Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 4

— Біотехнології існують давно, але вони й досі не надто ефективні, — говорить Калеб. Він жує скоринку хліба: спершу він виїв м’якуш — звичка з дитинства.

Ми сидимо в їдальні, вмостившись біля вікна за крайнім столом. На його краєчку помічаю надряпані літери «Д» і «Т», об’єднані сердечком, — такі крихітні, що їх ледве можна розгледіти. Слухаючи Калеба, воджу пальцями по цих літерах.

— Однак учені Ерудиції розробили найефективніший розчин мінеральних речовин. Він значно кращий для рослин, ніж ґрунт, — пояснює брат. — До речі, він попередник мазі, яку тобі дали для гоєння плеча — прискорює ріст нових клітин.

Його очі сповнені захвату від щойно отриманої інформації. Не всі ерудити одержимі жадобою влади і позбавлені мислення, на відміну від їхнього лідера, Джанін Метьюз. Деякі, як Калеб, відчувають жагу до всього нового. Вони не заспокояться, поки не докопаються до істини.

Зіпершися підборіддям на руку, я всміхаюся братові. Вранці він був як побитий собака, тож я дуже тішуся, що він знайшов собі тему, щоб розвіятися.

— Тобто, Ерудиція і Злагода співпрацюють? — підсумовую я.

— Загалом, так, — відповідає він. — Хіба ти не пам’ятаєш розділ з підручника історії фракцій? Цих людей називають «ключовими фракціями». Без них ми б не вижили. В підручниках ерудитів їх ще називають «збагачувальними фракціями». А мста ерудитів — поєднати в собі і ключову позицію, і збагачення.

Почуте мені не надто подобається. А й справді, наше суспільство залежне від ерудитів. Вони реально відіграють провідну роль. Без них не було б ні розвиненого сільського господарства, ні медицини, ні технічного прогресу.

Я гризу яблуко.

— Ти не їстимеш тост? — запитує Калеб.

— Хліб з дивним присмаком, — відповідаю я. — Як хочеш, то їж.

— Я вражений рівнем їхнього життя, — провадить він, забираючи тост з моєї тарілки. — Вони цілком себе забезпечують, володіють джерелом енергії, водою, мають унікальну систему фільтрації, виробляють їжу — вони незалежні.

— Незалежні, — погоджуюсь я, — і нейтральні. Просто чудово.

Все у них і справді чудово, якщо судити з того, що я тут побачила. Величезне вікно їдальні впускає досередини потоки сонячного світла. Мені здається, що я сиджу надворі. Злагідні гуртками повсідалися за сусідніми столами, їхній яскравий одяг гарно відтіняється на тлі засмаглої шкіри. На мені жовтий колір видається тьмяним.

— Я так розумію, Злагода — не з тих фракцій, до яких у тебе була схильність, — всміхається Калеб.

— Припустімо.

Раптом за кілька стільців од нас декілька відвідувачів од душі регочуть. Відтоді як ми взяли їжу, вони навіть не поглянули в наш бік.

— Тільки тихше, гаразд? Ця інформація не для загального вжитку.

— Вибач, — шепоче він і нахиляється ближче. — А до чого в тебе була схильність?

Я інстинктивно випростуюся і напружуюся.

— А навіщо тобі це?

— Трис, я твій брат. Мені ти можеш довіряти.

Зелені Калебові очі спокійні й непроникні. Він відмовився від непотрібних окулярів, що носив їх в ерудитів, надів сіру сорочку Альтруїзму і коротко постригся. Такий він був усього два місяці тому, коли ми жили через коридор одне від одного. Вже тоді ми збиралися перейти в різні фракції, але не зважилися навіть відверто поговорити. Тепер я не хочу повторювати стару помилку.

— До Альтруїзму, Безстрашності й Ерудиції, — випалюю я.

— Три фракції? — перепитує він, звівши брови.

— Так.

— Забагато, — супиться Калеб. — У рамках посвячення в ерудити ми вибирали галузь досліджень, і я займався симуляціями в тесті на схильність, тому трохи тямлю на цьому. Насправді людині важко отримати навіть два результати, та й програма такого не дозволяє. А отримати аж три... просто неможливо.

— Довелося Торі втрутитися, — відповідаю я. — Вона перемкнула тест на ситуацію в автобусі, щоб виключити Ерудицію. Тільки їй так і не вдалося прибрати цю фракцію.

— О, втручання, — розтягує він. — Цікаво... як їй вдалося зламати шифр? Такому не вчать.

Я замислююся. Торі — майстер татуювань і волонтер на тестуванні. Звідки вона знала, як залізти в програму? Вона зналася на комп’ютерах, але на рівні хобі. Навряд чи їй дозволяли порпатися в симуляції.

Аж раптом пригадую одну розмову з нею. «Ми з братом перейшли з Ерудиції».

— Вона з перекинчиків, — сама дивуюсь я. — Змінила фракцію.

— Мабуть, — киває він, барабанячи пальцями по столу. Наші сніданки вже холодні, та нам байдуже до того. — Що це означає з точки зору твоєї біохімії мозку? Або анатомії?

— Гадки не маю, — посміхаюсь я. — Та під час симуляцій я не втрачаю відчуття реальності. Часом за допомогою сили волі можу вийти з них. Іноді вони навіть не спрацьовують. Як та, створена для атаки.

