Інший вид

9

Село Дубці сховалось у глибокій долині. Смереки й клени, якісь кущі, густа висока трава — і кілька десятків хаток, характерних для цієї місцевості. Дерев’яні, вкриті подекуди шифером, подекуди — бляхою, з різьбленими стовпцями, одвірками, з невеликими віконцями, ці хатки наче виринули з минулого, почорнілі від часу, деякі вже похилились, ось-ось упадуть.

— Це ж треба! — Ліка здивовано озирається. — От ніколи б не подумала, що така старовина десь збереглася!

— Нічого особливого, — Мар’ян байдужий. — У Мочарі майже так само. Але там принаймні електрика є і радіо.

— А тут хіба нема? — Аліна теж здивована.

— Ні. Бачиш, ніде не видно ні стовпів, ні дроту.

Вони спускаються в долину. Стоїть тиша, густа й зловісна.

Що ближче вони підходять до села, то тихіше стає навколо.

Здається, навіть вітер вважає за краще облітати долину десятою дорогою.

— Дивно, — Мар’ян задумливо гризе травинку.

— Що дивного, Мареку? — Аліна роззирається довкола. — Тиша яка!

— Оце й дивно. Когутів не чути, пси не гавкають, худоби наче й немає. Мабуть, не будемо ходити поодинці. Ліка з Наталкою, а я — з Аліною, парами. Хтозна, що тут таке. Наталко, ти як?

— Згодна.

— Тоді ви — праворуч, ми — ліворуч, йдемо до садиб.

Швиденько залагоджуємо наші справи — і назад. І щоб за кілька днів від нас отут тільки дим та нитка. Надто моторошно, хай йому трясця!

— Так не буде, — Наталка прислухається. — Але в нас немає вибору. Ходімо, Ліко.

Вони йдуть на той кінець села, де темніють хрести цвинтаря.

Навіть здалеку видно якісь руїни.

— Було б нам туди піти, — Аліна дратується. — Я б воліла оглянути ті руїни.

— Нема чого перейматися. Сходимо потім, оглядай на здоров’я, — Мар’ян бере дівчину за руку. — Ходімо. Треба з чогось починати. Що там Наталка нам пророкувала?

— Вона така дивна. Знаєш, я іноді її боюсь. Мені здається, що вона знає щось таке, чого ми не знаємо, а мусимо. Але вона мовчить, скільки я не питала. Тільки світить очиськами та шепоче: ще не час. А коли тоді — час?

— Думаю, ми дізнаємося. Треба трохи почекати.

— Аби не запізно, — Аліна дивиться Мар’янові в очі. — Здається мені, що втрапили ми сюди, як мухи в павутину.

— Що ти маєш на увазі?

— Тут діялось щось страшне — давно. І воно ще тут. Я не знаю, що воно. Точніше, я можу тільки здогадуватись, але… я сама собі не вірю. Просто іншого пояснення немає. Я і так, і так повертала справу — ні, нема ще якогось пояснення, але ж того не може бути!

Мар’ян відчуває, що дівчина говорить більше для себе, ніж для нього. Власне, йому теж незатишно тут, хоча він і виріс майже в такому самому місці. Але він не розуміє, про що каже Аліна. Чоловічий розум не такий гнучкий, щоб зрозуміти очевидне.

Вони підходять до крайньої садиби. Це посіріла, поросла мохом хатина. Її маленькі вікна темні й непривітні.

— Агов, чи є хто?!

Голос Мар’яна розбивається об тишу. Аліна роззирається довкола. Двір поріс звичайною собі лободою, невеличкий зруб — криничка. Якийсь хлівець, вкритий почорнілими дошками. Двері хлівця геть зірвані, валяються в бур’яні.

— Не кричи. Мабуть, тут нікого нема, — Аліні страшно в цій пустці. — Ходімо далі.

— Ні, Алінко, загляньмо, що там? — Мар’янові страшенно цікаво. — Може, є якесь старовинне начиння, якщо візьмемо, нікому з того не буде нічого поганого, адже тут порожньо, пропаде — і все. Подивимось?

— Гаразд. Але я боюсь. Може, господарів просто немає вдома.

— Оце вже ні. Дивись, навіть до криниці стежки немає. Бур’ян стоїть незайманий, неприм’ятий. Ходімо.

Мар’ян впевненою рукою штовхає двері. Вони зловісно риплять, повертаючись у іржавих завісах, в обличчя дослідників віє смородом.

