Інший вид

2

— Ну, вип’ємо за те, щоб тобі тут добре велося, — піднімає склянку з вином Ліка.

— Будьмо! — Орест Іванович сором’язливо посміхається.

П’ятеро сидять за столом у великій порожній кімнаті. Стіл і табуретки зробив Мар’ян — гарні дубові меблі, таких не купиш. Отак просто було сказано оте «у мене нікого нема», так воно вкололо хлопцеві в серце, що два дні він майстрував стіл і стільці, ретельно шліфуючи поверхні. Хай буде, аби хоч на це не довелося заробляти Сабрині.

— Гарна квартира, — Наталка вкотре оглядає кімнату, обклеєну блакитними шпалерами в синювато-сріблястих трояндах, — і шпалери, як нові.

— Вони і є нові, — посміхається Сабрина. — Я купила квартиру ще взимку і робила ремонт майже півроку. А оце скінчила і вирішила переїхати. А тут — практика.

— То чому треба було переїжджати саме зараз? Могла б після практики! — Ліка здивовано здіймає тонкі брівки.

— Щоб було куди повернутися, — Сабрина крутить в руках склянку. — Мені жодного разу не було куди повернутися, а тепер — буде.

Запала знічена мовчанка. Ліка роздратовано прикусила губу. Вона ладна копняка дати сама собі за власну нетактовність. Якось воно кострубато в них виходить. Оця дівчина — Сабрина… Ліка крадькома спостерігає за нею. Можливо, вперше в житті хтось отак зацікавив її, пещену доню, красуню і розумницю. Ліка, звісно, знає про це життя майже все: багатство і бідність, кохання і ненависть, усе це давно відомо і нецікаво. І ось вам — Сабрина. Ліка збентежено приглядається до неї, намагаючись зрозуміти, що саме так зацікавило її в цій дівчині. Ні, не те, що вона заробляє собі на життя таким екзотичним заняттям.

Це стало відомо десь у кінці першого семестру. Хтось побував у нічному клубі і завважив там Сабрину. Новина розлетілася зі швидкістю світла, і деякий час студентство розважалося тим, що ходило в ту нічну забігайлівку подивитися на Сабрину, аби потім, наступного дня, роздягати її очима в коридорі, вголос ділячись враженнями. Сабрину, здавалось, усе те мало обходило. Ажіотаж ущух сам собою. А тепер Ліка впіймала себе на думці про те, що уявлення не має, як могла почуватися Сабрина в той час під перехресним вогнем загального презирства і сороміцької цікавості. Ліка подумки здригнулась, уявивши себе на її місці.

Наталка стурбовано вдивляється в обличчя навколо. Вона відчуває якусь напругу і недомовленість. Вони всі, власне, оце вперше побачили одне одного. І час для відвертості ще не настав. Просто зібралася за столом компанія незнайомців, яким доведеться пробути деякий час разом. І оце якраз нагода трохи познайомитись.

— Частуйтеся, прошу, — Сабрині непогано вдається роль господині дому. — Зараз принесу ще салату.

— Я тобі допоможу, — Наталка підводиться теж.

В кімнаті стає тихо. Мар’ян з апетитом знищує запечену картоплю. Ось проступило денце тарілки — цей сервіз приніс сьогодні Орест. А Наталка привезла велику фарфорову ляльку в пишному рожевому вбранні, дуже схожу на Сабрину. Ліка схвально посміхнулась — така лялька стане окрасою будь-якої кімнати.

Але найбільше зраділа Сабрина. Вона взяла іграшку обережно, аж навіть побожно, і щось таке дитяче промайнуло в її обличчі, відсторонений погляд холодних сірих очей нараз змінився, спалахнув — але тільки на мить, так, як іноді зблисне щось в густій траві, що — невідомо, і захочеш знайти, та не знайдеш. Зблиснуло й зникло.

— Щось ці телепні спізнюються, — Ліка роздратовано поглядає на годинник.

— Кого ви маєте на увазі? — Орест Іванович намагається не дивитись на Ліку. Йому чомусь мулько.

— Я замовила подарунок, його мали б доставити, але щось…

У передпокої лунає дзвінок.

— Оце, напевне, й вони, — підводиться Мар’ян. — Мені теж цікаво. Що там?

— Зараз побачиш, — вдоволено відповідає Ліка. — Там — необхідна річ.

Здорові хлопи починають заносити щось велике, загорнуте в грубий папір.

— Що це? — Сабрина здивовано округлює очі. — Ви не помилились адресою?

— Ні, не помилились, — сміється Ліка. — Це сюрприз, люба.

