Інший вид

20

Ніч підкралася якось зловісно і невідступно, накочується сірими хвилями туману, що клубочиться за вікнами, химерно звиваючись. Здається, тисячі м’яких лап безсило тиснуть на вікна і скляні двері. Десь там, далеко, кричить нічний птах, розтинаючи тишу своїм моторошним покликом. А коли стихає, то тиша стає ще нестерпнішою.

Вони сидять у холі. Крісел вистачило на всіх. Вони розвернули крісла так, щоб сидіти обличчям до скляних дверей і вікон-вітрин. Сьогодні вони повинні зазирнути в очі своїм страхам. Вони так вирішили, бо скоро настане час Великого Нічного Полювання. Вони зсунули крісла, всілися і взялись за руки.

З туману виринула невеличка постать і забарабанила долоньками по склу.

— Пустіть мене, будь ласка! За мною женуться! Я заблукала — і за мною хтось женеться!

Це дівчинка років десяти. Маленька худорлява постать, тонкі, майже прозорі ручки, розкішне каштанове волосся кучерями спадає їй за плечі. І великі сумовиті очі — світлі й прозорі, сповнені страху і прохання.

— Впустіть мене! Мені так холодно! Пожалійте мене, впустіть!

Семеро непорушно сидять у кріслах. Вони твердо знають: Ті, що приходять уночі, вже не є людьми. Чиїсь руки хапають дівчинку, і вона кричить від жаху, а в її шийку вгризаються ікла. Голівка її відкинута, очі згасають.

— Ми не впустили дитину — і її вбили в нас на очах! — Віка б’ється в істериці. — Що ми наробили? Ми не впустили ту малу, а вона ж так просилася, так кричала…

— Припини істерику, ідіотко, — Рита сердита, аж люта. — Ти що, не розумієш? Нам тиснуть на психіку. Зараз ще Катя з’явиться.

— Тіпун тобі…

— Ви всі помрете! Всі помрете! І я вип’ю вашу кров, я приведу вас до Нього, і він вгамує свою спрагу…

— Наврочила таки.

Катине обличчя бліде і страшне. Вона стоїть у дверях, та не може зайти. Тому вона просто дивиться крізь скло, і в очах її спрага та лють. Навколо очей залягли чорні тіні, в зіницях спалахують червоні вогні.

— Вона й до того не була красунею, а зараз просто огидна, — Ліка підводиться. — Не знаю, як ви, а я піду спати. Ця вистава нудна і одноманітна, режисер — нездара, акторський склад нікуди не годиться, а Катя в ролі Касандри досить непереконлива. Дайте мені гнилий помідор — і я шпурну його в її пику.

— Ліко, як ти…

— Що, Віко? Як я не боюсь — ти про це питаєш? Я боюсь, але знаєш, я вже втомлююсь. Скоро я звикну до наших нічних красунь і перестану боятися. Ми, власне, всі звикнемо.

Вони піднімаються сходами і розходяться по кімнатах. Аліна вмощується під ковдрою, спраглі Мар’янові уста торкаються її плеча.

— Припини. Глянь туди.

У вікно зазирає Катя. Вона вже нічого не каже, не стукає, вона просто дивиться у кімнату, і Аліна розуміє, що вона все бачить. Але Ліка має рацію, всьому є межа. І страхові теж. Тому вона обіймає міцну шию Мар’яна, ховаючи в нього на грудях обличчя, і засинає.

Золтан вже все для себе вирішив. Він не хоче бачити ні Мілену, ні старого цигана. Власне, він хоче тільки одного: замкнутись у спальні й послухати, що скаже Хенхенет. Мабуть, тепер це буде якраз вчасно.

Спальня темна й запліснявіла, та Золтанові байдуже. Він зачиняє двері і сідає на ліжко. Темрява струменіє, обтікає його, та він знає, що невразливий для Тих. То що там торочить Хенхенет?

