Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 21

Стою біля раковини в жіночому туалеті на поверсі, де отаборилися безстрашні. Тримаю в руці пістолет, що його мені кілька хвилин тому дала Лінн. Вона дуже здивувалася, що я відразу не обхопила руків’я, не сховала пістолет у кобуру чи за пояс, а так і тримала його на долоні, а потім пішла з ним у туалет. І запанікувала.

«Не будь дурепою». Запланованого мені не здійснити без зброї. То було б чисте божевілля. А отже, я мушу вирішити проблему за найближчі п’ять хвилин.

Згинаю навколо руків’я по черзі мізинець, безіменний палець — і так решту пальців. Знайоме відчуття ваги. Вказівний палець лягає на спусковий гачок — я видихаю.

Починаю піднімати пістолет, підхоплюю його ще й лівою рукою, щоб не впустити. Обіруч міцно тримаю пістолет перед собою, як учив мене Чотири, коли я не знала його справжнього імені. Такий самий я використовувала для захисту батька й брата від безстрашних, які перебували під дією симуляції. З такого самого вистрілила в Ерика, не давши йому пустити кулю в голову Тобіасу. Не в пістолеті зло. Це простий інструмент.

Уловивши рух у дзеркалі, я, не втримавшись, дивлюся на своє відображення. «Ось так я дивилася на нього, — думаю я. — Такий вигляд я мала, коли його застрелила».

Стогну, як поранений звір. Впустивши зброю на підлогу, обхоплюю руками живіт. Хочеться поплакати, я знаю, що від цього стане легше, та не виходить. Просто сідаю навпочіпки в туалеті та втуплююся в білі кахлі. Я не можу, не можу взяти з собою пістолет!

Я навіть не зобов’язана туди йти, та однак збираюся піти.

— Трис?

Хтось стукає у двері. Я підводжуся, опускаю руки. Двері відчиняються. На порозі Тобіас.

— Зік і Юрая сказали, що йдуть підслуховувати переговори Джека.

— Угу.

— А ти?

— Чому я повинна тобі розповідати? Ти ж не ділишся зі мною своїми планами.

— Ти про що? — супить він чоло.

— Маю на увазі, як ти — без очевидної причини — побив Маркуса на очах усіх безстрашних, — кажу я і ступаю крок до нього. — Але ж причина є, чи не так? Тоді ти не втратив контролю над собою. І Маркус тебе не провокував. Це означає, що причина є!

— Я мав довести безстрашним, що я не боягуз, — відповідає він. — Більше нічого.

— Та навіщо тобі треба... — починаю я.

Навіщо Тобіасові взагалі щось доводити безстрашним? Тільки для того, щоб вони його поважали. Якщо він хоче стати їхнім лідером. Згадую голос Евелін у притулку позафракційних: «Я вважаю, ти таки став серед безстрашних великим цабе».

Якщо Тобіас хоче, щоб безстрашні об’єдналися з позафракційними, тоді для нього залишається тільки один спосіб зробити це — очолити їх.

Та зостається загадка лише в тому, чому він не хоче ділитися планами зі мною. Я не встигаю закінчити питання.

— То ти йдеш чи ні? — запитує він.

— Хіба не байдуже?

— Ти знову без причини ризикуєш, — каже він. — Як тоді, коли кинулася в бійку проти ерудитів з... кишеньковим ножиком.

— Причина є, і вагома. Коли ми не підслухаємо переговорів, то не зрозуміємо всієї суті справи. Нам треба знати, що відбувається.

Він схрещує руки на грудях. Тобіас не «качок», якими часто бувають хлопці-безстрашні. Та й декому з дівчат можуть не сподобатися відстовбурчені вуха і трохи гачкуватий ніс... але не мені.

Я намагаюся витіснити ці думки, адже Тобіас прийшов нагримати на мене. А ще він приховує від мене свої плани. Хай там як, а я не повинна думати про те, наскільки він мені подобається. Інакше це завадить мені вирішувати нагальні завдання. Наразі ж найголовніше — почути, що Джек Канг скаже ерудитам.

— Ти більше не стрижешся, як в Альтруїзмі, — спокійно починаю я. — Хочеш скидатися на типового безстрашного?

— Не з’їжджай з теми. Вже готові йти четверо, тобі нема чого туди йти.

— Чого це ти так наполягаєш, аби я нікуди не ходила? — майже зриваюсь я на крик. — Я не така людина, щоб сидіти на місці, коли інші ризикують!

— Наразі ти скидаєшся на людину, якій до спини власне життя... яка навіть неспроможна взяти в руки пістолет і вистрілити... — він нахиляється до мене. — Тобі й справді ще треба спокійно посидіти, і нехай на небезпеку наражаються інші.

Його тихий голос б’ється в мені, як другий пульс, знов і знов у вухах лунають його слова: «якій до спини власне життя».

— І що ти зробиш? — цікавлюсь я. — Замкнеш мене в туалеті? Бо тільки в такий спосіб можна мене спинити.

