Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 19

Удень приєднуюся до команди правдолюбів і безстрашних, які прибирають бите скло у вестибюлі. Зосереджуюся на шурхоті мітли, змітаючи суміш пилу зі скалками. М’язи раніше за мозок згадують звичні рухи. Перед очима стоять гладкі білі кахлі, а не темний мармур, що тягнеться по нижньому краю світло-сірої стіни. Пасма світлого волосся, обрізані мамою, дзеркало, сховане за стіновою панеллю...

Тіло обм’якає, аж мені доводиться зіпертися на держак мітли.

Мого плеча торкається рука. Здригаюся від того доторку. Це всього лише дитина — дівчинка-правдолюб. Вона дивиться на мене, широко розплющивши очі.

— З тобою все гаразд? — запитує вона високим дитячим голосом.

— Так, — відповідаю я занадто різко, але потім опановую себе: — Я втомилася. Дякую.

— Мені здається, ти обманюєш, — каже вона.

Помічаю в неї край пов’язки, що стирчить з-під рукава,— мабуть, затуляє прокол від голки. Коли думаю, що дівчинка може перебувати під впливом симуляції, стає аж млосно. Навіть не можу дивитися на неї і відвертаюсь.

І бачу їх. Чоловік, безстрашний-зрадник, веде жінку. У жінки з ноги цебенить кров, у волоссі сивина. У чоловіка гачкуватий ніс і синя смужка на рукаві. Впізнаю обох. Торі й Зік.

Торі намагається йти, та вона волочить ногу, не може на неї добре стати. На стегні величезна темна волога пляма.

Правдолюби забувають підмітати підлогу і спостерігають за процесією. Охоронці-безстрашні, що стоять біля ліфтів, кидаються до входу, хапаючись за зброю. Прибиральники біля мене розсипаються, хто куди. Я пропускаю їх, а сама стою на місці. Мене кидає в пал.

— Вони озброєні? — запитує хтось.

А ті двоє підходять туди, де ще вчора були двері, й Зік, бачачи перед собою шерегу озброєних безстрашних, піднімає одну руку. Другою він підтримує Торі.

— Вона потребує медичної допомоги, — каже Зік. — Негайно.

— З якого дива ми надаватимемо медичну допомогу зрадникам? — цікавиться безстрашний з ріденьким білявим чубом і пістолетом у руці. На губі в нього пірсинг, а рука вкрита синім татуюванням.

Торі стогне, і я проскакую вперед поміж двома безстрашними. Торі хапається за мою руку своєю долонею, липкою від крові. Зік, крекчучи, допомагає їй сісти на підлогу.

— Трис, — ледь чутно просить Торі.

— Ліпше відійди, дівчинко, — мовить білявий безстрашний.

— Ні, — відповідаю я. — Опустіть пістолет.

— Казав тобі, що дивергенти навіжені, — пирхає ще один безстрашний до жінки, яка стоїть коло нього.

— Не маю нічого проти, якщо ви віднесете її нагору і прив’яжете до ліжка, щоб вона й не думала знову повернутися під кулі, — понуро зауважує Зік. — Тільки не дайте їй сплисти кров’ю у вестибюлі у правдолюбів!

Нарешті до Торі підходять двоє безстрашних і піднімають її.

— Куди її нести? — запитує один.

— Знайдіть Гелену, — командує Зік. — Це безстрашна, медсестра.

Чоловіки, кивнувши, несуть Торі до ліфта. Зустрічаюся поглядом із Зіком.

— Що сталося? — питаю я.

— Зрадники-безстрашні довідалися, що ми шпигуни,— відповідає він. — Торі спробувала втекти, та вони підстрелили її на бігу. Я допоміг їй дістатися сюди.

— Яка дивна історія, — іронізує білявий безстрашний. — Може, повториш те саме під сироваткою правди?

— Запросто, — знизує плечима Зік. Демонстративно виставляє вперед з’єднані руки. — Якщо вам так хочеться, можете мене заарештувати.

Аж раптом він помічає когось позаду мене і кидається йому назустріч. Я обертаюся — то Юрая, він прибіг з боку ліфта.

— Я чув, що ти — брудний зрадник, — усміхається Юрая.

— Еге ж, щось на кшталт того, — відповідає Зік.

