Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 3

Увечері, повернувшись до своєї кімнати, спершу перевіряю, чи на місці пістолет. Ледве мої пальці торкаються спускового гачка, горло стискає спазм, як при алергічній реакції. Висмикую руку з-під матраца, стаю навколішки біля ліжка і кілька разів судомно ковтаю, доки не попустить.

«Що з тобою? — трушу я головою. — Зберися».

Дивне відчуття: затягую себе в одне ціле, мов шнурую. Від тиску задихаюся, але водночас почуваюся дужчою.

Краєм ока вловлюю якийсь рух і визираю у вікно, що виходить у яблуневий сад. Проходять Джоанна Реєс і Маркус Ітон, зупиняючись біля кущів м’яти, щоб зірвати листя. Я вискакую з кімнати, не розуміючи, для чого вирішила стежити за ними.

Бігом перетинаю будівлю, щоб нічого не проґавити. Щойно випірнаю надвір, уже рухаюсь обережніше. Обходжу теплицю з протилежного боку — Джоанна і Маркус саме ховаються за рядком дерев. Навшпиньки скрадаюся на півзігнутих ногах уздовж дерев неподалік, сподіваючись, що гілля сховає мене від стороннього ока.

— ...дуже здивував час атаки, — каже Джоанна. — Джанін завершила підготовку і вирішила діяти — чи якийсь інцидент змусив її поквапитися?

Понад розгалуженим стовбуром яблуні бачу Маркусове обличчя.

— Гм, — тільки й вимовляє він, сіпнувши губами.

— Гадаю, про це ми ніколи не довідаємося, — каже Джоанна, зводячи брову, не розкраяну шрамом. — Правда ж?

— Можливо.

Джоанна, поклавши руку йому на плече, розвертається до нього всім корпусом. Я аж кам’янію від страху, що вона мене помітить, але Реєс дивиться тільки на Маркуса. Присідаю навпочіпки і підбираюся ближче до одного з найбільших дерев.

— Ти знаєш, — каже вона, — знаєш, чому вона напала. Я, певна річ, уже давно не правдолюбка, та відчуваю, коли від мене приховують правду.

— Цікавість — це прояв егоїзму, Джоанно.

На її місці я б відвісила Маркусу ляпаса за таке зауваження.

— Коли доходить до порад, то моя фракція цілком покладається на мене, тож якщо ти володієш цією важливою для всіх інформацією, то мусиш поділитися нею зі мною, — доброзичливо провадить вона. — Гадаю, це ти чудово розумієш, Маркусе.

— Я й справді дещо знаю. Колись дуже давно фракції Альтруїзму довірили секретну інформацію, — зважується Маркус. — Джанін атакувала нас, щоб викрасти її. Якщо я не подбаю, вона ці дані знищить. Більше я не можу сказати тобі жодного слова.

— Але ж точно...

— Ні, — перебиває Маркус. — Ти й не уявляєш важливості цієї інформації. Чимало лідерів міста ризикнули своїми життями, щоб заховати її від Джанін, і я не стану задовольняти твоєї цікавості.

Якийсь час Джоанна мовчить. Посутеніло, і я ледве-ледве можу роздивитися власні руки. Повітря сповнюють пахощі землі й перестиглих яблук, я намагаюся майже не дихати.

— Вибач, — каже Джоанна. — Мабуть, я щось зробила не так, коли ти мені не довіряєш.

— Коли я востаннє довірив ці дані представнику однієї фракції, всіх моїх друзів убили, — повторює Маркус. — Тепер я не довіряю нікому.

Не можу втриматися, щоб не визирнути з-за дерева. Вони надто поглинуті розмовою й не помічають мене. Обоє стоять близько, але не торкаючись одне одного. Досі ще не траплялося мені бачити Маркуса таким змореним, а Джоанну — такою незадоволеною. Та от її обличчя лагіднішає, й вона знову ніжно торкається Маркусової руки.

— Задля миру ми мусимо навчитись довіряти одне одному, — киває вона. — Я сподіваюся, ти передумаєш. Пам’ятай, Маркусе, я завжди була твоїм другом, навіть коли з тобою ніхто не розмовляв.

Вона нахиляється, цілує його в щоку і мовчки йде вглиб саду. Явно шокований Маркус якийсь час стоїть стовпом, а потім рушає в протилежному напрямку, до будинків.

Останні одкровення вирують у моїй голові. Я гадала, Джанін напала на альтруїстів, щоб захопити владу, та, виявляється, вона прагла отримати секретну інформацію.

Аж раптом буря в моїй голові влягається: я згадую Маркусові слова про те, що чимало лідерів міста ризикнули своїми життями заради цієї інформації. Чи був серед них мій батько?

Я мушу з’ясувати, що є таким важливим для альтруїстів, аж заради цього вони здатні пожертвувати життям, а ерудити — вбити.

Перш ніж постукати в двері Тобіасової кімнати, я на мить зупиняюся і дослухаюся — що ж там робиться всередині.

— Ні, не так, — сміється Тобіас.

— Тобто? Я точно повторив за тобою, — другий голос належить Калебу.

— Не вийшло.

— Повторімо.

Штовхаю двері саме в ту мить, коли Тобіас, що всівся просто на підлозі, жбурляє в протилежну стіну невеличкого ножа на масло. Ніж устромляється по саме руків’я у головку сиру, яку вони поставили на шафі. Спершу Калеб здивовано глипає на мішень, а потім переводить погляд на мене.

— Скажи, він серед безстрашних — легенда, — пирхає Калеб, — чи ти теж так можеш?