Тобіас затуляє обличчя рукою і проводить долонею вниз — ніколи ще не бачила я його таким.

— Я не хочу тебе зупиняти, я хочу, щоб ти сама подумала. Та коли ти збираєшся таки повестися нерозважливо, то не можеш завадити мені бути поруч з тобою.

Ще темно, але вже Сіріє світанок. Ми підходимо до мосту — двох’ярусного, з кам’яними стовпами. Спускаємося сходами і тихо просуваємося вздовж річки. Коли світить сонце, тут блищать великі калюжі стоячої води. Скоро схід — уже час зайняти позицію.

Юрая і Зік сидять у засідці обабіч мосту: таким чином вони матимуть добрий огляд і можливість прикрити нас. Вони стріляють краще за Лінн і Шону. Шона теж з нами, її попросила про це Лінн — попри скандал у Місці зборів.

Лінн іде перша, притискаючись спиною до камінної опори мосту. Слідом — я, за мною — Шона з Тобіасом. Міст опирається на чотири металеві конструкції, закріплені в кам’яній стіні, а також на велику кількість балок, що утворюють справжній лабіринт. Лінн підлазить під одну з них і по тонких опорах швидко видирається нагору, до середини мосту.

Я пропускаю Шону вперед, бо не витримую такої швидкості. Балансуючи на підйомі, я тремчу від напруги. Відчуваю, як холодна Тобіасова рука піддержує мене за талію.

Присідаю навпочіпки, щоб пролізти між дном мосту й опорами. Забираюся не надто далеко, але доводиться зупинитися, залишивши одну ногу на балці та тримаючись лівою рукою за іншу. Тут мені доведеться стояти довго.

Тобіас прослизає слідом і підставляє одну ногу під мене. Проповзає піді мною на сусідню балку. Видихнувши, я посміхаюся йому на знак подяки. Це ми вперше подивилися одне на одного відтоді, як пішли з «Бузувірського базару».

Тобіас теж усміхається, але усміх цей невеселий.

Ми стоїмо мовчки. Я дихаю ротом, силкуючись погамувати тремтіння в ногах і руках. Шона з Лінн примудряються якось спілкуватися без слів. Щось одна одній передають мімікою, та я нічого не розумію. А от вони, зрозумівши одна одну, кивають і посміхаються. Я ніколи не замислювалася, як воно — мати рідну сестру. Цікаво, коли б Калеб був дівчинкою, то чи розуміли ми б одне одного ось так, чи були б такими близькими?

У ранковому місті панує така тиша, аж відлунюють кроки людей, які наближаються до мосту. Звук лунає ззаду, а це означає, що то йде Джек у супроводі безстрашних; ерудитів поки що немає. Безстрашні знають, де ми, а Джек Канг — ні. Якщо він погляне вниз і пильніше придивиться, то, можливо, помітить нас крізь металеві балки. Я намагаюся дихати якнайтихіше.

Тобіас дивиться на годинник і на пальцях показує: сьома година.

Зводжу погляд угору, крізь металеве павутиння. Над головою чутно кроки. А потім — голоси.

— Добридень, Джеку, — каже хтось незнайомий.

Скоріше за все, це Макс — той, хто призначив Ерика лідером Безстрашності й за наказом Джанін зробив процедуру посвячення в Безстрашності такою брутальною і жорстокою. Я ніколи з ним не спілкувалася, та здригаюся від самого його голосу.

— Максе, а де Джанін? Я гадав, вона сама прийде, принаймні з увічливості.

— Ми з Джанін ділимо обов’язки згідно з нашими здібностями, — відповідає той. — Це означає, що рішення, які стосуються військових дій, приймаю я. А те, що відбувається сьогодні, стосується саме військових дій.

Я здригаюся. Я нечасто чула, як розмовляє Макс, та в ритмі його мови і підборі слів щось... не так.

— Чудово, — погоджується Джек. — Я прийшов, аби...

— Мушу одразу ж попередити, ніяких переговорів не буде, — перебиває Макс. — Щоб вести переговори, треба бути на рівних, а ви з нами не на рівних, Джеку.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що ваша фракція — порожнє місце. Правдолюби не забезпечують нас ні захистом, ні харчами, ні технологіями. Це означає, що ви нам не потрібні. А ще ви не так уже й багато зробили, щоб заслужити на повагу безстрашних, яких ви прихистили, — провадить Макс. — Ви — геть беззахисні. Тому рекомендую виконати мої вказівки.

— Ах ти ж вилупок, — крізь зуби цідить Джек. — Як ти смієш...

— Не гарячкуй, — спокійно відповідає Макс.

Я прикушую губу. Треба вірити інстинктам, а вони підказують, що тут щось не так, бо жоден справжній безстрашний не скаже «не гарячкуй». І не стане так холоднокровно реагувати на образу. Він поводиться, як інша людина. Як Джанін.

