Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 32

Прокидаюся з головним болем. І знову намагаюся відключитися: принаймні я спокійна, поки сплю. Та образ Калеба у дверях знову і знову з’являється перед очима — під акомпанемент каркання ворон.

І чому я так і не здогадалася, звідки Ерик і Джанін дізналися про мою схильність до трьох фракцій?

Чому я не подумала, що про це знали тільки троє — Торі, Калеб і Тобіас?

Пульс гупає в голові. Де тут логіка? Для чого Калебу зраджувати мене? Цікаво, коли це сталося? Після симуляції, після втечі зі Злагоди — чи раніше, коли батько ще був живий? Калеб сказав нам, що пішов від ерудитів, довідавшись про їхні плани. Він брехав?

Напевно. Я притискаю долоню до чола. Фракція понад кров — ось як вирішив мій брат. Для цього мають бути підстави. Напевно, йому погрожували або його змусили.

Відчиняються двері. Я навіть не розплющую очей.

— Зануда.

Звісно, Пітер.

— Так, — прибираю руку з обличчя. Набік падає пасмо. Краєм ока дивлюся на нього. Ще ніколи в житті не було в мене такого брудного волосся.

Пітер ставить біля ліжка пляшку з водою і бутерброд. Думка про їжу викликає нудоту.

— Що, мозку гаплик?

— І не сподівайся.

— Не будь така впевнена.

— Ха-ха. Скільки я проспала?

— Десь із добу. Мене послали відвести тебе в душ.

— Якщо ляпнеш, як він мені зараз потрібен, то я тобі очі повидираю, — втомлено кажу я.

Підводжу голову, перед очима все крутиться, та я примудряюся звісити ноги з ліжка і встати. Виходжу з Пітером у коридор. Звертаємо до вбиральні, і я помічаю якихось людей.

Серед них Тобіас. Я дивлюся, але не на нього, а в ту точку, де він зможе торкнутися моєї руки, як минулого разу. Мене лихоманить у передчутті, я бодай на мить матиму змогу торкнутися його.

Шість кроків до зустрічі. П’ять.

За чотири кроки Тобіас зупиняється, тіло його обм’якає, і він падає. Вартові не встигають зреагувати.

І тут він різко групується, кидається вперед і вихоплює пістолет з кобури у зрадника-безстрашного — того, який нижчий на зріст.

Лунає постріл. Пітер падає праворуч, відтягаючи мене, я вдаряюся головою об стіну. Рот у безстрашного-конвойного роззявлений: мабуть, він кричить, та я нічого не чую.

Тобіас щосили б’є його в живіт. Безстрашна всередині мене насолоджується видовищем — бездоганною технікою і неймовірною швидкістю удару. Тобіас розвертається, наставляючи пістолет на Пітера, але той уже відпустив мене.

Тобіас хапає мене за ліву руку, допомагає встати і біжить. Я мчу за ним. Кожен удар ноги об підлогу болем відлунює в голові, та я не зупиняюся. Змахую сльози. «Бігом», — наказую я собі, наче від цього мені стане легше. Тобіас міцно тримає мене за руку, а завертаю за ріг слідом за ним.

— Тобіасе, — засапано мовлю я.

Він зупиняється.

— О ні, — витирає мою щоку пальцями. — Давай. Мені на спину.

Згинається, і я хапаюся руками йому за шию, сховавши обличчя між лопаток. Він з легкістю піднімає мене і підхоплює під ногу лівою рукою. У правій затиснутий пістолет.

Мчить без передиху, попри мою вагу. «І як він міг жити в Альтруїзмі?» Адже він — як машина для вбивства. І головна його перевага полягає не у витривалості, а в кмітливості. Хоч він і досить дужий, щоб нести мене з такою легкістю.

У коридорах поки порожньо. Невдовзі зусібіч нас оточать безстрашні, й ми опинимося в пастці сірого лабіринту. Цікаво, як Тобіас розраховує пробитися?

Ледь спромагаюся підвести голову, та помічаю, що ми проминули вихід.

— Тобіасе, ти його проґавив.

— Проґавив... що? — запитує він, ледь відсапуючись.

— Вихід.

— Я не намагаюся втекти. Нас застрелять, — відповідає він. — Я хочу... дещо знайти.

Я би подумала, що сплю, якби не так боліла голова. Зазвичай такими нелогічними бувають тільки сни. Для чого Тобіас узяв мене з собою? Що він збирається робити?

