Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 29

Я забула годинник.

От за чим я найбільше шкодую, коли минає чи то кілька хвилин, чи кілька годин, і паніка вщухає. Не за тим, що прийшла сюди, бо я зробила свій вибір. Я картаю себе за те, що на моєму зап’ястку немає наручного годинника і я не знаю, скільки вже просиділа в камері. Спина болить, отже, давно — але скільки?

Я підводжусь і починаю ходити, витягнувши руки над головою. Хай що роблю, не забуваю, що за мною спостерігають через камери. Ніхто нічого не зрозуміє, якщо я зроблю нахил і торкнуся пальцями носаків на черевиках.

У мене відразу починають тремтіти руки, та я навіть не намагаюся позбутися тремтіння. Кажу собі, що я безстрашна і про страх знаю не з чуток. Тут я помру і, можливо, дуже скоро. Це факт.

Але можна думати й по-іншому. Я віддам шану батькам, пожертвувавши життям, як це зробили вони. А коли по смерті й справді є те, в що вони вірили, то невдовзі я приєднаюся до них.

Ходжу і струшую руками — вони досі тремтять. Дуже хочу знати, яка зараз година. Я прийшла відразу після опівночі. Тобто нині, напевно, світає, година четверта чи п’ята. А можливо, і менше часу минуло: мені просто здається, що багато, бо я нічого не роблю.

Відчиняються двері — лицем до лиця я опиняюся зі своїм ворогом, а ще з її охоронцями, зрадниками-безстрашними.

— Добридень, Беатрис, — каже Джанін. На ній синій одяг ерудита, окуляри ерудита, і вона дивиться з почуттям переваги, властивим ерудитам, яке, так само як і мій батько, я ненавиджу. — Я знала, що прийдеш саме ти.

Та зараз я не відчуваю до неї ненависті. Я взагалі нічого не відчуваю, хоч і знаю, що на її сумлінні — життя великої кількості безневинних людей, і Марлін також. Ці смерті шикуються в моїй уяві, як рядки безглуздих рівнянь, і я завмираю, не маючи сили їх розв’язати.

— Добридень, Джанін, — вітаюсь я. Це єдине, що спадає на думку.

Переводжу погляд з водянисто-сірих очей Джанін на безстрашну, яка стоїть збоку. Пітер праворуч од неї, ліворуч — жінка зі зморшками біля кутиків рота. Позаду — голомозий з непропорційним черепом. Я суплюся.

За які такі заслуги Пітер отримав таку привілейовану посаду, ставши особистим охоронцем Джанін Метьюз? Де тут логіка?

— Мені б хотілося дізнатися, котра година.

— Справді? — відповідає Джанін. — Як цікаво.

Я мала б здогадатися, що вона не скаже. Будь-який фрагмент інформації цеглинкою лягає в її стратегію, і вона не скаже мені, котра година, поки не вирішить, що дати мені інформацію вигідніше, ніж не дати.

— Впевнена, мої друзі-безстрашні розчаровані, що ти ще не спробувала видряпати мені очі, — усміхається вона.

— Це було б нерозумно.

— Правильно. Але цілком в твоєму дусі: спершу зробити, а потім думати.

— Мені шістнадцять, — відповідаю я, надувши губи. — Я дорослішаю.

— Це вже щось новеньке.

Вона вміє спотворити значення будь-якої фрази, навіть тієї, в яку закладено сарказм.

— Не хочеш трохи прогулятися?

Вона показує на двері. Виходити з цієї кімнати і йти невідь-куди — останнє, чого я хочу, але я стараюся не думати про це, а підкоряюся. Попереду мене — безстрашна з суворим обличчям, позаду — Пітер.

Коридор сірий і довгий. Ми завертаємо за ріг і знову йдемо таким самим коридором.

