Інший вид

16

— І ви мені не повірите, але ми опинились просто тут, біля дверей. Я не можу цього пояснити.

— Оресте, а ти часом… — Мар’ян стурбовано дивиться на друга.

— Він каже правду! — Рита біжить сходами вниз, налетівши на Мар’яна, як кібець. — Він каже правду, все так і було, і Віка посвідчить.

— Де книга? — запитує Наталка.

— Ось.

Велика книга лежить на столі. Наталка бере її до рук і відчуває в собі силу, досі невідому їй.

— Давно Катя пішла?

— Та вона й до будинку не заходила, — Рита торохтить, не вмовкаючи. — Вона сьогодні якась шалена. Дорогою влаштувала нам виставу, цирк на дроті. Ми зайшли до каплички, а та дурепа не схотіла й наблизитись… Де її носить, хто б мені сказав? Такий дощ періщить.

— Вона прийде, — супиться Наталка. — Вона прийде, але ми не впустимо її.

— Як це? — Орест знічений і збитий з пантелику. — Як не пустимо? Ми не можемо. Визнаю, вона неприємна, але вона студентка, я відповідаю за неї, зрештою, вона поскаржиться…

— Оресте, припини, — тихо просить Аліна. — Те, що прийде, буде вже не Катя.

Аліна сказала те, що кожен з них уже зрозумів, та не хотів зізнатися в цьому. Й ось тепер це сказано. І назад дороги нема.

— Отже, ми тут у пастці? — Віка втомлено сідає на сходи.

— Боюсь, що так, — Наталка сумно дивиться на друзів. — Ми тут у пастці — доки не зрозуміємо, як нам з неї вибратись.

— Цебто як? — Орест ще нічого не зрозумів. — Я не бажаю слухати ці нісенітниці!

— Я зараз прийду.

Наталка йде нагору, потім повертається, несучи невеличку чорну скриньку.

— Що це? — Аліна знає, що за написи вкривають скриньку. — Звідки ти це взяла?

— Цю скриньку дав мені мій дідусь. Він останній Зрячий в нашому роду. Я — його спадкоємиця. Ця скринька, як і інші речі, передається в нашій сім’ї від одного Зрячого до іншого. Все це дісталось нам від наших предків, жерця Тота — Нес-Міна, і жриці Ісіди — Тей. Дідусь, як і я, знав, що нас тут чекає, і набагато краще, ніж я. Тому він дав мені цю скриньку. Я не знаю, що в ній, але дідусь сказав мені: настане час, і кожен візьме звідси своє. Час настав. Я зараз відчиню скриньку, і те, що має статися, станеться.

— Але чому ти нам не сказала?!. — Ліка вмовкає на півслові. — Ми б тобі не повірили…

— Так. Ви б мені не повірили, — Наталка гірко посміхається. — Як колись не повірили мені батьки. Дар прийшов до мене в той день, коли я стала дівчиною. Я почала розуміти те, що відбувається, чути голоси, яких не чули інші, бачити сни про майбутнє. І я розповіла батькам, а вони не знайшли нічого кращого, як запакувати мене до божевільні. Дідусь страшенно розлютився на них за це. То був, либонь, єдиний випадок, коли він кричав на маму. А потім забрав мене, і я жила в нього все літо. Він навчав мене і пояснював, що саме зі мною відбувається і чому. А от Знання прийде до мене тільки тоді, як він помре, — на жаль, такий закон.

— Хіба Дар — не те саме, що Знання? — Віка хоче зрозуміти.

— Ні. Дар є у багатьох. Мабуть, і в кожного з вас він є, якщо ви тут. Але сам по собі Дар — це некерована хвиля. А от Знання допомагає скеровувати його туди, куди тобі треба. А ще Знання — це душі всіх Зрячих, що були до мене. Це великий тягар, та нести його — найбільша честь.

— Ти не боїшся? — Рита злякана й нещасна.

— Боюсь… Але що це міняє? Я мушу, мене призначено для цього. Я присвячена Маат, богині рівноваги і порядку, тому я тут.

