Інший вид

7

Вони рушають коридором, навантажені начинням. Ще нікому не встиг урватися терпець, як вони виникли в дверях із тими гримотливими скарбами.

— О, це чудово! — Віка хапає відра і несе до ванної. — Зараз митимемо тут усе, що тільки можна вимити.

— Треба подбати про вечерю, — Орест стурбовано супиться, йому не подобається це місце. — Тут на першому поверсі кухня, тож хай хтось приготує вечерю на всіх.

— Може, Аліна з Мар’яном? — Наталка задумливо поглядає у вікно. — Аліна смачно готує, а з Мар’яном їй не буде страшно.

— Не хитруй, Наталко, — Мар’ян роздратовано стріпує чубом.

— Я нічого поганого не мала на увазі.

— Нема чого сперечатися, — Аліна звелася з крісла. — Ходімо, подивимось, що тут за кухня.

Вони з Мар’яном зникають у коридорі. Ліка усміхнено дивиться їм услід.

— Здається, в нас намітилась непогана пара.

— Про це зарано казати, — Наталка знову прислухається до тиші. — Її так скалічено з самого дитинства, хтозна, чи зможе вона…

— Вона сильна. Зможе, — Ліка береться за пилосос. — Вона все може.

— Це ти так думаєш. Та, зрештою, маєш рацію, надія є завжди.

Загудів пилосос, сповіщаючи про те, що в будинку з’явились господарі. Ліка ретельно чистить підлогу, стелю, стіни, меблі — все, що тільки дістає. Стільки часу тут збирався цей пил! Двадцять три роки — це багато. Це більше, ніж вона живе на світі.

Наталка, втомлена дорогою, страхом і тишею, сідає у крісло. Вона втомилась прислухатися до світу навколо. І їй страшно. З тієї миті, як вони переступили поріг цього величезного будинку, вона відчула, що всі вони тепер у пастці. На неї наринули спогади дзеркал. Наталка ледве стримується, щоб не заплакати від страху. Дзеркала в цьому місці бачили надто багато, і останнє, що вони бачили, була смерть.

Наталка заплющує очі. Вона більше не може, не хоче дивитися, але жахливі картини переслідують її. А треба ж розмовляти, посміхатись, коли хочеться тільки одного — тікати, тікати звідси, бо тиша шепоче щось страшне: смерть, смерть… І розлягається багатоголосим криком, який чує тільки Наталка. Їй страшно і самотньо. В її валізі стоїть невеличка скринька з чорного дерева, і Наталці хочеться вхопитися за неї, як потопельникові за соломинку, та вона знає: ще не час.

— Наталко, ти в порядку? — Віка торсає її за плече. — Чого ти завмерла?

— Нічого. Все гаразд. Вибач, я зараз тобі допоможу.

— Та сиди! — Віка махає рукою. — Я звикла сама поратись. Знаєш, з моїх десяти років до шістнадцяти майже вся хатня робота була на мені. Мамуся переклала на мене все — мовляв, мені треба звикати, привчатися тощо.

— Що в цьому поганого?

— Це як подивитися. Може, й нічого, якщо в міру. Але ж як я не старалася, догодити не могла. Бачиш, у мене є брат. То — взірець усіх можливих і неможливих чеснот. А я — так, доважок.

— Ти що таке кажеш?

— Це не я, це мамуся каже. — Віка гірко розсміялася. — Знаєш, спочатку, коли була ще малою, переживала, старалася робити все якнайкраще, та недоліки знаходились, мене тикали в них носом — і все. А Ігорьок розумник, Ігорьок талант! А потім якось я спитала в себе: якщо я все так погано роблю, то навіщо мені це треба? Хай робить Ігорьок! Він же талант, а я вже якось обійдуся. — І що?

— Мамуся відвикла від хатньої роботи, отож квартира заросла брудом, бо я пішла жити до подруги. І таточко вперше за кілька років задумався: а чи дійсно все було так погано, як казала мамуся? Але я не повернулася, плювати мені на них. Живу тепер в свого хлопця, він мене розуміє, цінує і ніколи не принижує, а я собі вчусь і не згадую про них.

— Бо вони розтоптали тебе?

