— Я гадаю, в замок ми підемо вже по всьому, — Ліка сидить на мармуровій лавці в парку, товариство розташувалось навколо. — А от де спочивають наші нічні красуні? Я гадаю, з ними треба вчинити так, як колись уже вчинили: знайти їх і виставити сушитися на сонечко. Це щоб без ризику і зайвого клопоту.
— Але де ми їх знайдемо? — Рита мерзлякувато щулиться.
— Звісно ж, на кладовищі! — Ліка задумливо крутить на пальці діамантову каблучку. — Гадаю, вдень ми можемо ходити скрізь?
— Так, — Наталка про щось напружено розмірковує. — Вдень ми можемо не боятися, але з настанням сутінків приходять Вони. Ліка має рацію, ми можемо так вчинити. Власне, є навіть спосіб дізнатися, де саме сплять не-мертві. Це шипшина. Тут її досить.
— То чого ми чекаємо? — Орест дістає з кишені складаного ножа. — Командуй, Наталко. Що маємо робити?
— Хай кожен наріже собі оберемок шипшини, — Наталка щось вирішила для себе. — Сьогодні підемо всі разом, завтра — розділимось, аби швидше.
— І багато треба шипшини?
— Сім гілочок. Ріжте кожен собі, підемо в Дубці.
Золтан мовчить. До нього повернулася його задумливість, та тепер душа його не спить. Він ніколи не знав таких людей, а вони говорили до нього, хотів він того чи ні, розпитували про те чи інше. І про замок теж. Звісно ж, він покаже їм свій замок, і вони разом очистять його від не-мертвих.
— У Дубцях є цвинтар, там під землею ховали князів із мого роду.
— Отож, нам туди й треба, — Віка ляснула князя по плечі. — Сам ти хлопець непоганий, а бач, що вийшло, коли пустив до хати першого-ліпшого. А ще князь!
Золтан не знає, що сказати у відповідь, і його трохи лякають татуювання і різнокольорове волосся Віки.
— Вона жартує, — Орест примирливо посміхається. — Не бери собі до голови!
Село в долині зустріло їх моторошною мовчанкою. Ось наче щойно йшли дорогою, навіть сміялися. А спустившись в долину, раптом змовкли. Наталка й Золтан йдуть попереду, далі Віка з Ритою, потім Ліка з Орестом, а позаду Мар’ян з Аліною. Мовчазні гори недовірливо придивляються до них, обступивши з усіх боків.
— Нам треба було поховати ту жінку, Докію Петрівну! — Ліка з жалем дивиться в бік сірої хатинки. — А ми пішли, залишили її там.
— Думаю, ми все правильно зробили, — Аліна про щось напружено думає. — Гадаю, її там вже немає.
Западає напружена мовчанка. Всі вони вже зрозуміли, куди саме могло подітися тіло.
Вони йдуть у бік цвинтаря. Він недалеко. Бовваніють чорні хрести, а здебільшого — просто горбочки, порослі травою.
Наталка піднімає свій пучечок шипшини і торкається ним найближчої могили.
— Що ти робиш? — всі здивовано спостерігають за її маніпуляціями.
— Дивіться сюди, — Наталка переходить до наступної могили. — Коли в могилі є не-мертвий, на листочках і колючках з’явиться роса. Але те триватиме лише якусь секунду, отож будьте уважні.
— Ти збожеволіла, — Віка презирливо кривиться. — Наталко, ти сама себе чуєш? Невже ти віриш в такі дурниці?!
— У цих дурниць є погана звичка з’являтися ночами у досить предметному вигляді.
Вони йдуть цвинтарем. Старі могили мовчать. Сонце вже високо, трава суха, тріщить під ногами торішнє бадилля. Але все марно. Роса на шипшині не з’являється.
— Наталко, де ти вичитала таку мудру штуку? — Мар’ян трохи дратується.
— У тій книжці, що приніс Золтан. Дивіться уважно.
— Тут нічого нема, — Аліна втомилась і хоче відпочити. — Чому ми вирішили, що це саме тут? Це може бути де завгодно.
— Так. Але насамперед перевіряємо кладовище.
Проминувши могили, вони підходять до руїн. Це, вочевидь, був великий склеп. Чавунні ворітця зірвані й лежать у траві, стіни, муровані зі світлої цегли, геть обвалились, але вниз ведуть сходи і звідти несе жахливим смородом.
— Це тут, — Наталка застережно піднімає руку. — Я точно знаю: це тут. Якщо хтось боїться, залишайтесь назовні.
