Інший вид

6

Синій мікроавтобус підіймається вгору по старому засміченому шосе. Одразу видно, що цією дорогою ніхто не їздив, ліс підступає дуже близько, де-не-де доводиться зупинятися й відтягувати з дороги гілля і стовбури.

— Тут років двадцять нікого нема, — водій, повнявий веселий чоловік років п’ятдесяти, вважає своїм обов’язком пояснити місцеві труднощі. — Я живу в Мукачевому вже п’ятнадцять років, переїхав сюди з Ужгорода, до жони, так от на моїй пам’яті тут уже нікого не було.

— А чому? — Орест із задоволенням упізнає знайомий діалект. — Тут, здається, гарна місцина.

— Та всяке патякали, дурню якусь. Щось там колись сталося, жіночки пропали. От і закрили. Ви там ґаздуватимете, як самі схочете. Як там зараз, невідомо, та гадаю, що якось перебудете, це ж недовго.

— А що ж саме сталося? — Наталка напружено чекає відповіді.

— Та Бог зна, я не дослухався до чуток. Оце якби тут моя жона, та б охоче розповіла, вона любить оповідки. А я — ні. А ви добряче навантажилися, вистачить харчу. Ось тільки мінералку даремно везете, там є питна вода — куди там цій мінералці!

Западає мовчанка. Кожен думає щось своє. Наталка стискає пальці, аби вгамувати нервове тремтіння, Ліка бліда і втомлена, Мар’ян дивиться у вікно. Орест думає, чи не було жорстоко з його боку тягти сюди цих студенток заради власної дисертації.

«А як хто з них захворіє? А якщо трапиться якесь лихо — адже вони самостійно ходитимуть селами, лісовими дорогами? От, дідько, хоч бери та повертай назад!»

— Ви часом не знаєте, чи там є телефон? — Орест з надією поглядає на водія.

— Напевне, що є, а от чи працює він? Приїдемо і глянемо, якщо не працює, я доповім, і на час вашого перебування його ввімкнуть для вас.

— Дякую.

— А в мене є мобільник! — Ліка витягає з сумочки апарат. — Ой, не працює!

— Ліко, в нас теж є мобілки, та ми ж у горах, — Мар’ян сміється своїм тихим сміхом. — В таких місцях телефони зазвичай мовчать. Сигнал не проходить. Навряд чи тут десь є вишка.

— Приїхали, — водій глушить двигун. — Вишки тут нема. Хоч би генератор працював, дай Боже, ось підемо подивимось.

Машина зупинилась, і товариство висипало назовні.

Покинута будівля похмуро приглядається до них. Це трикутний корпус зі скляними стінами й білими балконами. Територія загороджена колючим дротом, скрізь — застережні написи.

— Отут ви й житимете, — водій теж вийшов з кабіни. — А добряче місце! Ніколи не був, оце вже розкажу жінці! Най мені заздрить. Розмов буде на рік.

— То ви тут ще не були? — Ліка звертає очі на чоловіка. — А хіба у вашому господарстві не знайшлося водія, що вже їздив цією дорогою?

— Та най би їх шляк трафив! Всі такі зайняті, що куди твоє діло. Ото як сказав директор, так попірнали під капоти та позалазили під машини — поламалися й край! Воно, звісно, рейс не дуже вигідний, дорога стара, неїжджена давно, та не йти ж вам сюди пішки! Вони майже всі місцеві, їм і нецікаво, а мені хотілося подивитись. То мерщій, хлопці, вивантажуймо харч, бо я маю засвітла доїхати, а ви — засвітла влаштуватися. Ось у мене ключі, ввімкнемо електрику, воду. Гайда, дівчатка, до хижі.

Дівчата побрали валізи й сумки та рушили до входу. Зблизька стало видно, що вікна — сірі від пилу, подвір’я — вкрите ломаччям, мармурові лави сиротами визирають з-під куп сміття, фонтани не працюють, а на місцях трояндових клумб росте шипшина.

— Тут наче в зоні відчуження, — Віка роззирається навколо. — Наче після атомної війни.

— Може, тут сталося щось гірше, — Ліка відчуває, як по її тілу віє вогким холодним вітром. — Дивно, вітру нема, а я почуваюсь, як у погребі.

— Я теж, — Аліна дістає з сумки і одягає пухнасту кофтину. — Мар’ян мав рацію, так до застуди — один крок. Цього нам ще бракувало для повного і всеосяжного щастя.

