Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 5

По сніданку кажу Тобіасу, що хочу прогулятися, та насправді слідкую за Маркусом. Я гадала, він піде до гостьових спалень, та Маркус іде полем позаду їдальні до очисної станції. Прокравшись за ним до порога, я різко зупиняюся. Чи так воно мені треба? Та мене вже не зупиниш, і я сходами піднімаюся за ним.

Сама станція займає одну кімнату, в якій стоїть кілька величезних машин. Наскільки можна зрозуміти, в деяких із них накопичується брудна вода з усього району, інші машини очищають, ще інші перевіряють, ще інші перекачують її назад до системи водопостачання. Всі трубопроводи приховані, крім одного: він розташований над землею і подає воду на електростанцію, що біля самісінького паркана. Саме ця електростанція й забезпечує енергією все місто, використовуючи вітряні й водяні генератори, а також сонячні батареї.

Маркус стоїть побіля фільтрів. Труби прозорі, тож видно, як потік сіро-коричневої рідини струмує ними і поступово стає безбарвним. Ми обидва спостерігаємо за процесом. Цікаво, про що думає Маркус?.. А якби можна було так зробити і з людьми — очистити їх від бруду і повернути у світ чистими? Та не завжди вдається відмитися.

Поглядом пропалюю Маркусові потилицю. Зараз або ніколи.

«Зараз».

— Я підслухала вас учора, — випалюю я.

— Що, Беатрис? — перепитує він, різко обертаючись на мій голос.

— Я стежила за вами, — відповідаю, склавши руки на грудях. — Я чула, як ви розповідали Джоанні про те, що спонукало Джанін напасти на альтруїстів.

— Це безстрашні навчили тебе порушувати особистий простір інших — чи ти сама така допитлива?

— Я допитлива від природи. І чекаю на відповідь.

Маркусове чоло вкривається зморшками, особливо між бровами, а ще залягають глибокі складки біля рота. Напевно, він усе життя супиться. Хоча, може, замолоду він був привабливіший. Імовірно, він і досі подобається жінкам його віку, наприклад Джоанні. Та зараз переді мною лише бездонна пітьма його очей, як у Тобіасовій панорамі страху.

— Оскільки ти чула мою розмову з Джоанною, сама знаєш, що я нічого не розповів навіть їй. То чому ти вважаєш, що я ділитимусь інформацією з тобою?

Спершу я не знаю, що казати. І тут мене осіняє.

— Мій батько... Він мертвий.

Я вперше кажу іншій людині про те, що моїх батьків більше немає. Вони загинули, рятуючи мене. У поїзді я сказала Тобіасу, що батьки загинули. «Загинули» — це була просто констатація факту, позбавлена емоцій. Та слово «мертвий», змішуючись із булькітливими й клекотливими звуками в цьому приміщенні, наче молотом б’є мене в груди. Горе, як чудовисько, прокидається і кігтями впивається мені в очі та в горло.

Я змушую себе продовжувати:

— Можливо, його загибель безпосередньо не пов’язана з тою секретною інформацією, та скажіть мені правду: чи варто було йому заради цього ризикувати своїм життям?

Рот Маркуса судомно смикається.

— Так, варто, — відповідає він.

У моїх очах бринять сльози.

— І що ж це, на Бога? — задихаючись, вигукую я. — Тс, що ви хотіли захистити? Чи вкрасти? Чи...

— Це... — починає Маркус і замовкає. — Я тобі не скажу.

Ступаю крок до нього.

— Але ви хочете це повернути. А тепер усе в руках Джанін.

Маркус і справді добре вміє брехати, або ж він з тих людей, які гарно приховують таємниці. Він ніяк не реагує на мої слова. Хотілося б мені побувати в шкурі Джоанни чи правдолюбів, тобто зрозуміти, що в нього на умі. Здається, він майже готовий відкрити мені правду. А якщо знати, коли і як натиснути, може, він зламається?

— Я можу вам допомогти, — нарешті зважуюсь я.

— Ти гадки не маєш, яка ти кумедна, — презирливо кидає він. — Тобі вдалося зупинити симуляцію, створену для атаки, дівчинко, та це було чисте везіння, твої навички тут ні до чого. Я від шоку вмру, коли тобі вдасться зробити бодай щось корисне.

Тепер переді мною Маркус, якого так добре знає Тобіас. Людина, що вміє завдати удару в найболючіше місце.

Мене аж трусить од злості.

— Тобіас правильно про вас казав, — мовлю я. — Ви — самовдоволений і брехливий нікчема.

— Він так і сказав? — пирхає Маркус, звівши брови.

— Ні, — відповідаю крізь зуби. — Він не так часто згадує вас, щоб видати таку розгорнуту характеристику. Я сама все збагнула. Ви для нього — ніхто, а з часом узагалі зникнете з його життя.

Маркус не відповідає. Натомість відвертається до машин. Я насолоджуюся тріумфом. Вода шумить у моїх вухах, у скронях стукотить пульс. Я виходжу надвір і тільки посеред поля розумію, що Маркус переміг.

Хай у чому правда, а мені доведеться шукати її самотужки.