— Всі — то всі, — сердито відгукується Віка. — Що з того, що ми боїмося? Адже за нас це ніхто не зробить? Ми або зробимо те, за чим прийшли, і поїдемо додому, або ж навіки залишимось у цій дірі. Не знаю, як вас, а мене таке не влаштовує.
— Маєш рацію, — Мар’ян стискає долоню Аліни. — Але треба обережно. Ходімо.
Сходи ведуть глибоко вниз. З-під землі виривається назовні сморід, в якому ціла мішанина запахів: сира попліснявіла земля, гниле дерево і ще щось таке огидне, що аж дух перехоплює.
— Дивіться, роса! — Рита піднімає в’язанку шипшинових гілочок. — Але цьому є пояснення. Ми спускаємося зі спеки в холод: перепад температур, конденсат…
— Ти маєш рацію, — Наталчин голос холодний і безбарвний. — Цьому є пояснення. Але зовсім не таке.
Скоро вони опиняються перед масивними дерев’яними дверима. Товсті дошки геть струхлявіли, де-не-де зовсім розсипались, на підлозі — сміття і великі чорні цвяхи.
— Антикваріат! — Ліка підбирає цвях. — Тепер таких цвяхів нема, ручна робота.
— Ходімо, — Наталка прочиняє двері. — І майте на увазі: не боятися. Вони не зможуть зачепити нас, оскільки вже давно сидять голодні. Вони ослабли.
— А що ми зробимо з ними? — Аліна напружено прислухається до тиші. — В нас немає нічого такого. Не тягатимемо ж ми їх сходами нагору?
— Подивимося. Власне, в кожного з нас є зброя — пляшка «Святого джерела», — Наталка супить брови і, рішуче ввімкнувши ліхтарик, ступає в темряву. — Ходімо.
Вони запалюють ліхтарики, і темрява трохи відступає.
— О, Боже! — Орест здивований безмежно. — Та це ж старе мадярське поховання!
Попід стінами вглиб підземелля видовбано полиці, на яких вишикувались труни — великі, менші та зовсім маленькі.
— Слід знайти всіх не-мертвих і вбити, — Наталка рушає вперед. — Власне, за цим ми і прийшли. Майте на увазі: колючки шипшини для них так само смертельні, як і срібло, як і свячена вода. Знайшовши, просто стьобніть по обличчю віником із шипшини. До речі, серед не-мертвих можуть бути діти, то їх — теж. Ваша доброта може комусь із нас дорого обійтись. Знайте одне: ми робимо для них єдине, що можемо. Ми звільняємо їхні душі, виганяючи Темряву.
— Нема чого довго розводитися, — Рита йде до найближчої домовини. — У нас мало часу. Слідкуйте за годинниками.
Вона відкидає віко труни.
— Ой!
— Чого ти? — Мар’ян заспокійливо кладе їй руку на плече. — Тут лише прах. Гадаю, ми всі надивимося такого під зав’язку.
— Одного не розумію: як оце старе поховання досі ніхто не надибав? — Орест старанно оглядає позеленілі таблички. — Це ж така знахідка! Такий матеріал для досліджень — ці поховання починаються з часів Арпада.
— Не-мертві вміють берегти свої таємниці, — Наталка спиняється біля однієї труни. — Я гадаю, ці сходи відкрились не так давно — років двадцять тому, одночасно з подіями в «Шовковій косиці». А до того тут була просто стара каплиця, сходи було замуровано. От ніхто й не знайшов склепу.
Вони йдуть углиб, відкриваючи віка домовин. Скрізь одне й те саме: тлін і прах. Клапті одягу, колись, мабуть, дуже ошатного, прикраси, волосся. Чоловіки й жінки. Дитячі тіла перетворились на порох, і всі раді цьому. Мертві діти — то найбільша несправедливість. Такого краще не бачити.
— А ми можемо щось взяти собі? — Віка тримає в руках коштовний браслет.
— Тільки з тих поховань, де тіло розклалось, — Наталка кладе в кишеньку ланцюжок із прикрасою. — Від не-мертвих нічого брати не можна.
— Я знайшла щось дивне, — Аліна освітлює вміст однієї труни. — Йдіть швидше сюди.
Вони поволі підходять до того місця, де стоїть Аліна. Вона якраз зняла віко з невеликої труни, оббитої колись синьою парчею. Тепер тканина зотліла, але дошки ще міцні.
— Довелось підважити віко. — Аліна показує сталевий стрижень. — Взяла цю штуку в комірчині. Ось, гляньте, тут все так і було. Я відкинула віко, а вона так і лежить.
