4


До Івано-Франківська поїзд прибув затемна. До цього часу запаси провіанту, що були в сумці Ліки, було знищено, з чого вона неабияк тішиться.

— Хоч не буду надриватися. Терпіти не можу носити тягарі.

— Атлета з тебе не вийде, — Віка презирливо мружиться.

— А я й не прагну. І нема чого тобі, дорогенька, встрявати в нашу розмову.

— А тут, окрім тебе, ніхто й не розмовляє.

— Не до тебе дзвонять.

— За собою наглядай, а до мене тобі — зась.

— Це найкраща новина, яку я тільки могла почути.

— Досить, — роздратовано поводить плечима Мар’ян. — Завели, як на базарі. Ти, Віко, не лізь не в свої справи, Ліка тебе не зачіпає.

— Ще б пак! — Рита злостиво посміхається. — Де б тобі помовчати, Мареку! Ви ж тепер такі друзі!

— Уяви собі.

— Набридло. — Катя важко підводиться. — Скільки можна сидіти на цьому вокзалі?! Де Орест Іванович? Він думає щось чи ні? Де ми будемо ночувати?

— Він поїхав у готель, домовлятися, — Сабрина не дивиться на Катю. — Власне, ще й півгодини не минуло.

— Ми маємо десь повечеряти!

— Даремно ти турбуєшся.

— Що ти цим хочеш сказати? — Катин голос підноситься до стелі.

— Тільки те, що сказала.

— Повія!

Міцний ляпас кидає Катю в крісло, з якого вона щойно підвелася. Ніхто не завважив, як це сталося, але Сабрина якимось чином опинилась біля Каті. Ляпас прозвучав, як постріл. Другий теж не забарився, Катя тонко заверещала.

— Так тобі й треба. — Мар’ян бере Сабрину за руку. — А почую щось подібне ще — то доведеться тобі скуштувати і моїх ляпасів. Заради цього я порушу своє правило — не бити жінок.

— Ти!… — Катя цілковито втратила гальма. — Ти і ця…

— Закрий пельку, смердючий мішок сала, — підскакує до Каті Віка. — Як ти вже набридла всім! Ідіотка чортова, заткнися зараз же. Вибач, Сабрино. У Каті дурний язик. Ніхто з нас так про тебе не думає.

— Мені, загалом, все одно.

— А я гадаю, що ні. Тому вибач.

У великому залі чекання порожньо. Семеро сидять в кутку, мертве світло великих круглих світильників стирає з їхніх облич кольори. Наталка нажахано дивиться на супутників. Вона вже бачила ці бліді безкровні обличчя з темними колами під очима.

— Чого ти? — Мар’ян заглядає їй в очі. — Тобі зле, мала?

— Так, трохи, — Наталка стискає пальці. — Я, мабуть, втомилася. І пити хочеться.

— Зараз, чекай.

Мар’ян поквапом іде до буфету і повертається з пакетом яблучного соку. В другій руці в нього кілька пластикових стаканчиків.

— Хто ще буде пити?

Пити хочуть усі, окрім Каті. Вона сидить оддалік, похмуро споглядаючи свої черевики. Її розпирає лють. Ніхто ніколи не цінував того, що вона така розумна, обачна і правильна.

Ніхто ніколи не цікавився її твердим життєвим кредо: ніякого бруду, ніяких відхилень, життя має бути чистим і прямим, як стріла. Щоб можна було чесно дивитися людям в очі. Катя зневажає цю брудну повію Сабрину, хтозна, які там в неї хвороби. І ця дівка посміла торкнутися її! Лють переповнює Катю.

Вона роздратовано дивиться, як Мар’ян частує соком Ліку і Наталку, а Віка і Рита щось говорять Сабрині — і кожна тримає в руках одноразовий стаканчик із соком. Катя ненавидить їх усіх. Мар’ян не такий, як інші. В нього теж тверді принципи, але чому він так захищає повію? Катя до крові прикушує губу. Він має частувати соком тільки її, Катю, а більше нікого. Як він не розуміє, що всі вони — хвойди, брудні й розпусні?

— Я знайшов місця в готелі, — Орест Іванович надзвичайно задоволений. — Щоправда, там не дуже шикарно, але ніч перебути зможемо.

— То йдемо, — підводиться Мар’ян. — Дозволь, я допоможу.

Він бере Наталчину сумку і йде на вихід. Бліде світло проводжає їх до дверей.