Те, що тут оселилось і набирає силу, може порушити рівновагу у світі. І прийшов час знищити це — саме нам, тут і тепер.

— Чому ми? — Ліка трохи аж ображена.

— А чому ні? Власне, ми народились на світ задля цього. Кожен із нас від народження має бога-покровителя.

— Ти маєш на увазі Ісуса? — Віка замислено куйовдить своє волосся. — Так це розмови не нові…

— Ісус як уособлення Бога, як його Син і частина Його — так, звісно. Та є й інші боги, яким молилися задовго до того, як Бог відкрив людям свою благодать і дарував спасіння. То боги-передвісники. Вони рекли Божу волю так, щоб люди змогли її зрозуміти, іншими словами, людство не було готове сприйняти Бога як такого, і передвісники пояснювали, за якими законами жити, так би мовити, доступними категоріями. Наприклад, всі ми знаємо про заповіді Божі та суд по смерті. Так от: помираючи, єгиптянин опинявся перед судом богів і мав виправдати себе, сказавши: я не вбивав, не крав, не злословив тощо. А потім Маат зважувала на терезах його серце. На іншій шальці лежало перо, і якщо підсудний брехав, серце переважувало перо — і тоді грішну душу з’їдав змій, а якщо перо переважувало серце, праведник долучався до богів і вічного життя. Скільки існує людство, стільки існує рівновага і порядок, що дають нам Божі закони.

— І що тепер? — Ліка роздратована і не приховує цього. — Чому ми повинні сидіти тут і чекати, доки… До речі, а чого ми чекаємо?

— Ми повинні виконати волю богів і знищити відступника, час якого настав. Доля звела нас разом — задля цього. І ми опинилися разом у цій поїздці — саме задля цього. З долею не можна сперечатись. Але вона дає нам вибір. І від нашого вибору залежить рівновага, тому важливо не помилитись, обираючи.

Катя свій вибір вже зробила.

— І що тепер? — Орест не вірить своїм вухам.

— Я відчиняю скриньку.

Наталка ставить скриньку на підлогу, сідає поряд і жестом запрошує друзів зробити те саме. Потім вона по черзі натискає на крильця скарабеїв — скринька відчиняється. Секунду їхні ніздрі відчувають якийсь терпкий і водночас солодкуватий аромат, потім він зникає. Та у всіх виникає відчуття, що цей запах знайомий, і знаки, що вкривають скриньку, мають певний сенс…

— Я це вже бачила… — Ліка шепоче це більше сама для себе. — Я знаю, що там, всередині. Чому я вже бачила це?

Товариство приголомшено мовчить, бо кожен може сказати про себе те саме, і це лякає до нестями. Наталка дістає зі скриньки листок папірусу, розстеляє його на підлозі та викладає на нього кілька амулетів, зроблених зі срібла.

— Зараз я роздам вам листки з іменами — і кожен з вас, поглянувши на ці речі, напише, що він бере. Мовчки, не дивлячись одне на одного.

— Навіщо? — Орестові все це здається містифікацією. — Я вже й так знаю, що там моє.

— Щоб кожен нарешті повірив остаточно і зрозумів. Якщо хоч один амулет залишиться, отже, інші теж непотрібні, я втратила час. Або поспішила. Кожна справа має бути залагодженою саме в ту мить, що передбачена долею, інакше порушується рівновага. Зрозуміло?

Що ж тут незрозумілого? Кожен дивиться на амулети, що лежать на папірусі, потім, вибравши, пише. Всі вони почуваються трохи незручно, а Орест взагалі відчуває себе дурнем, та що з того? Він теж пише, потім віддає цидулку Наталці.

Нарешті всі записки у Наталки. Вона проглядає їх і полегшено всміхається.

— Беріть. Аліна — перша. Ти вирішила взяти місяць — амулет, що символізує життя і відродження. Це знак, що носить на собі Баст, отже, ти присвячуєшся цій богині. Я розумію, чому він саме для тебе. З усіх, хто тут є, твій дух — найсильніший, дух кішки, що падає завжди на чотири лапи, дух світлого боку Місяця, дух чистого металу — срібла. Баст володіє також Темрявою, то її, так би мовити, територія. Отож ти взяла своє.