Водій відмикає двері, й вони заходять у хол. На підлозі лежить величезний барвистий килим, по кутках зачаїлися затишні крісла і столики, на яких купками лежать старі газети й журнали. Онде в одному із крісел залишилось чиєсь гаптування, там — лежать забуті окуляри, кілька книжок. Якби не товстий шар пилу, то могло б здатися, що люди щойно пішли звідси — просто вийшли на прогулянку чи на процедури і зараз повернуться.

— Дивна річ… Це номер журналу «Здоров’я» за червень 1987 року, — Віка бере з купи вкритий пилом журнал. — І це був новий номер, цю купу преси принесли і не встигли розсортувати.

Отже, тут і справді не було нікого двадцять років.

— Ходімо, якось влаштуємося, бо скоро вечір, а чи буде світло, невідомо. — Аліна бере свою сумку.

Ліка клацнула вмикачем. Спалахнуло світло.

— Слава богу, хоч це працює, — вона взялася за свою сумку. — Але ти маєш таки рацію: нам час господарювати. Хто як, а ми підемо шукати собі притулку.

Вони рушають сходами нагору, інші знехотя йдуть за ними. Всім їм хочеться дочекатися чоловіків, та емансиповані жінки двадцять першого століття не мають права на такі слабкості. Отож, ховаючись одна за одну, дівчата піднімаються широкими сходами.

Вони виходять у довгий коридор-галерею. Ряд дверей, одні з них зачинені, інші — розчахнуті навстіж, деякі трохи прикриті, але не замкнені. На дверях номери.

— Не знаю, як ви, а я не маю наміру залазити вище, — Ліка заходить у одну з кімнат. — Тут є туалет, душова і два ліжка.

Тут і залишуся. Аліно, будеш зі мною?

— Чому ні? Поставимо ліжко для Наталки — і все в ажурі.

— То ви вже й Марека приймайте до гурту, — Рита уїдливо посміхається. — Для нього й ліжка окремого не треба, як ти гадаєш?

— Я гадаю, що твоє личко, дорогенька, тільки виграє від ще одного синця — для симетрії, — Ліка ставить сумку на підлогу. — Як ти вважаєш?

— Не торкайся мене! — Рита відскочила. — Як повернемось, я на тебе поскаржуся деканові. Катя буде мені свідком.

— Я дуже злякалась! — Ліка сміється. — О, я просто не спатиму цієї ночі! Ти, мокрице заздрісна! Гадаєш, я не знаю, чого ти казишся? Ти ж за Мареком бігала весь рік, а він на тебе й не дивиться, навіть трахнути погидував. От ти й стікаєш отрутою, фригідна маленька вошо.

— Ти!… — Рита густо червоніє і стискає кулаки. — Ти, суко, ти вирішила, що коли вже начепила дорогі цяцьки, то все тобі можна? Думаєш, на тебе він дивиться? Ні, дорогенька, він не такий дурний, щоб повестися на таких хвойд, як ти чи Сабрина. Хоч усю ювелірну крамницю начепи на себе, а залишишся дешевою шльондрою. Недарма ж ви з Сабриною тепер такі подруги — свій своєму мимоволі брат, еге ж? Знюхалися, бо в обох поміж ногами напис: «Ласкаво просимо». А Мар’ян…

— Змістовна суперечка. Я й не знав, що моя скромна персона викликає в тебе такий спалах емоцій, Рито.

Мар’ян вже кілька хвилин стоїть у холі і, звісно ж, чув розмову. Але його мало обходить Рита. Він стурбовано дивиться на Аліну і розуміє, як боляче їй від кожного злого слова. Він тепер це знає напевне. І йому хочеться придушити Риту власними руками. Правильно Ліка сказала — маленька злостива воша.

Обличчя звернулися до Мар’яна, тиша аж видзвонює, а він у цю мить так ненавидить маленьку веснянкувату Риту Гресь, що ладен розтоптати її, як отруйну комаху. Але бере себе в руки.

— Рито, я вношу ясність у питання щодо ліжка, — Мар’ян глузливо дивиться на дівчину. — Власне, якраз твоє товариство в цьому місці мене влаштовує найменше. А щодо Ліки чи Аліни, то я, на жаль, користуюся тільки правами друга. Питання з’ясовано? От і добре. На світі було б, либонь, дуже тихо, якби жінки перестали видряпувати одна одній очі. То що, дівчатка, де ми будемо жити?

— Я гадаю, тут непогано, — Аліна входить до кімнати. — Нема чого перебирати, якщо нам щось сподобається, просто перенесемо сюди.

— Маєш голову на в’язах, — оглядає кімнату Мар’ян. — А ми з Орестом будемо тут, через стіну. О, а тут пилюки!

— Зараз помиємо, все буде гаразд, — Ліка озирається. — Наталко, ти з нами?