Брати обнімаються з такою силою, що мені аж боляче дивитися, плескають один одного по спині та сміються.

— Повірити не можу, що ти нам не довірився, — хитає головою Лінн. Вона сидить за столом навпроти мене, схрестивши руки на грудях і закинувши ногу на стіл.

— Тільки без образ, — киває Зік. — Мені навіть Шоні та Юраї розповісти не дозволили. До того ж, коли ти шпигун, то менше плескати язиком треба.

Ми сидимо у штаб-квартирі правдолюбів, яка називається Місце зборів, а безстрашні називають її, як кому заманеться. Велика простора зала зі стінами, задрапірованими чорною і білою тканиною. Посередині по колу стоять кафедри. Лінн пояснила, що правдолюби проводять тут щомісячні дебати, просто для розваги, а також раз на тиждень улаштовують релігійні відправи. Та тут завізно навіть тоді, коли не проводять ніякі заходи.

Правдолюби перевірили Зіка годину тому, провівши короткий допит у залі допитів на вісімнадцятому поверсі. То був не такий гнітючий захід, як наш із Тобіасом допит, почасти тому, що не було компрометуючих кадрів відео, а Зік веселився навіть під дією сироватки правди. У будь-якому разі ми опинилися в Місці зборів на святі, назву якому вигадав Юрая: «Овва, таж ти не брудний зрадник!»

— Від самої симуляції ми щодня тебе згадували незлим тихим словом, — каже Лінн. — І тепер я почуваюся стервом.

— Таж ти і є стервом, Лінн, — відповідає Зік, обнімаючи Шону. — І саме в цьому твоя чарівність.

Лінн кидає в нього пластянку, він прудко її відбиває, але вода з неї потрапляє йому в око.

— Гаразд, розповідаю далі, — протирає Зік очі. — Взагалі я займався тим, що гарантував безпеку тим з ерудитів, які втекли звідти. Тому більший гурт опинився тут, а менший — у Злагоді. Але Торі... гадки не маю, що робила вона. Торі кудись зникала на кілька годин, потім з’являлася, та щоразу, коли була поруч, у мене складалося враження, наче вона от-от вибухне. Не дивно, що її викрили.

— Але як ти взявся за таку справу? — запитує Лінн. — У тебе ж немає спеціальних навичок.

— Бо саме там я опинився після симуляції. Серед зрадників. От і вирішив скористатися з цієї переваги, — відповідає Зік. — Нічого не можу сказати про Торі.

— Вона-перейшла з Ерудиції, — пояснюю я.

Однак не розповідаю того, чого б, напевно, і вона не розповіла: у штаб-квартирі ерудитів вона весь час була на межі вибуху, бо ж ерудити вбили її брата-дивергента.

— Якось вона розповідала мені про те, що довго вичікувала можливості помститися.

— О! А ти звідки знаєш? — цікавиться Зік.

— Ну, знаєш, перекинчики з фракції у фракцію об’єднані в таємний клуб, — відповідаю я, відкидаючись на спинку крісла. — Зустрічаємося що третього четверга місяця.

Зік пирхає.

— А де це Чотири? — Юрая дивиться на годинник. — Можемо почати без нього...

— Не можемо, — відповідає Зік. — Бо це він здобуває Інформацію.

Юрая киває, наче він у курсі.

— І яку? — запитує він по паузі.

— Вочевидь, про миротворчу зустріч Канга з Джанін,— припускає Зік.

У тому кінці зали бачу Христину з сестрою. Обидві щось читають.

У мене напружується кожен м’яз тіла. Кара, Віллова старша сестра, через усю залу прямує до їхнього столу.

— Що таке? — запитує Юрая, озираючись через плече. Мені хочеться йому зацідити.

— Припини! Не можеш не витріщатися? — прошу його і нахиляюся ближче. — Он там — Віллова сестра.

— А, якось я пропонував їй піти від ерудитів, коли там був, — мовить Зік. — Вона казала, що, коли виконувала завдання Джанін, бачила, як убили якусь альтруїстку, і тепер їй важко це пережити.

— Чи можна стовідсотково бути певним, що вона не шпигує для ерудитів? — запитує Лінн.

