Інший вид

8

— Ти віриш, така мені гидота снилась, що й сказати не можна! — Ліка задумливо роззирається навколо. — І голова тепер, наче ватою набита.

— То що ж тобі снилось? — Мар’ян теж блідий і втомлений.

— Та чортзна-що! — Ліка кривиться, як середа на п’ятницю. — Фільм жахів якийсь! Наче прокинулась я вночі, йду до дверей, дивлюсь — а в холі світиться. Я думаю: «Хто це там ніяк не вгамується?» І йду подивитися. Коридором, просто до сходів, і так мені страшно, що аж пропасниця б’є, але йду. І знаєте, ноги такі, наче свинцем поналивалися, ледве човгаю. Ото дійшла до сходів, там, де ми вчора сварилися з тими психопатками, присіла на підлогу і дивлюся. За вікнами світло. А в холі сидять жінки: одна гаптує на п’яльцях, інша щось плете — спиці цокають. Ще кілька читають газети чи книжки, телевізор працює. Така собі ідилія. А я дивлюся на них і так мені страшно, що аж нетямлюся. Аж раптом я кочуся сходами вниз. Відчуття таке, наче в прірву лечу. Коли ж опинилася внизу, підводжу голову — за вікнами ніч, жіночки сидять, як сиділи. Тільки всі до одної мертві. У кожної на шиї — рана. Я дивлюся на них і кричу, кричу, а звуку немає. Раптом та, що гаптувала, розплющила очі. Вірите чи ні — вона дивиться на мене, а очі в неї — червоні, як кров. Я з жаху прокинулась, а в кімнаті часником так смердить, що продиху немає. Мабуть, вчаділа через той сморід, ото й привиділось таке. Аліно, ти нащо повісила в кімнаті вінок часнику? Теж мені, прикраса!

— Я Наталці обіцяла, — Аліна спокійна й налаштована трохи іронічно. — Мені ж ніяка гидота не снилась, може, саме через це.

— А мені теж снилося щось неприємне, — Мар’ян підфутболює камінь, і той летить у прірву. — Я вже не пам’ятаю, що саме, але й Орест погано спав.

— Це, мабуть, від пилу, — Ліка позіхає. — Отак би зараз і заснула, просто на дорозі. Мабуть, варто прибрати в холі, а порожні кімнати хоч пропилососити або ж щільненько зачинити.

— Наталко, а ти мовчиш? — похопився Мар’ян. — Чи тобі нічого не снилося цієї ночі?

— Я не хочу про це говорити, — в Наталчиних очах порожнеча приреченості.

— Ще не час? — іронічно посміхається Ліка. — Здається, люба, ти напускаєш туману. Мені вже так цікаво, що аж припікає в п’ятах.

Вони йдуть дорогою, що веде в гори — все вище й вище. Їм треба дістатися до села Дубці й розпочати роботу. Орест з іншими вирушив до села Поляна, в інший бік. Домовившись про порядок роботи, групи розійшлися врізнобіч. Орестові дуже не хотілося йти з товстою Катею і єхидною Ритою, але нічого не вдієш. Він викладач, його симпатії чи антипатії не повинні впливати на стосунки зі студентами, бо то є професійна нездарність, а нездарою Орест не був. Отож, згнітивши серце, попростував на чолі своєї групи, з огидою відсторонившись від Каті, бо вона, здається, єдина з усіх не знає призначення води й мила.

«Це ж треба отак смердіти! — Орест з ностальгією згадує свіжі уста Аліни і ніжні парфуми Ліки. — Треба дівчаток попросити, хай їй пояснять, що це ж негарно — отак запустити себе».

— Що це тут смердить? — Віка менш тактовна. — Щось здохло чи в когось немає мила? Катю, це від тебе так несе?

— Замовкни, потороча! — Катя нестямиться з люті, проклинаючи власні лінощі.

— Хто ще з нас потороча! — Віка сміється. — Катю, тримайся десь позаду, бо смердиш, як скотобійня. Рито, ти згодна?

— Так. — Рита зле осміхається. — Уяви собі, як мені було з нею в одному номері готелю! Я тут навіть оселилась окремо, бо цей сморід просто жахливий. Дійсно, Катю, тобі слід бути охайнішою.

— Синець твій трохи поблід. — Катя похмуро дивиться на Риту.

— А тобі що? Я тобі й сама синців навішаю, бо ти боягузка, хоч і здорова, як свиноматка. — Рита відверто насміхається.

— Дівчатка, припиніть. — Орест вважає за потрібне припинити сварку, хоч і згоден з Ритою та Вікою. — А вам, Семенець, варто прислухатись до дружніх порад. Від миючих засобів вам нічого злого не станеться, можете мені повірити.