Світло вихопило з темряви скелет. Це була жінка. Хвиля блискучого білявого волосся, коштовні прикраси і тканина одягу в золотавому гаптуванні. От тільки голову, вочевидь, було відтято і покладено обличчям до дна труни. А у грудях, там, де серце, стримить кілок, ретельно обпиляний врівень з одягом.
Аліна кінцем сталевого прута перекинула голову. На них видивлявся череп. Та щось у тому черепі було не так.
— Гляньте, які ікла! — Орест із жахом дивиться на товаришів. — Я не розумію… Що це?
— Я поясню, — Наталка бере Ореста за руку. — Не треба лякатися. Ця жінка, напевно, померла від нападу упиря, і ті, хто ховав її, це знали. Тому, аби врятувати хоча б душу дорогої людини, вони відділили голову від тіла, а серце проткнули. А для певності поховали її ось у такій позі. Як бачите, подіяло. Не-мертвого було вбито ще до того, як він прокинувся для свого нечестивого життя. Як бачите, її ікла не такі великі, як у тих, що приходили до нас вночі.
— Жах якийсь. Але гляньте на дату!
— Злата, княгиня Петефі. Похована 1356 року. Їй не було й двадцяти, от бідолашна! — Аліна хлюпнула у труну мінералки і поставила на місце віко. — Так, для певності. Ой, я збожеволію від усього цього!
— З усіх нас ти найменше схильна до божевілля.
— Дякую, Оресте. Ну що, далі плюндруємо чи досить?
— Ми тільки почали. Гадаю, тепер нам таке траплятиметься часто, — Наталка кладе на віко труни нещасної Злати уламок шипшинової гілки. — Це теж для певності. Я гадаю, саме в цей час, у чотирнадцятому столітті, починаються події в замку Золтана. Так що пильнуйте.
Вони йдуть далі. Темрява змикається за ними, а сморід густішає. Ось і ще одне поховання з відділеною головою, потім — ще кілька. А потім почався жах. Усі померлі були з відрубаними головами.
— Здається, в них почалася масова істерія, — Мар’ян закриває віко. — Ось цьому хлопцеві така процедура була ні до чого, але він її не уникнув.
— Та іншим це пішло на користь, — Ліка з жалем дивиться на прикраси, та брати їх не наважується. — Таке враження, що всі вони померли від того, що їх спожив не-мертвий.
— Так і є, — Наталка втомлена і бліда. — Причина смерті всіх цих людей очевидна. Я гадаю, що впродовж тривалого часу тут ховали тільки тих, хто став жертвою не-мертвих.
Аліна мовчить. Вона думає про те, що ніхто з них вже не зможе повернутися до нормального життя — ніколи. Вона тепер розуміє, чому старі ветерани війни намагаються триматися разом. Бо тільки вони можуть зрозуміти одне одного. Як і хлопці-«афганці», що поверталися колись із війни в нормальне життя, не могли зрозуміти, як це може бути: от наче щойно смерть, постріли, жах — і все насправді, а тут — ходять собі, сперечаються про якісь дурниці і не знають, що там десь гуляє смерть і гинуть люди. А від них вимагали стати обивателями, стояти в чергах, дивитися футбол і мовчати про пережите. І вони, ті, хто вцілів, збиралися разом, аби знову відчути свою нормальність. І забути про те відчуження, що назавжди оселилося в їхніх душах.
«Тепер і ми будемо отак, — Аліна сердито прикушує губу. — Ми, якщо вціліємо, навіть розповісти нікому не зможемо. Навіть натякнути. Мало того, що нам ніхто не повірить, так нас, як колись Наталку, ще й впакують до божевільні. Як ми будемо жити потім, після всього? Жити з цими спогадами?»
Аліна підважує віко невеличкої труни. Воно прикрашене вирізьбленими квітами і листям, дерево вкрите чимось, що нагадує лак. Усе чудово збереглося. Аліна трохи пошкодувала ламати, тому знайшла замок і збила його. Повільно підняла віко й відсахнулася.
У труні лежить дівчинка років п’ятнадцяти. Шкіра її бліда і холодна, очі заплющені, каштанове волосся розсипалося по зотлілій подушці. Вона вдягнена в білу прозору сукню з золотим паском і гаптуванням, над чолом — діадема. Вона здається такою беззахисною і ніжною. Та Аліна бачить: пальці дівчинки довгі, на них — міцні пазурі, під якими запеклась кров. Напівзотліла подушка теж має сліди крові.
— Знайшла, — Аліна озирається. Кожен зайнятий своєю справою. — Ви чуєте? Ходіть сюди, я знайшла.
— Господи! — Віка задкує. — Що тепер?
