Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 38

Я не кваплюся назад до будинку Ітонів, стараюся пригадати все, що мені казала мама, коли врятувала мене під час атаки на альтруїстів. Коли почалася атака, вона спостерігала за поїздами. «Гадки не мала, що робитиму, коли знайду тебе. Але я хотіла тільки одного — врятувати тебе».

Та коли я відновлюю в пам’яті її голос, слова звучать інакше. «Гадки не мала, що робитиму, коли знайду тебе». Тобто: мама не знала, як врятувати і мене, і файл водночас. «Але я хотіла тільки одного — врятувати тебе».

Я хитаю головою. А що як я просто підтасовую спогади? Тепер неможливо довідатися правду. Все, що я можу тепер вирішити, це — вірити Маркусу чи ні.

Хоч він і жорстока людина, наше суспільство не можна поділити на «добро» і «зло». Жорстокість не означає, що людина безчесна, а хоробрим може бути кожен. Маркус не добрий і не лихий, він — і те, і те воднораз.

Ну, можливо, більше лихий, ніж добрий.

Та навряд чи він бреше. Попереду я помічаю помаранчеве полум’я багаття. Занепокоєно прискорюю ходу й бачу, що вогонь палахкотить у великих, на людський зріст, діжках, які стоять на тротуарах. Між ними юрмляться безстрашні й позафракційні, близенько одне від одного. Перед ними — Евелін, Гарисон, Торі й Тобіас.

Праворуч у гурті безстрашних я помічаю Христину, Юраю, Лінн, Зіка і Шону.

— Ти де була? — запитує Христина. — Ми тебе шукали.

— Ходила прогулятися. А що відбувається?

— Нарешті нам вирішили викласти план атаки, — нетерпляче відповідає Юрая.

— О!

Евелін піднімає долоні, й позафракційні замовкають. Вони дисциплінованіші за безстрашних, яким потрібно ще зо тридцять секунд, щоб утихомиритися.

— Останні два тижні ми готували план атаки на ерудитів, — тихо починає Евелін. — Нині ми завершили його і хочемо поділитися з вами.

Евелін киває Торі, й та бере слово.

— Ми розробили розгорнуту стратегію. Ми не можемо напевне визначити, хто з ерудитів підтримує Джанін, а хто — ні. Тому можемо лише припустити, що всі, хто її не підтримує, вже покинули штаб-квартиру Ерудиції.

— Усім нам відомо, що сила Ерудиції не в людях, а в інформації, — провадить Евелін. — У такому разі ми ніколи не звільнимося від них, а надто коли врахувати, що серед нас є багато людей, які піддаються симуляціям. Надто вже довго ерудити використовували інформацію, щоб управляти нами і тримати під контролем.

Безстрашні підхоплюють крик, що лунає серед позафракційних. Він об’єднує натовп у єдиний організм, який підкоряється одному мозку. Я не знаю, що думати і відчувати. Якась часточка мене теж верещить, підтримуючи знищення ерудитів, усіх до ноги, і всього для них дорогого.

Я дивлюся на Тобіаса. Вираз його обличчя непроникний. Тобіас стоїть позаду вогнища, і його погано видно. Цікаво, що в цього хлопця зараз у голові?

— На жаль, змушена вам дещо повідомити. Ті, в кого поцілили голками з передавачами, залишаються, — заявляє Торі. — Адже щомиті ерудити можуть використати вас у своїх цілях.

Дехто щось заперечливо вигукує, та нікого це не дивує. Всі добре знають, на що здатна Джанін.

— Нам доведеться залишитися? — зі стогоном запитує Юраю Лінн.

— Це тобі доведеться, — відповідає він.

— Але ж я бачила, що й тебе підстрелили.

— Невже ти забула, що я дивергент? — відповідає він. Лінн закочує очі, й він одразу ж провадить, скоріше за все, щоб не вислуховувати знову теорію змови дивергентів. — У будь-якому разі, закладаюся, ніхто не перевірятиме. До того ж, потому як Джанін довідається, що уколоті не пішли в атаку, зменшиться ймовірність того, що вона тебе перемкне.

Лінн супить чоло, обмірковуючи почуте. Але її обличчя вияснюється — ну, наскільки це взагалі можливо для Лінн, — коли Торі знову бере слово.

— Решта розділяться на змішані гурти, які складатимуться з безстрашних і позафракційних. Один великий гурт спробує проникнути до штаб-квартири Ерудиції і вивести з ладу диспетчерську. Ще декілька гуртів піднімуться на верхні поверхи, щоб розібратися з керівництвом Ерудиції. Точні вказівки вони отримають пізніше.

— Атака за три дні, — повідомляє Евелін. — Підготуйтеся. На нас чекає небезпечна справа. Але позафракційним не звикати до труднощів...

