Інший вид

14

Вони майже бігли дорогою через ліс. Сонячний день померк, жах штовхає їх у спини, сковує думки, і лишається тільки одне — тікати, тікати якомога далі, аби опинитися десь у безпеці, де немає спорожнілих сірих хаток, смердючих колодязів, цвинтарної тиші і трупів з розірваним горлом. І білі ромашки в траві здаються несправжніми, і сонце, що осяває навколишні гори, насмішкувато шкіриться з неба, і ліс причаївся, наче звір перед стрибком, і кам’яниста дорога робиться чимдалі крутішою, та вони мовчки йдуть вперед. Дзвіночок на рюкзаку Ліки жалібно дзенькав, аж поки Ліка не відірвала його і не запхала до кишені.

— Та хай би собі дзвенів, все ж не так моторошно, як оця тиша, — Аліна потягла ланцюжок із кишені подруги, і дзвіночок весело зблиснув у її долоні. Вона втерла чоло і хильнула води: — Чому ми так біжимо? Що б там не було, вдень воно не з’явиться.

— Що ти маєш на увазі? — Мар’ян спинився і взяв у неї з рук пляшку. — Я доп’ю, в рюкзаку ще є дві пляшки. Що ти маєш на увазі, коли кажеш про те, що начебто з’являється вночі, а не вдень?

— Мареку, доки ми вдаватимемо, що нічого не відбувається?

— Аліна сердито обводить товариство очима. — Тут діється щось дуже дивне!

— Про що ти? — Ліка нервово стріпнула волоссям. — Я не розумію…

— А я вважаю, що розумієш. І всі ми розуміємо, та оскільки все це не вкладається в нашу звичну картину світу, то воліємо шукати якісь нелогічні пояснення, але «природні», ніж прийняти хоч і неприродне, але таке, що само собою випливає з логіки речей і подій.

— То просвіти нас, — Мар’ян всідається на камінь біля узбіччя. — Сідаймо ось тут і поговоримо. Все одно бігли, як хорти, аж змокли. Нумо, Алінко, розкажи нам про неприродне.

— Глузуєш?

— Що ти, кохана, як я можу? Їхні погляди зустрілися. Отак просто це виявилося — і сказати, і почути. Все стало на свої місця, і пальці їх сплелися. — І що тепер? — Аліна трохи налякана і знічена. — Що тепер?

— Нічого особливого. Повернемося додому і поберемося, — Мар’ян торкається губами її пальців. — Я ні з чим тебе не квапитиму, та обіцяю: буду дбати про тебе і захищати, як велить закон і Бог. Якщо ти на це пристаєш, то оце наші заручини, Ліка з Наталкою свідки.

— Але…

— Так чи ні? Я не дам тобі часу на роздуми, бо ти почнеш колупатися в пам’яті, згадувати різні жахи, і зрештою тобі здасться, що ти не заслуговуєш на щастя чи я не заслуговую тебе. Тому питаю зараз: ти вийдеш за мене?

— Так.

— А я вже боялася, що ти зараз впореш чергову дурницю, — Наталка всміхнулася, наче сонце з-за хмари визирнуло. — І якщо тут у нас заручини, то я маю дещо для вас обох.

Зблиснув ланцюжок, запалахкотіли на світлі камінці каблучок — сині та червоні.

— Мій дідусь дарує вам обом ці каблучки і своє благословення, — Наталка простягає подарунок, її смаглява запилена долонька, яку вона квапливо витерла об джинси, трохи тремтить. — А ми з Лікою будемо свідками і охоче погуляємо на весіллі.

— Твій дідусь? — Ліка здивовано зводить брівки. — А звідки він знав?…

— Знав. Він багато що знає, мій дідусь. Він дав мені їх і сказав: це не тобі, та коли настане час, ти знатимеш, кому їх віддати разом з моїм благословенням. Бачите, і ця хвилина таки настала. Мареку, чому стоїш? Одягай нареченій каблучку. Я щаслива за вас.

Мар’ян обережно надіває прикрасу на палець Аліні, а вона, немов сліпа, навпомацки бере каблучку і теж одягає Мар’янові на пальця.