— Лінн, вона врятувала чимало наших людей від оцього, — Марліи тицяє у пов’язку на руці, куди їй вистрілили зрадники-безстрашні. — Точніше, половину від половини нашої фракції.

— Деякі називають це чвертю, Мар, — відповідає Лінн.

— Нехай вона і зрадниця, хіба не байдуже? — запитує Зік. — Ми тут нічого не плануємо, тому вона не матиме що зливати ерудитам. А коли б і планували, то її б точно не покликали.

— Вона може зібрати купу інформації, — каже Аінн. — Скільки нас тут, хто з нас не отримав укол для симуляції...

— Ти не бачила її, коли вона розповідала мені, чому покинула свою фракцію. Я їй вірю.

Кара з Христиною прямують до виходу.

— Я зараз, — кажу я. — Треба в туалет.

Дочекавшись, поки Кара з Христиною переступлять поріг, підводжусь і майже біжу за ними. Повільно відчиняю двері, щоб не шуміти, а потім тихо зачиняю. Опиняюся в напівтемному коридорі, в якому пахне сміттям і пилом. Мабуть, тут десь сміттєпровід.

Чую два жіночі голоси за рогом, скрадаюся в той бік, щоб чути краще.

— ...Це просто нестерпно, коли вона тут, — схлипує одна з дівчат. Христина. — Повсякчас уявляю... що вона зробила... я не розумію, як вона могла!

Від плачу Христини мені хочеться померти на місці.

— А я розумію, — відповідає Кара по паузі.

— Що?! — гикаючи, перепитує Христина.

— Ти же здогадуєшся, що нас учили мислити логічно,— відповідає Кара. — Не думай, що я безсердечна. Просто цілком імовірно, що дівчина в ту мить збожеволіла від страху. Не усвідомлювала своїх дій — не усвідомлювала, що вона взагалі на таке здатна.

Витріщаюся від подиву. «Що за...» В голові перебираю куценький запас лайливих слів.

— Умовити його вона б не змогла, бо він перебував під дією симуляції. І, коли він став загрозою для її життя, вона зреагувала, як її навчили в Безстрашності, — стріляла на ураження.

— Он воно що, — з гіркотою мовить Христина. — Ми маємо просто забути про все, бо ця історія має логічне пояснення?

— Певна річ, що ні, — відповідає Кара. Її голос тремтить. — Певна річ, що ні, — повторює вона тихіше. Прокашлюється. — Просто тобі доведеться перебувати поруч із нею, і я спробувала полегшити твоє становище. Ти не зобов’язана пробачати її. Насправді я не розумію, як ви з нею взагалі подружилися. Мені вона завжди здавалася дещо сумбурною.

Я напружуюся в очікуванні Христининої відповіді, її згоди, але, на мій подив і радість, вона мовчить.

— Гаразд. Ти не зобов’язана пробачати її, але тобі слід спробувати зрозуміти, що вона не бажала нікому зла. Вона зробила те через страх. Пам’ятаючи це, ти не захочеш при кожній зустрічі врізати кулаком у її довгий ніс, — провадить Кара.

Машинально торкаюся рукою носа. Христина хихикає, і це наче удар у живіт. Я задкую до дверей і повертаюся до Місця зборів.

Нехай Кара і грубо висловилася, та ще й недосить чемно згадала про мій ніс, однак я вдячна їй за сказане.

З’являється Тобіас з прихованих за білою портьєрою дверей. Він роздратовано відкидає тканину, підходить до нас і сідає за стіл коло мене.

— Канг зустрічається з представником Джанін о сьомій ранку, — каже він.

— З представником? — перепитує Зік. — А сама вона не прийде?

— Атож, ще її стане десь на видноті перед натовпом, готовим роздерти її на клоччя, — посміхається Юрая. — Цікаво було би поспостерігати за такою картиною, їй-богу!

— А чи не збирається Канг Нсперевершений взяти з собою охорону з безстрашних? — запитує Лінн.

— Збирається, — відповідає Тобіас. — Викликали кількох людей зі старожилів. Бад каже, що до всього дослухатиметься і про все розповість.

Дивлюся на нього спідлоба: цікаво, звідки така інформація? Два роки він усіляко уникав поста лідера Безстрашності, а тепер ні сіло ні впало поводиться так, наче вже став ним.