Ще два коридори — і я вже загубилась і нізащо б уже самостійно не повернулася в камеру. Та незабаром обстановка змінюється. Білий тунель виводить нас у велике приміщення, де ерудити, чоловіки і жінки у довгих синіх халатах, стоять за столами, тримаючи в руках інструменти і колби. Дехто змішує різнобарвні рідини, ще хтось дивиться в монітори комп’ютерів. Якби мені запропонували вгадати, я б сказала, що вони роблять сироватки для симуляцій, та навряд чи ерудити займаються тільки цим.

Більшість із них відриваються від роботи, коли ми йдемо центральним проходом. Дивляться на нас, а точніше, на мене. Хтось перешіптується, решта мовчать. Тут дуже тихо.

Проходжу в двері слідом за безстрашною і зупиняюся так різко, що Пітер наштовхується на мене.

Приміщення таке саме велике, як і попереднє, та в ньому майже порожньо. Тільки великий металевий стіл і якийсь апарат поряд з ним, схожий на кардіомонітор. Над ним висить камера. Я мимоволі здригаюся. Тепер я розумію, що це.

— Я дуже рада, що прийшла саме ти, — каже Джанін. Проходить повз мене і спирається на стіл, згинаючи пальці. — Це тішить мене через результати твого тесту на схильності.

Я звертаю увагу, як туго стягнуте її біляве волосся, що відбиває світло ламп.

— Ти — рідкість навіть для дивергентів, оскільки на тесті ти показала схильність до трьох фракцій: Альтруїзму, Безстрашності й Ерудиції.

— Звідки... — у мене зривається голос. Але я виштовхую питання з горла. — Звідки ви про це довідалися?

— На все свій час, — відповідає вона. — За результатами тестів, ти — найсильніша з дивергентів. Це не комплімент, а роз’яснення моїх цілей. Якщо я хочу розробити симуляції, яким скоряться і дивергенти, мені треба вивчати найсильнішого дивергента, щоб позбутися усіх недоліків технології. Розумієш?

Я не відповідаю, а дивлюся собі на кардіомонітор біля столу.

— Отже, ми з нашими вченими вивчатимемо тебе стільки, скільки зможемо, — вона ядуче посміхається. — А потім, по завершенні дослідження, тебе стратять.

Я знала це, та чому тоді в мене підгинаються коліна і підводить живіт?

— Страта відбудеться тут, — провадить Джанін. — На цьому столі. Я подумала, буде цікаво показати це місце тобі.

Вона хоче оцінити мою реакцію — я ледве дихаю. Я звикла до думки, що жорстокість вимагає злості, але помилялася. Джанін не має підстав злитися. Вона жорстока, бо їй начхати на все, поки їй цікаво. На моєму місці могла бути головоломка або зламаний механізм. Джанін розколе мені череп, якщо їй зручніше буде спостерігати за роботою мого мозку. Я помру, і в цьому буде мій порятунок.

— Ідучи сюди, я знала, чого чекати, — відповідаю я. — А це — звичайний стіл. Я б хотіла повернутися назад у камеру.

Я не відчуваю плину часу — принаймні так, як раніше. Тоді завжди під рукою був годинник. Коли Пітер відчиняє двері й заходить до камери, я не знаю, скільки минуло часу, тільки можу сказати, що дуже стомилася.

— Давай, занудо, — каже він.

— Я не альтруїстка, — відповідаю я, піднімаючи руки і торкаючись пальцями стелі. — А ти, оскільки став лакеєм ерудитів, тепер не можеш називати мене занудою. Бо слово це неточне.

— Пішла, я тобі сказав!

— І що, без усіляких уїдливих жартиків? — з удаваним подивом запитую я. — Ніяких «Ти дурепа, що прийшла сюди, не тільки дивергентка, а й дебілка» ?

— Та все й так зрозуміло, — парирує він. — Або ти сама йдеш, або я поволочу тебе коридором. Як хочеш.

Тепер мені вже спокійніше. Пітер завжди був грубий зі мною.

Підводжуся і виходжу з камери. Дорогою помічаю, що Пітерова рука, яку я прострелила, вже не перев’язана.

— Невже тобі загоїли рану?

— Атож, — відповідає він. — Доведеться тобі шукати інше слабке місце. Але в мене такого не знайдеш, — він міцно хапає мене за здорову руку і прискорює ходу. — Ми запізнюємося.

