Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 35

Наступного ранку я вдягаю чистий одяг, що його мені видали: чорні штани, дуже великі (хіба не байдуже?) і чорну сорочку на довгий рукав. Взуття не дали.

Ще не час. Я помічаю, що сплела пальці рук і схилила голову. Часом так робив батько вранці, перш ніж сісти за стіл снідати, та я ніколи не цікавилась у нього, для чого він те робить. Мені хочеться знову відчути себе ближче до тата, перш ніж я... перш ніж усе закінчиться.

Кілька секунд тиші, й Пітер каже, що вже час іти. Він майже не дивиться на мене, похмуро втупившись у стіну. Мабуть, бачити сьогодні дружнє обличчя — недозволена розкіш. Я підводжуся, і ми прямуємо коридором.

Пальці на ногах мерзнуть. Ступні прилипають до кахлів підлоги. Ми повертаємо, і я чую приглушені крики. Спершу я не розбираю слів, та незабаром чую:

— Я хочу... Її!

Тобіас.

— Я... побачити її!

— Мені дозволять поговорити з ним востаннє? — запитую я.

Пітер хитає головою.

— Але тут є вікно. Може, він тебе побачить і нарешті стулить пельку.

Він веде мене коротким — шість футів — коридором, який закінчується глухим кутом. Далі — зачинені двері. Пітер правду казав: там є невелике віконце вгорі, на фут над моєю головою.

— Трис! — кричить Тобіас. Я чітко чую його голос. — Я хочу бачити її!

Я простягаю руку і притискаю долоню до шибки. Крики вщухають. Я бачу його: очі червоні, обличчя в синцях. Такий гарний! Він кілька секунд дивиться на мене, а потім прикладає руку до скла навпроти моєї. Здається, я навіть відчуваю тепло.

Він притискає чоло до шибки і заплющує очі.

Я прибираю долоню і відвертаюся, поки він не розплющив очей. Відчуваю біль у грудях — сильніший, ніж коли мене поранили в плече. Схопившись за комір сорочки, йду назад у коридор, до Пітера.

— Дякую, — шепочу я, хоча хотіла сказати голосніше.

— Нема за що, — похмуро озивається Пітер.

Я чую інший шум, десь попереду. Голоси натовпу. У наступному коридорі повно зрадників-безстрашних, рослявих і невисоких, молодих і старих, озброєних і беззбройних. Усі вони — з синьою нашивкою на рукавах, знаком зради.

— Агов! — кричить Пітер. — Дорогу!

Найближчі чують його і розступаються перед нами. Інші бачать це і теж притискаються до стін. Усі замовкають. Пітер пропускає мене вперед. Я знаю цю дорогу.

Раптом один з безстрашних починає стукати кулаком по стіні, до нього приєднуються й інші, і я йду коридором похмурих, але не притихлих безстрашних-зрадників. Моє серце починає калатати швидше, наче підлаштовується під їхній ритм.

Дехто схиляє переді мною голову. Для чого? Мені байдуже.

Я доходжу до кінця коридору і відчиняю двері, що ведуть у камеру страт.

Відчиняю сама.

Зрадники-безстрашні лишаються в коридорі, а в залі чекають ерудити. Вони звільнили мені дорогу і мовчки дивляться, як я йду. Джанін за кілька кроків. Подряпини на її обличчі сяк-так замазані макіяжем. Вона не дивиться на мене.

Зі стелі звисають чотири камери, по одній на кожен ріг столу. Я сідаю на стіл, витираю долоні об штани і лягаю.

Поверхня холодна. Холоднеча проникає під шкіру, до самісіньких кісток. Можливо, це доречно, оскільки саме це і станеться з моїм тілом, коли життя залишить його назавжди. Воно стане холодним і важким. Та я сумніваюся щодо іншого. Деякі вірять, що я нікуди не полину, і можливо, вони мають рацію. Але всі ці теорії для мене вже не мають значення.

Пітер пхає мені під комір електрод і притискає його через сорочку до серця. Вмикає кардіомонітор, і я чую власний пульс — удари швидкі та потужні. Невдовзі замість чіткого ритму буде тільки тиша.

Глибоко всередині народжується єдина думка: «Я не хочу помирати».

Завжди, коли Тобіас сварив мене за те, що я ризикую життям, я не розуміла його слів. Я гадала, що бажаю возз’єднатися з батьками. Була впевнена, що хочу повторити їхню самопожертву. Але це не так. Ні.

В нутрі закипає бажання жити.

«Не хочу помирати, не хочу помирати, не хочу!»

Джанін виходить наперед зі шприцом з фіолетовою рідиною. В окулярах відбивається світло люмінесцентних ламп, закріплених на стелі, і я ледь бачу її очі.

«Жити, жити», — волає кожна клітинка мого тіла. Я гадала, краще буде померти — через Вілла, через моїх батьків. Я помилялася, бо саме через їхню смерть я мушу жити.

Однією рукою Джанін тримає мені голову, а другою встромляє голку в шию.

«Я не помру! — подумки кричу я — подумки, а не в обличчя Джанін. — Я ще тут не все зробила!»

Вона тисне на поршень. Пітер, нахилившись, зазирає мені в очі.

— Сироватка подіє за хвилину, — каже він. — Будь сміливою, Трис.

Його слова вражають мене. Саме це сказав мені Тобіас, коли проводив зі мною першу симуляцію.

Серце б’ється ще швидше.

Чому Пітер вирішив сказати ці слова?

Всі мої м’язи раптово розслабляються. Я відчуваю неймовірну важкість у руках і ногах. Якщо це смерть, то все не так погано. Очі розплющені, а голова падає набік. Я намагаюся стулити очі, та не можу поворухнути навіть повіками. Нічим.

Писк кардіомонітора замовкає.