— Отже, так, — Зік спирається руками на стіл, — коли б ти була ерудитом, що сказала б на такій зустрічі?

Всі спрямовують погляди на мене.

— А що таке? — не розумію я.

— Ти дивергент, — відповідає Зік.

— Тобіас теж.

— Воно-то так, але ж під час тесту на схильності це в тебе виявили ще й хист до Ерудиції.

— Цікаво, звідки ви це взяли?

— Просто здогад, — знизує плечима Зік. — А хіба це не так?

Юрая і Лінн кивають. У Тобіаса сіпається рот, ніби він хоче посміхнутися, але не дозволяє собі це зробити. Я ж почуваюся так, наче в живіт поцілила каменюка.

— Гадаю, у всіх вас мізки працюють непогано, — кажу я. — Тому ви також здатні мислити, як ерудити.

— Та куди ж нашим мізкам, ми ж не дивергенти! — починає Марлін. Торкається пальцями мого волосся і трохи стискає мою голову. — Ну ж бо, чаклуй.

— Дивергенти не чаклуни, Мар, — вигукує Лінн.

— Та навіть коли б це так і було, то не варто її використовувати, — додає Шона. Це вперше вона розтулила рота відтоді, як ми зібралися. Вона й не дивиться на мене під час розмови. Просто намагається поставити на місце молодшу сестру.

— Шона... — починає Зік.

— Що «Шона»? — огризається та. — А тобі не здається, що той, у кого виявилися схильності до кількох фракцій, потенційний зрадник? Коли в неї здібності до ерудиції, то вона й працювати на ерудитів може!

— Що ти верзеш, — шепоче Тобіас.

— Те, що знаю! — вигукує вона, плескаючи долонею по столу. — Я знаю, що я з Безстрашності, оскільки це довів тест на схильності. Я вірна своїй фракції, це єдине місце, де я можу жити. А вона? А ти?

Вона хитає головою.

— Я гадки не маю, кому ви зберігаєте вірність, і не збираюся вдавати, що з цим усе гаразд.

Шона підводиться, а коли Зік намагається простягнути до неї руки, відштовхує їх і швидко прямує до дверей. Я проводжаю її поглядом, аж за нею зачиняються двері та припиняє хилитатися портьєра.

Мені дуже прикро. Хочеться кричати, але Шона вже пішла, тож і сваритися нема з ким.

— Тут немає ніякого чаклунства! — випалюю я. — Просто запитуєш у себе, що в конкретній ситуації логічніше зробити.

Замість відповідей бачу нерозуміння в очах.

— Коротше, коли б я опинилася в такій ситуації, тобто переді мною стояв би Джек Канг із гуртом охоронців-безстрашних, то силове рішення мені навіть на думку б не спало, правда ж?

— Певно, що спало б, коли б сама ти мала ескорт із безстрашних. Тоді один постріл — бах! — і він мертвий, і ерудити мають перевагу, — каже Зік.

— Хай кого вони там пошлють до Джека Канга, та вже точно не дурника. Мусить прийти хтось авторитетний,— відповідаю я. — Нерозумно було би стріляти в Джека Канга, ризикуючи втратити представника Джанін.

— Бачиш? Тому нам і потрібен твій аналіз ситуації,— підсумовує Зік. — От я б на її місці вбив Джека. Вирішив би ризикнути.

Я тру перенісся. Вже голова болить.

— Ну гаразд...

Я намагаюся поставити себе на місце Джанін Метьюз. Я знаю, вона особисто не спілкуватиметься з Джеком Кантом. Та й навіщо їй це? Що він може їй запропонувати? Вона просто спробує використати ситуацію на свою користь.

— Гадаю, — починаю я, — що Джанін Метьюз спробує ним маніпулювати. І він докладе всіх зусиль, щоб захистити свою фракцію, навіть коли для цього доведеться пожертвувати дивергентами... — згадавши його вміння тримати публіку, я на мить замовкаю. — Або пожертвувати безстрашними. А нам треба знати, про що вони говоритимуть на цій зустрічі.

Юрая і Зік перезираються. Лінн посміхається, але неприродною посмішкою. Її очі не усміхаються, натомість стають зовсім золоті, холодні.

— Доведеться підслуховувати, — заявляє вона.