Не дуже шикарно — це безсоромне перебільшення, коли йдеться про готель, в якому вони опинилися. Вони стоять в неймовірно старому й обшарпаному холі, за стійкою мав би сидіти адміністратор, але там порожньо. Брудні подерті завіси вкриті товстим шаром пилу, у вазонах, мабуть, колись жили квіти, а тепер там тільки потріскана земля, з якої стирчать сухі прутики.

— Так, це не «Хілтон», — Ліка роззирається навкруги. — Мабуть, прибиральниця оголосила страйк одразу по першій світовій війні, бо відтоді тут ніхто не мив підлогу.

— Так, я розумію, але ніде більше немає місць, — Орест почувається винним.

— Буває набагато гірше, — Сабрина ставить портплед і сумку на крісло.

— Ти гадаєш? — Рита звертає до неї своє веснянкувате обличчя. — Наприклад, де?

— У теплотрасі. Або на чужому горищі. Або взимку просто неба.

— Ну, якщо порівнювати так…

За кілька хвилин вони отримали ключі від номерів, припасовані до величезних дерев’яних груш. Номери виявились такими ж брудними, як і все інше.

— Якщо тут немає душової, хоч одненької на весь готель, я закричу, — Ліка приречено дивиться на брудні шпалери. — Ти зазирни під ліжко, стільки пилу я ніколи не бачила. Тут нема де ногою стати.

— А білизна чиста, — Наталка налаштована майже весело. — Щойно з пральні. Сабрино, ти куди?

— Шукати віника й ганчірку. Я в такому бруді спати не хочу. А ви хто-небудь підіть пошукайте душову. Влаштуємо санобробку. І в себе, і в хлопців.

— Це ти добре придумала, — Ліка веселішає. — До ночі ще далеко, встигнемо.


— Давно б так, — стара адміністраторка протискується в комірчину. — Ось, бери. Тут відро, ганчірки, все як слід. Потім поставиш на місце, не забудь. А душову я вам відімкну, якщо такі справи.

Вечеряють вони вже близько півночі. Чисто вимита підлога волого блищить, полірований старий стіл хизується своєю поверхнею. У дівчат мокре волосся і чудовий настрій.

— Хлопці, ви нас так розбестите шампанським, що ми нічого іншого пити не схочемо. — Ліка аж світиться від задоволення. — Гратимемо в пляшечку?

— А тобі сподобалось цілуватися з Наталкою? — весело шкіриться Мар’ян.

— Ні, але може випасти з тобою. Я живу надією.

— То нема чого покладатися на сліпий випадок, — Мар’ян ховає збентеження. — Ходи, я тебе поцілую.

— Так нецікаво, — сміється Ліка. — Ні, я так не згодна.

— Як знаєш, — Мар’ян знизує плечима. — Але я запропонував.

— Звідки ти, Мареку? — Сабрина дивиться, як витанцьовує світло в розкішному чубі Мар’яна. — Ти ж не запорізький?

— Ні. Я з Мочара, є таке село під Самбором.

— Розказуй, — Ліка вмощується на ліжку, підібгавши під себе довгі стрункі ноги.

— Тут нема чого слухати. Я виріс в Мочарі, глухе село, трохи не хутір. У мене є сестра, Дарка. Ото раз була вона в Самборі, то познайомилася з хлопцем — був там у відрядженні. Оце вам так: сьогодні познайомилась, а через тиждень йому їхати. Він забрав Дарку, розписалися в сільраді — і повіз він її. Сам із Запоріжжя, то туди й повіз. А я лишився. Дарці тоді було дев’ятнадцять, а мені — десять. Мати плакала, не хотіла пустити, а мусила. Тож сестра поїхала, а ми лишились. Тут тобі нове лихо: помирає мати. Батько ото пив, гуляв — і вклав її до могили. Мені було тоді чотирнадцять. Вісім класів скінчив, а далі де вчитись? Поїхав до Самбора, там батьків брат, стрий Іван. То він мені каже: «Нема чого штани протирати в школі. Йди до технікуму, там і атестат, і фах». То взяли мене до медучилища, без вступних іспитів, оскільки сирота. З нього забрали до армії — працював у госпіталі. Велося мені непогано, та поки служив ото — помер батько, стрий теж помер. Нема куди вертатися. В Мочарі хата, а робити там що? Спиватися, як батько? А в Самборі стрийна не довго вдовувала, пустила приймака, то хто я їй — чужа чужина. Аж тут пише мені Дарка: приїжджай, Мареку, треба нам одне до одного горнутися, тільки й рідної душі. Прислала грошей, ото я й приїхав. Спочатку погано велося: таке місто — галас, купа людей, дихнути нема як, сморід. Потім звик. У шуряка майстерня власна, тесля він. Ну й мене взяв до себе. А минув рік, Дарка й каже: гайда вчитися, Мареку, бо дурням ніде дороги нема. Я туди-сюди озирнувсь — університет є, а знань у мене обмаль. Отак і потрапив на філфак, через дискримінацію — хлопців беруть охоче, а я до того ж мову добре знаю. Та не шкодую. Багато на що очі відкрились, хоч і важка наука.