— Орест. У тебе амулет, що символізує міць, радість і майбутнє. Цей амулет носили царі та жерці, називається він — Менат. Ти присвячуєшся Гору, синові Ісіди й Осіріса.

— Ліка. Твій амулет — Анк, символізує воскресіння і вічне життя. Це один з найдревніших знаків, передвісник хреста, символ Ісіди. Його мають при собі всі боги, він об’єднує серця.

— Рита. Твій амулет — Серце, що вважалося джерелом совісті, світлої і темної половини людини. Це саме те, що тобі треба. Ти взяла своє. І присвячуєшся Нефтіді.

— Мар’ян. Твій амулет називається Шен, символізує вічність. А також — майбутнє. Це символ Осіріса, чоловіка Ісіди, судді мертвих, охоронця рівноваги і закону.

— Віка. В тебе — Сходи. Це символ Нут, символ сходження на небо, до трону Осіріса, володаря мертвих. А наскільки я розумію, декого Осіріс втомився виглядати, бо вони бігають тут і шкодять. Цьому треба покласти край.

— А я взяла собі Скарабея. Це знак вищої Сили. Я теж взяла своє. Тепер я розумію, що сказав дідусь.

— Але що для Каті? Амулетів тільки сім, а нас їхало восьмеро? — Мар’ян запитливо дивиться на Наталку.

— Я гадаю, все йде як треба. На світі немає нічого випадкового.

— А як же Катя? — Орестові пече відповідальність.

— Ми потім подумаємо про неї. А поки що повинні зрозуміти, з чим маємо справу.

Наталка відкриває застібки і розгортає книгу.

— О, то тут спочатку йдуть ієрогліфи… Це папіруси, їх сюди вклеїли. Що тепер робити? Я не настільки добре читаю це, — Наталка розгублено дивиться на всіх.

— Дай сюди, — Аліна рішуче відбирає фоліант. — Звичайна ієратика, скоропис часів Середнього царства. Зараз розберу, чекайте. Отож:

«… І тоді призвав фараон жрицю Хенхенет, присвячену Баст, і спитав її:

— Чи можеш ти покласти цьому край? І відповіла йому Хенхенет, присвячена Баст:

— Їхня влада над серцями величезна, вони вкладають до сердець свої бажання. Їхні зуби міцні, а місячне світло для них — наче тверда дорога. Їхні очі бачать те, що не бачимо ми, їхнє життя вічне, а наше — тільки мить. Я можу лише спостерігати і просвітити Обраних. Відступники не бояться світла Місяця, та бояться Баст-кішки. І вони не всесильні. Вони також бояться Ра, бо він спалює їх своїм світлом. Вони не можуть зайти, доки не запросиш сам. Вони бояться води, що присвячена богам. Вони бояться білого металу, що присвячений Місяцеві, бо він знищує їх. Вони бояться смороду часнику, бо він проганяє їх. Вони не можуть ходити вдень — бо повинні спати. І якщо немає свіжої крові, вони слабнуть. Ми можемо покласти цьому край, але спершу хай знайдуться Семеро, присвячені різним богам. І вони знищать їх.

Фараон тоді спитав жерця Тота, Нес-Міна:

— Чи ти знайшов Сімох? І відповів жрець:

— Знайшов, але їхні серця дивляться врізнобіч, а Восьмий ще не народився.

Тоді засміялася Хенхенет, служителька Баст, і сказала голосно:

— Ти й справді знайшов Сімох, та вони ще не готові. Вони мають перероджуватися стільки, скільки треба, аби їхній дух зміцнів, і відродяться всі семеро в час, коли можуть зустрітися не тільки душі, а й тіла. Так повинні стати планети в час їх народження, аби вони були присвячені сімом богам, що стоять біля трону Осіріса, і жодному з Темних. Одначе й це не все. Вони вб’ють Його тоді, коли їхні серця дивитимуться в один бік і коли Восьмий приєднається до них — той, хто присвячений Тоту і проживе сім століть. Вони спатимуть у піраміді сім ночей — і тільки тоді вийдуть і вб’ють Тих, хто з Ним. А потім вони знайдуть Його і візьмуть Його в безкінечне. І тоді Анх і Шен відкриють шлях Анубісові. І Він піде, і я піду слідом, аби свідчити проти нього. Така воля богів, що чекають у залі Суду».