— У мене зараз таке відчуття, наче я брела самотньо через холодну ніч проти вітру — і коли вже не стало сил, нарешті визирнуло сонце, — Аліна обводить всіх очима. — І знаєте, я чомусь думаю, що зараз ми по-справжньому стали пов’язаними поміж собою, і це не зникне ніколи, доки ми живі.

— Атож, — Наталка похмурніє. — Доки живі. Аліно, ти хотіла розповісти нам про дивне.

— Саме так, про дивне, — Аліна задумливо крутить на пальці каблучку, камінці спалахують на сонці живим блиском, відблиски лягають на її обличчя.

— Так, бачу, заперечень немає. Отже, поїхали далі. По-перше, пансіонат, де ми опинилися. Понад двадцять років будівля стоїть порожня, але: її не торкнулися мародери, особисті речі людей, що відпочивали там, залишилися на місцях — я походила кімнатами, покопирсалась у валізах і можу сказати, що одяг, білизна, косметика, прикраси, документи, фотокартки — все там, де залишили власники. Вірніше, власниці. В кабінеті старшої медсестри я знайшла журнал, у якому реєстрували відпочивальників. Так от, на момент, коли тут сталося те, що сталося, в пансіонаті сезон ще не розпочався, і відпочивали тут лише двадцять сім жінок віком від тридцяти п’яти до шістдесяти років. Усі вони зникли впродовж однієї доби, так само, як чотири медсестри, три кухарки і дві прибиральниці. Останні дев’ять були мешканками довколишніх сіл — Поляни, Дубців і Звору.

— Це дивно, — Ліка здивовано округлює очі. — Та коли ти встигла про це дізнатися?

— Ще в першу ніч як ми приїхали, — Аліна відводить погляд. — Мені здалося дивним, що місцеві жителі так бояться цього місця. І ніхто не хотів пояснити, чому саме. Також я завважила дивну фразу водія, котрий привіз нас сюди: всі місцеві, дізнавшись, що нас треба відвезти сюди, відразу терміново поставили машини на ремонт.

— Тепер і я пригадую, — Мар’ян зачудовано дивиться на Аліну. — Так, саме це й сказав той дядько.

— Отож. По-друге, всім нам тут сняться страшні сни, так?

Причому сюжет цих снів приблизно один і той самий — кров, червоноокі люди, гонитва. Але, як справедливо сказано у відомому мультику, божеволіють поодинці, то тільки на грип колективно хворіють. Це теж не вкладається в природні рамки, як і порожні села навкруги. Таке враження, що тут зона відчуження, і нікому немає діла до того, що три села збезлюдніли. Ніхто нам про це не сказав, отже, або знали, та не схотіли сказати, або не знали, і тоді виникає питання, як таке могло трапитись, адже є різні служби — пошта, пенсійний фонд, податкова, які повинні мати списки мешканців, зрештою, політичні агітатори — так-таки й ніхто не дістався до тутешнього електорату? І це теж здалося мені дивним. Далі — більше. Ми зустрічаємо в селі ту жінку, і назавтра — вона труп. У неї розірвано горло, пошкоджено артерію, і, за логікою речей, помешкання — підлога, стіни, навіть стеля — повинні бути залиті кров’ю, та крові там насправді зовсім трохи. Можемо припустити, що її вбили в іншому місці й уже потім принесли туди, де ми знайшли тіло, та на це нічого не вказує. Навпаки, я думаю, вона померла там, у сінях своєї хати.

— Чому ти так думаєш? — Ліка стривожено позирає на товаришів. — Може, її справді принесли туди вже мертву…

— Неможливо, — Аліна підкидає на долоні срібний дзвіночок. — Якби вона померла деінде, у неї в руці не лишився б уламок ножа, лезо якого лежало поряд із тілом. Колодочка випала б з її руки при транспортуванні, лезо лишилося б на місці злочину, а так усе на місці. Вона захищалася, але те, що напало на неї, не лишило по собі жодних слідів, окрім розірваного горла потерпілої. І виникають питання: хто або що вбило нашу знайому, де її кров, і де те, що її вбило, зараз?

— Ти так спокійно про це кажеш… — Мар’яна зачіпає холодний діловитий Алінин тон. — Але ножа я не бачив.

— А він там був, — Аліна дивиться просто в очі хлопцеві. — Вона знала, що нападає на неї, і захищалася, і ніж мала не простий, лезо було срібне.