— Те, що треба зробити, — Наталка безжально хльостає біле обличчя не-мертвої шипшиною. — Всі зрозуміли?
Мабуть, що так. Бо дівчинка болісно скрикує і розплющує очі. В неї, власне, немає очей: це два кривавих озера ненависті. Її обличчя синіє, з рота йде піна — і тіло починає розпадатися. Ось струхлявіли руки, обличчя, за хвилину в труні лишилась тільки брудна скривавлена ганчірка, що була сукнею вмерлої.
— У нас мало часу, поспішаймо.
Та не-мертві більше не трапляються. Ось уже кінець склепу, залишилося кілька десятків неперевірених домовин. Наталка відкриває одну і відскакує назад. Бо там лежить їхня знайома — Докія Петрівна.
— Як же це сталось? — Мар’ян пригнічено схиляє голову. — Ще ж недавно вона була… нормальною. Ми розмовляли з нею.
— Тепер вона тут. І єдине, що ми можемо зробити для неї, — ось це.
Аліна хлюпає водою в обличчя жінки. На мить воно сходить опіками і піною, потім зеленіє. Але тіло не розсипається.
— Не розумію… Вода в мене якась неякісна чи що?
— Ні, — Наталка закриває домовину. — Просто померла вона порівняно недавно. Тепер процес піде природним шляхом, от і все. Але я гадаю, що тут ми знайдемо ще декого.
Вони лежать там, їх двадцять сім. Очі їхні вже розплющені, але ніхто з них не може ворухнутися — ще не час, до заходу сонця ще довго. Вони вдягнені в селянський одяг, старі й молодші, всі чимось схожі між собою. І їхні очі, сповнені ненависті й жаху, стежать за прибулими.
— Господи, чому такий сморід? — Рита мимоволі кривиться.
— Тому, що вони харчуються кров’ю, — Наталка знає свою справу. — Не стійте стовпами, часу обмаль.
Підземелля відлунює страшні зойки і тріск. Семеро знають свою справу. Золтан шепоче молитву до Анубіса — він знає, що завдав йому зараз роботи — відчиняти Браму для тих, хто спізнився.
— Нам же ще йти назад, — Віка озирається на темряву, з якої вони щойно прийшли.
— Нічого, — Рита зневажливо дивиться туди. — Там вже нікого немає.
— Дивно, чому та дівчинка була там, а ці — тут? — Аліна задумливо озирається. — Хто вона така?
— Я звернув увагу, — Орест втомлено спирається на стіну. — Княгиня Гелена, дочка Алмоша й Магди.
— Гелена? Золтане, то це твоя сестра? — питає Аліна.
— Так, я знаю. — І ти оце так спокійно кажеш про це?
— У мого батька було багато дружин і багато дітей. Цю я навіть не пам’ятаю.
Вони йдуть темрявою назад, але це вже якась інша темрява. Вона не таїть небезпеки. Сонце збиває їх із ніг. Запашне повітря напоєне ароматом трав і вітру. Гори приязно дивляться на них. Вони йдуть до криниці і довго відмиваються, поливаючи одна одній.
— Що це за запах? — Віка принюхується. — Наче щось горить. — І правда, щось горить, — Орест озирається. — Ні, ви тільки погляньте! Як шкода! Така старовина, такий матеріал!
Вогонь уже сягає кількох хатин. Вони займаються, як порох, зникаючи в полум’ї. Ось ще одна, і ще…
— Це очищення, — Наталка світло всміхається. — Знімайте одяг всі, швидше, не треба нічого говорити, робіть, що кажу. А тепер ставаймо в коло. Берімося за руки. І нічого не бійтесь.
Вони надто стомлені, аби сперечатись. Мовчки, не дивлячись одне на одного, вони знімають одяг і стають у коло. Полум’я вже зовсім близько. Наталка затягла якусь пісню, що дивно хвилює душу, тягне за собою, а мова… Якимось чином всі розуміють, що співає Наталка. А полум’я вже так близько, воно лиже їхні тіла, та не пече. І срібні амулети з Наталчиної скриньки сяють на їхніх грудях блакитним світлом. Але вони цього не бачать, як не чують реву полум’я. Стискаючи руки одне одного, вони пливуть за піснею, що її співає маленька циганка, і Сфінкс посміхається до них приязно і загадково.
Золтан відкорковує пляшку з вином і подає Аліні — вона виливає його в полум’я, і дим сотається долиною, раптом виринаючи котячою головою. Кішка дивиться на них, і вони чують її муркотіння — вона задоволена, і їм втішно з того, і вже не страшно.
