекти?

У цьому я не впевнена.

Тут альтруїсти, які сидять у протилежному кінці столу, звертають на нас увагу й оточують нас.

— Навіщо нам тікати? — запитує Сюзан. — Злагода оголосила свій табір мирною зоною. Вони не допустять конфліктів.

— У Злагоди виникнуть проблеми з утіленням у життя мирної політики, — каже Маркус. — Як можна зупинити конфлікт без конфлікту?

Сюзан з розумінням киває.

— У нас немає часу, — хвилюється Пітер. — Нас побачать.

— У Трис є пістолет, — нагадує Тобіас. — Спробуємо пробитися.

Він прямує до спалень.

— Зачекай, — кажу я. — Є ідея.

Озираю натовп альтруїстів.

— Треба переодягнутися. Ерудити не знають нас усіх в обличчя. Ми можемо удати злагідних.

— Усі, хто не одягнений в одяг Злагоди, повертайтеся до спалень, — велить Маркус. — Решта розпустіть волосся, пригладьте його і старайтесь поводитись як злагідні.

Альтруїсти, одягнені в сіре, щільним гуртом виходять з їдальні та швидко перетинають двір, прямуючи до гостьових спалень. Опинившись у будівлі, я забігаю в свою кімнату, стаю навколішки і простягаю руки під матрац, по пістолет.

Декілька секунд нишпорю, а коли знаходжу зброю, спазм стискає моє горло так, що я навіть ковтнути не можу. Я не хочу знову торкатися зброї.

«Ну ж бо, Трис». Пхаю пістолет за пояс червоних штанів. Добре, що вони такі мішкуваті. Помітивши на столику біля ліжка флакони з цілющою маззю і знеболювальним, ховаю їх до кишені — про всяк випадок.

Потім дістаю з-за комода жорсткий диск.

Якщо ерудити нас піймають, то обшукають, а я не хочу віддавати програму симуляції, за допомогою якої Безстрашні пішли в атаку. А тут ще й записи з камер стеження під час атаки, коли ми втратили людей. Кадри смерті моїх батьків. Це все, що залишилося у мене. Оскільки альтруїсти не фотографуються, це єдина пам’ять про те, які були мама з татом.

З роками мої спогади потьмяніють... і я назавжди забуду їхні обличчя.

«Не будь дурепою. Це вже не так важливо».

Я сильно, до болю, стискаю в руці диск.

«Тоді чому це видається таким важливим?»

— Не дурій, — промовляю вголос. Хапаю з тумби лампу. Виймаю вилку з розетки, зриваю абажур і сідаю на ліжко, дивлячись на жорсткий диск. Змахуючи сльози, б’ю підставкою лампи по корпусу диска. З’являється тріщина.

Вдаряю ще кілька разів, аж поки диск не розколюється на скалки, які я заштовхую ногами під комод і виходжу в коридор, утираючи сльози зворотом долоні.

За кілька хвилин невеликий гурт людей у сірому, серед яких і Пітер, збирається в коридорі, порпаючись у стосах одягу.

— Трис, — нагадує Калеб, — ти досі в сірому.

Хапаюся за край сірої батьковій сорочки і на мить затримуюся.

— Це татова, — кажу я. Якщо я її скину, то доведеться залишити її тут. Прикушую губу, щоб заспокоїтися. Мені доведеться її позбутися. Це просто одяг. Ось і все.

— Я вдягну її під свою, — пропонує Калеб. — Ніхто не побачить.

Я киваю і хапаю зі стосу одягу червону сорочку. Досить велику, щоб приховати пістолет. Пірнаю в найближчу кімнату перевдягнутися. Тоді повертаюся в коридор і віддаю Калебу батькову, сіру. Двері відчинені, і я бачу, як Тобіас пхає одяг альтруїстів до сміттєвого бака.

— Чи збрешуть злагідні, щоб урятувати нас? — запитую я, висовуючись у двері.

— Щоб уникнути конфлікту? — уточнює Тобіас і киває. — Точно збрешуть.