Попри те, що коридор довгий і порожній, від наших кроків майже немає луни. Ніби хтось заткнув мені вуха. Це я щойно от зауважила. Я намагаюся запам’ятовувати коридори, та незабаром знову збиваюся. Доходимо до кінця одного, звертаємо ліворуч, у темне приміщення, що нагадує акваріум. Одна зі стін зроблена з дзеркального скла. Дзеркальне з мого боку, прозоре з другого, напевно.

Біля другої стіни стоїть апарат, з якого виступає великий, на людський зріст, лоток. Пригадую, що бачила такий прилад в книжці з історії фракцій. МРТ. Робитиме знімки мого мозку.

В мені спалахує давно забуте відчуття, тож я не одразу пригадую, що це. Цікавість.

З динаміка лунає голос Джанін:

— Лягай, Беатрис.

Я дивлюся на лоток, на якому мене затягне всередину.

— Ні.

Вона зітхає.

— Не ляжеш сама, у нас є способи тебе змусити.

Позаду стоїть Пітер. Навіть з пораненою рукою він дужчий за мене. Я уявляю собі, як він хапає мене й укладає в лоток, притискаючи до металу і тугіше затягуючи паски.

— Давайте домовимося, — кажу я. — Якщо я погоджуся, ви дасте мені подивитися знімок.

— Хочеш ти цього чи ні, а ти погодишся.

— А от і ні, — відповідаю я, піднімаючи палець.

Дивлюсь у дзеркало. Неважко уявити, що я розмовляю з Джанін, говорячи з власним відображенням. У мене русяве волосся, як і в неї. Ми світлошкірі, з суворими обличчями. Раптом ця думка так схвильовує мене, що я на мить гублюся і стою мовчки, з піднятим пальцем.

Я світловолоса, холоднокровна. Мені цікаво побачити знімок свого мозку, бо я — як Джанін. І я можу дратуватися, заперечувати, бороти це... або використовувати.

— А от і ні, — повторюю я. — Скільки б ременів ви на мене не наділи, ви не зможете утримати мене в цілковитій нерухомості, а саме це потрібно для гарного знімка,— я прокашлююся. — Я хочу подивитися на нього. Ви однак мене вб’єте, тож хіба не байдуже, що я дізнаюся про свої нервові клітини до того, як ви мене прикінчите?

Тиша.

— Навіщо це тобі? — запитує нарешті Джанін.

— Хто-хто, а ви мене маєте розуміти. В мене однакова схильність до Ерудиції, Альтруїзму і Безстрашності.

— Гаразд, побачиш ти свій знімок.

Я підходжу до лотка і лягаю. Метал холодний як лід. За кілька секунд я опиняюся всередині апарата; витріщаюся на білину, що огортає мене. Коли я була маленька, то вважала, що саме такий вигляд мають небеса. Тепер розумію, що помилялася. Білосніжне світло може бути зловісним.

Чую туркотіння, заплющую очі та згадую одну з перешкод у панорамі страху. Кулаки гамселять у скло, з’являються чоловіки з незрячими очима, які намагаються викрасти мене... Починаю уявляти собі, що туркотіння — це серцебиття чи барабани. Плюскіт річки, що б’ється у Прірві в Безстрашності, тупіт ніг сходами по завершенні Церемонії вибору.

Не знаю, скільки минає часу, перш ніж туркотіння припиняється і я викочуюся назад. Сідаю і тру шию пальцями.

Відчиняються двері, Пітер з коридору махає мені рукою.

— Ходімо подивишся знімки.

Я зіскакую на підлогу і йду до нього. Коли ми обоє опиняємося в коридорі, він дивиться на мене й хитає головою.

— Що?

— Не знаю, як у тебе виходить завжди домагатися всього, чого ти хочеш.

— І то правда: домоглася камери в штаб-квартирі Ерудиції, де мене й стратять, бо так мені хотілося.