— Так, але в сусідній кімнаті — з Вікою, — Наталка стурбована і засмучена. — Ми будемо поряд, за стіною з іншого боку. Тут стільки місця, що немає сенсу сидіти одне в одного на голові.

Катя й Рита демонстративно йдуть на третій поверх, і всі полегшено зітхають. Без них якось просторіше.

— Завжди знайдеться хтось, хто буде все псувати, — Віка нишпорить у шафі. — А в нас таких аж двоє. — І обидві закохані в Мар’яна, — Наталка задумливо вивчає інтер’єр. — Нам зовсім не треба отак сваритися, а тут такі пристрасті.

Мар’ян регоче. Дівчата здивовано дивляться на нього, потім і собі сміються. Всі, окрім Наталки. Та наче прислухається до чогось.

— Ой, Наталко, насмішила! — Мар’ян аж хитається від реготу. — Я вже гадав, мене ніщо не розсмішить, але як уявив товстуху в ролі палко закоханої… Власне, я не чекав ажіотажу навколо моєї більш ніж скромної персони, та, вочевидь, на кожен товар знайдеться купець.

Наталка нарешті припиняє свою дивну медитацію:

— Ми неправильно розташувались. Ходімо.

Вона йде коридором, далі від сходів.

— Отут. Ліка з Аліною посередині, а ми — з боків.

— А яка різниця? — Віка роздивляється навколо. — Кімнати такі самі.

— Ні. В той останній сезон в цих кімнатах ніхто не жив, — Аліна ставить сумку на килим. — А в тих позалишалися чиїсь речі.

— Так, — Наталка схвально киває, — ти все правильно зрозуміла. Приберімо трохи, бо ми тут загинемо від пилюки.

— Тут має бути пилосос, я пошукаю, — Аліна виходить в коридор. — Вода, здається, вже є — шумить у туалеті.

— Я тобі допоможу, — Мар’ян зривається з місця. — Ходімо.

Вони йдуть коридором, заглядаючи в кімнати. В них подекуди панує розгардіяш, валяється різний дріб’язок, ліжка зім’яті, а подекуди — відносний порядок, та Аліна ловить себе на тому, що теж прислухається до цього величезного будинку. І їй приємно відчувати поряд Мар’яна. Не так страшно.

— Знаєш, мені трохи не по собі, — Мар’ян озирається. — Таке відчуття, наче хтось спостерігає.

— Це нерви. Великий порожній будинок, тиша… Ось, здається, комірчина. Погляньмо. Десь тут має бути начиння прибиральниць.

Вони відчиняють двері. Це справді приміщення технічного персоналу. В ряд стоять відра, на полицях щітки, ганчірки і порошок. Великий бутель із написом «Хлор». І кілька пилососів «Ракета» вилискують округлими спинками.

Аліна й Мар’ян беруть необхідне. Ось бруски простого мила, Аліна бере два відра, наповнює їх ганчірками і коробками з порошком.

— Бери пилосос і банку з хлором, шкода, що не здогадались купити мийних засобів. Бо це все — наче з кам’яного віку. Ну, чого ти?

Мар’ян не зводить із неї очей, і Аліна знічується під його поглядом. Вона боїться, коли чоловіки дивляться на неї так.

— Я, власне, нічого… Просто мені шкода, що тоді, коли ми грали у пляшечку, — випало не мені, а Орестові.

— Чому? — Аліна питає тихо, майже пошепки. — Яка різниця?

— Для мене — велика. Я б уже знав, які на смак твої уста.

— Це так важливо?

— Для мене — так. Вже важливо. Вибач, що збентежив тебе.

Я не мав на увазі нічого поганого.

— Я знаю, — Аліна ховає обличчя на грудях Мар’яна. — Знаєш, мені тут страшно, сама не знаю чому. Добре, що ти поряд.

Він мовчки притискає її до себе, відчуваючи гаряче і нестримне бажання, але боїться злякати її, якось образити, тому просто пригортає до себе.

— Не бійся. Я нікому не дам тебе скривдити.

Він знаходить її уста і обережно цілує. Його тіло палає, наче у вогні, а поцілунок стає все пристраснішим. Вона обіймає його за шию, він відчуває її міцні тонкі руки, гаряче струнке тіло, його поцілунки сягають її шиї…

— Ні, будь ласка, — вона вивільняється. — Не треба.

— Вибач. Я розумію, — Мар’ян заглядає в зблідле личко дівчини. — Я почекаю. Я все зроблю, аби ти забула той жах.

— Ходімо, вони нас вже, либонь, чекають.