І ті радісно улюлюкають. Я згадую, що саме ми, безстрашні, всього кілька тижнів тому критикували альтруїстів за те, що вони годують позафракційних і постачають їм предмети першої необхідності. Невже вони це з легкістю забудуть?

— ...А безстрашним не звикати до небезпеки...

Всі довкола мене підносять угору кулаки і здіймають галас. Радість спалахує жаром у грудях. Мені хочеться кричати разом з усіма.

Та обличчя Евелін надто вже безпристрасне як на людину, яка виголошує палку промову. Воно як машкара.

— Геть ерудитів! — вигукує Торі, й усі фракції повторюють за нею. Ми маємо спільного ворога, та чи здатен цей заклик зробити нас друзями?

Я помічаю, що Тобіас не приєднується до загального скандування, так само і Христина.

— Щось тут не так, — міркує вголос вона.

— Тобто? — перепитує Лінн, намагаючись перекричати піднесені голоси. — Хіба ти вже забула, як ерудити з нами вчинили? Підкорили нас за допомогою симуляції і змусили стріляти в безневинних людей, яких ми й знати не знали. Змусили вбити всіх лідерів Альтруїзму.

— Атож, — відповідає Христина. — Просто... взяти штурмом штаб-квартиру Ерудиції й порішити їх... Хіба це не те саме, що ерудити зробили з альтруїстами?

— Ні. То був нічим не спровокований нахабний напад, — заперечує Лінн.

— Атож, — киває Христина. — Розумію.

Я мовчу, бо вона має рацію.

Йду до будинку Ітонів, сподіваючись побути в тиші.

Відчиняю парадні двері, піднімаюся сходами. Заходжу до Тобіасової кімнати, сідаю на ліжко і визираю у вікно. Безстрашні й позафракційні стоять навколо вогнищ, сміються і розмовляють. Але вони не змішуються. Вони розділені незримою лінією.

Я спостерігаю за Лінн, Юраєю і Христиною. Юрая рукою хапає полум’я, але так швидко, що не обпікається. Посмішка більше схожа на гримасу горя.

За кілька хвилин я чую на сходах кроки. До кімнати заходить Тобіас, скидає біля порогу черевики.

— Щось негаразд? — запитує він.

— Насправді все гаразд, — відповідаю я. — Просто міркую. Мене дивує, що позафракційні з такою легкістю пішли на співпрацю з безстрашними. Як на мене, безстрашні ніколи не були добрі до них.

Тобіас стає позаду й разом зі мною дивиться у вікно.

— Так, вимушений союз, — погоджується він. — Та ми маємо одну мету.

— Поки що. А коли мета зміниться ? Позафракційні захочуть позбутися системи фракцій, а безстрашні — ні.

Тобіас стискає губи. Раптом я згадую розмову Маркуса з Джоанною в саду. У Маркуса був такий самий вираз обличчя, коли він хотів щось приховати від неї.

Може, Тобіас перейняв цю рису у свого батька? Чи зараз цей його вираз означає зовсім інше?

— Коли ми підемо в атаку, ти будеш у моєму гурті. Сподіваюся, ти не проти. Ми очолимо атаку на диспетчерські.

Якщо я піду разом з усіма, то не зможу відшукати інформацію, яку Джанін викрала в альтруїстів. Доведеться вибирати щось одне.

Тобіас казав, що розправитися з ерудитами важливіше, ніж знайти інформацію. Якби він не пообіцяв позафракційним контроль над усією інформацією ерудитів, можливо, він і мав би рацію, та він не залишив мені вибору. Я повинна допомогти Маркусу, коли є бодай один шанс, що він не брехав. Мені доведеться піти проти людей, яких я люблю.

А зараз мені доведеться збрехати.

Я схрещую пальці.

— Що такс? — запитує він.

— Я досі не можу стріляти, — відповідаю я. — А після того, що сталося в штаб-квартирі Ерудиції... — я прокашлююся. — Мені вже і життям ризикувати не хочеться.

— Трис, — він проводить пальцями по моїй щоці. — Тобі необов’язково йти.

— Я не хочу видатися боягузкою.

— Агов!

Він бере мене пальцями за підборіддя. Пучки холодні. Дивиться він на мене жорстко.

— Ти зробила для нашої фракції більше, ніж будь-хто. Ти... — Тобіас зітхає і притискається лобом до мого чола. — Ти найхоробріша людина з-поміж усіх, кого я знаю. Залишайся тут. І видужуй.

Він цілує мене, і відчуття провини крає мені серце. Я діятиму насупроти нього, разом з його батьком, якого він зневажає. Ця брехня... це найстрашніша в моєму житті брехня.

Коли ми рознімаємо обійми, мені страшно, що він почує моє уривчасте дихання, тож я відвертаюся до вікна.