— Таке враження, що тут щось здохло, — Аліна гидливо морщить ніс. — О, скільки тут павутиння! Мареку, я не хочу туди. Будь ласка, ходімо звідси!

Мар’ян завважив благально стиснуті тонкі руки, зляканий погляд сірих очей — і зачинив двері.

— Як скажеш, — він обіймає Аліну за плечі. — Я зроблю так, як ти скажеш.

Вони йдуть далі і не бачать, як услід їм дивиться притиснуте до вікна обличчя — бліде, зморшкувате, з палаючими червоними очима. Ті очі палають жадобою і зненавистю.

Ліка з Наталкою попростували туди, де виднілись руїни якоїсь кам’яниці явно культового призначення. Ліка безтурботно плете вінок із величезних ромашок, невеличкий шкіряний рюкзак за її спиною видзвонює — Ліка причепила до нього срібного дзвоника — «задля стильності», як вона пояснила.

— Мене можна буде знайти, якщо я загублюсь, — Ліка сміється, блискаючи міцними зубами. — Отак розшукує козу моя бабуся — та, що живе в Біленькому.

Тепер високий голос дзвінка — єдиний звук, що порушує тишу. Наталка пильно вдивляється в руїни. Їй хочеться підійти і детальніше все оглянути, але її тривожить тиша, що залягла навколо. Їй цікаво і водночас моторошно. Тому вона наддає ходи.

— Ліко, не відставай.

— Нема куди поспішати. Ще тільки дванадцята година, стемніє нескоро, — Ліка наділа на голову вінок і тепер схожа на мавку. — Дивись, Наталко, що то таке?

— Може, каплиця, може, церковиця, хтозна. Потім подивимось.

— Гаразд. Власне, ми майже прийшли.

Вони і справді майже прийшли. Обминувши цвинтар, вони наблизилися до крайнього двору. Хата під шифером, біля хати — вицвілі лавиця і зруб колодязя, колись фарбовані в синій колір. Бур’яну не видно, хтось його ретельно повиполював. — Є тут хтось? — Ліка весело спинається навшпиньки. — Господарі!

За дверима щось шарудить, по тому дзенькнула клямка і надвір вийшла жінка. Вона висока й не дуже стара, вбрання її з темного сатину — спідниця, кофтина, хустка — поцяцьковане дрібними квіточками.

— Хто це тут?…

Вона підвела голову, і на дівчат глянули байдужі карі очі. Жінка вийшла з темної хати, отож сонце трохи засліпило її, але за хвилину вона здивовано розглядає дівчат. Вона втупилася поглядом в Ліку, що стоїть, облита сонцем і золотистою смагою, у ромашковому вінку, гарна, як мавка. Обличчя жінки кам’яніє зі страху.

— Хто ви такі? Як ви сюди потрапили?!

— Ми — студенти, приїхали на практику — збирати місцевий фольклор. Казки, легенди, пісні тощо. — Ліка дістає з рюкзака пляшку мінералки. — Пити хочеться — просто порятунку нема. Будеш?

Наталка хитає головою. Вона не хоче пити. Вона прислухається до чогось, чутного лише їй. Ліка відкорковує пляшку і починає пити — навхильці. Кілька крапель пролилися на землю. Ліка п’є і не бачить, що там, де впали краплі води, земля починає парувати. Ліка не бачить, та бачить Наталка. І бачить жінка, що вийшла з хати.

— Вам не можна тут бути, — голос жінки глухий і безбарвний. — Тікайте звідси, доки живі. Чуєте мене? Тікайте, негайно.

— Так нецікаво! — Ліка пакує пляшку назад до рюкзака. — Поговорімо трохи. Ми можемо заплатити вам, якщо розповісте нам якусь місцеву казочку. Як вас звати?

— Докія Петрівна, прізвище моє — Іваньо, — жінка озирається навсібіч, потім, вочевидь щось вирішивши, киває на лавицю. — Сідайте, дівчата.

— Дякуємо, — Ліка вмощується на лавиці, як господиня, Наталка сідає поряд. — То скільки вам заплатити?

— Ніц не треба. Що я робитиму з вашими грошима? Життя собі я на них не куплю…

— Ой, що ви таке кажете? — Ліка здивовано зводить брови. — Вам ще рано помирати.

— Ніхто не знає часу своєї смерті, окрім тих, що Знають.

— О, це достоту філософія! Пиши, Наталко.

— Їй не треба, — Докія Петрівна сумовито хитає головою. — Вона з тих, що Знають.