Трохи зачекайте, а за півгодини подивимось. Працюйте, хлопці.

Здивовані й зацікавлені, всі повертаються до блакитної кімнати. Сабрина таки вміє куховарити, тарілки знов наповнюються, але бесіда не клеїться, бо за стіною чути гуркіт і кроки.

Півгодини спливають нестерпно повільно.

— Готово, — один з робітників заглядає до кімнати. — Приймайте роботу.

Вони юрбою сунуть до кімнати і здивовано спиняються. Посередині стоїть велике ліжко, попід стіною розтеклася велика полірована шафа, біля вікна притислися туалетний столик і комод, усе нове й блискуче. І тільки в кутку псують інтер’єр паперові мішки з книжками. Робітники навіть підлогу протерли за собою.

— Ну як? — Ліка страшенно задоволена собою. — Нічого не кажи, — вона стріпує волоссям, діаманти в її вухах розбризкують навколо яскраві блискітки. — Це дрібниця.

— Я не можу це прийняти.

— Доведеться, бо воно вже тут, — Ліка дивиться просто в очі Сабрині. — Я ж від щирого серця.

— Дякую. Я всім вам страшенно вдячна. — Сабрина обводить очима зібрання. — Я, звісно, розумію, що завдала вам клопоту…

— Власне, особисто мені сподобалось, — Мар’ян розливає у склянки вино. — Якось воно так по-людському.

— Так, — Орест відчуває полегшення. — Ви маєте рацію. Саме по-людському.

Розходяться вони вже затемна. Біля під’їзду чекає велика чорна машина — то за Лікою татко прислав водія. В машину вміщаються всі. Сабрина дивиться з балкона, як її гості по одному зникають у надрах лімузину.

— Я за тобою заїду завтра. — Ліка дивиться вгору, її голос лунко розкотився нічною тишею. — Дочекайся мене обов’язково.

Сабрина мовчки киває головою, потім іде до кімнати. Ці кілька днів наповнили її життя дивовижними подіями. Вона заходить до кухні. Стіл і стільці стоять у кутку. Сабрина уявляє, як воно тут буде, коли встановлять інші меблі. А от про спальню вже й уявляти не треба. Їй трохи незручно, але з Лікою сперечатися неможливо…

Сабрина лежить на ліжку і прислухається до незнайомих звуків, що наповнюють цей великий старий будинок. У великому місті знайшовся дім і для неї. Сабрина засинає, але й уві сні її не покидає відчуття щастя.

Мар’ян і Орест Іванович грають у нарди. Вони сидять удвох в кімнаті Мар’яна, бо його сусід вже поїхав на канікули. Гра не захоплює їх, хочеться просто поговорити, але щось стримує обох. Першим порушує мовчанку студент:

— Знаєте, мені сподобались ці дівчата.

— Всі?

— Так. — Мар’ян робить хід. — Не в плані зваблення, а так. В них щось є — у цих трьох.

— Безперечно. А чому в нашої гостинної господині таке дивне прізвисько? Її ж, здається, звуть Аліною.

— Так. Вона стриптизерка, а то її псевдонім.

— Стриптизерка?! Святий Боже! От ніколи б не подумав… — І не думайте. Вона ж не повія. Повії в залі, а ці — на подіумі, до них — зась. Я тамтешні правила знаю. — Мар’ян знову робить хід. — Дивне підібралось товариство, еге ж?

— Не знаю навіть, що сказати. А що, власне, дивного? Я думаю, все буде гаразд.

Мар’ян промовчав, та викладач розуміє, що з ним не погодились. Тривога гніздиться десь глибоко, Орест і сам не розуміє її причини, та що з того?

— Гадаєш, будуть проблеми?

— Не з цими трьома, та є ще три. Вони зовсім інші.

Наталка не може заснути. Важкі передчуття гнітять її, вона крутиться в ліжку, намагаючись спекатися якоїсь дивної колючки в серці. Невже знов починається «це»? Наталка злякано зіщулюється під ковдрою. Ті жахливі видіння, що переслідують її вже кілька років. Кров, жах, темна дорога, стіною дерева і щось потойбічне, страшне женеться за нею. Наталка ніколи нікому не казала про це. Вона знає, що це не сни, але їй ніхто не повірить — вважатимуть за божевільну. А вона знає, що вміє бачити майбутнє. І ось тепер воно знову прийшло до неї.

«Я можу не їхати разом з ними. — Наталка здригається від жаху. — Адже це буде, там це станеться, я знаю. Але ж саме мені були видіння, отже, я маю їхати. Від долі не втечеш. Те, що має статися, станеться обов’язково».