— Це все. — Аліна озирається, товариство мовчить. — Це уривок з якогось великого твору. Власне, я майже все зрозуміла. Для цього діла треба семеро закінчених індивідуалістів — «серця, що дивляться врізнобіч». Він — я так розумію, це наш красень Золтан.

— Ні! — Наталчин розпачливий зойк примусив усіх здригнутися. — Ні, не Золтан! Не Золтан…

— Наталко, ти що? — Орест намагається заспокоїти дівчину, та вона вириває від нього руку. — Що з тобою?

— Ви нічого не розумієте. Золтан — Восьмий, присвячений Тоту.

— Що ти говориш? — Рита стиснула свій амулет, аж поранила собі долоню. — Всі легенди, що ми тут чули, вказують на Золтана. І якщо тут справді є не-мертвий, а простіше — упир, то це якраз Золтан і є.

— Ні, — Аліна задумливо накручує на палець волосся. — Якщо вірити цьому папірусу — а з огляду на останні події не вірити в нас немає підстав, — то Відступник походить з Єгипту часів Давнього чи Середнього царства. Отже, це не може бути Золтан, аж ніяк, бо його рік народження — 1308.

— Сім століть тому.

Це сказав Мар’ян, і раптом стало зовсім тихо. Кожен мовчки думає про почуте.

— Дурня якась, — Віка підводиться і йде до вікна. — Навіть якщо припустити, що цей Золтан ще якимось чином живий, то як він може жити, якщо не став не-мертвим? Не сходиться…

— Хенхенет зберегла його, — Наталка благально дивиться на друзів. — Я знаю, це вона зберегла його, а ми повинні його знайти, доки його не знайшов той, інший.

— О, Господи… — Рита теж підводиться й наливає собі соку. — Хтось іще буде пити? Як собі знаєте… Наталко, ну що тобі до того Золтана? Звідки ти знаєш про нього? Все це здається таким реальним, але ми, схоже, все-таки божеволіємо. І звідки тобі відомо про Хенхенет?

— Вона приходила до мене, — Наталка розпачливо дивиться на колег. — В мене іншої, зручнішої правди для вас немає. Вона приходила до мене і розмовляла зі мною, і показала мені Золтана. Він — Восьмий, і ми повинні знайти його.

— Та тільки де ми його знайдемо? — Віка завжди дивиться на речі практично. — І де ми знайдемо піраміду?

— Це якраз найпростіше, — Аліна вже трохи оговталась. — Піраміда — оцей будинок, його побудовано за принципом піраміди. Ми сьогодні стояли отам, на вході в долину, і зверху ця будівля на вигляд — піраміда.

— Можу посвідчити, так і є, — Мар’ян обіймає дівчину. — До речі, шановне товариство, за всіма клопотами я забув повідомити, що сьогодні освідчився Аліні і вона погодилась вийти за мене. Так що пізніше ми це обов’язково відсвяткуємо. Та це потім, а зараз рухаймося далі. Оресте, а ти що думаєш? Чи й досі сумніваєшся?

— Ще сьогодні вранці я послав би вас до дідька з такими розмовами, та після всього, що трапилось… Ні, все це реальність, на мій превеликий жаль. Ну, а Ті, що з Ним, — це, я гадаю, люди, що стали упирями через спрагу Відступника. Думаю, двадцять років тому котрась із цікавих жіночок, що тут відпочивали чи працювали, якимось чином надибала руїни замку Золтана і зробила щось — ненавмисно, звісно, — що звільнило Його. І Він почав надолужувати згаяне. А звіт про те, що тут сталося тоді, у 1985 році, надійно осів на дні найгрубішого сейфа КДБ. Шкода, що ми того звіту не побачимо. Він міг би нам допомогти.