— Час іти до замку, — Золтан тужно дивиться на сонце, що вже стоїть на заході. — Ані сильний. Невідомо, як воно там буде… Ми маємо провести ритуал, що його описано в книзі, інакше…
— Знаємо, — Аліна завдає собі на плечі рюкзак. — Думаю, з тим Ані нам буде важко. Всі пам’ятають, що робимо? Золтане, я тобі не казала, та ти дуже став нам у пригоді з тією своєю книжкою.
— Ми всі — Обранці, так чи інак.
— Цікаво, чому тебе змусили так довго чекати?
— Аби я міг свідчити проти Відступника. Він надто довго живе, а людина, відроджуючись у нове життя, забуває старе і всіх, кого знала. Я чекав, аби свідчити, аби показати на нього і сказати: ось він.
— Як програма захисту свідків, — Віка з острахом дивиться, як сонце хилиться за гору. — Швидше, пані та панове, бо щось мені мулько. До речі, ми так і не бачили Катю. Що будемо робити, коли здибаємось?
— Діятимемо з огляду на ситуацію, — Орестові важко таке казати, та він розуміє, що вибору нема.
— Якщо вона ще не скуштувала крові, то може повернутися, коли помре Відступник, — Золтан вже знає про Катю. — Так написано в книзі. Якщо вона не скуштувала крові, вона ще не належить Темряві й Хаосу.
— Спробуємо якось це залагодити, — Ліка знову ховає дзвіночок у рюкзак. — Ач, розтеленькався…
Замок височіє на схилі. Вони ходили тут часто, та жодного разу не бачили замку, і тепер роздивляються його, зачудовані й злякані.
— Золтане, в такому склепі збожеволіти можна! Як ти тут жив? — Мар’ян співчутливо зазирає Золтанові в обличчя. — Показуй, хлопче, куди йти.
Золтан ступає під склепіння брами. Світ для нього зсунувся і став дибки, і він вже не знає, що справжнє, а що мариться йому.
— Золтане…
Він зустрічається поглядом з Наталкою. Її очі такі самі, як у Хенхенет, — темні, сповнені Знання — та кохання теж…
— Нічого, люба. Я впораюсь. Адже ми тепер разом.
У підземеллі хтось запалив факели, запах гарячої смоли огортає їх.
— Хто запалив світло?
Це Риті цікаво, — та й вона, й усі інші здогадуються — хто.
Ані, Відступник, знає, що вони йдуть по нього.
Мілена прокинулася від сну і раптом скрикнула, намагаючись встати. Але встати їй не вдається. Вона прикута до кам’яної брили, так само, як дівчинка, яку вони перетворили минулої ночі, і товстуха, що сама прийшла до них перед тим. Вони втрьох прикуті до кам’яного олтаря, на якому горять свічки.
Ані, вдягнений у темний балахон, ладнає щось на підлозі, ретельно вимальовує.
— Що це ще таке, га? — Мілена марно намагається вирватися. — Що ти собі думаєш?!
Ані навіть голови не повернув. Він малює якісь знаки, і, вочевидь, уже давно. Підлогу вкрито знаками — такими самими, що й у клятій Золтановій книзі. Цікаво, а де сам Золтан, чому не йде дорікати їй? Власне, навіщо їй Золтан? Мілена злостиво мружиться. Треба було трохи приголубити його, і по всьому. Голод дошкуляє їй, і той голод нема чим вгамувати. Мілена рветься встати, та ланцюги боляче тримають її на місці.
— Не треба, моя княгине! — Ані насмішкувато дивиться на неї. — Ланцюги срібні, тільки пораниш себе.
— Що ти собі задумав?
— А ти гадала, що я дозволю тим шмаркачам убити себе? — Ані злісно зблиснув очима. — Ні, красуне, навіть не думав. Але я таки ослаб, а Темрява чекає жертви, аби вділити мені Сили. От ви і станете моєю жертвою. А там, дивись, упаде закляття того дурня Титуса, а світ такий великий! Я вже не буду сидіти на місці, я бенкетуватиму сьогодні там, завтра тут, аби не було помітно. Люди чомусь не люблять, коли я ними обідаю. Ні, не люблять!
Втішений власним дотепом, Ані продовжує свою роботу, і з кожним намальованим знаком Мілена відчуває, як підземелля наповнюється Силою. Отже, Ані обдурив її. Мілена дивиться на тих, кого прикуто поруч неї. Дівчинку-волоцюжку вони впіймали недалеко від замку — як вона забрела сюди, невідомо, але вони відчули її присутність і впіймали. Потім намагалися нею виманити Обранців, ось тільки ті дівки виявилися з біса хитрими.
