Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 23

Не встигли ми обрати нових лідерів, як раптом звучить сигнал: один довгий дзвінок, два коротких. Обертаюся на звук до стіни й бачу динамік, який звисає зі стелі. На протилежній стіні виявляю ще один.

Звідусіль лунає голос Джека Канга.

— Увага всім, хто наразі мешкає в таборі Правдолюбства. Дві години тому я зустрічався з представником Джанін Метьюз, який нагадав мені, що наша фракція нині дуже вразлива й цілком залежна від Ерудиції. А ще він заявив, що як я хочу зберегти самостійність нашої фракції, то повинен виконати певні вимоги.

Я ошелешено вирячуюсь на динамік. Не дивно, що лідер Правдолюбства говорить прямо, однак я не думала, що він виступить з публічною заявою.

— Щоб виконати ці вимоги, всі мусять з’явитися на Місце зборів та повідомити про наявність або відсутність імплантату, — додає він. — Також Ерудити наказали всім дивергентам з’явитися у них. З якою метою — не знаю.

Голос у нього млявий. Мені здається, він зламався, бо виявився заслабким для того, щоб чинити опір.

Однак безстрашні вміють те, що не до снаги правдолюбам, — чинити опір навіть тоді, коли, здається, немає ніякого сенсу.

Часом мені здається, що кожна фракція дає мені добрий урок життя, щоб згодом я змогла знайти себе на цьому світі. Завжди є чому повчитися, щось дізнатися нове.

Оголошення Джека Канга закінчується таким самим потрійним сигналом. Безстрашні бігають по залі, складаючи речі. Двоє юнаків зривають із ручок дверей простирадло, щось вигукуючи про Ерика. Хтось штовхає мене ліктем. А я стою і дивлюся, як наростає хаос.

З іншого боку, правдолюби, на відміну від безстрашних, знають, як не втрачати голови.

Безстрашні стоять півколом біля крісла для допитів, на якому тепер сидить Ерик. Він має вигляд радше мерця, ніж живого. Скулений, по блідому чолу стікає піт. Ерик дивиться на Тобіаса, не підводячи голови, що аж повіки злетіли під самі брови. Я силкуюся не відривати погляду від Ерика, але його посмішка, коли пірсинг розходиться в різні боки, просто жахлива.

— Хочеш, щоб я перерахувала всі твої злочини? — запитує Торі. — Чи сам розкажеш?

Краплі дощу залітають у вікно, й вода стікає по стіні. Ми стоїмо в залі допитів, на верхньому поверсі «Бузувірського базару». Почалася гроза. Від кожного удару грому і спалаху блискавки в мене мурашки бігають потилицею, наче електричний струм прошиває шкіру.

Мені подобається запах мокрого асфальту. Тут він ледве вловимий, та скоро безстрашні залишать будівлю, і мокрий асфальт буде єдиним запахом, що його я вдихатиму.

У нас — дорожні торби. Я собі з простирадла і мотузки зробила наплічник. У ньому одяг і запасні черевики. На мені куртка, яку я позичила у безстрашної-зрадниці. Нехай Ерик побачить це вбрання, як вирішить звести на мене погляд.

Ерик кілька секунд оглядає натовп, а потім помічає мене. Він переплітає пальці й обережно складає руки на животі.

— Он нехай вона їх перерахує, — каже він. — Вона мене ножем штрикнула, мабуть, вона все знає.

Не розумію, яку гру він затіяв, для чого намагається залякувати мене тут, а надто зараз, перед стратою. Він намагається вдавати самовдоволення, та я бачу, як тремтять його пальці. Навіть Ерик боїться смерті.

— Облиш її, — суворо наказує Тобіас.

— Чому? Бо ти з нею спав? — з ядучою посмішкою запитує Ерик. — Перепрошую, я забув: зануди таким не займаються. Вони одне одному шнурки зав’язують і волосся стрижуть.

Тобіасів вираз обличчя не змінюється. Я зрозуміла, що Ерику байдуже до мене: він прагне якнайдошкульніше вразити Тобіаса. А щоб завдати болю Тобіасу, треба вдарити по мені.

Саме цього я хотіла уникнути за будь-яку ціну, щоб мої успіхи і невдачі не стали успіхами і невдачами Тобіаса. Саме тому я не можу дозволити йому захищати мене зараз.

— Нехай вона їх перерахує, — повторює Ерик.