— Звідки ти знаєш?!

— Бо я його підібрала. Ось воно.

З кишені сорочки Аліна видобуває блискуче лезо, зламане, як видно, десь посередині. Всі вражено дивляться на шматок металу, який хижо блищить на сонці. — І коли тільки встигла… — Ліка обережно торкається уламка. — Справді, срібло. Звідки в неї міг взятися такий ніж?

— А головне — проти кого вона його застосовувала… — Мар’янові трохи мулько від всієї цієї розмови. — Могла взяти щось надійніше.

— Якщо тільки проти того, хто на неї напав, годився інший ніж.

— Що ще? — Мар’ян уже вхопив за хвіст Алінину логіку. — Ще є факти?

— Атож. Наприклад, відсутність котів — я розумію, що для вас це не аргумент, та для мене — так. Потім, знову ж таки, дивна поведінка товстухи. Ще в поїзді її переслідували видіння, потім її вчорашнє зникнення і поява, її висловлювання… Я думаю, що Катя — медіум, просто її таланти виявились тільки зараз.

Найбільше в мене питань до Наталки, і її я залишу на потім.

Не треба робити вигляд мучениці, мала. Час усе розікласти по поличках, аби вціліти. Ось, наприклад, Ліка. Що тобі при верзлося в душовій, коли ти мало не зварилася?

— Я не хочу про це говорити.

— Ми будемо про це говорити, доки в нас є час. То що?

— А ти можеш бути жорстокою… — Ліка вражено дивиться на подругу. — Гаразд, я скажу. Мені чомусь здалося, що замість води по мені стікає кров — темна, густа, солонувата.

— А тим часом по тобі струменіла гаряча вода, та ти стояла там, не відчуваючи болю, — Мар’ян задумливо дивиться в простір. — Я пам’ятаю той випадок, а ще здивувався, що опіків немає. А ще?

— Тобі мало? — Аліна жорстко всміхнулася. — Звісно, це не все. Як вам пані з розкуйовдженим волоссям і червоними очима, що світяться в темряві, яку Ліка сьогодні вночі бачила біля корпусу?

— Я тільки тобі розказала, як ти можеш глузувати!

— Не ображайся, я зовсім не глузую, навіть на думці не мала, — Аліна бере Ліку за руку і заспокійливо гладить її долоню. — Але ми зараз повинні все звести докупи і вже тоді вирішувати, як нам діяти далі. Хіба ні?

— Так, але…

— Якби я думала, що тобі просто щось знову наснилося чи примарилося, то не стала б цього зараз озвучувати. Та я впевнена, що ти бачила ту жінку — чи щось, що мало вигляд жінки. Що то було, ми ще з’ясуємо, обов’язково з’ясуємо. А тепер питання до всіх: яка істота живе вночі, живиться кров’ю, боїться сонця, святої води, срібла і часнику?

— Ніяка, — Мар’ян трохи нервується, бо Аліна, його Аліна, знову стала якоюсь чужою. — Такої істоти не існує в природі.

— Відповідь неправильна, — Аліна холодно глянула на нього. — Ми ж домовилися від самого початку говорити про природне і так зване неприродне як про однаково імовірне.

Отже, я знову питаю: хто спить удень і шукає поживи вночі, а поживою є людська кров?

— Упир.

Це сказала Наталка. Весь час сиділа мовчки, стиснувши колінами долоні, всередині в неї все захолонуло, бо кожне слово, сказане Аліною, наближало її до того, найгіршого. Вона повинна була їм сказати, і цей час настав.

— Мала, упирів не буває, — Мар’янові вся ця розмова здається дурною грою, яку треба закінчувати якнайшвидше, доки не втратили остаточно здоровий глузд. — Які упирі?

— Мареку, ми ж домовились.

— Я знаю, Алінко, але це ж неможливо!

— Власне, а чому? — Аліна спокійно дивиться йому в очі, та від її погляду хлопцеві стає холодно. — Обґрунтуй. Найлегше сказати «неможливо». Колись неможливими здавалися мобільні телефони — не так давно, до речі, і що? Тепер вони є в кожного.

— Це різні речі, хіба можна порівнювати? То наукові, технічні розробки, а упирі — міфологія, забобони.