Товстуха прийшла сама, її притягнула Сила. Тепер вона непритомна — слабка, хоч і зіпсована, її манила Сила, от і все. Їхня з Ані, як думала Мілена, та даремно так думала. Ані обдурив її.
— Бачиш, княгине, твій князь вже знайшов собі іншу — молодшу. Ти весь час цього боялася, а воно все одно сталося. Але це нічого не означає, бо всі вони помруть тут, якщо це тебе якось потішить.
Ані починає наспівувати якусь пісню, знаки навколо олтаря починають світитися. Ані бере ножа і перерізає горло дівчинці.
Крові небагато, вона ж не встигла вполювати собі здобич, та коли її кров потрапляє на підлогу, знаки всотують її, і вже ані сліду не видно, тільки світло стає червонішим.
— Кров’ю дітей своїх кличу тебе, жертвою своєю прошу тебе і наказую тобі…
У глибині зали клубочиться щось страшне, і Мілені видно обриси Господаря, його жадібні очі втупилися у прикутих до олтаря.
— Прийди, мій Господарю, на бенкет, що я зготував тобі, зверни погляд на раба твого…
Темрява рухається, написи горять червоним світлом, і Мілена чує крик — свій власний, бо вона знає, що зробить із нею Господар.
— Прийми мою жертву, оцих дітей моїх, і дай мені сили!
Голос Ані переривається на високій ноті, бо з іншого боку зали відчиняються двері. Ті двері не відчинялися ніколи — ключа загубили, а важка брила дверей виявилася непорушною. Всі інші входи Ані замурував, а ці двері не відчинялися ніколи. Тепер вони просто сковзнули вбік, і ключ стримить у замку. Восьмеро увійшли до зали, свічки затріскотіли і хижо спалахнули. Ані затремтів і завмер з піднятими руками, Господар застиг на місці. Восьмеро, та то не люди. Боги увійшли до зали, і на грудях кожного з тих, хто увійшов, сяє знак. Мілені боляче дивитися на те сяйво, а Восьмеро розходяться і стають у коло.
— Кров’ю дітей моїх прошу тебе, Господарю мій, врятуй раба свого!
Темрява доторкнулася до Мілени. Холод і жар, не знати, що напевне, обпекли її. І голод став нестерпним, а попри голод — страх.
— Золтане!
Тільки Золтан здатен порятувати, хоч вона і зрадила його, та він щось придумає, аби відігнати те страшне, що зараз поглине її душу навіки — без надії на відродження й спасіння.
— Я, Маат, наказую тобі: не порушуй Рівновагу. Імені твого не вимовить ніхто більше, ні на цім світі, ні між світами, ні за Брамою. Оголошую тебе Відступником.
Богиня підняла руки-крила. Ані завмер. Позбавлений імені, зв’язаний новим іменем, він відсахнувся від крил Маат. Де, де ті Обранці? Як мертві боги прийшли до нього? Напившись крові, він поновить сили, та замість вісьмох шмаркачів, що, мабуть, заблукали в підземеллі попри всі смолоскипи, прийшли боги Та-Кемет. Ці не могли зблукати.
— Ви мертві! Всі мертві! Я знав, що Та-Кемет впаде, і всі помруть! І вас немає!
— Я, Ісіда, кажу тобі: час скінчився. Твої боги чекають. Не поглиблюй своєї вини, Відступнику.
Ані замахується на неї ножем, та ніж спалахує блакитним світлом і пече йому пальці.
— Я, Осіріс, кличу тебе на свій суд: прийди, Відступнику, я судитиму тебе!
На грудях бога горить Анк. Ані не може дивитися на блакитне сяйво. Повелитель мертвих сам прийшов до нього.
— Я, Баст, промовляю до тебе: темрява моя, геть із моїх володінь! Я позбавляю тебе права бути в темряві, бо ти оголошений Відступником!
Тіло Ані починає світитися. Мертві боги Та-Кемет знайшли своє втілення, Обранців, присвячених їм. Тисячі років збирали їх, берегли і вели крізь перевтілення аж до сьогодні.
— Я, Нут, кличу тебе: Відступнику, ім’я твоє не вимовить ніхто, зійди, аби відповісти Володареві мертвих! Тобі немає місця тут, тільки на сходах!
Витанцьовуючи, до Ані підходить Нефтіда. Тіло його не слухається, Темрява завмерла навкруг кола Богів. Нефтіда торкає його рукою, і на груди сідає скарабей.
— Йди сходами, і вічність ітиме за тобою.