— Ну, Мареку, це нецікаво, — Ліка примхливо пирхає. — Щось ти недоговорюєш. А де історія кохання? Розказуй, Мареку.

— Я не хочу про це говорити. Зараз час спати. Вже страшенно пізно.

— Так. — Орест підводиться. — Маєте рацію. Вже глупа ніч, час спати. Дівчатка, було дуже приємно. Ходімо, Мареку. Всім добраніч.

Ліка гасить світло. В кімнаті западає тиша. Кімната в чужому місті, довга дорога, посиденьки — все це зблизило їх. Ліка засинає цілковито щасливою.

Наталка провалюється в сон миттєво. Але й там немає спокою.

Наталка стоїть на темній дорозі. Дорога піднімається вгору, обабіч неї навалено купи каміння, вкритого рудим мохом. Темне небо вдивляється в Наталчині очі колючими зірками. Наталці холодно, вітер шарпає її одяг. Вона йде вперед, потім починає бігти. Десь там, попереду, порятунок, затишок, обличчя друзів, але туди треба ще дістатися, а ноги не йдуть. І щось наздоганяє Наталку, вона бачить червоні очі, що ловлять відблиски місяця, бліде обличчя і кров. Наталка не бачить, але знає: то її власна кров.

— Наталко, чуєш? Прокинься!

Наталка виринає з темного жаху і бачить стурбоване обличчя Сабрини, її сірі очі запитливо вдивляються в Наталчине нажахане лице.

— Що б там не було, це тільки сон. Страшний сон. — Сабрина подає їй склянку води. — Ось, випий валер’янки. Мене іноді теж лякають страшні сни, але валер’янка допомагає.

— Ти гадаєш, що я божевільна?!

— Чого ти заводишся? Нічого такого я не думаю. Ми всі трохи божевільні — не в тому, так в іншому. В кожного є щось таке. І погані сни — це ще нічого, навіть трохи тривіально. Ось візьми нашу товстуху. Вона скінчить колись тим, що пускатиме слину в оббитій повстю палаті божевільні. І це не тому, що вона так повелася зі мною, а об’єктивно. Хтось підсипав у її ріденьку душу конячу дозу праведності. Її вже зараз добряче косить шиза.

— Маєш рацію. — Наталка сідає в ліжку. — В ній справді є щось таке, ненормальне. Дякую, що розбудила. Мені вже краще.

— Ну от, бачиш! — Сабрина радіє. — Я знаю, як впоратись із поганими снами. У мене в цьому величезний досвід. Вони це знають і до мене не лізуть.

— Хто?

— Погані сни. Спи, Наталко, добраніч.

— Твої погані сни — не просто сни, так?

— Як і твої, люба.

Наталка чує, як Сабрина вмощується у своєму ліжку. Ось затихли старі пружини, волосся дівчини розсипалось по подушці. Наталка чує запах валеріани, і їй стає трохи легше на душі. Вона заспокоюється, відчуваючи поряд присутність Сабрини. «Я знаю, як впоратися з поганими снами». Ці слова запали Наталці в серце.

Вранці всі йдуть снідати, потім сідають у поїзд.

— Ми доїдемо до Ужгорода, а звідти електричкою — до Мукачевого. Так і дешевше, і швидше, — Орест задоволений, все йде за планом. — Є питання?

— Ні, — Мар’ян влаштовується на полиці в купе. — Які там питання? Все як слід.

— Так, — блідо посміхається Наталка. — Все йде, як слід.

Вона зустрічається поглядом з Сабриною і відводить очі. Сабрина замислюється:

«Щось вона крутить. Але що? Спитати — не скаже, бісова душа. Треба простежити за нею, бо що ближче ми під’їжджаємо, то блідіший в неї вигляд. Вона чогось страшенно боїться. І як це ніхто досі не помітив?»