На ньому червона теніска з комірцем і роздерті на одному коліні джинси. Геть безглузде поєднання кольорів на ньому.

— Нічогенька теніска, — кажу я.

— Єдина, що затуляє татуювання на шиї, — скривившись, каже він.

Я нервово посміхаюся, бо зовсім забула про татуювання. Та мій одяг цілком приховує його від стороннього ока.

П’ять сріблястих автомобілів з чорними дахами в’їжджають у табір Злагоди. Мотори гудуть, колеса постукують, перекочуючись через вибоїни. Забігаю назад до будівлі, не зачиняючи дверей, а Тобіас вовтузиться з замком на покришці сміттєвого бака.

Автівки зупиняються, дверцята відчиняються, й виходять п’ятеро чоловіків і жінок у синьому одязі ерудиції. Та ще з п’ятнадцятеро в чорному одязі Безстрашності.

Коли безстрашні підходять ближче, помічаю в них на руках смужки синьої тканини, що означає спілку з Ерудицією. Фракцією, яка поневолила їхню свідомість.

Тобіас бере мене за руку і веде в спальню.

— Не думав я, що наша фракція може поводитися так нерозважливо, — каже він. — Пістолет у тебе?

— Так, — відповідаю я. — Але не впевнена, що зможу влучно стріляти лівою рукою.

— Слід над цим попрацювати, — говорить він. Інструктор — він і є інструктор.

— Попрацюю, — погоджуюсь я, та мене вже трохи трусить. — Якщо виживемо.

Він проводить долонями по моїх оголених передпліччях.

— Трохи підстрибуй на ходу, — шепоче він, цілуючи мене в чоло. — Вдавай, що до смерті перелякалася їхньої зброї. Прикинься сонечком, стань цілковитою своєю протилежністю, — додає він, цілуючи мене в щоку. — І тоді з тобою все буде гаразд.

— О’кей, — бубоню я. Тремтячими руками хапаю Тобіаса за комір і притягую до себе. Цілую в губи.

Дзвонить дзвінок — раз, два, три. Виклик до їдальні, де збирається Злагода з менш офіційних приводів, ніж минула зустріч, на якій ми були присутні. Ми приєднуємося до натовпу альтруїстів, переодягнених злагідними.

На ходу висмикую шпильки з волосся Сюзан. Занадто строгий стиль як на злагідну. Вона з вдячністю ледь помітно всміхається. Волосся розсипається по плечах — це вперше я бачу її з такою зачіскою. Навіть її квадратна щелепа м'якшає.

Я б мала поводитися хоробріше за альтруїстів, та, судячи з усього, вони нервують менше за мене. Вони всміхаються одне до одного і спокійно йдуть мовчки, щоправда, надто вже тихо. Я пірнаю між ними і штовхаю в плече одну зі старших жінок.

— Скажіть дітям, нехай грають у квача, — кажу їй.

— У квача? — перепитує вона.

— Вони поводяться надто чемно... як зануди, — кажу я, а сама аж кривлюся при слові, що ним мене часто обзивали безстрашні. — Діти злагідних галасливі й активні. Зробите, гаразд?

Жінка торкається плеча найближчої дитини і щось шепоче їй. Уже за декілька секунд дітлахи гасають коридором, з радісними вигуками обганяючи злагідних.

— Я тебе торкнувся! Ти квач!

— Ні, ти тільки рукава торкнувся!

Калеб підхоплює естафету і тицяє Сюзан під ребра. Та верещить і регоче. Я теж намагаюся розслабитися, стараючись ступати не так упевнено, як звикла. Розмахую руками. Дивно. Вдаючи, що ти з іншої фракції, мусиш змінювати все. А ще дивніше, що я могла б належати до трьох різних фракцій.

Ми наздоганяємо інших злагідних, перетинаємо двір, заходимо до їдальні та змішуємося з юрмою. Бічним зором стежу за Тобіасом, намагаючись не відходити від нього далеко. Злагідні не ставлять запитань. Вони просто дозволяють нам розчинитися серед них.