— Ти змовився з ерудитами, — намагаючись говорити спокійно, починаю я. — Ти несеш відповідальність за смерть сотень альтруїстів.

Я не можу далі говорити спокійно і починаю плюватися словами, як отрутою.

— Ти зрадив Безстрашність. Ти застрелив дитину. Ти — жалюгідна іграшка в руках Джанін Метьюз.

З його обличчя зникає посмішка.

— Чи заслуговую я на смерть? — запитує він.

Тобіас розтуляє рота, щоб перебити мене, та я встигаю крикнути:

— Так.

— Відверто, — каже Ерик. Його темні очі порожні, як яма чи беззоряна ніч. — Та чи маєш право вирішувати це ти, Беатрис Прайор? Як ти вирішила долю іншого хлопця. Як його звали? Вілл?

Я не відповідаю. Натомість чую голос батька: «Чому ти вважаєш, що маєш право стріляти в людей?» Він запитав це, коли ми з боєм пробивалися в диспетчерську Безстрашності. Він сказав мені, завжди є інший вихід, і я повинна затямити це. Я відчуваю, що у мене в горлі наче грудка воску застрягає, і я не можу ковтнути, навіть дихати неспроможна.

— Ти вчинив злочини, кожен з яких, за законами Безстрашності, заслуговує на смерть, — каже Тобіас. — За нашими законами ми маємо право тебе стратити.

Він присідає і бере з підлоги три револьвери, які лежать біля Ерикових ніг. Один по одному виймає патрони. Вони падають на підлогу з дзенькотом, котяться і зупиняються біля Тобіасових ніг. Він бере середній револьвер і вставляє в нього один патрон.

Потім розкручує по підлозі три револьвери, поки я вже перестаю розуміти, який лежав посередині. Не знаю, в якому з них патрон. Тобіас один револьвер дає Торі, а другий — Гарисону.

Я намагаюся думати про симуляцію, про те, що сталося з альтруїстами. Бачу невинних людей у сірому одязі, які лежать на вулицях. Альтруїстів залишилося так мало, що нема кому навіть подбати про тіла. Напевно, дехто там так і лежить досі. Цього б не сталося, коли б не Ерик.

Я думаю про хлопчика-правдолюба, якого він безжально застрелив. Як хлопчик мішком упав на підлогу біля мене.

Нехай ми не маємо права вирішувати, жити Ерику чи померти, але він сам це вирішив своїми вчинками.

Та однак мені важко дихати.

Я дивлюся на нього без злості чи ненависті. Не відчуваю я і страху. На Ериковому обличчі блищить пірсинг, пасмо брудного волосся спадає на очі.

— Почекайте. Я маю останнє прохання.

— Ми не приймаємо прохань від злочинців, — каже Торі. Вона вже декілька хвилин стоїть на одній нозі. В неї втомлений голос. Вона хоче покінчити з цим і сісти. Для неї ця страта — всього лише незручність.

— Я — лідер Безстрашності, — провадить Ерик. — Усе, чого я хочу, — це щоб кулю випустив Чотири.

— Навіщо? — запитує Тобіас.

— Щоб ти жив з почуттям провини, — відповідає Ерик. — Знаючи, що відняв у мене владу і вбив мене.

Здається, я починаю розуміти: він любить ламати людей, і завжди був таким. І тоді, коли поставив відеокамеру в тому приміщенні, де я мало не потонула в акваріумі з водою. Йому подобалося продумувати все заздалегідь. І він вважає, що як змусить Тобіаса піти на це, то перед смертю побачить, як той зламається.

От хворий!

— Навіть не сподівайся на мої докори сумління, — відповідає Тобіас.

— Тоді це взагалі не проблема, — посміхається Ерик.

Тобіас бере ще один патрон.

— Скажи, — тихо каже Ерик, — мені завжди цікаво було. Це твій татко щоразу з’являвся в твоїй панорамі страху?

Тобіас мовчки вставляє патрон у револьвер.

— Не подобається питання? — зронює Ерик. — Боїшся, безстрашні по-іншому дивитимуться на тебе? Зрозуміють, що хоч у тебе й усього чотири страхи, ти однак лишаєшся боягузом? — він випростується і кладе руки на підлокітники.

Тобіас наставляє зброю, тримаючи її в лівій руці.

— Ерику, не втрачай мужності, — каже він.

І натискає на гачок.

Я заплющую очі.