— Про що ти думаєш? — Ліка вже встигла переодягтись і тепер весело поглядає на Сабрину.

— Так, дрібниці. — Сабрина дістає халатик. — Відвернешся?

Я перевдягнусь.

— Як скажеш… — Ліка безмежно здивована. — А я гадала, тобі байдуже, у тебе ж така робота…

— Робота? — Сабрина закам’яніла. — Отже, так ти собі це уявляєш? Робота…

Сабрина не помічає, що до купе заходять Мар’ян і Орест з Наталкою. Вона стоїть обличчям до вікна, намагаючись впоратися з гіркою образою. Але це їй погано вдається.

— Що ти знаєш про цю роботу? Про те, як треба посміхатися різній потолочі, що надудлилась горілки і прийшла подивитися, які в тебе сідниці? Що ти знаєш про те, як страшно, гидко, соромно зображати на подіумі кохання з залізною жердиною, а потім кожен вважає своїм обов’язком назвати тебе повією і продемонструвати свою зверхність і презирство? І про те, скільки гидоти доводиться вислухати, побачити, відчути? Коли приходиш додому і змиваєш із себе бруд чужих поглядів і п’яних бажань? А потім тебе викликають до деканату і пропонують принести довідку від венеролога. Щомісяця. І секретарка гидливо бере в мене її двома пальцями, а потім іде мити руки — на випадок, якщо я ту довідку купила. Як тобі така робота? Так, я вдаю, що мене не обходять всі брудні закиди. Зрештою, нічого іншого мені не залишається. Але як можна сказати, що мені байдуже?

— Вибач, я не хотіла. — Ліка плаче, вражена й налякана вибухом Сабрини. — Але як же так… Може, знайти якусь іншу роботу?

— Іншу? Це ти добре сказала: іншу. Ти вважаєш, що це так просто? Ти все життя прожила з татом і мамою, в себе вдома. Тебе любили, тобою пишалися, над тобою тремтіли, як над найдорожчим скарбом. Ти відчувала себе потрібною і улюбленою. А що було чинити мені, коли все, що я пам’ятаю про своє життя, — це переїзди з одного сирітського притулку до іншого? Аліна Соколовська! Татусь та мама Соколовські все життя сиділи по тюрмах, та я не знаю навіть, що було гірше: чи коли я жила в притулку, чи коли вони про мене згадували й забирали додому. А інтернати? У дванадцять років дівчинка вже має вдовольняти сексуальні забаганки хлопчиків, хоче вона того чи ні. А якщо дівчинка, на лихо, ще й гарненька, то й вихователі тут як тут. Як тобі це подобається? І нема кому скаржитися, бо таточко з матусею знову на відсидці, а навіть якщо ні — їм байдуже. І немає виходу. Ти думаєш, чому з інтернатів виходять злочинці? Річ не тільки у спадковості. Просто там — як у вовчій зграї, хто сильніший, той і зверху. А ті, що знизу, потім мстяться всьому світові. А скінчиш інтернат, паспорт в зуби — і на вулицю. На всі чотири боки. Повз вітрини та ситих, ошатно вбраних ровесників.

— І що ж тоді? — Мар’ян дивиться в бліде обличчя Сабрини. — Що тоді?

— Кожному своє. Хтось — у тюрму, хтось — у труну. Мало хто вилазить нагору.

— А ти?

— Я? — Сабрина гірко посміхається. — Я гадала, що в мене вийде вибратись із багна, в яке кинуло життя. Скільки пам’ятаю себе, намагалася вчитись, хоч як там можна було вчитись? Річ відома. Але я цілими днями сиділа в бібліотеці. Щоб ні з ким не бачитись, щоб про мене забули. І мені вдалося. Я навіть до спальні не приходила, ночувала на горищі, у пральні чи в підвалі. А коли скінчила науку, вирішила: піду працювати, де візьмуть. Взяли на базарі. Жити ніде, заробіток мізерний, та куди подінешся? А тут ще й господар завів моду: всі дівчата мали його задовольняти, по черзі. А моя черга настала, я його й задовольнила — так, як колись в інтернаті одного вихователя.

— Що ти маєш на увазі? — Ліка знічено підводить погляд.

— Елементарно. Зуби в мене міцні, слава богу.

