Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 15

Отямившись, відчуваю тупий біль. Мацаю рукою під курткою, шукаючи рану.

Крові нема. Але постріл збив мене з ніг, тобто щось у мене таки поцілило. Я проводжу пальцями по плечу і відчуваю тверду ґульку там, де має бути гладенька шкіра.

Щось вдаряється об підлогу просто перед моїм обличчям, і якийсь невеличкий циліндр, трохи прокотившись, зупиняється об мою голову. Не встигаю й оком моргнути, як з обох його кінців починає валити білий дим. Закашлявшись, відкидаю той циліндр якнайдалі у вестибюль. Але він тут не один — циліндри валяються всюди і заповнюють вестибюль димом, не пекучим і не їдким. Дим заважає мені розгледіти, що відбувається, але тримається всього кілька секунд, а потім розсіюється.

«Що це було?»

Повсюди лежать безстрашні з заплющеними очима. Обводжу поглядом Юраю — здається, в нього немає кровотечі. Не виявляю ран у місцях життєво важливих органів. Це означає, що він не помер. Тоді чому він, схоже, непритомний? Дивлюся через ліве плече: на підлозі лежить скрючена Лінн — вона теж відключилася.

Безстрашні-зрадники заходять до будівлі, тримаючи перед собою пістолети. Вирішую поводитися так, як завжди, коли не знаю, що робити. Тобто бути, як усі. Опускаю голову на підлогу й заплющую очі. Серце мало не вискакує грудей, коли підходить один зі зрадників. Він мимохідь наступає мені на руку, і я, щоб не зойкнути, прикушую язика.

— Не розумію, чого не пустити кулю в лоб кожному,— каже один з них. — Коли нема кому воювати, то ми перемогли.

— Стривай, Бобе, ми не можемо убити всіх, — відповідає хтось крижаним тоном.

У мене аж волосся стає дибки. Цей голос я б упізнала будь-де. Це Ерик, лідер безстрашних.

— Як нікого не залишиться, то нікому буде забезпечувати добробут, — провадить Ерик. — І взагалі, не тобі тут ставити питання... Половина — до ліфтів, решта — на сходи, праворуч і ліворуч! — підвищивши голос, наказує він. — Уперед!

За кілька футів од мене, ліворуч, лежить пістолет; якщо я його схоплю, то зможу вистрілити в Ерика. Та немає ніякої гарантії, що я не запанікую, як візьму в руки вогнепальну зброю.

Терпляче чекаю, заки вщухнуть кроки безстрашних, а потім розплющую очі. Люди, що лежать у вестибюлі, досі непритомні. Напевно, отрута якось пов’язана з симуляцією, адже на мене вона не подіяла. Дивно. Зовсім не схоже на звичайну, добре знайому симуляцію. Але на роздуми немає часу.

Я висмикую ніж і схоплююся, намагаючись не зважати на біль у плечі. Підбігаю до одного з мертвих зрадників біля дверей. Жінка середнього віку, з сивиною у темному волоссі. Намагаюся не дивитися на кульове поранення в її голові, та слабке світло освітлює щось страшенно схоже на кістку, і мене нудить.

«Думай». Мені начхати, ким вона була, як її звати і скільки їй років. Важливо тільки те, що на її руці синя пов’язка. Саме на цьому й варто зосередитися. Намагаюся зняти пов’язку, та тканина не піддається. Здається, вона пришита до одягу. Тоді доведеться вдягнути куртку.

Розстібаю власну куртку і кидаю жінці на обличчя, щоб не бачити рани. Потім знімаю її куртку — спершу з лівої руки, тоді з правої; зціплюю зуби, коли доводиться піднімати важке тіло.

— Трис! — гукає хтось. Обертаюся, тримаючи куртку в одній руці, а ніж — у другій, потім швидко ховаю його. У зрадників холодної зброї не було, не хочу видати себе.

Біля мене стоїть Юрая.

— Дивергент? — запитую я. Дивуватися немає часу.

— Еге ж, — відповідає він.

— Візьми собі в когось куртку, — кажу я.

Він опускається над тілом іншого зрадника — зовсім молодого, надто юного, щоб бути членом фракції. Здригаюся, побачивши його бліде обличчя. Хіба можна помирати в такому віці? Та й узагалі, такі діти тут не мали б опинитися.

Моє лице червоніє від гніву. Натягаю куртку вбитої жінки. Юрая, стиснувши губи, вдягає іншу.

— Мертві тільки вони, — шепоче він. — Тобі не здається все це дуже дивним?

— Вони мали здогадатися, що ми стрілятимемо, та однак кинулися в атаку, — кажу я. — Запитання — потім. Треба йти нагору.

— Навіщо? — дивується він. — Я гадав, нам треба вшиватися звідси.

— Ти хочеш вшитися, не з’ясувавши, що сталося? — запитую в нього. — Щоб безстрашні нагорі так і не дізналися, що на них напали?

— А як нас хтось упізнає?

— Залишається сподіватися, що не впізнає, — стенаю я плечима.