Раптом він зупиняється і мало не скидає мене на землю, коли добігає до широкого коридору зі скляними стінами, за якими розташовані кабінети. Ерудити завмирають, побачивши нас, та він ні на кого не звертає уваги: він дивиться на двері в кінці коридору. На дверях табличка «Диспетчерська А».

Тобіас оглядає всі кутки, стріляє в об’єктив камери у правому верхньому кутку, й об’єктив розлітається на друзки.

— Ставай на ноги, — каже він. — Обіцяю, що ми більше не бігатимемо.

Я сповзаю з його спини і беру за руку. Він прямує до дверей, повз які ми вже проходили, і відчиняє їх. Технічне приміщення. Захряцує по собі двері й підпирає ручку стільцем. Я роззираюся. Позаду мене шафа з паперами. Вгорі блимає синя лампа. Тобіас дивиться мені в обличчя мало не з жагою.

— Обмаль часу, тож про все й одразу.

Я киваю.

— Я прийшов сюди не для того, щоб накласти на себе руки, — починає він. — Є кілька причин. По-перше, з’ясувати місце розташування двох диспетчерських ерудитів. Це для того, щоб, коли ми ввірвемося сюди, знищити їх у першу чергу: завадити ввімкнути передавачі для управління безстрашними.

Це багато що пояснює. Ми знайшли диспетчерську в кінці коридору, та я ще не до кінця очуняла після останніх подій.

— По-друге, — він прокашлюється, — я хотів упевнитися, що ти ще тримаєшся, оскільки у нас є план.

— Який?

— Згідно з даними нашого інформатора, твоя страта мала відбутися десь за два тижні, — пояснює він. — Принаймні на цей час Джанін призначила нову симуляцію, яка подіє на дивергентів. Отже, впродовж найближчих чотирнадцяти днів позафракційні, безстрашні й альтруїсти, ті, що згодилися взяти в руки зброю, нападуть на штаб-квартиру Ерудиції і знищать головну зброю — комп’ютерну систему. Ми матимемо кількісну перевагу над зрадниками-безстрашними й над ерудитами.

— Але ти ж показав Джанін укриття позафракційних.

— Так, — він морщить чоло. — Це проблема. Але ж ми знаємо, що серед позафракційних багато дивергентів, більшість яких перебазувалися в табір Альтруїзму ще тоді, коли ми пішли від них. Це означає, що постраждає тільки невелика кількість людей. У позафракційних залишиться чимало народу, щоб узяти участь в атаці.

Два тижні. Чи зможу я витримати такий термін? Я так втомилася, що ледь стою на ногах. Навіть порятунок, про який говорить Тобіас, здається ілюзорним. Я не хочу свободи, я хочу спати. Скоріше б усе закінчилося.

— Я не... — у мене перехоплює в горлі, і я плачу. — Я не протримаюся стільки.

— Трис, — голос його звучить жорстко. Він ніколи зі мною не сюсюкався, а мені так хочеться зараз саме цього. — Тобі доведеться витерпіти.

— Для чого? — запитую я. Питання зароджується десь у нутрі й вихоплюється стогоном. Я відчуваю, що мені хочеться гамселити Тобіаса кулаками в груди, як дитина в істериці. Сльози заливають мені щоки. Я розумію, що поводжуся по-дурному, та не можу зупинитися. — Для чого мені терпіти? Чому хоч раз не потерпить хтось інший? Що як мені більше не хочеться?

Я розумію, що ось воно, життя, та я не хочу жити. Це вже не перший тиждень я збираюся приєднатися до батьків. Хочу полинути до них. Наразі я дуже близька до мети, а Тобіас каже мені, що так не можна.

— Знаю, — відповідає він. Я ніколи не чула, щоб він говорив так тихо. — Знаю, що важко. Це найважче, що тобі випадало робити.

Я хитаю головою.

— Я не можу тебе примусити. Я не можу тебе примусити захотіти вижити тут, — провадить він, притискаючи мене до себе і проводячи рукою по волоссю, прибираючи пасма за вухо. Його пальці торкаються моєї шиї і плеча. — Але ти витримаєш. І байдуже, віриш ти в це чи ні. Ти зробиш це тому, що ти така, яка є.

Я цілую його. Не м’яко і не боязко, а так, як цілувала його, коли була впевнена у наших стосунках. Як колись, проводжу долонею по його спині й руках.

Я не збираюся говорити Тобіасові правду, що не хочу вижити.

Відчиняються двері. Зрадники-безстрашні заповнюють кімнату. Тобіас повертається до найближчого з них і простягає пістолет руків’ям уперед.