Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 45

Я не бачу, як він помирає вдруге.

Стуляю повіки, натискаючи на гачок, а коли за декілька секунд розплющую очі — на підлозі, поміж чорних цяток, що затуманюють мені зір, бачу іншу Трис; це — я.

Жбурляю пістолет і біжу до дверей, ледь не спотикаючись об тіло. Падаю на двері, кручу ручку, провалююсь у наступну кімнату. Руки німіють, я стискаю їх у кулаки та струшую, щоб нарешті повернулося відчуття.

Наступна кімната вдвічі більша, вона також залита блакитним світлом, але не таким сліпучим. Посередині стоїть великий стіл, на стінах висять світлини, графіки і переліки.

Я глибоко дихаю, і нарешті мій зір прояснюється. Пульс починає заспокоюватися. Серед знімків я помічаю фото мене самої, Тобіаса, Маркуса і Юраї. Довгий перелік якихось хімічних формул. Усі закреслені червоним маркером. Мабуть, Джанін розробляла сироватки.

Чую голоси і лаю себе. «Чим ти займаєшся?

Поквапся!»

— Ім’я мого брата, — долинає до мене. — Хочу почути, як ти його назвеш.

Це голос Торі.

Як вона пройшла симуляцію? Вона теж дивергент?

— Я його не вбивала, — це каже Джанін.

— Гадаєш, це звільнить тебе од відповідальності? Чи ти вважаєш, що не заслужила на смерть? — Торі не кричить, а скиглить, з її уст виливається все її горе. Мабуть, я доволі швидко прямую до дверей, бо стегном б’юсь об ріг столу й здригаюся від болю.

— Причини моїх дій поза межами твого розуміння,— заявляє Джанін. — Я хотіла пожертвувати малим в ім’я загального блага, ти цього ніколи не розуміла, навіть коли ми вчилися в одному класі!

Накульгуючи на ногу, я дістаюся дверей з матового скла. Вони від’їжджають убік, і я бачу Джанін, яку притисла до стіни Торі з пістолетом в руці.

Між ними скляний стіл, на якому стоїть срібний ящик — комп’ютер — і клавіатура. Протилежна стіна — суціль величезний монітор.

Джанін дивиться на мене, однак Торі й на дюйм не ворушиться. Здається, вона навіть не чує моїх кроків. У неї червоне, залите сльозами обличчя, рука тремтить.

Я зовсім не впевнена, що знайду файл, та поки Джанін жива, я можу змусити її. А от якщо вона помре...

— Ні! — кричу я. — Торі, ні!

Та її палець уже на спусковому гачку. Я роблю відчайдушний ривок і штовхаю її в бік. Лунає постріл, і я чую зойк.

Вдаряюся головою об кахлі, але, попри зірочки перед очима, знову кидаюся на Торі. Штовхаю пістолет, і він ковзає геть від нас.

«І чого та, дурепа, не схопила його?»

Торі кулаком вдаряє мене в шию. Я кавкаю, і вона скидає мене і повзе до пістолета.

Джанін сидить на підлозі біля стіни. Кров тече по її нозі. «Нога!» Я щосили б’ю Торі по її рані на стегні, й вона скрикує від болю, а я різко підхоплююся.

Підбігаю до пістолета, але й Торі не бариться. Вона хапає мене за ноги і смикає. Я гупаюся навколішки, та однак я вище за неї, тож згори б’ю її по ребрах.

Вона стогне, але не зупиняється. Я знову намагаюся повзти, але вона впивається зубами мені в руку. Який біль!

Його не порівняти з болем від кулі чи від удару. Я верещу на всю горлянку, з очей бризкають сльози.

Я б не була на таке здатна, якби не необхідність відбити Джанін у Торі й отримати те, що мені треба.

Я висмикую руку в неї з рота, аж темніє в очах від болю. Викидаю долоню вперед, хапаю руків’я пістолета. Розвертаюся і наводжу його на Торі.

Моя рука залита кров’ю, як і підборіддя Торі. Намагаюся ні на що не звертати уваги і далі цілюся в Торі.

— Не думала, що ти зрадниця, Трис, — каже вона. Її голос більше схожий на звірине ричання, а не людську мову.

— Помиляєтеся, — відповідаю я, зморгуючи сльози, щоб краще її бачити. — Мені важко вам просто зараз усе пояснити, але... я прошу лише одного: повірте мені. Є дещо важливе, і тільки вона знає, де воно...

— Так! — шипить Джанін. — Воно на цьому комп’ютері, Беатрис, і тільки я можу його знайти. Якщо ти не допоможеш мені вижити, воно помре разом зі мною.

— Вона брехуха, — обурюється Торі. — Якщо ти їй віриш, то ти дурепа і зрадниця водночас, Трис!

— Торі, я справді їй вірю. Все логічно: найважливіша інформація захована саме тут! — глибоко вдихнувши, я починаю говорити тихіше. — Будь ласка, вислухайте мене. Я ненавиджу її не менше за вас і не маю жодних причин її захищати. Правду кажу — це дійсно дуже важливо.

Торі мовчить. На мить мені здається — я її переконала.

— Немає нічого важливішого за її смерть, — відповідає Торі.

— Якщо ви гак вважаєте, то залишайтеся при своїй думці, — веду далі я. — Але я не дозволю вам її вбити.

Торі насилу зводиться навколішки, витираючи з підборіддя мою кров. Дивиться мені просто в очі.

— Я — лідер Безстрашності, — заявляє вона. — І не тобі вирішувати, як я маю чинити.

І не встигаю я подумати...

І не встигаю я подумати, що треба стріляти з пістолета, якого я тримаю в руці...

Торі вихоплює з халяви чобота довгий ніж, робить ривок вперед і встромляє Джанін вістря в живіт.

Я кричу. Джанін видає жахливий звук — якесь булькання. Торі зціплює зуби, бурмоче братове ім’я: «Джордж Ву», — і я бачу, як ніж знову входить в тіло Джанін.

І її очі скляніють.