Наталка нараз згадує про свого дідуся Якова. Він живе в Зеленім Яру, старий і сивий. Він знає все на світі. Він допоможе.

З цією думкою вона засинає. Їй сниться темна лісова дорога і кров. Наталка квилить уві сні.

— Ти чого сюди прийшла?!

Висока, товста і неохайна, тітка Циноті нависає над Наталкою, наче темна хмара. В цьому величезному недоладному будинку не люблять ні Наталку, ні її батьків, вважаючи їх зрадниками. У циганів заведено триматися своїх, шанувати звичаї та коритись їм, а Наталчині батьки порушили все, що тільки можна порушити. Замість того, щоб залишитися в сім’ї і займатися родинним бізнесом, вони пішли поміж гаджьо. Адже Наталчина мати мала б вийти заміж ще в чотирнадцять років, народжувати дітей і шануватися, а натомість пішла вчитися, покинула рідню і десь там знайшла собі чоловіка — слава Богу, теж цигана, не гаджьо, та все одно нерівню. І вони обоє вже не цигани, а чужі. То чого сюди швендяти їхній дочці?

Циноті не любила і не розуміла сестру. І не розуміла, чому голова родини, її батько, дозволив Яні так вчинити. А вже племінницю Циноті не терпіла на дух. Щось було в тій таке, що не давало змоги поглянути їй в очі. Циноті боїться Наталку, відчуваючи в ній незрозумілу силу, адже Циноті — ворожка, і непогана, тож на таких речах знається.

— Тобі нема чого тут робити.

— Мене кликав дідусь Яків.

Наталка сміливо входить у будинок. Просто навпроти входу — величезна кухня, в якій пораються кілька жінок. Це — невістки. Всі вони вороже дивляться на непрохану гостю, але мовчать. Старий Яків — голова родини й барон, його слово — більше ніж закон. То вже з розряду скрижалів.

Наталка обминає Циноті і йде вглиб будинку. У великих кімнатах майже немає ніяких меблів. Підлоги застелені килимами, де-не-де стоять низенькі столики і розкидані подушки. Наталка не любить бувати тут, але зараз саме той випадок, коли вона мала прийти сюди. Бо почула поклик. Вночі, згадавши про дідуся, вона почула, як той кличе її. Щойно поблагословилось на світ, Наталка зібралась і поїхала до Зеленого Яру.

— Ти прийшла, люба моя! Слухняна дівчинка.

Старий Яків сидить в глибині кімнати на низенькій тахті, застеленій старовинними килимами. Наталку знов огортає терпкий аромат трав, тютюну і ще чогось такого, що вона не може ідентифікувати. А дідусь такий, як і завжди: старий і сивий-сивий, і тільки чорні очі жваво і весело поблискують на смаглявому обличчі.

— Здрастуй, дідусю.

Наталка говорить циганською мовою, але не визнає ніяких умовностей, прийнятих серед циган. Вона ніби підкреслює: я така, як ви, але я сама собі. Дідусь бачить її наскрізь і тільки підсміюється. Ні сини, ні Циноті не розуміють такої його поблажливості щодо відступників, а Яків не бажає нічого пояснювати. З якої речі? Ті телепні все одно нічого не зрозуміють. З усіх його дітей тільки молодша, Яна, успадкувала його вдачу, а її дочка успадкувала його Дар. А ті в будинку — просто шматки м’яса, хоч і його кров.

— Я мусив тебе покликати, бо ти через свої гордощі не прийшла б сама.

— Прийшла б, — Наталка вмощується біля дідуся. — Мені страшно. Я бачила…

— Знаю, — старий зводиться. — Я знаю, що ти бачила, та ти маєш їхати, хай там як. Ти ж знаєш, проти долі йти небезпечно.

Так велять боги і ми маємо коритися. То давнє зло, але всьому буває край. Якщо люди мають зустрітися, то вони зустрічаються. Немає нічого випадкового на цьому світі. І те, що ви зібралися, і те, куди ви поїдете разом, було визначено задовго до того, як ми всі народилися. І якщо ти не поїдеш, злякаєшся, отже, ти пішла проти Божої волі. І не буде тобі прощення, бо порушиться рівновага.

Старий циган підходить до величезної скрині, поцяцькованої дивними візерунками. Наталці завжди здавалося, що ця скриня старіша за саму землю. Але тільки тепер вона помітила, що то не візерунки, а ієрогліфи.