— В точку. — Віка киває різнобарвною зачіскою. — Саме розтоптали. Уяви картину: гості, колеги з кафедри, мамуся розхвалює досягнення Ігорька. Хтось каже: а я бачив вашу Віку в музичній школі на концерті, в неї — найвища оцінка, талант! — І що?

— Мамуся запихає в рот олів’є, що приготувала я, і переводить розмову на щось нейтральне, так, між іншим, кинувши, що я нетіпаха. І от десь в шістнадцять років до мене дійшло: я їм не потрібна. Я їх не цікавлю. Вони всі самостверджуються за мій рахунок. Вони мною просто користуються, тож хай наймуть краще хатню робітницю, чи як там знають. В мене своя дорога, я сама в себе одна. А іншого життя в мене вже не буде. — І що тепер?

— А нічого. Вони спочатку вдавали, що мене й не було в їхньому житті. Ігорьок для мамусі понад усе, а таточко — ганчірка, а не мужик. Щоправда, мати регулярно влаштовує мені сцени — здебільшого по телефону. Я таке про себе чую, що вуха в’януть. Не знаю, навіщо їй те потрібно. Вона, мабуть, просто любить принижувати людей. Я гадаю, мати — закомплексована психопатка. Але на людях — така мила і люб’язна, що нікому й на думку не спадає, що вона може бути іншою.

— Тобі сумно?

— А ти як думала? Не те що сумно, а образливо. Навіщо було мене народжувати, якщо я їм не була потрібна? Я про життя не просила. Власне, я зараз розумію: матінку психіатрові не завадило показати б, але де там! Та хай тепер як хочуть, мені до них діла нема. Я звикла покладатися на себе. Беру роботу — в мене комп’ютер є, якось живу. І хлопець у мене — супер. А в маман зараз гормони зашкалюють, тож хай Ігорьок і таточко сьорбають її клімакс — повною ложкою.

— Ти злишся.

— Маєш рацію. Злюсь. Ненавиджу їх всіх.

— З ненависті не виростає добро.

— Ну, це спірно. Іноді ненависть дає сили йти далі. Спитай у Сабрини.

— В її душі немає ненависті. Але й любові теж немає. Її душа наче спить.

Наталка дивиться, як за вікном густішають сутінки. Вона знає: та темна лісова дорога десь там. Вона чекає її. Серце Наталки несамовито калатає.

Вона заплющує очі. Із темряви виринає бліде обличчя. Це чоловік. Він неймовірно вродливий. Довге темне волосся спадає на плечі, довгасте тонке обличчя і тверда лінія підборіддя, гарно окреслені вуста та густі темні брови врозліт. Очі його опущені, й Наталці стає страшно. Вона боїться того погляду, але знає, що має побачити. Мусить. Це обличчя надто гарне, надто досконале… Чоловік підіймає вії, і Наталка нетямиться з дива. На неї дивляться сині сумні озера. Якась здавніла мука, невимовна туга в цих глибоких синіх очах, і дівчина переймається тим сумом. Їй хочеться… вона сама не знає, що за дивне відчуття входить у її істоту. Їй раптом стає так спокійно і радісно, наче вона віднайшла щось давно загублене, але дороге її серцю.

— Наталко, ти спиш? То перейди на ліжко, там зручніше, — Віка торсає її за плече. — Наталко!

Тіло Наталки безвільно зсувається на підлогу. Віка ледве встигає притримати її, хоч страшенно боїться, їй здається, що Наталка вже померла або ось-ось помре.

— Гей, хто-небудь, сюди! — Віка злякано озирається навкруги. — Ліко, Оресте Івановичу, швидше сюди!

За хвилину до кімнати вбігла Ліка, за нею поспішив Орест.

— Води! — Ліка бризкає водою в поблідле Наталчине личко. — Господи, вона непритомна! Вода не допомагає! Оресте, клич Мар’яна, може, він чимось зарадить!

Та Мар’ян з Аліною теж завважили лемент і метушню, тож вони вже тут. Мар’ян мацає пульс, піднімає Наталчині повіки, дає принесену Орестом нюхальну сіль, та мала циганка лежить на підлозі нерухома і бліда.

— Погляньте, вона синіє! — Віка показує тремтячим пальцем на обличчя непритомної. — Вона зараз помре!

— Скринька…

Голос Наталки хрипкий і зовсім чужий. Аліна схиляється над нею.