— Оресте, невже й ти віриш у цю маячню? Невже ми всі віримо? — Віка дивиться на всіх застиглими очима. Їй страшно.

— А чому ні? — Аліна всміхається кутиками уст. — Власне, що тут такого? Уяви собі: легенди про упирів такі самі давні, як і легенди про походження світу. То чому ми маємо не вірити?

— Але ж то тільки легенди!

— А легенди, любонько, не виникають на порожньому місці. Всі легенди, казки, саги мають під собою реальне історичне підґрунтя, ось спитай хоч Ореста, він тобі скаже, він фахівець у цих питаннях. Просто в більшості таких творів мотивація вже непрозора, бо минуло багато часу, явище зникло і образ здебільшого втратив своє первісне значення. А в цій ситуації є ще один огидний бік. Легенди звинувачують у всьому Золтана — не знаю, як так сталося. Може, тому, що він був володарем замку. — І хто ж тоді той, кого чекає Суд богів?

— Хто його зна. Та якщо знайдемо Золтана, спитаємо. От якраз він повинен це знати. Бач, яка штука виходить — ми, до речі, вже обговорювали сьогодні це у своїй групі, та повторити неважко… Так от. За тисячі років легенди про упирів збереглися незмінними. І знаєте чому? Моя версія — тому що збереглося саме явище. Людство впродовж своєї історії стикалося з цією поганню, вивчало її, виробило правила боротьби, але цілковито її знищити нікому не вдалось. Тому ми зараз тут. Для одного з Них прийшов час померти. Наталка має рацію, всьому свій час.

— Цього не може бути, я сплю…

— Віко, перестань, — Наталка обняла подругу за плечі. — Як там сказано? «Вони вб’ють Його тоді, коли їхні серця дивитимуться в один бік…» Ми маємо дійти згоди і діяти без вагань, сумнівів і суперечок, як одне ціле. Тільки тоді ми переможемо. Тому нам дається сім днів, упродовж яких ми маємо жити тут і вивчати все, що дасть нам змогу зрозуміти сутність того, що відбувається, — у нас є книжка, що ви принесли, і є кому її прочитати. Далі там латиною, Орест її знає, а грецькою Рита зможе прочитати, вона відвідувала спецкурс у доцента Середи. А коли ми будемо готові, ми вийдемо звідси і вб’ємо Його і Тих, що з Ним.

— Але я боюсь.

— Ми всі боїмося. Але ми мусимо. Це — наша доля, така воля богів. Ми мусимо коритися.

— А мені хочеться їсти, — Мар’ян вирішив, що досить розмов. — Натщесерце люди схильні до суперечок. Я приготую святкову вечерю, а моя наречена мені допоможе.

— До речі — вітаю, Мареку, Аліно, — Рита простягає Аліні руку. — Вибач, що я тебе образила, вибач, будь ласка. Я винна.

— Та нічого, забудьмо. За годину покличемо вас на вечерю.

— Ні, так нецікаво, — Ліка аж підстрибнула. — Вечерю готуватимемо разом — кожен щось своє, або ще якось… Тільки я не буду, бо зовсім не вмію, та я можу заварити чай, ось!

Відсвяткуємо заручини, хай там хоч каміння з неба!

— Так, — Орест лагідно дивиться на Ліку. — Святкувати таку подію обов’язково треба — аби не востаннє.

— Ходімо всі, — Наталка бере книжку. — Звісно, будемо зараз готувати різні смачні речі, вітати наречених, а ще — доки ми не виробили єдиної тактики, маємо тримати одне одного в полі зору. Щоб хтось здуру не вчинив непоправного. Наприклад, не запросив на вогник когось із Тих, що з Ним.

— От умієш ти, мала, зіпсувати настрій, — хоча Мар’янові зараз ніщо не здатне зіпсувати настрій. — А загалом, маєш рацію. Тому домовмося: хто б не просився зайти до нашої піраміди, то — не люди, а тому нехай гуляють собі надворі, погода якраз відповідна для них. Отож опустімо завіси і якомога менше озираймося на вікна.