— Ця скриня передається в нашому роду від одного Зрячого до іншого. Коли я помру, вона стане твоєю. Так велося здавна, нема сенсу ламати звичай тепер. Адже мені, на щастя, є кому передати її. Я знав, що тільки Яна народить мені спадкоємця. Бо всі інші втратили Знання. Вони почали змішувати кров одне з одним — і нема кому продовжити і зберегти те, що ми повинні були зберегти. Серед нас залишилося надто мало Зрячих. І коли ми втратимо останнього, ми втратимо своє коріння, те, що зв’язує нас з нашими предками, які колись володіли цілим світом і Та-Кемет.

— Та-Кемет… Ти хочеш сказати, що наші предки були з Єгипту?

— Так це тепер це місце зветься. Проте там більше немає дітей Та-Кемет, лише чужинці. Ми розвіяні світом і забули, хто такі та звідки прийшли. Ми втратили наших богів і приймаємо чужих, але вони не приймають нас. І ми теж скрізь чужі. Ми забули своїх богів, ми не палимо їм жертовних багать, ми не згадуємо їхніх імен, а вони мстяться нам за це — ми зникаємо.

Ми стаємо просто людською потолоччю, а ми ж — нащадки синів Та-Кемет! Нічого більше нема. Та коли мене не стане, до тебе перейде Знання, хочеш ти цього чи ні. Бо в тебе Дар. Тебе позначено божественною милістю.

— Дідусю!…

— Нічого не кажи. В кожному із Зрячих нашого роду є душа наших предків: Нес-Міна і дружини його Тей. Це — перші з нашого роду, у інших — інші.

— Чому ти ніколи не казав мені цього?

— Бо ще не час, — старий посміхається. — Ми поговоримо про це, коли ти повернешся.

— А я повернуся?

— Це залежить від тебе. Будь сильною, не чини зла і не пробачай зради — і ти повернешся. Ти маєш повернутися. Якщо ти не повернешся, зникне і наш рід. Бо Зрячих серед нас більше немає. Ось, візьми.

Старий дістає маленьку скриньку, оздоблену тими самими ієрогліфами. На чорному тлі вони виділяються і блищать. Наталка, придивившись, бачить, що скринька не пофарбована в чорне, а зроблена з чорного дерева, а написи на ній вирізьблено і відлито сріблом.

— Не відкривай її зараз.

— Що там?

— Там лежить те, що знадобиться тобі і кожному з вас, коли настане час. — Яків дивиться поверх голови онуки, і Наталка здригається. Таким вона ще його не бачила. — Коли настане потрібна хвилина, тоді скринька відчиниться й кожен візьме собі звідти своє. боги мовчать. Він тяжко зітхає. Не можна йти проти долі, це порушує порядок, рівновагу. Маат не пробачить цього. Маат — богиня порядку і рівноваги. Давня богиня Та-Кемет.

— А оце тобі придасться пізніше. Завжди май при собі.

Старий циган одягає на шию онуці срібний ланцюжок, на якому нанизані дві однаковісінькі каблучки різного розміру, чоловіча й жіноча. Золоті обручки, кожна з яких оздоблена чотирма камінцями блакитного і червоного кольору.

— Це не для тебе подарунок, та коли настане час, віддай їх з моїм благословенням.

— Кому?

— Коли прийде час, ти знатимеш, кому віддати. Завжди тримай при собі і нікому до часу не показуй. — Яків сумовито всміхається. — Так треба, люба моя, так треба — і все. Йди, пташко моя, ось, візьми гроші, це буде тобі на дорогу.

— Дідусю!

— Немає чого комизитися, — старий знову звичний і веселий, очі його бризкають сміхом. — Я ж знаю, ти любиш чепуритися. Купи собі щось таке, що звеселить твоє серце. Бо в батьків заробітки не дуже добрі, еге ж? Тому не ображай мене відмовою. Ти ж у мене красуня, отож маєш бути гарно вбраною.

Наталка ховає гроші і скриньку в сумку, цілує діда і йде геть. Її душа не заспокоїлась, страх причаївся десь глибоко в серці, але вона тепер почувається впевненіше. Вона тепер знає, що йде шляхом, призначеним долею.

«А інші? Чи знають вони, що станеться? Чи їм теж призначено? — Наталка задумується. — Сказати їм? Утім, мені ніхто не повірить — зараз. Або хтось повірить, злякається і не поїде. Ні, так не можна».

Наталка бере таксі, їде додому і ретельно ховає скриньку. Батьки не люблять, коли вона їздить до родичів у Зелений Яр. А розказати їм про свої думки, відчуття, розказати про те, що вона бачить, — неможливо. Наталка чудово знає, якою буде реакція. Її потягнуть до психіатра. Знову.