Орест і Віка тримаються разом, Рита — трохи осторонь, а Катя плентається позаду, пропікаючи всіх поглядом, сповненим люті й палкої зненависті. Якби погляд міг спалювати, то від дівчат уже самий смалюшок лишився б, а на чоловіків Катя ображатися не вміє. Вона тільки мріє стати єдиною жінкою на всьому світі, щоб чоловіки самі прибігали до неї — що ж їм тоді ще залишиться? Але поки що на світі повно хвойд, таких, як оці Ліка або Сабрина, тож Катя розуміє: їй нічого не світить. Гаразд, Мар’ян відпадає. Лишився красень-аспірант, і ось тепер такий сором. І все через злостивих заздрісних сучок.

— Мені снилося щось жахливе, — Віка тихо говорить з Орестом, але навколо тиша і все чути. — Я погано спала.

— Я теж, — Рита тре очі, її веснянки яскравіють на геть поблідлому виду. — Я всю ніч прокидалася від жаху. Потім засинала і мені знову марилося щось страшне.

— Що саме? — Орест здригається, згадуючи власний сон.

— Ой, просто жах! — Рита стискає пальці. — Наче я лежу в кімнаті, ніч, у вікно зазирає місяць — такий великий, наче зовсім поряд. І ось я бачу, як у вікні з’являється постать. Я розумію, що цього не може бути, бо третій поверх, високо, але безперечно одне: за вікном хтось є. Я хочу не дивитися, сховатися під ковдру, але не можу ворухнутися. А у вікно заглядає чиєсь обличчя.

Щось страшне в тому обличчі: воно бліде, навколо очей — чорні кола, а очі геть червоні! І рука. Я бачу руку, начебто жіночу, білу-білу, з довгими хижими пазурами… — І рубіновим перснем на вказівному пальці? — Віка перелякано дивиться на Риту.

— Так. А звідки ти знаєш?

— Бо ти зараз розповідаєш мій сон.

— Цього не може бути, — Орест відчуває, як холод пронизує його. — Дівчатка, так не буває!

— Оце мене лякає найбільше, — Віка розтирає запалені скроні. — Я знаю, що так не буває, але ж є?

— Ви всі загинете.

Це голос Каті. Всі зупиняються й ошаліло дивляться на товстуху. Катя сидить на дорозі, розкидавши ноги. Її поза була б смішною, аби не обличчя. Воно бліде, аж синє, очі гарячково палають, з кутика рота тягнеться нитка слини. І голос її — різкий, грубий — не схожий на її звичайний голос. дивиться на неї. — Витри слину і вставай, нема чого влаштовувати концерт. Ми — публіка невдячна.

— Ви всі станете його поживою і його рабами, — очі Каті закотились, видно тільки білки. — Він знайде кожного з вас, вам не вдасться втекти. Ви втамуєте його спрагу.

— Семенець, негайно припиніть істерику, — Орест ледве стримує нервове тремтіння. — Вона збожеволіла.

Віка підскакує до Каті і хлюпає їй в обличчя мінералкою «Святе джерело» — вони купили її кілька пакунків, у пластикових пляшках. Віка взяла, щоб пити дорогою. Вона не любить спраги.

Це просто мінералка. Всі бачили, як перед цим Віка кілька разів прикладалася до пляшки. Власне, такі самі пляшки є в усіх — в пакетах, поряд із сухим пайком і зошитами для запису матеріалів. Просто мінералка. Та коли рідина потрапила на Катю, то почала пінитись і парувати, як кислота. Катя жахливо заверещала.

— Що там? — Орест не вірить власним очам. — Чим ти її облила?!

— Це просто мінералка! — Віка злякана й розгублена. Вона робить ковток з пляшки. — Ось, самі дивіться. Це просто вода!

Катя припинила верещати. Вона сидить в траві, схиливши голову, а троє стоять осторонь, боячись підійти.

— Катю! — Орест розуміє свою відповідальність. — Катю, як ви?

— Що? Я не сплю!

Катя дивиться на всіх, не розуміючи. В неї вигляд людини, яку зненацька розбудили.

— Ви можете йти?

— Так, чому ні? Ми добре відпочили. Дорога така довга, я й сама хотіла запропонувати перепочинок. Я, мабуть, задрімала, аж змокла.

Обличчя Каті звичне, та одяг мокрий. Орест, Рита і Віка перезирнулися. Вони рушили далі, а Катя бреде ззаду, намагаючись згадати, як сталося, що вона отак, як стій та бач, заснула просто на дорозі.

«То все через сни, — думає вона. — Я погано спала вночі. Нічого, ось зберемо той ідіотський фольклор — і все, додому!»

Дорога до Поляни піднімається вгору.