— А як ти виходиш у реальність?

— Ну... — намагаюся пригадати, хоч минуло понад два тижні. — Важко сказати. Бо симуляція в безстрашності закінчується автоматично, щойно вдається заспокоїтися. Але от під час однієї з симуляцій... тоді Тобіас зрозумів, хто я така... я зробила неймовірне. Розбила скло, просто приклавши до нього руку.

Таке враження, наче подумки Калеб перенісся кудись далеко. На симуляціях з ним нічого такого не траплялося. Зараз він намагається зрозуміти мої слова. Я відчуваю, що червонію. Брат аналізує мій мозок так, як аналізував би роботу комп’ютера чи механізму.

— Агов, — гукаю я. — Повернися!

— Вибач, — бурмоче він, знову зосереджуючись на мені. — Просто я...

— Захоплений. Розумію. Коли тебе щось захоплювало, ти завжди був як зомбі.

Він сміється.

— Може, змінимо тему? — благально дивлюсь я на нього. — Біля нас немає ні ерудитів, ні зрадників-безстрашних, але мені незручно обговорювати це на людях.

— Домовилися.

Але не встигає Калеб почати розповідь про чергову систему фільтрації, двері розчиняються, і до їдальні заходить гурт альтруїстів. На них однострої Злагоди, але я одразу ж розумію, до якої фракції вони належать. Мовчазні, але не похмурі, вони посміхаються до членів Злагоди, декому кивають, а з кількома перекидаються ввічливими фразами.

Усміхнена Сюзан сідає біля Калеба. Волосся дівчини зібране в гульку і сяє золотом. Як на мене, вони сидять значно ближче одне до одного, ніж просто друзі, але не надто близько. Нарешті вона кивком вітається зі мною.

— Перепрошую, я вам не заважаю? — запитує вона.

— Ні, — відповідає Калеб. — Як ти?

— Чудово, а ти?

Тепер я готова прожогом вискочити з їдальні, тільки б не брати участі у ввічливій і обережній бесіді в стилі Альтруїзму, аж раптом бачу Тобіаса. Вигляд у нього змучений. Очевидно, зранку йому довелося працювати на кухні в рамках нашої угоди зі Злагодою. Завтра належить працювати в пральні.

— Що сталося? — запитую я, коли він сідає поруч.

— Прагнучи вирішити всі конфлікти, дехто тут забуває, шо пхати носа до чужих справ — створювати ще більша конфліктів, — каже Тобіас. — Якщо ми трохи тут поживемо, то я комусь натовчу пику.

Калеб і Сюзан здивовано зводять брови. Кілька злагідних за сусіднім столом замовкають і пильніше до нас приглядаються.

— Ви мене чули, — голосно мовить Тобіас, і вони відразу відвертаються.

— Все гаразд? — цікавлюсь я, затуляючи рота рукою, щоб приховати посмішку.

— Потім розповім.

Вочевидь, тут не обійшлося без Маркуса. Тобіасу прикро, що його не розуміють альтруїсти, коли він прямо висловлюється про жорстокість Маркуса. А зараз у нашому товаристві сидить Сюзан, і не лише вона. Невеликий гурт альтруїстів займає вільні місця за столом, привітно киваючи. Це колишні друзі, сусіди й колеги моєї родини. Раніше їхня присутність змусила б мене поводитися тихо й непомітно. Та я говорю гучніше — намагаюся відгородитися від свого колишнього «я» і від болю, пов’язаного з минулим.

Тобіас кам’яніє, коли на моє праве плече лягає чужа рука і я зціплюю зуби, щоб не застогнати від болю.

— В неї там поранення, — мовить Тобіас, навіть не дивлячись на прибулого.

— Перепрошую, — і Маркус всідається ліворуч од мене. — Добридень.

— Чого вам треба? — гаркаю я.

— Беатрис, не варто... — стиха починає Сюзан.

— Сюзан, будь ласка, — шепоче Калеб. Вона підтискає губи і відвертається.

Я зі злістю втуплююся в Маркуса.

— Я поставила питання.

— Хотів дещо з вами обговорити, — спокійно провадить він, та я знаю, що це його злить. Голос у Маркуса напружений. — Ми з іншими альтруїстами вважаємо, що нам не слід тут затримуватися. Продовження конфлікту неминуче, тож було б егоїстично ховатися, коли решта членів нашої фракції перебувають потойбіч паркана. Ми б хотіли попросити вас супроводжувати нас.

Мені аж мову відбирає. Навіщо Маркус хоче повернутися до міста? Це — спільне рішення, чи він має плани щодо тієї секретної інформації?

Декілька секунд дивлюся на нього, а потім переводжу погляд на Тобіаса. Тобіас дозволив собі лише трохи розслабитися. Я не розумію, чому він так поводиться в присутності батька. Ніхто, навіть Джанін, не здатний налякати Тобіаса.

— Що думаєш? — запитую в нього.

— Іти потрібно післязавтра, — відрубує Тобіас.

— О’кей. Дякую, — каже Маркус і закриває тему.

Я посуваюся ближче до Тобіаса, не знаючи, як його втішити й нічого не зіпсувати. Однією рукою беру яблуко, а другою — під столом — стискаю його пальці.

Та не можу відірвати погляду від Маркуса. Що ж іще він казав Джоанні? Часом правду можна дізнатися, тільки вимагаючи її.