Біля дверей стоять двоє зрадників-безстрашних з пістолетами в руках. Раптом я чітко усвідомлюю: зараз я, беззбройна і беззахисна, опинюся в будівлі, оточеній безстрашними й ерудитами. Якщо мене там виявлять, то втекти не вдасться — пристрелять на місці.

Намагаюся не думати про це. Куди подітися, щоб не зловили? Силкуюся рівно дихати, проходячи повз ворогів. «Не дивися, не дивися». Ще кілька кроків. «Відведи очі, відведи».

Сюзан бере мене під руку.

— Я тобі розповіла анекдот, — каже вона, — страшенно смішний.

Затуляючи рота рукою, я вичавлюю смішок, трохи верескливий, геть мені непритаманний, але, судячи з її усмішки, цілком природний для іншої людини. Ми виснемо одна на одній, як це зазвичай роблять дівчатка-злагідні, дивимось на безстрашних і знову хихикаємо. Дивуюся, як мені це тільки вдається, коли в нутрі — свинцева вагота.

— Дякую, — шепочу до Сюзан, коли ми заходимо в їдальню.

— Будь ласочка, — відповідає вона.

Тобіас сідає навпроти мене за одним з довгих столів, біля мене — Сюзан. Решта альтруїстів розподіляються по всій їдальні, Калеб і Пітер — за кілька стільців од мене.

Я тарабаню пальцями по колінах. Ми чекаємо. Тривалий час ми просто сидимо, а я вдаю, що слухаю теревені дівчинки-злагідної ліворуч од мене. Я надто часто зиркаю на Тобіаса, і він одразу ж дивиться у відповідь, ніби ми перекидаємо одне одному наш страх, як м’яч.

Нарешті заходить Джоанна з жінкою-ерудитом. Яскраво-синя сорочка, здається, світиться на тлі її темної шкіри. Під час розмови з Джоанною жінка оглядає залу. Затамовую подих, коли вона зупиняє погляд на мені, й видихаю, коли, мить повагавшись, вона веде очима далі. Вона не впізнала мене!

Принаймні поки що.

Хтось стукає по столу, западає тиша. От і настала та мить, коли я дізнаюся, здадуть нас чи ні.

— Наші друзі з Ерудиції і Безстрашності шукають певних людей, — починає Джоанна. — Кількох альтруїстів, трьох безстрашних і колишнього неофіта з Ерудиції, — вона всміхається. — З метою повноцінної співпраці я повідомила їм. що люди, яких вони шукають, тут справді були, але вже пішли. Наші друзі просять дозволу на обшук приміщень, отже, нам слід проголосувати. Хто-небудь заперечує проти обшуку?

Напруга в її голосі виразно свідчить, що як хто й проти, то йому краще мовчати. Не знаю, як у Злагоді ставляться до такого роду невербальних послань, але всі мовчать. Джоанна киває жінці-ерудитові.

— Ви троє залишаєтеся тут, — каже та охоронцям-безстрашним, що з’юрмилися біля виходу. — Решті розійтися і почати обшук. Якщо знайдете щось, доповідайте. Вперед.

Вони можуть виявити дуже багато чого. Уламки жорсткого диска. Одяг, який я забула викинути. Підозрілу відсутність дрібничок і прикрас у наших кімнатах. Я відчуваю пульсацію в голові, коли троє безстрашних починають ходити поміж столами.

Поколювання в потилиці, коли один з них з гучним тупанням проходить позаду мене. Це не вперше вже я радію, що виглядаю простою, непримітною і маленькою дівчинкою.

Та увагу привертає Тобіас. У його поставі відчувається гонор. Це не в стилі Злагоди. Так поводяться тільки безстрашні.

Жінка-безстрашна пильно придивляється до нього. Коли вона підходить ближче, то примружується і зупиняється поруч з ним.

Добре, коли б комір його сорочки був піднятий трохи вище. Якби у Тобіаса було поменше татуювань. Якби...

— У тебе закоротка стрижка як на Злагоду, — зауважує вона.