— То розкажіть нам щось просто так. Скажіть, що тут таке?… І ви ж, мабуть, знаєте пансіонат «Шовкова косиця»? Чому його закрито?

— Я не можу вам сказати, — жінка злякано озирається. — Не питайте мене про це. Тут ніхто вам не скаже.

— Якщо ви так боїтеся, чому не поїдете звідси?

— Я не можу. Якщо я помру деінде, а не тут, хто подбає про мене? Та я й не можу поїхати. Ніхто з нас не може.

— А багато людей тут? — Ліка зацікавлено озирається. — Щоб ми дарма не ходили.

— На лівий куток не йдіть. Там… там… не йдіть і все.

— А що там, небезпечно?

— Так.

— Наталко, а там же Мар’ян з Аліною! — Ліка підхопилась. — Швидше, треба їх знайти!

— Ой, біда! — Докія Петрівна обхопила голову руками. — Не ходіть туди, бо нема їх уже. Не знайдете… Вони самі вас тепер знайдуть. Ой, лишенько! Що то тепер діяти? Видить Бог, я не хотіла того…

— Що, що там таке? — Ліка нестямиться з жаху. — Негайно кажіть!

— Справді, що тут діється? Чого це ви голосите?

Вони повільно озираються. У дворі стоїть Мар’ян, поряд з ним — Аліна, живі-живісінькі. Аліна здивовано дивиться на портативну божевільню.

— Ну й люди тут! — Мар’ян спльовує в траву презирство й лють. — Позаростали бур’янами, поховались, як щури, не виходять, скільки не клич. Добридень, ґаздине, як ся маєте?

— Живі… вони живі, — жінка молитовно склала руки. — Та як ви там тільки ходили?

— А що там ходити… Пустка. — Аліна сідає в траву. — Добре, що вас надибали. Тут що, нікого нема живих — окрім вас?

— Так, дітки, нема нікого… живих.

— Досить, — Ліка рішуче підводиться. — Що ви тут розвели: живі — неживі, то є там хто чи нема? Яка трясця тут діється?

— Нічого, — Докія Петрівна вже знову безбарвна й байдужа. — Нічого тут не діється. Нема чого розказувати. Молоді постаріли, старі — повмирали, ото й усе. Що тут цікавого?

— То може, є якісь казки чи легенди? — Аліна дістає зошит. — Якщо ви остання, ваше знання не повинно зникнути.

Розкажіть нам.

— Гаразд. Але це — просто казка.

— Та добре, добре.

— Ото слухайте. Отам у горах мадяри побудували замок. Більший, ніж Мукачівський, неприступніший. І будував його Золтан. Той Золтан був сином полоненої русинки і князя Алмоша. Алмош так палко покохав полонянку, що віддав своєму синові цей край з усіма селами. А Золтан збудував собі замок. Він був дивний чоловік. Ніхто ніколи не бачив, щоб він радів чи сумував. Він був заглиблений у свої думки, наче спав. Але його боялися. Хтозна, що чекати від людини, яка постійно заглиблена в себе.

Це тепер тут пустка, а в ті часи тут було багато сіл і міст, що ховались у горах і вміли боронити себе. Процвітала торгівля, було багато людей, добре жили. І коли став Золтан, то зігнав усіх на будівництво замку.

Та русини не бажали коритися. Замок ріс — росла ненависть русинів до мадярського байстрюка. Але всі повстання Золтан жорстоко придушував. Кажуть, то був чоловік надзвичайної вроди: високий, гінкий, з довгим русявим волоссям і глибокими синіми очима, і тільки тверді вилиці і круте підборіддя видавали його справжній норов. Дуже любили Золтана жінки, а він не любив жодної. Скільки дівчат через нього втопилися чи кинулися в прірву — ніхто не лічив, та Золтан наче й не помічав того.

Роки йшли, замок ріс, старіли і помирали слуги Золтана, і тільки він сам, здавалося, не мінявся. І коли замок добудували, озирнулися — край спустів. Хто загинув, кого вбили князеві посіпаки, а хто втік, та стало видно: замок стоїть серед пустки. Кілька сіл у горах збереглося, але то було ніщо. А Золтанові, схоже, все було байдуже. Він зачинився в замку, і більше його не бачили. Кажуть, там він вивчав давні книги, яких не можна торкатися жодному смертному, щоб не занапастити свою душу. Та Золтану й до цього не було діла. Він вже спробував одне закляття на собі — тому, вочевидь, не старівся. І тоді почав шукати таке, що подарувало б йому вічне життя.