Він хоче сказати щось, та голосу немає. Він знає, що це означає — він не розтулить рота, бо вже мертвий. Але доки вони самі не повернуть йому мову, Анубіс не прийме його біля брами — адже німий не може відповідати на Суді.
Гор дивиться йому в очі, і Сила витікає з нього. Він падає на підлогу, помальовану безсилими тепер знаками. Що його знаки, коли боги Та-Кемет прийшли по нього самі? І немає порятунку, Господар кинув свого раба напризволяще.
— Я, Гор, розверзаю твої вуста, аби Відступник міг говорити з Осірісом. Встань і йди.
Брама світиться всіма кольорами, Ані чіпляється пальцями за плити підлоги, та даремно. Анубіс холодно дивиться на нього і прочиняє Браму. Двері, що їх не відчиняли тисячу років, виявилися Брамою. Ані закричав. Його тягло в Браму, а він кричав, кричав, бо наперед знав, що буде там, по той бік. Нічого.
Мілена раптом зітхнула, і світло для неї згасло. Діадема впала на підлогу — тіло перетворилося на порох, посипалися персні й каблучки, впав важкий ланцюг, що тримав тіло, — не стало що тримати. Брама зачинилася й зникла.
— Я не пам’ятаю майже нічого, — Аліна стурбовано прислухається до себе. — І нічого такого не відчуваю.
— А погодьтеся, якби я не носила з собою того ключа, що знайшла під сходами, дідька лисого ми б потрапили до тієї зали — всі входи замурував, сволота! — Ліка задоволена, але й стурбована. — Та я погано пам’ятаю, що саме там сталося.
— Звісно, — Орест пестить її поглядом. — Того ключа ми б шукали до другого пришестя. Дуже добре, що ти випадково знайшла його — і де!
— Немає нічого випадкового, — Наталка задумливо дивиться на Золтана. — Все сталося так, як і мало статися. Коли ми пройшли крізь Браму, боги змогли увійти в наш світ і забрати Відступника. Вісім — сакральне число богів, які супроводжували померлого до Брами. Восьмеро богів і Анубіс — вартовий Брами.
— Але чому саме ми?! — Віка здригається, згадуючи вогкість підземелля. — І чому саме зараз? Не могли раніше якось вирішити це питання?
— Думки богів нам невідомі, — Наталка притискається до Золтана. — І не нам про це говорити, і нікому взагалі. Це не тема для теревенів. Деякі речі треба лишати там, де вони є.
— Ач, Наталко, яка ти розумна! — Рита уїдливо посміхається. — Та ти теж не знаєш, чому все це сталося — саме зараз і саме з нами.
— Не знаю.
— Отож.
Вони сидять на сходах пансіонату, і великий будинок вже чомусь не нагадує склеп. Просто занедбана величезна споруда, де-не-де вже тріщини пішли, всередину страшно заходити, дзеркала порозліталися на друзки, так стіни просіли.
— Ми не будемо про це говорити, — Наталка притискає до грудей книжку, яку приніс Золтан. — Досить того, що ми вчинили те, що мали.
— Я читала про єгипетські обряди, — Аліна втомлено обводить всіх очима. — Отож, треба було лише вчинити над ним ритуал розверзання вуст?
— Як це? — Рита зацікавлено стрепенулася. — Розкажи.
— В кінці бальзамування перед похованням жрець бере таку собі лопатку і розтуляє мерцеві рота, аби він міг говорити на суді богів, щоб його Ба, тобто друга душа, могла входити в тіло потому. Оскільки наш приятель помер і добре зберігся, ми пропустили цю частину ритуалу і виконали обряд розверзення вуст. Та спершу його позбавили імені — а отже, зв’язали Силу, що він набрав за свій довгий вік. Це мені вже ясно. А звідки там взялася Брама? Не можна ж вважати, що ті двері, до яких ми так вдало знайшли ключа, і є Брамою? Ми виходили через них, і нічого.
— Брама відчиняється там, де хочуть боги, хоч на рівному місці. Анубіс завжди там, — Золтан грається кінчиком Наталчиної коси. — Брама просто є, ніде і скрізь.
— Пояснив… — Рита примхливо копилить губу. — А їсти хочеться! Може, ми б щось поїли?
— Ага, зайдемо, а ця халупа впаде нам на голови, — Віка замислено дивиться під ноги. — До речі, хлопці, дайте Золтанові свою вдяганку, бо питань не уникнемо… Дивіться, отямлюється. Якщо зараз влаштує істерику, я за себе не відповідаю. Не для того ми тягли цю тушу вузькими коридорами, любісінько могли б і там лишити, невелика втрата. Ото хіба Орестові для звіту: семеро взяв — семеро здав…
Усі похмуро всміхаються. Катя Семенець важко вовтузиться під кущем бузини, де вони її поклали, винісши з підземелля.
