Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 34

У коридорі я вже не рвуся до Джанін. Болить бік — там, куди вдарив Пітер, але біль не зрівняється з переможним стугонінням крові у скронях.

Пітер мовчки відводить мене в камеру. Я довго стою посередині, дивлячись на об’єктив у верхньому лівому кутку. Хто стежить за мною? Охоронець, один зі зрадників-безстрашних, чи мене вивчає ерудит?

Лягаю, коли вщухає біль у плечі.

Та щойно заплющую очі, як бачу батьків. Коли мені було років одинадцять, я зупинилася біля дверей їхньої кімнати і побачила, як вони разом заправляють ліжко. Тато усміхався до мами, вони натягували простирадла і розгладжували їх з ідеальною синхронністю. Його погляд свідчив про те, що він ставить маму вище од себе.

Для нього і для всіх нас не було ніякого егоїзму або безтактності в тому, щоб насолоджуватися маминою добротою. Напевно, така любов можлива тільки в Альтруїзмі.

Батько народився в Ерудиції, але змужнів у Альтруїзмі. Йому важко було дотримуватися розпорядку обраної ним фракції, як і мені. Та він старався і тому безпомилково відрізняв справжню самовідданість.

Я притискаю до грудей подушку і тицяюся в неї обличчям. Я не плачу, просто страждаю.

Горе не таке тяжке, як докори сумління, та воно відбирає більше сили.

— Занудо!

Я миттєво прокидаюся. Руками досі стискаю подушку. На матраці, де лежало моє обличчя, — мокра пляма. Я сідаю, протираючи очі.

Пітерові брови, що зазвичай трохи підняті, зараз насуплені.

— Що сталося?

Навряд чи щось хороше.

— Твою страту призначено на завтра, на восьму ранку.

— Страту? Але ж Джанін... ще не розробила відповідну симуляцію, напевно...

— Вона сказала, що продовжуватиме експерименти на Тобіасові, — відповідає він.

— Ох, — тільки й вихоплюється в мене.

Руками стискаючи матрац, хитаюся туди-сюди. Завтра закінчиться моє життя. Можливо, Тобіас проживе довше і врятується, коли атакуватимуть позафракційні. Безстрашні виберуть нового лідера. Після мене все владнається.

Я киваю. Рідних немає, серйозних справ немає — втрата невелика.

— Знаєш, — кажу я, — я б хотіла пробачити тебе за те, що ти намагався вбити мене під час посвячення. Напевно, треба тобі пробачити.

Якийсь час ми обоє мовчимо. Я не знаю, чому я це сказала. Можливо, тому, що сьогодні останній вечір мого життя і треба належним чином поводитись. Я буду правдивою, самовідданою і хороброю — справжньою дивергенткою.

— Я не просив тебе про це, — іде геть Пітер. Але зупиняється в дверях і обертається. — Зараз дев’ята двадцять чотири, — каже він.

Сказати мені час — дрібна зрада. Хоробрість, хоч і не надто вже й виняткова. Це вперше я бачу, що Пітер поводиться, як справжній безстрашний.

Завтра я помру. Відтоді як я була в чомусь упевнена, спливло багато часу, тож це свого роду благо. Сьогодні ввечері нічого не станеться. А завтра я довідаюся, що відбувається, коли завершується життя. А от Джанін так і не зрозуміє, як управляти дивергентами.

Я починаю плакати і просто притискаю подушку до грудей. Я й не думаю стримуватися. Ридаю ридма, як мала дитина, поки не починає пашіти обличчя і я не відчуваю нудоту. Я можу вдавати з себе хоробру, але не хочу.

Зараз саме час попросити пробачення за все, що я колись зробила, але впевнена, перелік виявиться неповним. А ще я не вірю, що від того, наскільки точно я зачитаю перелік своїх гріхів, залежить те, що буде зі мною по смерті. Це дуже схоже на міркування ерудитів: точна логіка і ніяких емоцій. Я взагалі не вірю, що те, що відбувається по смерті, бодай якось залежить від моїх життєвих вчинків.

Краще я вчиню так, як альтруїсти: забуду про себе і почну сподіватися, що далі буде ліпше, ніж нині.

Я всміхаюся. Воліла б я розповісти батькам, що зустріну смерть, як справжній альтруїст. Вони би мною пишалися, гадаю.