— О, Боже! — Мар’ян стискує пальці. — То ти…

— Відкусила йому апарат. Подобається? Отож. Так скінчилася моя робота. Потім поткнулась туди, сюди — і прибиральницею, і кур’єром, та картина та сама: гроші мізерні, а за них ще маєш хтозна-як дякувати. А потім надибала оголошення: набирали дівчат у нічні шоу, без інтиму. Ну, й пішла. Мене прийняли, хоч охочих не бракувало. Три роки вже там, а минулого року вступила до університету. Квартиру купила, вже час мати свій дах над головою. От і працюю. Платять непогано, а мені більше, ніж іншим: через мене жодного разу не було неприємностей у клубі.

— Як це? — Орест нестямиться з жаху.

— Ну, як… Стриптиз — це непросто, дівчата бувають різні. Хтось на наркотиках, хтось схильний до ігор з клієнтами, а нам це заборонено. Є такі, що просто під час шоу роздають аванси, а потім бійки трапляються — відвідувачі зазвичай п’яні, ламають меблі, трощать люстра, міліція приїжджає, їм ще платити, бо прикриють заклад… Різні бувають неприємності, тому дівчатам, через яких жодного разу не було халепи, доплачують. Я маю сто баксів за вихід, а виходжу я двічі за вечір.

— Це непогано, — підрахувала Наталка. — Навіть дуже непогано.

— Так, якщо не брати до уваги вищезгадані недоліки. Вони цілком морального, емоційного, так би мовити, плану, але постійні. Багато хто не витримує. А в мене нема виходу. Я маю платити за навчання, маю щось заощадити на чорний день, та багато що! А до того ж, частина цієї суми осідає в кишені стилістів, хореографів, перукарів, витрачається на сценічний одяг, бо щоб щось із себе зняти, треба це «щось» на собі мати, і тут звичайним мішком не відбудешся. Власне, я не скаржуся, та іноді й мене зачіпають коментарі ближніх.

— Вибач, будь ласка! — Ліка плаче. — Я не хотіла, повір мені, я зовсім не хотіла образити тебе, вибач.

— Не плач. Вже забуто. Що ви там принесли?

— Шампанське. — Орест задумливо дивиться в непроникне обличчя Сабрини. — Але пити його…

— Ми ж не на похороні. — Сабрина дістає шоколадні цукерки. — Розливай.

Вони мовчки цідять шампанське. Кожен думає про те, яка безодня людського нещастя й відчаю розчахнулась перед ними сьогодні.

— Якщо та товста дурепа ще колись посміє тебе образити, я її вб’ю. — Мар’ян стискає кулаки. — А я гадав, мене життя не шкодувало. Та в мене ще — булка з маслом!

— Не будемо про це, — Сабрина знічується. — Сама не знаю, що на мене найшло. Я не хотіла, щоб хтось знав.

— Знав про те, яка ти вразлива? — Наталка дивиться в сірі холодні очі. — Так про це ніхто й не знатиме. Тільки ми.

З сусіднього купе виривається нажаханий жіночий вереск. Навіть не вереск, а якесь ревище. Всі посхоплювалися з місць, Орест кинувся на крик. Це купе займає Катя.

— Що сталося? Катю, негайно відчиніть! — Орест смикає двері, але вони замкнені зсередини. — Покличте провідника.

Та провідник вже й сам поспішає. Молодий худорлявий хлопець у синій тужурці залізничника швидко відмикає двері своїм ключем.

Катя лежить на підлозі, між двома м’якими полицями-диванчиками. На лобі в неї велика ґуля, з подряпини сочиться кров, та вона, безперечно, жива. Спільними зусиллями чоловіки транспортують тушу на полицю, завузьку для таких габаритів.

— Вона непритомна. — Орест блідий і розгублений, адже він відповідає за життя і здоров’я студентів.

— Нічого страшного, — Мар’ян швидкими рухами мацає пульс, проходиться пальцями по кінцівках. — Мабуть, заснула і впала, тут для неї затісно. Ото й набила, падаючи, лоба. Кістки цілі. Ну, може, голова поболить, але струсу нема.

— Звідки ти знаєш? — Рита зацікавлено поглядає на Мар’яна. — Ти ж не лікар! Може, у неї є струс.

— Ні. В неї не йде з носа кров. Вона не блює. Отже, просто забилась і злякалася.

— Ти такий розумний, Мареку!

Рита насмішкувато дивиться на колегу, а Сабрину починає виводити з себе ця низенька веснянкувата змія.

— Рито, отрутою не вдавись.

— Чого ти лізеш? — Рита переходить в наступ. — Чи Марек має адвоката?