Він має кращий вигляд, ніж учора: очі не червоні, в них знов спалахнули звичні допитливі іскорки. Він знову цікавиться світом. Каштанова чуприна сплутана, а ґудзики на сорочці защебнуті нерівно, та саме в цій неохайності полягає Калебова чарівність. Скидається на тс, що зазвичай він узагалі не замислюється над своїм зовнішнім виглядом.

— Мабуть — та тільки правою рукою, — кажу я. — Хоча ти маєш рацію. Мабуть, Чотири — таки легенда серед безстрашних. Цікаво, а навіщо ви ніж у сир жбурляєте?

При слові «Чотири» Тобіас впивається в мене поглядом. Калеб не знає, що прозвисько — головне свідоцтво переваги цього хлопця над іншими.

— Калеб прийшов дещо обговорити, — мовить Тобіас, відкидаючись на стіну, але не зводячи з мене очей. — А ніж... То якось випадково вийшло.

— Як завжди, — усміхаюсь я.

Тобіас видається розслабленим, він захилив голову, руку поклав на коліно. Ми не зводимо очей одне з одного. Калеб прокашлюється.

— Гаразд, мені вже час, — бурмоче він. — До речі, я читаю книжку про систему очищення води. Хлопець, який мені її дав, вирішив, що я пришелепуватий. Це звичайна інструкція з ремонту, але читається — не відірвешся. Він замовкає.

— Перепрошую. Гадаю, для вас я також пришелепуватий, — додає він.

— Зовсім ні, — зовсім щиро вражається Тобіас. — Трис, бери приклад з брата. Тобі напевне сподобається.

— Можу дати, — пожвавлюється Калеб.

— Іншим разом, — відповідаю я. Коли він виходить з кімнати, я вибалушуюся на Тобіаса.

— Дякую тобі красно, — кажу я. — Тепер він мені всі вуха продзижчить про фільтрацію води. Може, це мені сподобається більше, ніж деякі з його інших тем.

— О! І які ж це теми? — Тобіас зводить очі. — Гідропоніка?

— Гідро... що?

— Один зі способів, яким тут вирощують рослини. Навряд чи тебе зацікавить.

— Маєш рацію, — погоджуюсь я. — То навіщо він до тебе приходив?

— Хотів поговорити про тебе, — пояснює Тобіас. — Я гадав, він гратиме роль турботливого старшого брата, і не помилився. «Не чіпляйся до моєї сестри» тощо, — підводиться він.

— І що далі ?

— Я розповів, — підходить до мене Тобіас, — як ми познайомилися. А потім мова зайшла про метання ножів,— відповідає він. — І я йому сказав, що зовсім я не чіпляюся.

Він обіймає мене за стегна і легенько притискає до дверей. Мене заливає тепла хвиля. Його вуста знаходять мої.

Я забуваю, з якою метою сюди прийшла.

І мені начхати.

Пригортаю його здоровою рукою до себе. Пальцями намацую край його футболки, запускаю долоню під тканину і кладу долоню на пояс. Тобіас такий дужий!

Він знову цілує мене, вже наполегливіше, і стискає мене за талію. Наше дихання, наші тіла зливаються воєдино.

Раптом він різко відхиляється на кілька дюймів, але далі я його не пускаю.

— Ти не для цього прийшла, — каже Тобіас.

— Ні.

— А для чого?

— Байдуже.

Я запускаю пальці в його волосся, його вуста зовсім поруч. Тобіас не опирається.

— Трис, — бурмоче він за кілька секунд.

— Гаразд.

Я заплющую очі. В мене і справді важливий привід: я маю переказати йому підслухану розмову.

Ми сідаємо пліч-о-пліч на ліжко, і я розповідаю. Про те, як стежила за Маркусом і Джоанною в садку; як Реєс запитала про час, обраний для симуляційної атаки; про їхню подальшу суперечку. Здається, це не дивує Тобіаса. Він лише з огидою кривиться щоразу, коли чує Маркусове ім’я.

— То як? — запитую я по завершенні розповіді.

— Гадаю, — задумливо починає він, — Маркус, як завше, намагається набити собі ціну.

Такої відповіді я не очікувала.

— Тож... ти вважаєш, що він просто верз казна-що?

— Ймовірно, альтруїсти і справді володіли інформацією, яку прагнула отримати Джанін, та він перебільшує її значення. Він хоче впіймати Джоанну в пастку, змусити її повірити, що володіє чимось дуже цінним.

А може... — суплюсь я, — ти помиляєшся. Не схоже, щоб він брехав.

— Ти не знаєш його так добре, як я. Він ще той брехун.

Його правда: я зовсім не знаю Маркуса. Та моя інтуїція підказує вірити Маркусу, а зазвичай я своїй інтуїції довіряю.

— Гаразд, — відповідаю я. — Та нам таки варто з’ясувати, що відбувається.

— Наразі важливо розгребти поточні справи, — заперечує Тобіас. — Ми маємо повернутися до міста і знайти спосіб перемогти ерудитів. А потім ми з’ясуємо, про що говорив Маркус. Домовилися?

Я киваю. Розумний план. Але я сумніваюся. Хіба можна просунутися вперед, поки не з’ясував правди? Геть усе змінилося, коли я дізналася, що я — дивергент, а ерудити планують атаку на альтруїстів... Часом правда руйнує наміри людини.

Однак Тобіаса важко змусити робити те, чого він не хоче, і ще важче обґрунтувати мені свої передчуття, коли доказів немає, тільки моя інтуїція.

Тому я погоджуюся. Однак залишаюся при своїй думці.