— Так, але ось що дивно: скільки існує людство, стільки існують легенди про упирів, — Аліна сердито дивиться на Марека. — Різні часи, різні культури, відділені одна від одної століттями, ба навіть тисячоліттями, а легенди збігаються.

Назва різна, а суть явища описується однаково. То обґрунтуй, чому мобільні телефони мають право бути зарахованими до явищ повсякденного життя, а упирі — ні?

— Дівчата, ви що, показилися? Які упирі? Їх просто не буває, і все! Мобільний телефон я бачив, а упиря — ні.

— Звідки ти знаєш?

— Що?!

— Звідки ти знаєш, що не бачив? Ти бував на нічних дискотеках, в нічних супермаркетах, частенько ходив поночі — то як ти можеш твердити, що всі, кого ти бачив тоді, є людьми?

Це не науковий підхід, Мареку, і твоя позиція слабка.

— Якесь пояснення має бути! Просто ми його не бачимо.

— Наприклад, яке?

— Алінко, я не знаю. Але упирі — це маячня.

— Та лише коли ми поставимо в задачу цю величину, її можна вирішити, — Ліка перелякано дивиться на друзів. — Адже це так очевидно! І так страшно. А найгірше не це. Найгірше те, що Наталка знала про все наперед, і нам не сказала.

Троє дивляться на Наталку, і в усіх трьох одна думка: так, рівняння зійшлося, і хоча рішення дуже страшне і неймовірне, та, на жаль, єдино можливе. І Наталка все знала. Вона знала ще там, у Запоріжжі, вона знала весь час — і мовчала! І дозволила їм усім сюди приїхати! І тепер всі вони — заручники. Ні, навіть не так! Усі вони — здобич.

Аліна підводиться з каменя і підходить до Наталки впритул.

В її сірих очах спалахують небезпечні блискавки.

— Як ти могла? Як ти могла промовчати і не сказати? Її лютий шепіт, здається, може зруйнувати ці гори. Наталка, теж підвівшись, спокійно дивиться в стемнілі очі подруги, потім зітхає.

— А ви б мені повірили? Якби я сказала про все там, в Запоріжжі? «Шановні колеги, нам не можна їхати, бо там на нас чекають упирі?» — так я мала сказати? І ви б мені одразу повірили, і професор Пастушенко змінив би навчальний план і Орестову тему? Ти це маєш на увазі?

— Мабуть, це. Але ти правильно кажеш, ніхто б не повірив. — І зараз дехто не вірить. В деякі речі людей треба товкти носом, і то вони не видаються достатньо ймовірними, хіба не так? Ми тут за три дні надивилися на всяке, і все одно сумніваємося, а тоді?

— Я розумію. Погляньте, скоро буде дощ. Треба поспішати.

— Ми все одно майже прийшли, — Наталка похмуро дивиться в долину, де стоїть трикутний корпус колишнього санаторію. — Наче піраміда, погляньте!

Справді, трикутна будівля з їхнього місця на вигляд скидається на єгипетську піраміду.

— Як це ми раніше не помітили? — Ліка здивована і злякана. — Дуже схоже.

— Може, й так. Адже людство нічого нового не створює, а вдосконалює вже існуючі форми, — Мар’ян вдає, що їхнє відкриття його не зачіпає. — І якщо ми не хочемо до всіх наших негараздів ще й під дощ потрапити, гайда до нашої піраміди, бо лякати одне одного страшними казками приємніше в сухому одязі.

Вони біжать дорогою вниз, до дверей, а за ними женеться дощ.

Ось вони заскочили досередини, скляні двері зачинились — і з неба впала сіра стіна дощу.

— Ви вчасно.

За їхніми спинами стоїть Орест.

— Я чекав на вас, дуже хвилювався. Аж ви таки встигли.

— А твій похід був вдалим? — Мар’ян дивиться в вікно. — Як тобі велося? ви не зустрічали Катю? Подалася в ліс, сказала, що хоче грибів.

— То Каті нема? — скинулась Наталка.

— Так… Але ж іще зовсім рано, гадаю, вона скоро з’явиться.

— Я теж так гадаю. Вночі вона обов’язково прийде, — Наталка сумно хитає головою. — Але ми не будемо аж такі дурні, щоб її впустити.