— Жарко, — відповідає він.

...Якби ж то в нього не було підстрижене волосся, як в альтруїста.

Відмовка спрацювала б, якби він знав, як правильно відповідати, та його відповідь аж надто різка.

Вказівним пальцем вона відтягує на ньому комір і бачить татуювання.

Тобіас починає діяти.

Хапає жінку за зап’ясток і смикає так, що вона втрачає рівновагу, головою вдаряється об край столу і падає на підлогу. На тому кінці зали стріляє пістолет, хтось верещить, усі пірнають під столи й ховаються.

Усі, крім мене. Як і до пострілу, сиджу на місці, пальцями вчепившись за край столу. Чудово усвідомлюю, де я, але вже не бачу їдальні — я в тому провулку, де я бігла, коли загинула мама. Бачу пістолет у своїй руці та гладеньку шкіру поміж Віллових брів. У горлянці клекоче безгучний зойк, який перетворився б на гучний, якби я не сиділа, зціпивши зуби. Спогади вже зникли з-перед очей, та я не маю сили поворухнутися.

Тобіас, ухопивши жінку-безстрашну за шию, щосили її трусить. Він уже забрав у неї зброю. Затуляючись жінкою, через усю залу стріляє понад її правим плечем в іншого безстрашного.

— Трис! — кричить він. — Допоможеш?

Задираю сорочку, щоб дістати пістолет. Пальці відчувають метал — такий холодний, що обпікає пучки; це неможливо, адже тут страшенно жарко. Безстрашний по той бік зали наводить на мене револьвер. Здається, що чорна зіниця цівки паралізує мене, і я чую лише калатання власного серця.

Калеб кидається до мене і вихоплює в мене зброю. Тримаючи її обіруч, стріляє в коліно безстрашному, який стоїть менше ніж за крок од мене.

Волаючи од болю, безстрашний падає на долівку, хапаючись за поранену ногу, і це дає Тобіасові можливість вистрілити йому в голову. Безстрашний мучився недовго.

Тремчу всім тілом — і не можу цього тремтіння зупинити. Тобіас і далі тримає жінку-безстрашну за горло, але тепер він наставляє цівку на жінку-ерудита.

— Скажете слово — пристрелю, — шепоче він.

Жінка-ерудит стоїть з розтуленим ротом, але мовчить.

— Біжімо всі, хто з нами, — гукає Тобіас. Голос його шириться залою.

Альтруїсти миттєво вискакують з-під столів і мчать до виходу. Калеб відриває мене від лавки, і я також біжу до виходу.

І тут бічним зором бачу, як жінка-ерудит зводить руку, в якій тримає невеликий пістолет. Наставляє його на хлопця в жовтій сорочці попереду мене. І тут уже я дію інстинктивно. Кидаюся вперед і відштовхую хлопця вбік, і куля влучає в стіну, а не в людину.

— Кинь зброю, — спокійно велить Тобіас, наставляючи на неї зброю. — На відміну від вас, я стріляю дуже добре.

Кліпаю, щоб не пливло перед очима. Пітер дивиться на мене: щойно я врятувала йому життя. Він не дякує мені, а я не показую, що впізнала його.

Жінка-ерудит кидає пістолет. Ми з Пітером швидко дістаємося дверей. Тобіас іде слідом, задкуючи і тримаючи на прицілі жінку-ерудита. Переступивши поріг, він миттєво зачиняє двері.

Ми біжимо.

Задихано мчимо центральною алеєю в саду. Вечірнє повітря важке, наче ковдра, і пахне дощем. За нами лунають вигуки, грюкають дверцята автівок. Біжу так, як ніколи в житті не бігала, наче дихаю адреналіном, а не повітрям. Позад мене чую гудіння моторів. Тобіас хапає мене за руку.

Ми вервечкою врізаємося в кукурудзяне поле. І тут нас наздоганяють машини. Фари сяють між високих стебел, підсвічуючи листя і качани.

— Розділіться! — гукає хтось. Голос скидається на Маркусів.