— І знайшов? — Наталка напружено чекає.

— Так, знайшов. Він відрікся від Господа Бога нашого і запродав душу дияволові. Відтоді, як він зачинився в замку, минуло багато років. Про Золтана забули. Тільки в казках ще згадували дивного володаря замку. Край знову ожив, знову люди вели торгівлю, будували хати, розводили отари. Аж ось почалася серед людей пошесть. Ото ходить людина, лягає спати здорова-здоровісінька, а на ранок — мертва. Помирали здебільшого молодиці та дівчата, а ще малі діти. І у всіх на шиї був знак — дві маленькі ранки. Люди злякалися. Пошесть поширювалась, ніхто не знав, як порятуватись.

А був на Токаї один старий чоловік. Сам він був не русин, а волох. Багато мандрував він на віку, багато бачив, читав старі книжки і від будь-якої хвороби знаходив ліки. Ото звернулись до того старого русинські старости. І той чоловік приїхав. Звали його Титус. Він приїхав сюди, в оці долини і сказав: «Ця пошесть пішла з замку Золтана. То він винен». Над словами старого тільки посміялись, бо хто пам’ятав Золтана? Ніхто. Тоді Титус сказав: треба розрити могили всіх, хто помер від пошесті, і ви побачите, що моя правда.

І чоловіки послухалися старого, вирішивши, що гірше не буде. Одна за одною, відкрили всі могили — і тих, хто помер недавно, і тих, хто помер на самому початку. І що там побачили? В трунах лежали люди — цілісінькі, гарні, рум’яні, з червоними вустами, а в роті кожного були довгі, гострі та міцні ікла. І як тільки сонячне світло падало на них, мерці починали кричати, а потім розсипалися на порох. І тоді люди зрозуміли, що в замку є упир. Вони хотіли йти до замку й убити нечисть, але Титус не дозволив. Він сказав, що сила, яка вб’є Не-мертвого, ще не народилась. Ще не час йому. Отож старий волох якось замкнув упиря в стінах замку — він не міг вийти. Там він і досі.

— А де ж замок? — Аліна зацікавлено поглядає на оповідачку. — Де він подівся?

— Десь у горах є його руїни. Між Дубцями і Поляною, кажуть, було замкнено Золтана.

— Але чому ж тут так порожньо?

— Люди не схотіли жити поряд з упирем. І тільки два села було поставлено охороняти замок, щоб хтось ненароком не випустив на волю його страшного господаря.

— І що тепер?

— Тепер? Нічого. Золтана можна випустити з замку, але далі межі, встановленої Титусом, йому йти не можна, таке сильне закляття наклав старий волох. Та якщо він вирветься з замку, то все в цих межах належатиме йому. І він нікого не випустить. Нікого.

— Але це просто казка?

— Так. Звісно, це — просто казка. Ви ж хотіли казку? От і маєте. А зараз ідіть, вам час. Поверніться додому засвітла і не відчиняйте вночі нікому, хай би хоч неня рідна просилась на ночівлю — оце вам моя порада. Чи не дасте мені трохи цієї води?

— Беріть, — Мар’ян дістає з рюкзака пляшку. — Я ще не пив. Схочу — дівчата поділяться.

— Дякую вам, — жінка підвелася. — Ви їдьте звідси геть, ото буде найкраще. Їдьте, якщо зможете.

— Ми не можемо, — Наталка зводить на неї свої величезні очі. — У нас тут є справи.

Жінка на мить сторопіла, потім повільно перехрестилась.

— Он воно що… Отже, я дожила до цього, Господь почув мої молитви. Щасти вам, діти. Най Бог помагає!

Вони йдуть, сонце припікає, а жінка стоїть під хатою і дивиться їм услід. Її губи шепочуть молитву, а по щоках рясно котяться сльози.

— Дивна бабця, — Ліка дістає з рюкзака бутерброд. — Чого вона так злякалась?

— Уяви собі, як вона там живе — сама, серед пусток. — Аліна теж вирішила перекусити. — Може, сядемо? На ходу й пес не їсть.

— Сядемо, — Наталка сідає в траву. — Час відпочити. Тільки чому ти вирішила, що там, окрім неї, нікого нема? Ви з Мареком чули когось?

— Так, але ніхто не вийшов. Дивно.

— Нічого дивного. Вона ж сказала: живих нема. Але це не означає, що там немає мертвих.