Вони мовчки погоджуються з ним і юрбою сунуть до кухні. Це велике приміщення, попід стінами — столи з металевими поверхнями, величезні електропечі, три холодильні камери, кілька стільців. Саме тут вивантажили провіант, закуплений в Мукачевому.

— От цікаво, чому це вода так пінилась на обличчі товстухи? — Віка наливає собі мінералку. — Вода як вода…

— «Вони бояться води, що присвячена богам», — похмурніє Аліна. — А Вода наша взята з освяченого митрополитом джерела. А Катя, вочевидь, вже була однією з Тих — у душі. Тож забрати тіло було простою справою. Тому вона й не зайшла в каплицю, й у будинок теж не змогла потрапити — адже вам, слава Богу, й на думку не спало її запросити. Отож довелося нашій подрузі мокнути під дощем. Гадаю, вона нам це зарахує, коли з’явиться під вікнами клацати іклами.

— Господи, який жах! — Рита здригається. — Але послухай, Аліно, тут якась невідповідність. Папірус давньоєгипетський, боги теж звідти, а мінералка «Святе джерело» освячена митрополитом, служителем іншого, єдиного Бога. Як це розуміти?

— Бог один у багатьох і багато в одному. Просто на все був і є свій час, і на пізнання істини теж, — Наталка дивиться поверх голів присутніх. — Немає різних богів, є різні рівні розвитку душі. Аліна правильно вхопила суть, у Та-Кемет світ був іще молодий, а душі людей — юні, вони не вміли прийняти єдиного Бога, не могли зрозуміти. Потім світ став старшим, душі теж підросли. Вода, присвячена богам, несе смерть Тим — і байдуже, яким саме богам її присвячено. Головне, що присвяту було зроблено зі щирою молитвою й відкритим серцем.

— Загалом, це надто складно і водночас просто — коли отак говорити про це, — Мар’ян вдихає пахощі, що линуть від каструлі. — Аліно, а звідки ти знаєш ієрогліфи і все таке?

— Коли мені було вісім років, мені до рук потрапила книжка, яка пояснювала саме цю систему письма. Там був також словник, алфавіт, зразки. Я поцупила ту книжку з бібліотеки та вісім років щодня читала її, доки зрозуміла, що до чого. Цікаво було, мені здавалося, що я торкнулась чогось великого і складного, але водночас — простого і зрозумілого. А потім, вивчаючи історію різних культур, зрозуміла, що всі давні царства виросли з Та-Кемет, та жодне вже не мало цілого вчення, його розпорошило по світу. Наприклад, магія вуду — це спрощена єгипетська магія. Той самий принцип символіки, але без духовного натхнення стародавніх магів. І ті, хто практикував вуду, почали нести зло. Цю магію вкрали в жерців Та-Кемет нубійці — так у тогочасному Єгипті називали негрів. Вони й тоді були рабами, хитрими й підступними. Та їхні примітивні мізки не могли збагнути глибини магічних методик, вони бачили лише зовнішнє, яке пристосували до пантеону своїх демонів.

— Наталко, що це ти готуєш?

— Мамин салат. Крабові палички, банка горошку, п’ять пучків зеленої цибулі, потерті чотири варені яйця, пучок селери, все змішати і заправити майонезом, додавши вичавлений зубок часнику. Мама сама його вигадала, а в нас якраз усе для нього є.

— Цікаво, — Ліка спробувала салат. — О, смачно! Починаймо вже святкувати, бо все так пахне, і взагалі — для Марека й Аліни це такий день… Рито, допоможемо Віці накрити на стіл.

— Авжеж, — Рита злазить зі столу і бере тарілки. — Візьми серветки і виделки.

Метушнею приглушується тривога, та все одно кожен відчуває, як за вікнами збирається темрява. Дощ ущух, знову спустився густий туман. Орест обходить вікна і опускає завіси. Він дослухається до розмов, а водночас — до того, що відбувається знадвору. Те, що сталося, перевернуло його звичний світ, всі його уявлення і цінності; все те, що він вважав звичним і незмінним, раптом зникло і вже не здається таким обов’язковим і безперечним. А ще ж тепер Ліка… Збожеволіти можна. І як він по приїзді буде пояснювати, де поділася студентка Семенець?