Говорю це хоробро, наче страта — то щось звичне для мене. Але при слові «стратять» я здригаюся. Стискую пальцями передпліччя, вдаючи спокій.

— А хіба ні? — питає він. — Ти ж із власної волі прийшла сюди. Я б не назвав це потужним інстинктом самозбереження.

Стоячи коло наступних дверей, він набирає серію цифр на клавіатурі, і двері відчиняються. Я заходжу в приміщення потойбіч дзеркала. Тут дуже ясно і багато моніторів, світло відбивається в окулярах ерудитів. Другі двері зачиняються з клацанням. Перед одним з увімкнених моніторів стоїть порожній стілець — хтось щойно вийшов.

Пітер стоїть упритул до мене — на той раз, як я надумаю на когось напасти, та я не кидатимуся ні на кого. Хіба мені вдасться далеко втекти? До кінця першого коридору чи другого? А потім розгублюся, бо не зможу самостійно вибратися, навіть коли не буде охоронців, які докладуть зусиль, щоб затримати мене.

— Виведіть сюди, — Джанін показує на великий монітор на лівій стіні. Один з учених-ерудитів торкає екран комп’ютера, і там з’являється зображення — знімок мого мозку.

На що дивитися? Я в курсі, який вигляд має мозок, і навіть знаю назви основних зон, та не розумію, чим мої півкулі відрізняються від інших. Джанін дивиться на мене, постукуючи пальцями по підборіддю. Здається, минає чимало часу.

— Поясніть міс Прайор функції передлобної кори головного мозку, — нарешті каже вона.

— Це ділянка мозку за лобовою кісткою, — пояснює одна з учених — дівчина трохи старша за мене, у великих круглих окулярах, від яких її очі здаються більшими, ніж є насправді. — Відповідає за координацію думок і дій для досягнення мети.

— Правильно. А тепер підкажіть мені, що ви виявили у передлобній корі головного мозку міс Прайор.

— Вона велика, — каже інший учений — чоловік з ріденьким волоссям.

— Детальніше, — звертається Джанін до нього, як до школяра.

То всі ми на уроці, усвідомлюю я, бо будь-яке приміщення, де більше одного ерудита, перетворюється на клас. Джанін тут — найавторитетніший учитель. Усі зазирають їй у рота і пориваються щось сказати, щоб справити враження.

— Ділянка набагато більша за середній розмір,— уточнює чоловік з ріденьким волоссям.

— Значно ліпше, — киває Джанін. — І справді ця передлобна кора головного мозку — одна з найбільших, які мені траплялися. А ось орбітальна кора значно менша. Що означає поєднання цих двох чинників?

— Орбітальна кора відповідає за винагороду. Люди, які повсякчас потребують винагороди, зазвичай мають велику орбітальну кору, — каже хтось. — Міс Прайор не властиво жадати винагороди.

— Не тільки, — усміхається Джанін. Від синього кольору моніторів її вилиці й чоло блищать сильніше, але відкидають тіні на очниці. — Це говорить не тільки про поведінку, а й про бажання. Її не мотивує винагорода, але міс Прайор чудово справляється з координацією думок і дій для досягнення своїх цілей. Це пояснює її тенденцію поводитися самовіддано, але відчайдушно, і, можливо, її здатність чинити опір симуляціям. Як це вплине на наші експерименти зі створення нової сироватки?

— Сироватка має пригнічувати активність передлобної кори головного мозку, але не повністю, — каже учений у круглих окулярах.

— Точно, — Джанін нарешті дивиться на мене й аж сяє від радості. — Так ми і вчинимо. Я виконала свою частину договору, міс Прайор?

У мене так пересохло в роті, що я навіть ковтнути не можу.

І що станеться, якщо вони придушать активність моєї передлобної кори? Знищать мою здатність приймати рішення? Що як сироватка спрацює і я стану рабом симуляцій, як інші? Що як я зовсім перестану сприймати реальність?

Не знаю, чи можна вважати всю мою особистість побічним продуктом моєї анатомії. Невже я всього лишень людина з великою передлобною корою головного мозку?