— Наталко, ти просто на сонці перегрілась, — Ліка мало не вдавилась і закашлялась. — Випий водички.

— Що ти маєш на увазі? — Мар’ян пильно дивиться в долину, з якої вони щойно прийшли.

— Ще не час, — Наталка стискує уста.

Вони підводяться та йдуть дорогою вниз, і так йти легше. Мар’ян тримає руку Аліни, а та не вивільняє долоню, нехай. Чоловіки іноді бувають трохи дивні. Власне, найбільше Аліні хочеться зараз плюнути на все й пішки піти по засміченому шосе до Мукачевого. А звідти — світ такий широкий! Бо це так страшно — бути замкненими в цих горах, де причаїлися руїни давнього замку.

— Що тобі снилося вночі? — Наталка напружено дивиться Аліні в очі.

— Нічого. Спала як убита, — сміється Аліна. — Не знаю, чого це вам всім верзлося щось страшне? А що таке, чому ти питаєш?

— Потім, — Наталка відходить. — Мені треба подумати. А потім я все поясню.

Вони йдуть мовчки, думаючи над тим, що з ними всіма сталося. Ліка переймається найменше. Вона весело рве квіти, мугикає якусь пісеньку і дудлить мінералку. Мар’ян намагається стулити докупи свої враження, але виходить щось кострубате і дивне. Аліна вирішила не думати ні про що. З досвіду вона знає, що ситуація, яка здається незрозумілою, повинна визріти — і тоді все стане на свої місця, всьому знайдеться пояснення.

— Ви помітили, що тут не чути птахів? — дослухається до тиші Аліна.

— Так, — Ліка перестає посміхатись. — Я все не могла зрозуміти, чого мені бракує тут. От, здається, все добре: тепло, чудова погода, ніякого вітру, повітря, знову ж таки… Аж ось воно: тут тихо. Ні, я нічого не маю проти тиші, але не такої. Справді, невже тут немає птахів та тварин? Навіть метеликів немає.

— Котів теж немає. А кажани є, — Аліна похмурніє. — Я вночі бачила, як шугали в тумані. Терпіти не можу кажанів.

— А хто їх любить? Гидота рідкісна. Я колись бачила кажана зблизька — бридкішу істоту уявити важко.

— Ми вже прийшли, — Наталка поспішає вперед. — Орест чекає, гляньте.

— Швидко ж вони впорались! — Мар’ян дивиться на Аліну, і серце йому стискається. Дівчина не звертає на нього уваги.

— Може, там нікого й не було, вони поникали-поникали, та й повернулися, облизня впіймавши. Варто було заради цього їхати чортові на роги, гроші розвозити.

— Маєш рацію. Глянь, Наталка побігла, аж спідниця замаяла. А ти куди?

— Піду трохи поблукаю, — Аліні хочеться побути самій, її втомлює товариство. — До вечері повернуся, отож я сьогодні вам не куховаритиму, хай хтось інший.

— Піти з тобою? — Мар’янові не хочеться відпускати Аліну, вона вабить його.

— Ні, не варто, — Аліна поспіхом звернула в ліс. — Знаєш, я інколи маю побути сама, я втомлююся від людей, вибач. Я просто хочу побути сама.

Аліна заглиблюється в ліс. Вона боїться, що Мар’ян піде за нею, тому поспішає. Власне, для не вельми товариської особи вона трималася напрочуд ґречно, навіть нікого не послала подалі — ну, майже нікого. Але вона втомилася. Втомилася від розмов, від необхідності тримати рівновагу і якось спілкуватися, втомилася від тривоги, що зачаїлась отут. Їй хочеться просто сісти десь осторонь і помовчати.

Аліна йде лісом. Тиша не хвилює її, як не хвилює її самотність. Ось плюскіт води — вона йде на той звук і опиняється на березі чи то великого струмка, чи маленької річки. Вода плине швидко і невтомно, піниться й блискотить. Аліна сідає на пісок і знімає взуття. Вода обпекла її ноги таким холодом, що дівчина аж задихнулася від несподіванки й болю.

— Холера! Яка ж ти холодна!

Та холодна вода таки зробила свою справу: ноги вже не втомлені й не болять. Аліна відсувається від води та лягає на пісок, перебираючи пальцями округлі камінці.

Аліну зачаровує блиск води, вона відчуває, що не хоче повертатися до того осоружного трикутного будинку, де повно порожніх кімнат, пилу і чужих речей. І тьмяних дзеркал, що бачили так багато.