Ми розсипаємося врізнобіч і летимо полем, як бризки води. Я хапаю за руку Калеба. Позаду судомно сапає Сюзан.

Ми натикаємося на стебла, важке листя крає мені руки й щоки. Тобіас — попереду. Я дивлюся на його лопатки, а потім чую глухий удар і крик. Крики лунають звідусіль — праворуч, ліворуч. Постріли. Альтруїсти гинуть — знову гинуть, так само як тоді, коли мені довелося вдавати, що я під впливом симуляції. А я біжу.

Нарешті ми дістаємося паркана. Тобіас біжить поздовж, ляскаючи по ньому рукою, поки не знаходить дірку. Відводить убік ланки сітки. Ми з Калебом і Сюзан пролазимо в діру. Озираюсь на кукурудзяне поле. Вдалині світять фари машин, та більше нічого не чути.

— Де решта? — шепоче Сюзан.

— Загинули, — відповідаю я.

Сюзан схлипує. Тобіас грубо притягує мене до себе і йде вперед. Обличчя палає від неглибоких порізів, але очі сухі. Смерть альтруїстів — додатковий тягар, що його я також не зможу скинути зі своїх плечей.

Ми тримаємося подалі від ґрунтової дороги, по якій ерудити і безстрашні приїхали до табору Злагоди. Йдемо уздовж колії, що веде вглиб міста. Тут сховатися ніде — немає ні дерев, ні будинків, але це вже байдуже. Ерудити не зможуть проїхати на машинах крізь паркан, а щоб дістатися воріт, їм треба ще час.

— Мені треба... зупинитися... — каже Сюзан звідкись із темряви позаду мене.

Ми зупиняємося, і вона, плачучи, падає на землю. Калеб сідає навпочіпки біля неї. Ми з Тобіасом дивимось у бік міста. Воно виблискує вогнями, адже ще далеко до опівночі. Я хочу бодай щось відчути: страх, гнів, печаль. Та всередині мене порожнеча. Відчуваю лишень, що треба йти далі.

Тобіас обертається до мене.

— Що це було, Трис? — цікавиться він.

— Що саме? — перепитую я, соромлячись слабкості, яка бринить у моєму голосі. Не знаю, має він на увазі Пітера чи щось інше.

— Та ти наче скам’яніла! Тебе хотіли вбити, а ти просто сиділа! — він зривається на крик. — Я думав, що можу покластися на тебе, принаймні коли йдеться про порятунок твого власного життя!

— Агов, ти, полегше, нехай вона трохи отямиться, гаразд? — вигукує Калеб.

— Ні, — відповідає Тобіас, дивлячись на мене. — їй цього не потрібно... У чому річ? — запитує він уже м’якше.

Він досі вважає мене сильною — достатньо сильною, щоб не потребувати його співчуття. Раніше я вважала, що він має рацію, та вже не впевнена. Прочищаю горло.

— Я запанікувала, — відповідаю я. — Більше такого не повториться.

Він вигинає брову.

— Не повториться, — повторюю голосніше.

— О’кей, — не надто впевнено погоджується він. — Нам треба знайти безпечне місце. Вони перегрупуються і шукатимуть нас.

— Ти думаєш, ми їх настільки цікавимо? — запитую я.

— Ми — так, — відповідає він. — Імовірно, ми єдині, кого вони шукали, не рахуючи Маркуса, який, швидше за все. загинув.

Навіть не знаю, які емоції він хотів вкласти в ці слова. Можливо, полегшення, оскільки Маркус, Тобіасів батько і жах дитинства, нарешті залишив його. Біль і смуток, бо вбили батька, а горе не завжди слухається розуму. Та він вимовляє це просто як факт, ніби говорить, куди нам далі йти, або уточнює, котра година.

— Тобіасе... — починаю я, але замовкаю.

— Маємо йти, — нагадує він.

Калеб ставить Сюзан на ноги. Вона може рухатися, тільки спираючись на його руку.

Досі я не розуміла, чого навчило мене посвячення в безстрашні. Дечого дуже важливого: не зупинятися.