У мене ворушиться волосся не потилиці. Атож, усе цілком логічно. Джанін нікому не довірить говорити від свого імені, а надто — запальному безстрашному. Тому цю проблему можна вирішити з допомогою навушника з безпровідною гарнітурою. А сигнал від гарнітури поширюється метрів на чотириста, не більше.

Ловлю Тобіасів погляд і повільно підводжу руку до вуха, а потім показую вгору — туди, де стоїть Макс, як я гадаю.

Тобіас на мить хмуриться, а потім киває, але я не впевнена, чи зрозумів він мене.

— У мене три вимоги, — каже Макс. — По-перше, ви повертаєте нам лідера Безстрашності, якого ви взяли в полон, цілим і неушкодженим. По-друге, дозволяєте нашим солдатам обшукати вашу будівлю, щоб ми могли забрати дивергентів. По-третє, повідомляєте нам імена всіх, хто не отримав ін’єкції симуляційної сироватки.

— Для чого? — з гіркотою запитує Джек. — Для чого вам їхні імена? Що ви маєте намір з ними робити?

— Метою наших досліджень є виявлення й ізоляція дивергентів. А щодо імен, то це вас не стосується.

— Що?!

Я чую кроки і придивляюся крізь плетиво металу. Джек схопив Макса за барки.

— Відпусти мене, бо мої охоронці стрілятимуть, — нагадує Макс.

Якщо це Джанін говорить Максу через навушник усе, що він мусить сказати, то вона бачить, як його схопили. Я нахиляюся вперед, роздивляючись будинок по той бік мосту. Ліворуч од мене річище робить вигин. Біля берега стоїть невисока будівля зі скла і металу — Джанін там.

Деруся назад на головний каркас і підповзаю до сходів, що вели на Вокер-драйв. Тобіас одразу ж пробирається слідом, Шона плескає Лінн по плечу, та Лінн зайнята чимось іншим.

Мене занадто поглинають думки про Джанін, тож я не помічаю, як Лінн виймає пістолет і видирається вгору, на край мосту. Шона ж, роззявивши рота, навіть не ворушиться, лише незмигно дивиться на Лінн. Лінн перескакує вперед, хапається за край мосту і рвучко підкидає вгору руку з пістолетом. Вказівний палець уже на спусковому гачку — вона стріляє.

Макс охає, хапаючись за груди, і падає навзнак. Коли він відводить долоню, на ній кров.

Я вже й не намагаюсь нікуди видиратися, просто зістрибую в болото, а за мною — Тобіас, Лінн і Ліона. Ноги грузнуть у мулі, й коли я витягую їх, лунає чвакання. Черевики злітають з ніг, та я й далі біжу, поки не вибираюся на бетон. Гримлять постріли, кулі прошивають болото позаду нас. Я тиснуся до стіни під мостом, щоб у мене було важче цілитися.

Тобіас горнеться до мене, підборіддя кладе мені на голову, а грудьми притискається до моїх плечей. Затуляє мене.

Я можу втекти до правдолюбів — там поки що безпечно. А можу спробувати знайти Джанін, бо зараз вона дуже вразлива.

Навіть і мови немає про вибір.

— Ходімо! — гукаю я і біжу сходами нагору. Всі кидаються за мною. Під мостом наші безстрашні ведуть перестрілку зі зрадниками. Джек у безпеці: один з безстрашних завдав собі його на плечі й побіг геть. Я мчу ще швидше. Перетинаю міст не озираючись, чую позаду, як біжить Тобіас. Він єдиний здатен не відстати від мене.

Ось і скляна будівля. Я знову чую тупіт і постріли, тож петляю так, щоб зрадникам було складніше в мене поцілити.

От я вже всього за декілька кроків од скляного будинку. Зціпивши зуби, стрімголов лечу вперед. Навіть не відчуваю під собою ніг. Але, перш ніж забігти в двері, краєм ока помічаю рух у провулку. Різко завертаю туди.

Провулком біжать троє. Хтось білявий. Хтось рослявий. І Пітер.

Перечепившись, я мало не падаю.

— Пітере! — горлаю я. Він зводить пістолет. Позаду мене з пістолетом уже стоїть Тобіас. Ми всього за декілька кроків одне від одного. А позаду Пітера білява жінка (мабуть, Джанін) і рослявий бсзстрашний-зрадник уже завертають за ріг. Я не маю зброї, не маю плану, та хочу бігти за ними і вже готова це зробити, як Тобіас кладе руку мені на плече, притримуючи.

— Ти зрадник! — кричу я на Пітера. — Я знала! Знала.

Повітря розтинає зойк, відчайдушний жіночий зойк.

— Здається, друзі потребують твоєї допомоги, — посміхається Пітер — чи, радше, вишкіряється. Він і далі тримає пістолет перед собою. — У тебе є вибір. Можеш відпустити нас і допомогти їм або загинути, спробувавши наздогнати нас.

Я стримую крик. Ми обоє знаємо, як я вчиню.

— Щоб ти здох.

Задкую до Тобіаса, він теж відступає в кінець провулка. Нарешті ми кидаємося бігти й завертаємо за ріг.