Біжу до сходів, і він мчить слідом. Коли мої ноги торкаються першої сходинки, в голові раптом спалахує думка: на Бога, що я зібралася робити? Напевно, в будівлі є ще дивергенти. Чи знають вони, хто вони такі? Що я робитиму, змішавшись з армією зрадників?

Глибоко всередині я знаю відповідь: просто я безрозсудна. Можливо, я нічого не досягну. Можливо, навіть загину.

Та насправді мені плювати на це.

— Вони поступово рухатимуться нагору, — кажу я, судомно хапаючи повітря. — Тобто тобі треба... піднятися на третій поверх. Сказати всім... нехай тікають. Тихо.

— А ти куди зібралася?

— На другий поверх, — відповідаю я, вже стоячи у дверях, що ведуть на сходи. На другому поверсі теж є робота: шукати дивергентів.

Переступаю через людей, які лежать без тями. Людей у чорно-білому одязі. Пригадую пісеньку, яку співають діти правдолюбів, коли думають, що їх ніхто не чує.

Ніколи ще це не звучало для мене настільки моторошно і правдиво, як от зараз, коли зрадники-безстрашні наслали на своїх побратимів снодійну симуляцію. І вона не надто відрізнялася від тієї, під дією якої вони близько місяця тому вбивали альтруїстів.

Ми — єдина фракція, яка може отак розділитися. У Злагоді просто не допустять розколу; в альтруїстів немає таких егоїстів; правдолюби сперечатимуться, поки не ухвалять спільного рішення; навіть ерудити ніколи так нелогічно не вчинять. Справді, ми — найжорстокіша, найзліша фракція.

Переступаю через руку жінки, яка лежить з розтуленим ротом, і бурмочу під ніс наступні рядки пісеньки.

Цікаво, коли Джанін збагнула, що ерудити і безстрашні — смертоносне поєднання. Безжалісність і холодна логіка здатні виконати будь-яке завдання. В тому числі приспати півтори фракції.

Вдивляюся в обличчя кожного, наслухаю нерівне дихання, видивляюся тремтіння повік — усе, що може виказати людей, які лише вдають, що знепритомніли. Поки всі дихають рівно. А раптом серед правдолюбів узагалі немає дивергентів?

— Ерику! — гукає хтось у коридорі. Я завмираю. Людина йде в моєму напрямку. Намагаюся не рухатися. Якщо я поворухнуся, мене помітять і впізнають, точно впізнають. Опускаю погляд і напружуюся так, що аж тремчу. Не дивіться на мене, не дивіться на мене...

Ерик проминає мене і йде коридором далі. Мені треба продовжувати пошуки, та цікавість змушує мене стежити за Ериком. Справа, схоже, термінова.

Зводжу погляд — навколішках стоїть жінка, а над нею — безстрашна. На жінці біла блузка і чорна спідниця, вона тримає руки за головою. Ерик бридко посміхається.

— Дивергент, — каже він. — Чудово. Веди її до ліфтів. Потім вирішимо, кого вбити зразу, а по кого прийти пізніше.

Безстрашна хапає жінку за зібране у хвіст волосся і грубо волочить за собою. Та скрикує, зводиться на ноги, зігнувшись від болю. Силкуюся сковтнути, але в горлі наче жмут вати.

Ерик іде коридором далі, а я намагаюся не дивитися на правдолюбку, коли та, спотикаючись, проходить повз. Її волосся досі в руці у безстрашної. Тепер я розумію, як впливає на людей терор. На декілька секунд дозволяю страху взяти наді мною гору, а потім змушую себе діяти.

«Один... два... три...»

Рухаюся вперед з чітким розумінням мети. Роздивлятися людей здається безглуздим і надто довгим заняттям. Наступаю комусь на мізинець. Ніякої реакції, навіть тремтіння. Продовжую далі: наступаю на пальці наступного. Нічого.

— Ще знайшов одного! — чую крик. Починаю метушитися. Тупцяю по руках лежачих чоловіків, жінок, дітей, по їхніх ногах і животах — жодного результату. Граю в хованки з дивергентами, бо я не єдина, хто тут «сховався».

Аж нарешті... наступаю на мізинець дівчинці-правдолюбці, і її обличчя кривиться. Ледь помітно. Вона силкується стерпіти біль, але цього досить, щоб привернути мою увагу.

Я озираюся, щоб упевнитися, що поруч нікого немає. Всі вже пішли з центрального коридору. Дивлюсь на найближчі сходи — вони праворуч, всього за десять футів од мене, — а потім присідаю коло дівчинки.

— Агов, мала, — кажу дуже тихо. — Все гаразд. Я не з ними.

Вона т рохи розплющує повіки.

— За десять футів од нас сходи, — веду далі я. — Я скажу, коли ніхто не дивитиметься в наш бік, тоді й біжи. Зрозуміла?

Вона киває.

Я підводжуся й повільно розвертаюся. Зрадник-безстрашний ліворуч од мене дивиться убік, штовхаючи ногою іншого безстрашного, кульгавого. Ще двоє регочуть позаду. Той, що попереду, рушає в мій бік, аж тут зводить голову, наче щось почув, і розвертається, прямуючи коридором геть.