Вночі мені сниться, що в полі я наскакую на зграю ворон, які сидять на землі. Кількох прибиваю, а потім бачу, як інші злітаються на труп чоловіка, рвуть його сірий одяг — колір альтруїстів. Аж раптом усі птахи пурхають угору, і я розумію, що це Вілл. І прокидаюся.

Тицьнувшись обличчям у подушку, здригаюся від ридань. Страшне чудовисько ворушиться в порожняві, де мало би бути моє серце.

Судомно хапаю ротом повітря і притискаю долоні до грудей. Кігтями чудовисько стискає мене за горло. Звиваючись, ховаю голову поміж колін, силкуючись притлумити напад задухи.

Повітря тепле, але мене лихоманить. Злізаю з ліжка і тихцем скрадаюся коридором до Тобіасової кімнати. Прочиняю двері, вони риплять — і він прокидається. Якусь мить витріщається на мене.

— Ходи сюди, — нарешті спросоння бурмоче він і повертається на бік.

Треба було подумати заздалегідь. Я лягла спати у футболці, що її видали в Злагоді. Вона заледве прикриває дупу, а я забула надіти шорти. Тобіас дивиться на мої голі ноги, я червонію і лягаю на ліжко, лицем до нього.

— Поганий сон наснився? — запитує він.

Я киваю.

— Що сталося?

Хитаю головою. Я не можу розповісти йому, що мене мучать кошмари про Вілла. Що він про мене подумає, коли дізнається? Як дивитиметься на мене?

Тобіас кладе долоню мені на щоку, погладжує великим пальцем.

— У нас усе добре, — каже він. — У мене і в тебе. Так?

Я киваю, та однак мені боляче.

— Нехай усе погано, але в нас усе гаразд, — шепоче він, і його подих лоскоче мене.

— Тобіасе, — промовляю я і вустами торкаюся його вуст. Цілуючися з ним, я про все забуваю.

Він відповідає на мій поцілунок, тепер його рука ковзає по вигину моєї талії, по стегну, по голій нозі. Я здригаюся. Притискаюся до нього ще щільніше й закидаю на нього ногу. Голова дзвенить від хвилювання, та, здається, тіло саме знає, що робити. Воно живе з Тобіасом в одному ритмі, і моє серце бажає лише одного. Я хочу втекти від себе і злитися з Тобіасом.

Його вуста рухаються разом з моїми, руки піднімають нижній край футболки, і я не зупиняю Тобіаса, хоч і варто було б. Ледве чутно зітхаю, кров приливає до обличчя. Він не чує або не звертає уваги, пригортає мене за поперек, притискаючи до себе ще міцніше. Його пальці ковзають мені по хребту. Футболка задирається, та я не опускаю її, хоча животом і відчуваю прохолодне повітря.

Тобіас цілує мене в щоку, і я стискаю його за плече, чіпляючись за одяг. Нарешті він обнімає мене за шию. Наші поцілунки дедалі палкіші. Я відчуваю, як тремчу від енергії, що аж розпирає мене, і щосили пригортаю Тобіаса.

Його пальці зачіпають пов’язку на моєму правому плечі. Мене пронизує біль. Не надто сильний, та він повертає мене до реальності. Я не можу віддатися Тобіасу, якщо просто хочу розвіятися від смутку.

Трохи відсторонююся й акуратно опускаю футболку. Якусь мить ми просто лежимо поруч, важко дихаючи. Я не хочу плакати, не зараз, та не можу стриматися. Сльози градом котяться з очей.

— Пробач, — схлипую я.

— Не вибачайся, — відповідає він твердо й утирає сльози з моїх щік.

Я знаю, що худенька, як пташка, маленька й кістлява, мовби створена для польоту, а не для землі. Та коли Тобіас торкається мене, наче неспроможний відвести руку від мого тіла, мені не хочеться бути іншою.

— Я й не думала розклеюватися, — кажу я тремтячим голосом. — Просто мені так... — я хитаю головою.

— Це неправильно, — каже Тобіас. — Твої батьки в іншому світі, вони не з тобою, і це неправильно, Трис. Цього не мало статися. Цього не мало статися з тобою. І як хто казатиме тобі, що все гаразд, він брехун.

Моє тіло знову здригається від ридань, і він ніжно пригортає мене до себе. Плач перетворюється на потворні ридання. Я роззявляю рота, обличчя перекошується, а з горла вихоплюються стогони, як у присмертної тварини. Якщо так буде й надалі, то я розсиплюся на скалки. Можливо, воно й на краще, бо тоді я нічого не відчуватиму.

Тобіас довго мовчить, аж поки я заспокоююся.

— Поспи, — шепоче він. — А я віджену кошмари.

— Як?

— Голіруч, вочевидь.

Я обхоплюю його за пояс й глибоко зітхаю, утнувшись йому в плече. Від Тобіаса пахне потом, свіжістю і м ятою — через мазь, яку він застосовує, щоб розслабити натруджені м’язи. Від нього пахне безпекою, як на залитій сонцем доріжці в саду або на тихому сніданку в їдальні. За лічені секунди до сну я забуваю про наше місто, спотворене війною, і про боротьбу, яка наздожене нас, якщо ми не почнемо її перші.

Провалюючись у сон, чую Тобіасів голос.

— Я кохаю тебе, Трис, — шепоче Тобіас.

Хочу відповісти йому, та вже лину далеко-далеко.