«Вони прийшли від первісного Хаосу, від Темряви. Вони присвячені Хаосу. Вони — інші, і Ті, хто з Ними, — прокляті. Вони плодять собі подібних, випиваючи їхню кров. Тих, що з Ними, вбити легко. А Їх смерть — в руках Долі і Темряви. Той, хто здіймає руку на Них і Тих, що з Ними, чинить справу, вгодну богам».

— Отже, це Ані — присвячений Темряві? — Золтан задумливо дивиться у вікно. — А Мілена вразлива… Я повинен повернути Мілену туди, де вона й має бути, інакше навіщо б стара жриця гризла мені голову! А власне, чому вона взагалі причепилася до мене?

— Бо ти присвячений Тоту, йолопе.

Голос Хенхенет прозвучав так ясно, що Золтан здригнувся і заозирався. Але скрізь порожньо. Темрява густа і пахне пилом та пліснявою. Десять віків минули, як один рік! Є від чого збожеволіти.

— Отже, мене прийняв Тот? Бог-павіан, меткий і цікавий? Це честь, — Золтан дивиться в очі місяця, що зазирає у вікно. — Хенхенет, ти ж була жрицею Баст, верховною жрицею в храмі Бубастіса. А Обранці, кому присвячені вони? І як так сталось, що я все бачу? І ніби аж пам’ятаю, як пахли храмові коридори і одяг храмових повій.

— Бо в тобі тепер — душі тисячі жерців Тота. Ти — Зрячий, і ти замикаєш коло. Ти покликав мене з Небуття, і я передаю тобі Знання. Тепер душа моя спокійна, — Хенхенет стиха сміється. — Тепер я відпочину. Я все життя боролась проти Них, і все своє посмертя не маю спокою, тиняючись між світами за тобою і Обраними. Тепер ти.

— Але чому я?!

— Тому що ти — перший, хто вимовив моє ім’я після тисяч літ забуття. Бачиш, мене вже немає, а Вони — є. Його час ще не прийшов, Він має дочекатися Сімох. А Ті, що з Ним, тобі підвладні. Піди і вбий. Вони множать зло, а отже, годують Темряву. А я тепер спокійна. Тебе прийняв Тот, а нова жриця Баст теж уже тут, тепер ви разом подбаєте про все. Пали багаття і лий солодке вино — ото й усе, що вимагає Тот, пали багаття і танцюй — то для Баст. І боги не залишать вас усіх.

— Ти покинеш мене?

— Так, — Хенхенет зітхає. — Мені вже час. Я виконала своє призначення — звела саме тут і зараз Обранців і Восьмого, не можу ж я все робити за вас? Я й так надовго затрималась, хотіла з тобою, дурнем, попрощатися. Скажи, чому з тисячі імен померлих ти вимовив уголос саме моє?

— Воно видалося мені дивним.

— Краще б я не питала. Прощавай. Вимовляй іноді моє ім’я.

Тиша починає тиснути на Золтана з усіх боків, та він на те не зважає. Він відчуває страшенну самотність і порожнечу. То голос Хенхенет затих у його думках. Вона пішла.

Золтан бере до рук книгу, обгортає її шматком оксамиту, спускається сходами. Ані з Міленою ще сплять, він відчуває їх сон там, у підземеллі замку. Він іде темними засміченими коридорами, повз численні покої, які колись були його, а тепер він не хоче навіть зазирати до них, хоча подекуди його погляд вихоплює знайомі речі — зброю, гобелени чи килими, різьблені меблі, розкиданий одяг… Він не відчуває жалю, бо, мабуть, не вміє — він нудився в цьому величезному замку, він почувався тут, як у могилі, змушений вершити князівську владу. Він був невільником цього замку, своєї влади, батьківської любові, кохання Мілени. Аж тепер він може піти.

Блиск дзеркала привернув його увагу. Він підійшов до стіни і потер рукавом сорочки срібну важку раму, потемнілу від часу, провів рукою по запиленому склу. Це дзеркало подарував йому батько — привіз звідкись як здобич.