— Так, — відповідаю я, — цілком.

Мовчки прямую під конвоєм Пітера до камери. Завертаємо ліворуч. По той бік коридору стоїть гурт людей. Це — найдовший з коридорів, однак відстань наче скорочується, коли я бачу його.

Зрадники-безстрашні тримають його за руки, а до потилиці йому приставлений пістолет.

По обличчю Тобіаса скрапує кров і обагряє білу футболку; Тобіас — ще один дивергент — стоїть на краю пекла, в якому спалять мене.

Пітер хапає мене за плечі, утримуючи на місці.

— Тобіасе, — судомно видихаю я.

Зрадник-безстрашний з пістолетом у руці веде Тобіаса в моєму напрямку. Пітер також намагається мене штовхнути вперед, та мої ноги наче приросли до підлоги. Я прийшла сюди, щоб більше ніхто не помер, хотіла захистити якнайбільше людей. Особливо я думала про Тобіаса. Навіщо я тут, коли й він тут? У чому сенс?

— Що ти накоїв? — бурмочу я. Він за крок від мене, але не чує.

Коли він проходить повз, виставляє руку і стискає мою долоню, а потім відпускає. У нього червоні очі, він блідий.

— Що ти накоїв? — повторюю я, і тепер ці слова гарчанням вихоплюються з горла.

Я кидаюся до Тобіаса, намагаючись вирватися з Пітерових рук, які дратують мене.

— Що ти накоїв?! — кричу я втретє.

— Ти помреш, і я помру, — відповідає Тобіас, озираючись через плече. — Я просив тебе не робити цього. Ти прийняла рішення — маєш наслідки.

Він зникає за рогом. Востаннє я бачу його зі спини. Зрадник-безстрашний ззаду, блиск пістолета, приставленого до голови. Кров на мочці вуха — від рани, якої не було.

Тобіас зникає, і життя залишає мене. Я перестаю чинити опір і дозволяю Пітеру штовхати мене в бік камери. Зайшовши всередину, я сповзаю на підлогу й чекаю, коли клацнуть двері й Пітер піде. Та він стоїть.

— Навіщо він сюди прийшов? — цікавиться Пітер.

— Бо він ідіот.

— Згоден.

Я відхиляюся до стіни.

— Він що, вирішив урятувати тебе? — хмикає Пітер. — Здається, у зануд жертовність у крові.

— Я так не вважаю, — відповідаю я. — Якби Тобіас хотів урятувати мене, він би все продумав. Він привів би інших і не став би самостійно вдиратися до ерудитів.

На очі навертаються сльози, і я навіть не намагаюся змахнути їх. Просто дивлюся поперед себе і бачу, як усе довкола розпливається. Кілька днів тому я б нізащо не заплакала на очах у Пітера, та зараз мені начхати. Він — найдрібніший з моїх ворогів.

— Він прийшов, щоб померти разом зі мною, — кажу я. Затуляю рота рукою, щоб не розридатися. Якщо дихатиму, то зможу заспокоїтися. Я не хочу, щоб Тобіас загинув на моїх очах: я хотіла врятувати його. «Дурень», — думаю я, та моє серце так не вважає.

— Сміх та й годі. Ніякої логіки. Йому вісімнадцять. Коли ти помреш, він знайде собі іншу. Він дурень, якщо цього не розуміє.

Сльози течуть по моїх щоках — спочатку гарячі, потім холодні. Я заплющую очі.

— Якщо ти так вважаєш... — я ковтаю, щоб не заридати, — тоді ти сам — дурень.

— Атож.

Рипнувши черевиками, Пітер розвертається, щоб іти.

— Стривай! — гукаю я, дивлячись на його розпливчастий силует і не бачачи його обличчя. — Що з ним зроблять? Те ж саме, що зі мною?

— Гадки не маю.

— Можеш довідатися? — запитую я, витираючи щоки долонями. — Принаймні з’ясувати, чи все з ним гаразд?

— Для чого? — запитує він. — Навіщо мені взагалі щось робити для тебе?

За мить я чую, як клацають двері.