— Давай, — командую я.

Дівчинка схоплюється і бігом мчить до сходів. Дивлюся їй услід, аж за нею клацають двері. Бачу у дверній шибці своє віддзеркалення. Аж тут з’ясовується, що серед поснулих людей я стою не сама. Просто позаду мене стоїть Ерик.

Я дивлюся у склі на нього, а він — на мене. Можна спробувати втекти. Якщо метнуся швидко, він не встигне мене схопити. Але цю думку миттю витісняє інша: він усе одно мене наздожене. І я не зможу його пристрелити, бо не маю зброї.

Різко розвертаюся, задерши лікоть, щоб ударити Ерика в обличчя. Влучаю йому в підборіддя, але занадто слабко, щоб завдати шкоди. Він хапає мене за ліву руку, приставляє до чола пістолет і посміхається.

— Не розумію, — знущається він. — Як ти могла виявитися такою дурепою, що пішла сюди без пістолета?

— Принаймні на одне у мене вистачить клепки, — відповідаю я, щосили стукнувши його по нозі в те місце, куди менше місяця тому всадила кулю. Ерик скрикує від болю, обличчя перекошується, і він б’є мене руків’ям пістолета в щелепу. Зціплюю зуби, щоб не застогнати. По шиї стікає кров: він здер мені шкіру.

А він не послаблює хватки. Він бодай не пристрелив мене, що змушує замислитися. Мабуть, поки що йому не дозволено мене вбивати.

— Я здивований... Виявляється, ти досі жива, — каже він. — Враховуючи те, що саме я підказав Джанін підготувати для тебе бак з водою.

Я швидко метикую, як ще можу завдати йому болю, аби він мене відпустив. Уже збираюся щосили двигонути його ногою в пах, але саме цієї миті він прослизає мені за спину, хапає обіруч — аж я ледве можу поворухнутися. Його нігті впиваються в мою шкіру, і я скрегочу зубами від болю й відчуття огиди від його тіла, що притискається до мене ззаду.

— Вона вважала, що вивчення реакцій дивергентів на реальні ситуації, засновані на симуляціях, — надзвичайно цікава річ, — пояснює він, штовхаючи мене вперед. Я змушена йти. Його подих лоскоче мені волосся. — І я погодився. Сама розумієш, винахідливість, яку ми найбільше цінуємо в ерудитів, вимагає творчого мислення.

Він скручує мені руки, шкрябаючи шкіру мозолями на долонях. Йдучи, намагаюся посунутися ліворуч, щоб моя ступня опинилася між його ногами. З мстивим задоволенням завважую, що він кульгає.

— Іноді творчість здається безглуздою і нелогічною... коли вона не підпорядкована великій меті. У нашому випадку — накопиченню відомостей.

На мить зупиняюсь і різко вдаряю п’ятою йому поміж ніг. З його горла вихоплюється короткий пронизливий зойк. На якусь частку секунди Ерик послаблює хватку, а я тим часом різко розвертаюся, силкуючись вивільнитися. Навіть не знаю, куди мені бігти, але треба встигнути зникнути...

Ерик хапає мене за лікоть і смикає назад, встромляючи великий палець просто в рану на моєму плечі та провертаючи його, допоки від болю не темніє в очах. Верещу на всю горлянку.

— Я припустив, що бачив на записі саме той момент, коли тебе поранили в плече, — каже він. — Отже, я мав рацію.

У мене підгинаються коліна. Він недбало хапає мене за комір і волочить за собою. Тканина впивається в горло, душить, і я, спотикаючись, дибаю за ним. Усе тіло тремтить.

Коли ми доходимо до ліфтів, він ривком ставить мене навколішки поруч із правдолюбкою, яку я вже бачила. Вона і ще четверо — на прицілі у безстрашних.

— Приставте до неї пістолет, — командує Ерик.

Один з безстрашних виконує наказ. Шкірою відчуваю холодний метал на потилиці. Зводжу погляд на Ерика. Його обличчя червоне, в очах сльози.

— У чому справа, Ерику? — запитую я. — Боїшся маленької дівчинки?

— Я не дурень, — відповідає він, проводячи рукою по волоссю. — Прикидайся маленькою дівчинкою, скільки заманеться: раніше це спрацювало б, а тепер — ні. Ти — найкращий бійцівський пес, який тільки в них є, — він нахиляється ближче. — Саме тому я певен, що тебе скоро порішать.

Відчиняються двері одного з ліфтів, і безстрашний виштовхує звідти Юраю. В нього на губах кров. Він веде його до решти дивергентів. Юрая кидає на мене швидкий погляд, та я не розумію, що він хоче мені передати. Встиг чи ні? Судячи з того, що він тут, — ні. Тепер вони знайдуть усіх дивергентів у будівлі, й більшість із нас помре.

Мабуть, мені слід боятися, але в грудях клекоче істеричний сміх, адже я дещо згадала.

В мене і справді нема пістолета, та в задній кишені лежить ніж.