Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 30

Десь і колись я читала, що плач не має наукового пояснення. Сльози призначені лише для змащення очей. Сльозові залози не мають очевидної причини до гіперфункції під час емоційного сплеску.

Мені здається, що ми плачемо, щоб вивільнити свою тваринну природу, але при цьому залишитися людьми. Бо всередині мене звір, який гарчить і вишкіряється, рветься на свободу — до Тобіаса, до життя. Хай як би я старалася, та не зможу вбити цього звіра.

І я схлипую, сховавши обличчя в долонях.

Ліворуч, праворуч, праворуч. Ліворуч, праворуч, ліворуч. Праворуч, праворуч. Повороти від точки відліку — дверей камери — до місця призначення.

Тепер я в іншому приміщенні. Бачу похиле крісло, як у стоматолога. В іншому кутку стіл і екран. За комп’ютером сидить Джанін.

— Де він? — запитую я.

Я чекала годинами, щоб поставити це питання. Задрімала, і мені наснилося, що я женуся за Тобіасом коридорами у штаб-квартирі Безстрашності. Я бігла швидко, та він однак був далеко попереду. Я бачила, як він зникає за рогом, бачила то рукав сорочки, то каблук черевика.

Джанін нерозуміюче дивиться на мене. Та насправді вона все чудово зрозуміла. Просто грається зі мною.

— Тобіас, — кажу я. Мої руки тремтять, та не від страху, а від гніву. — Де він? Що ви з ним робите?

— Я не маю причин розкривати цю інформацію,— відповідає Джанін. — Тепер у тебе немає важелів тиску на мене — я їх просто не бачу, якщо ти, звісно, не збираєшся змінити умови нашої угоди.

Мені хочеться крикнути їй в обличчя: «Певна річ, я ліпше щось дізнаюся про Тобіаса, ніж щось нове про свою дивергенцію!» Але я мовчу. Я не можу приймати квапливих рішень. Джанін зробить з Тобіасом те, що задумала, незалежно від мене. Зараз треба зрозуміти, що буде зі мною.

Я вдихаю і видихаю через ніс. Струшую руками і сідаю в крісло.

— Цікаво, — повільно розтягує вона.

— Хіба ви не керуєте фракцією і не ведете війну? — запитую я. — Що ви тут робите, проводячи досліди над шістнадцятирічною дівчинкою?

— Ти характеризуєш себе залежно від потреби, — вона відкидається в кріслі. — То наполягаєш, що ти не дівчинка, то, навпаки, переконуєш у цьому. Мені цікаво, як ти насправді себе сприймаєш. Ти дівчинка чи доросла? Чи ще інакша?

— Я не маю причин розкривати цю інформацію,— копіюю я її байдужий тон.

Чую тихий звук. Це Пітер: він затуляє рота, щоб не сміятися. Джанін гнівно дивиться на нього, і сміх враз стає нападом кашлю.

— Кривляння — дитяча риса, Беатрис, — каже вона. — Воно тобі не личить.

— Кривляння — дитяча риса, Беатрис, — стараюся передражнити її голос. — Воно тобі не личить.

— Сироватку, — наказує Джанін Пітеру. Той підходить ближче і порпається в чорній коробочці, що лежить на столі. Дістає шприц з уже насадженою голкою.

Йде до мене, і я простягаю руку.

— Я сама.

Він дивиться на Джанін.

— Гаразд, — дозволяє вона.

Пітер віддає мені шприц, я встромляю голку збоку шиї і вчавлюю поршень. Джанін одним пальцем натискає кнопку на клавіатурі, і навколо мене все темніє.

Мама стоїть у проході, витягнувши руку вгору і тримаючись за поручень. Вона дивиться не на людей, які сидять навколо мене, а на місто, яким ми їдемо в автобусі. Коли мама супиться, у неї з’являються зморшки на чолі й у куточках рота.

— Що таке? — запитую я.

— Ще стільки треба зробити, — відповідає вона і рукою ледь помітно показує у вікно автобуса. — А нас так мало.

Я розумію, про що вона говорить: куди не кинь оком — всюди за вікном руїни. Будинок на тому боці вулиці вщент зруйнований, у провулках лежить шар скла. Цікаво, чиїх то рук справа?

— Куди ми їдемо? — цікавлюсь я.

Мама всміхається до мене, і біля очей у неї збираються зморшки.

— До штаб-квартири Ерудиції.

Я суплю брови. Ми завжди уникали контактів з ерудитами, а тато навіть казав, що не хоче дихати з ними одним повітрям.

— Для чого? — запитую я.

— Вони нам допоможуть.

Чому я відчуваю такий біль, коли йдеться про батька? Малюю в уяві його обличчя. Від розчарування світом, у якому він жив, батько завчасно постарів. Згадую його коротко стрижене волосся, як заведено в Альтруїзмі, й мене знов пронизує різкий біль у животі. Відчуття подібне до голодного болю: то біль од порожнечі.

— Щось із татом сталося? — тривожусь я.

Мама хитає головою.

— Чому ти питаєш?

— Не знаю.

Коли я дивлюся на маму, то не відчуваю такого болю, однак я знаю, що мушу запам’ятати кожну мить, проведену з нею. А що як мама не справжня?

Автобус зупиняється. Двері з рипінням відчиняються, і мама йде до виходу, а я за нею. Вона вища за мене, тому я дивлюся на її спину, між лопатками. Я знаю, що вона лише здається такою тендітною.

Я ступаю на тротуар — й одразу відчуваю хрускіт скла під ногами.

— Що сталося?

— Війна, — відповідає мама. — Її ми всіляко намагалися уникнути.

— А ерудити нам допоможуть... чим?

— Мені здається, що тобі не пішли на користь висловлювання батька про ерудитів, — м’яко каже вона. — Певно, що ерудити припускалися помилок, та вони — звичайні люди, хороші й погані. Що б ми робили без лікарів, науковців і вчителів? — вона поправляє мені волосся. — Затям це як слід, Беатрис.

— Затямлю, — обіцяю я.

Ми йдемо далі, та сказані мамою слова чомусь бентежать мене. Але які слова — про тата? Ні, тато завжди критикував ерудитів. Чи про самих ерудитів? Я ковзаю на великому осколку. Ясно, що вона має рацію, адже всі мої вчителі були ерудитами, і лікар, який вправив їй перелом, коли вона якось зламала руку, теж був ерудитом.

Остання фраза. «Затям це як слід». Так ніби вона більше не матиме можливості поговорити зі мною.

Щось змінюється в моїй свідомості, наче спливає назовні щось глибоко сховане.

— Мамо?

Вона обертається до мене. Пасмо світлого волосся висмикується й спадає на вилицю.

— Я люблю тебе.

Я показую рукою на вікно ліворуч — і воно розлітається на друзки. Нас обсипає дрібним склом.

Мені не хочеться прокидатися посеред штаб-квартири Ерудиції, тому я не поспішаю розплющувати очі навіть по завершенні симуляції. Намагаюся якнайдовше зберегти в пам’яті образ матері, пасмо волосся, яке спадає на вилицю, та натомість бачу червоне світло. Це світло проходить крізь повіки, тож я розплющую очі.

— Слабо працюєте, — кажу я до Джанін.

— Це тільки початок, — відповідає вона.