Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 16

Пересуваю руку за спину, дюйм по дюйму, щоб нічого не помітив солдат, який приставив до моєї голови пістолет. Знову відчиняються двері ліфта. Зрадники-безстрашні приводять чергового дивергента. Правдолюбка праворуч від мене починає плакати. Пасма волосся прилипли до її вуст, мокрих чи то від слини, чи то від сліз.

Моя рука доповзає до кутика кишені. Застигаю на мить, хоча всередині тремчу від передчуття. Треба дочекатися слушного моменту, коли Ерик буде поруч.

Зосереджуюся, уявляючи, як при кожному вдиху мої легені наповнює повітря. Видихаючи, я наче бачу, як кров, то насичена киснем, то ні, струмує від серця й до серця.

Простіше думати про анатомію процесу, ніж дивитися на шерегу дивергентів. Ліворуч садовлять хлопчика-правдолюба, йому не більш як одинадцять років. Та він поводиться як справжній сміливець, порівняно з жінкою праворуч. Не боїться солдата-безстрашного, що стоїть перед ним.

Вдих, видих. Кров струмує аж до кінцівок: серце — потужний мускул, найсильніший в організмі в сенсі витривалості. Підходять інші безстрашні, доповідаючи про успішно проведені обшуки на решті поверхів. На підлозі лежать сотні людей, підстрелені не кулями, а чимось іншим. Не зрозуміло, з якою метою.

Та я й далі думаю про серце. Тепер уже не про своє, а про Ерикове, і про те, яка порожнеча виникне в його грудній клітці, коли воно перестане битися. Хай як би я ненавиділа його, насправді мені не хочеться його вбивати. Принаймні не ножем і не так близько, що я безпосередньо відчуватиму, як згасає його життя. Але це мій останній шанс зробити щось корисне, і якщо я хочу завдати ерудитам відчутного удару, я мушу позбавити їх одного з лідерів.

Завважую, що ніхто не привів сюди дівчинку-правдолюбку, ту, якій я допомогла. Значить, їй вдалося втекти. Добре.

Ерик, зчепивши руки за спиною, походжає туди-сюди перед шерегою дивергентів.

— Я отримав наказ доставити до ерудитів усього двох із вас, для дослідів, — каже він. — Решту стратять. Є кілька способів визначити, хто з вас являє собою найменшу цінність.

Він уповільнює крок, наближаючись до мене. Я напружую пальці, готова схопити руків’я ножа, але Ерик близько не підходить. Натомість зупиняється навпроти хлопчика.

— Мозок розвивається до двадцяти п’яти років, — вимовляє Ерик. — Значить, у тебе дивергенція ще не встигла повноцінно розвинутися.

Він піднімає пістолет і стріляє.

У мене вихоплюється здавлений крик, коли я бачу, як хлопчик падає на підлогу. Я заплющую очі. Моє тіло рветься до нього, та я стримуюся. «Чекай, чекай, чекай». Зараз я не можу думати про хлопчика. «Чекай». Я змушую себе розплющити очі та кліпаю, щоб приховати сльози.

Мій крик досяг певної мети. Ерик уже стоїть просто переді мною. Він усміхається. Я теж привернула його увагу.

— Ти теж зовсім юна, — заявляє він. — І розвиток явно не завершився, — він ступає крок до мене. Мої пальці наближаються на дюйм до руків’я ножа. — Більшість дивергентів отримують на тесті на схильності подвійний результат. Деякі — навіть звичайний, одинарний. Поки що ніхто не отримував потрійного: це пов’язано не зі схильностями, а з тим, що, як хочеш отримати потрійний результат, треба на певному етапі відмовитися від вибору,— каже він, продовжуючи наближатися. Я захиляю голову, роздивляючись Ерика: металевий пірсинг на обличчі й порожні очі. — Моє керівництво вважає, Трис, що в тебе подвійний результат, — знущається він. — Ніхто не думає, наскільки ти насправді складна. Просто суміш Безстрашності й Альтруїзму, самовіддана до ідіотизму. Чи хоробра до ідіотизму?

Стискаю пальці на руків’ї ножа. Ерик нахиляється до мене.

— Між нами... от я вважаю, що у тебе був потрійний результат, оскільки ти страшенно вперта і не зробиш вибір просто тому, що тобі наказали, — каже він. — Може, просвітиш мене?

Я кидаюся вперед, миттєво висмикуючи руку з кишені. Роблю різкий удар вгору і заплющую очі. Я не хочу бачити кров.

Відчуваю, як ніж входить в тіло. Висмикую лезо. Моє тіло вібрує в такт пульсу. Шию і потилицю заливає піт. Розплющую очі й бачу, як Ерик, обм’якнувши, падає. І починається хаос.

У більшості безстрашних-зрадників у руках по два пістолети, частина з яких заряджена кулями. Зараз їм доводиться хапатися за бойові. Юрая накидається на одного безстрашного і з силою б’є його в щелепу. Зрадник, знепритомнівши, падає. Юрая вихоплює його пістолет і стріляє по найближчих ворогах.

Коли я намагаюся забрати собі Ерикову зброю, накочує така хвиля паніки, що я мить нічого не тямлю, та потім завважую, що кількість безстрашних у коридорі подвоїлася. Гримлять постріли, я падаю на підлогу. Всі довкола бігають, я ж нарешті торкаюся пальцями пістолета — і аж здригаюся, бо геть не маю сили взяти його в руки.

Міцна рука хапає мене за плечі й відтягує до стіни. Праве плече обпікає біль. Бачу символ безстрашності на шиї: Тобіас! Він сидить навпочіпки, затуляючи мене. Стріляє.

— Як побачиш когось іззаду, кричи! — наказує він.

Визираю через його плече, схопившись за його сорочку і стиснувши руки в кулаки.

Тут реально побільшало безстрашних. Однак з’явилися й інші, без синіх пов’язок на рукавах, не зрадники. Моя фракція. Ці люди прийшли, щоб урятувати нас. Як сталося, що вони не відключилися?

Зрадники біжать, вони не готові до такої масованої атаки. Дехто намагається відбиватися, та більшість рветься до сходів. Тобіас стріляє знову і знову, поки не закінчуються патрони і замість пострілів чується клацання затвору. Сльози застилають мені очі, руки тремтять — цілитися з пістолета я не зможу. Я розпачливо зойкаю, бо не можу допомогти Тобіасу. Я ні на що не годна.

На підлозі стогне Ерик. Живий — поки що.

Поступово стрілянина вщухає. Рука в мене мокра, і краєм ока я помічаю, що то — червона кров. Ерикова. Я витираю її об штани і намагаюся змахнути сльози. У вухах дзвенить.

— Трис, — каже Тобіас, — опусти вже ножа.