— Не гризися тим, що може настати, бо ти не знаєш, що буде насправді. Боги про все подбають.

Жінка сидить у кріслі прямо і велично. Її смагляві руки прикрашено срібними браслетами, викладеними бірюзою та перлинами, на шиї — широкий комір зі срібних ниток і пластин.

У неї чорне волосся, обведені зеленим чорні очі — трохи розкосі, маленький носик із м’яко вирізьбленими ніздрями — в її обличчі є щось від кішки.

— Ви… хто?

— Хенхенет, жриця Баст, — жінка зацікавлено роздивляється Ореста. — Твої сумніви набридли мені, до того ж, ти дуже голосно думаєш.

— Вибачте…

— Не сміши мене, — Хенхенет глузливо посміхнулась. — Чого ти боїшся? Яке тобі діло до того, що хтось про тебе подумає? Чому ти заганяєш свою силу на спід, чому боїшся своєї пристрасті? Ви, Обранці, здаєтесь мені такими дивними… Тисячі років я спостерігала за вами, за всіма вашими перевтіленнями, аж доки ви не народилися в потрібний час — аби зустрітися і зрозуміти своє призначення, і ти чи не найдивніший з усіх. Ти постійно боїшся, в тебе купа дивних переконань, в яких немає нічого, що нагадує життя. Власне, ти й не живеш, а так, вдаєш. Навіщо?

— Не розумію, про що ви говорите.

— Все ти розумієш, — Хенхенет ліниво підвелася. — Ти думаєш, бовдуре, що я стримлю між світами тисячі років для того, аби слухати твої дурниці? Я не пішла на очеретяні поля, Анубіс чекає на мене біля входу, вже, либонь, на місяць виє від нетерплячки, виглядаючи мене. А я пасу отару із сімох Обранців, які, наче дурні вівці, воліють розбрестися хто куди, аби на самоті поміркувати про різні дурниці, та Восьмого йолопа, котрий з народження пхає свого носа куди не слід. Не для того я це роблю, аби слухати, як ти брешеш — і мені, і собі. От скажи мені, тобі подобається та дівчина?

— Так, але…

— Але вона не така, як ти собі уявляв, еге ж? Тобі хтось розказав, якою саме повинна бути дівчина, і ти міцно взяв це очі своєму страхові і кохати, ходиш отут, як сновида, гризеш сам себе, зав’язавши свій корінь життя на вузол. Ти боягуз і дурень. Не знаю, чому ти Обранець. Особисто я згодувала б твою ріденьку душу змієві.

— Ви не маєте права такого мені казати! — Орестові аж у голові паморочиться від люті. — Хай хоч мільйон років ви живете, все одно ви нічого не знаєте!

— Авжеж, — Хенхенет сміється. — Хлопчику, на світі не відбувається нічого нового, нудьга страшенна. А ти таки боягуз і дурень.

— А ви… Ви — привид!

Хенхенет регоче, аж її комір дзвенить. Потім підходить до хлопця і бере його за руку. Її рука тепла і жива, очі пронизливо й весело дивляться на Ореста.

— Ні, хлопче. Це ти — привид. Привид самого себе. Гадаю, ти мене зрозумів.

— Чекайте, але ми ж не про те говорили! — Орест, схаменувшись, намагається затримати жрицю, та її пальці вислизають. — Ви повинні нам допомогти! Ви маєте знати, де замок, і про Золтана, і про…

— Я й допомагаю. — Хенхенет сердито дивиться на нього, якимось чином опинившись в іншому кінці кімнати. — Як можу, допомагаю, це ти мені повір. Але я не можу зробити того, що повинні робити ви.

— Почекайте!

Та жриці вже немає. В дверях зали стоїть Наталка.

— Вона не завжди така, — Наталка заспокійливо гладить Орестову руку. — Але страшенно переймається нашим духовним розвитком — так, як вона його розуміє.

— А найгірше те, що вона має цілковиту рацію. Я боягуз і дурень. Та я це виправлю.