— Ти зараз матимеш синця під оком, — Сабрина холодно дивиться на Риту, і та зіщулюється під її поглядом. — А може, й під обома одразу, якщо не припиниш гавкати, як сучка з буди.

— Дівчатка, не треба, — Орест розуміє, що має втрутитися, та Рита його теж дратує. — Хто посидить із Семенець, доки вона отямиться?

— Ніхто, — Віка несе воду в склянці. — Чого чекати? Зараз отямиться.

Вона виливає воду в обличчя Каті. Але наступної хвилини склянка летить на підлогу, а Віка — на протилежний диван.

Бо Катя схоплюється, несамовито витріщивши очі, при цьому добряче стусонувши свою рятівницю. Вигляд у неї божевільний, в очах застиг жах.

— Нам не можна туди їхати! — Катя кричить, намагається бігти, і Мар’ян ледве стримує її. — Там кров, кров! Нам не можна їхати туди!

Вона знову непритомніє і валиться на полицю. Мар’ян спокійно виходить із купе.

— Звичайна істерика. Ходімо звідси, час чогось попоїсти, тут є вагон-ресторан.

— Мареку, а ти впевнений? — Сабрина занепокоєно дивиться на Катю, що розтеклася по вузькій полиці. — Може, в неї епілепсія?

— Аліно, не переймайся, — Мар’ян бере її за руку. — Істеричний напад, психоз. Я таке бачив, і не раз. Про кого іншого, а про цю мадам переживати не треба. Ходімо вечеряти, я частую.

— О, як це мило! — Рита злостиво посміхається, в голосі її отрута. — Мареку, кажуть, у неї на спині витатуйовано метелика. Гадаю, ти його вже бачив. Сабрино, ти таки добре вмієш працювати, якщо вже наш неприступний Марек так…

Рита не встигла договорити, бо від удару в обличчя влетіла до відчиненого Катиного купе.

— Рито, вкуси себе за зад, — Ліка розтирає кулачок. Вона його добряче забила — з незвички. — Аліна обіцяла тобі синець? От ти його й маєш. Носи на здоров’я.

Надвечір поїзд прибув до Ужгорода. Автовокзал працював, тож за дві години мальовнича група висипала з автобуса на освітлений прожекторами вокзал — у Мукачевому. Тут їх уже зустрічали.

— Знайомтеся, це Юрій Павлович Ярема, заступник міського голови з питань культури, — Орест Іванович потискає руку невисокому чорнявому чоловікові років сорока. — А це — наша пошукова група.

— Приємно, дуже приємно. Професор Пастушенко розповів мені про вашу експедицію, але то вже завтра, завтра. А сьогодні їдемо відпочивати. А завтра оглянете місто, бо побувати в Мукачевому і не побачити Мукачівського замку — просто зло чин.

Вони завантажуються в синій мікроавтобус і їдуть темними вулицями, а Ярема говорить не вмовкаючи.

— Я великий шанувальник професора Пастушенка, ми познайомились на форумі українців, в Одесі. То визначний чоловік, маєте бути щасливими, що вчитеся в нього. Великий учений, золота голова! Коли він попросив мене посприяти вам, я одразу ж погодився, бо наука зараз повинна розвиватися. Молоде покоління науковців — то важливо, я розумію. Я замовив номери в готелі, харчування — все вже проплатили, міський голова в нас теж тямущий чоловік, отож будете, як удома.

Раптом він починає розуміти, що говорить у порожнечу. Ярему важко збити з пантелику, він не знічується, але вмовкає.

«Дивні якісь… Мовчать, похмурі, навіть дівчатка. Може, потомились? Мабуть, так. Довго в дорозі».

— Приїхали, — Ярема вистрибує з салону і подає руку Каті. — Прошу вас.

Риті дуже хочеться сказати щось уїдливе, але синець під оком болить, і вона стримується. Власне, вона вже шкодує, що вихопилися ті слова, але бачити, як Мар’ян Киртич упадає коло якоїсь повії, а на неї й уваги не звертає, Риті несила.

— Аліно, обережно, — Орест подає руку, і дівчина спирається на його долоню. — Давайте вашу сумку, ходімо. яке єднання душ! І Віка, юда, одразу зрозуміла, звідки вітер дме. Ця ляля завжди з тими, хто сильніший».

Рита цокає підборами, намагаючись встигнути за групою.

Охайний готель гостинно світить жовтими вікнами.


Загрузка...