— Що, люба? Яка скринька?

З кишеньки її фартушка висипаються зубки часнику. Якраз за хвилину до шарварку Аліна чистила часник на підливу, а зубки брала з кишеньки, не довіряючи поверхні столу, що стояв немитий понад двадцять років.

Часник висипається, Аліна починає збирати його, а Наталка розплющує очі. Її погляд якийсь далекий і відсторонений, але з кожною секундою до очей повертається життя. І тепер Наталка — просто злякана маленька дівчинка. Вона намагається встати, та ноги не слухаються її, Мар’ян піднімає її і несе до ліжка.

— Що тобі болить, мала?

— Нічого, — Наталка вже опанувала себе, принаймні зовні. — Нічого, все гаразд. Просто чомусь стало млосно, наче попливла кудись.

— Полеж, — Орест теж трохи приходить до тями. — Вечерю принесемо тобі до ліжка. Полеж, відпочинь. Це втома.

— Так, — Наталка ховає погляд. — Я просто перевтомилась. Я хочу трохи побути сама.

— Звісно.

Віка першою йде до дверей, за нею — інші. Наталка полегшено зітхає. Їй нема чого сказати своїм друзям. Поки що — нема чого.

— Знаєш, Наталко, — Аліна повертається і рішуче сідає поруч. — Я гадаю, що ти брешеш — без сорому казка. Негайно кажи, що сталося.

— Ще не час, — Наталка благально дивиться в холодні сірі очі. — Розумієш, у всьому має бути рівновага. Ще не час.

— Це не відповідь. Я гадаю, ти знаєш щось таке, що і ми повинні знати. Тож кажи.

— Я нічого не знаю напевне. Але прийде час — і дізнаюся. Як і всі ми. Де ти взяла часник?

— Сьогодні вранці на базарі купила, випадково. Дуже віночки гарні, я вже йшла, навантажена, як віслюк, аж тут бабця з цими вінками: «Купи, красуне, добрий часник, дякуватимеш мені!», то я й купила, дуже недорого.

— Нічого випадкового на світі немає.

— Не розумію, що ти маєш на увазі?

— Потім. Але послухай моєї поради. Завтра, коли йтимемо збирати місцевий фольклор, візьми з собою часничину.

— Навіщо?

— Не питай, — Наталка стискує холодні пальчики подруги. — Пообіцяй мені, що візьмеш.

— Якщо це тебе хоч трохи потішить, то я навіть спатиму з часником!

— Так і зроби, чуєш? Саме так і зроби. Обіцяєш?

— Гаразд. Звісно, обіцяю, не хвилюйся. Я приготувала картоплю з часниковою підливою, їстимеш?

— Так. І побільше підливи.

Аліна знизує плечима і йде до кухні. Наталка така дивна буває іноді… Власне, чому іноді? Невідомо ж, якою вона була раніше. Ні, краще піти до кухні, де чекає товариство, там світло, гамірно, там невгамовна Ліка весь час вигадує щось цікаве, подобається Ліці Орест. І якби він не був таким занудою, то теж зрозумів би це, як і те, яка Ліка чудова — і гарна, і весела, і розумна… Та Орест страшенно нудний, хоч і гарний на вроду. Ото уткнеться в книжку — і по всьому.

«Гадаю, вона знайде, як його розворушити, — Аліна подумки сміється. — Ліка така, обов’язково щось придумає…»

А ще там, в кухні, чекає Мар’ян. Їй так дивно те, що відбувається між нею й Мар’яном, і думки про це не огидні й не страшні. І це незвично хвилює її серце.

Аліна дивиться у вікно — темрява поступилася білій куделі туману. Такого туману їй ще не доводилось бачити. Він густий і білий, здається, що він живий, його можна торкнутися… Наче чиясь м’яка рука натискає на вікно ззовні. Аліна відчуває непереборне бажання підійти і відчинити вікно, торкнутися рукою білого тіла туману, та вона стримується.

«Що за дивні думки? Туман і туман, що я — туману не бачила? Мабуть, ми тут усі збожеволіємо за два тижні. Ні, вже менше. Треба швиденько трусонути місцевих аксакалів на предмет фольклору і вшиватися звідси хутчіш, бо здається мені, наживемо ми тут собі якоїсь халепи».