— Бач, навіть схуднути не встигла, — Рита зневажливо розглядає Катю. — Брудна, смердюча… Та якби не Орест, нізащо не тягли б її за собою. А як зараз заспіває нам: хочу вашої крові напитися! Що тоді робити?
— Навряд, — Орест навіть голови не повернув. — Уже день.
Віко, хлюпни на неї води. Що, не піниться?
— Ні.
Катя очманіло роззирається навколо. Вона геть нічого не пам’ятає, і тому їй цікаво, чого оце вона лежить просто неба під кущем? І хто той красень, що так прилип до Наталки? Ач, хоч і циганка, і худа — нема на що плюнути, а спритна!
«Така ж шльондра, як і всі інші, — Катя Семенець зневажливо стискає губи. — Всі вони однакові… Я завжди пропускаю найцікавіше. Треба лікареві показатися, щось я забагато сплю. Чи то мені свіже повітря так вадить?»
Вирішивши ні з ким не розмовляти, вона всідається під кущем і переплітає косу. Сонце золотить сходи, обличчя людей, що сидять на сходах.
— Нам треба забиратися звідси, — Орест обводить усіх очима. — На збори — дві години.
Вони заходять у хол, піднімаються сходами, наступаючи на скалки дзеркала. Порожня рама, наче вибите око, тьмяніє раною на стіні, та дзеркало вже мертве.
Знадвору чути шум двигуна. До холу заходить чоловік.
— Гей, де ви всі поділися?
Водій, що привіз їх сюди, але як це було давно!
Вони хутко збираються, вантажать сумки в машину. Веселий дядько тупцяє навколо них, допомагає вантажитись.
— Всідайтеся міцніше. Ну, з Богом.
Вони виїжджають на дорогу, земля здригається, хмара пилу здіймається аж до неба.
— Це що, будинок впав? — Рита перелякано озирається. — А якби ми там ще були?!
— Нічого не стається випадково.
Голос водія змінився, як і він весь.
— Бач, не впізнали! А ми ж зустрічалися, давні, так би мовити, знайомі. Мене звати Семен, Семен Титус, хіба забули?
Рита з Вікою перезираються, потім дивляться на Ореста — він вражено звів брови.
— Ви?!
— Бач, упізнали! Ну що, все сталося, як гадалося? Все гаразд?
— Атож, — Аліна обережно торкається до руки водія. — Як же це…
— Отак.
Дорога біжить під колесами машини, від її руху чомусь паморочиться в голові — і яскраві кола витанцьовують перед очима. Кола? Ні, це веселка за вікном купе. Щойно дощ пройшов, поїзд несе їх додому, вони дивляться одне на одного, нетямлячись.
— Чай пити будете?
Провідника турбує мовчазна компанія. Тільки товстуха в сусідньому купе вередує, а ці сидять мовчки, аж дивитися страшно.
— Гей, товариство, чай пити будете? Ну, як знаєте. купе. Сидять усі гуртом в купе-люкс, мовчать. Психічні якісь, не інакше. Та то не його клопіт. Не бешкетують, не заважають нікому, а що мовчать, то у нас вільна країна…
— Це всі фокуси чи ще будуть? — Ритин голос бринить істерикою.
— Мабуть, уже всі, — Аліна потягується, як зі сну. — О, мобілка ожила, є зв’язок. А їсти хочеться…
— Підемо до вагона-ресторану, — Ліка знехотя відпускає Орестову руку. — Тільки влаштуємось. Господи, це треба ж такому статися! Ніхто не повірить, кому розказати. Навіть татко… — І не треба, — Наталка міцніше притискається до Золтана. — Ліко, твій татко допоможе Золтанові з документами? Я б дідуся попросила, але нам треба швидко.
— Нема питань. Господи, я цю пригоду, доки житиму, пам’ятатиму.
— Не факт, — Мар’ян іронічно всміхається. — Після другого курсу в нас буде діалектологічна практика. Скажи, Наталко, де ми збиратимемо діалекти?
— Ага, фольклор ми вже зібрали, — Віка куйовдить своє волосся. — Дехто навіть трофей везе…
Провідник здригнувся і розхлюпав собі на кітель чай з лимоном — із того купе, де причаїлася мовчазна компанія, гримнув регіт. Бач, тихі-тихі, аж на тобі…
Сміх прокотився вагоном, поїзд в’їхав під склепіння веселки.