Батько часто дарував Золтанові різні коштовні речі, бо йому подобалося те, що він не шаленіє від них. Батько завжди намагався зрозуміти Золтана — єдиного із своїх дітей, кого любив беззаперечно і без страху розчаруватися. Князь Алмош чуттям старого вовка знав, що Золтанові ніколи й на думку не спаде посягати на його князівську владу — бо той був байдужий до влади, будь-якої. Алмош знав це, і його жорстоке серце відігрівалося біля сина — єдиного з усіх, хто любив його, попри всі князівські привілеї, просто за те, що він — його батько.

При згадці про батька Золтан посмутнів. Князь Алмош, жорстокий і страшний у гніві, якого боявся цілий край, перед яким тремтіли королі, насправді не був таким, як про нього думали. Золтан згадував смерть матері, коли батько, посивілий і смутний, ходив замком, притискаючи його, ще малого, до грудей. Золтан досі пам’ятає, як нерівно і тужно билося тоді батькове серце — і як він, малий, плакав замість нього. Саме тоді їх зв’язок став нерозривним і вічним. Саме тоді батько й син відчули, що тільки вони є на цьому світі, де скрізь вороги, навіть рідні по крові, та довірятися можна лише один одному.

— Батьку…

Голос Золтана губиться в темряві зали, тільки скло дзеркала поблискує. І Золтан розуміє, що батька вже немає, і він ніколи більше не почує його гримотливого голосу, не побачить, як в’їжджає він у ворота цього замку — великий, в срібних обладунках, верхи на вороному коні, а позаду суне його почет — нечисленний, бо хто ж зважиться напасти на князя Алмоша? І ніколи більше не обіймуть його міцні батькові руки.

— Ти помер, а я не попрощався з тобою…Ти помер серед чужих, мене поряд не було. Пробач мені…

Туга, така важка і невідворотна, впала Золтанові до серця, заполонила його. Його батько піклувався про нього, а помер сам, серед чужих, марно шукаючи очима свого сина. І нічого вже не можна повернути, нічого не можна виправити.

Золтан витирає запилене скло, наче від цього залежить щось важливе. Він бачить в дзеркалі своє бліде обличчя і якось відсторонено, наче про когось чужого, думає: таке гарне обличчя! Він раніше ніколи не переймався, чи гарний він, хоча багато хто вихваляв його красу, та Золтанові до того було байдуже. Яка різниця, чи він гарний на вроду?

Наразі дзеркало зблиснуло яскравіше, і Золтанові здалося, що він божеволіє. Перед ним чомусь з’явилося величезне освітлене вікно, Золтан навіть не знав, що бувають такі величезні вікна. Скло було дорогим, дорожчим за золото, а таке величезне — страшно подумати, як і хто зміг його зробити. Золтан стоїть поруч із дівчиною — високою, такою високою, що він їй хіба до середини вуха дістає. Дівчина вбрана в якісь дивні штани і сорочку яскраво-зеленого кольору, волосся зібране так, як і в самого Золтана, перев’язане на потилиці. Чіткий профіль, великі гарні груди, що напинають тканину сорочки, — Золтан зачудовано дивиться на дівчину, а вона навіть голову в його бік не повернула, бо зазирає у вікно. Золтан теж дивиться у вікно — і раптом бачить, як Мілена, його Мілена, пливе, не торкаючись землі, між дивної форми кріслами, схиляючись до жінок, що сидять у них, — як метелик літає з квітки на квітку. Тільки цей метелик робить щось страшне. Очі Мілени — червоні й задоволені, сережки, що їх подарував їй до весілля князь Алмош, — діаманти з перлинами, вони колись належали Раді, Золтановій матері, — кидають на її обличчя живі відблиски, а більше в цій кімнаті немає нічого й нікого живого. Дівчина поряд гупає кулаками у вікно і пронизливо кричить. Золтан, відсахнувшись, падає — книжка вислизає з його рук, він тремтить, як у пропасниці, а темний покій стискає навколо нього морок і тишу.

Золтан піднімає з підлоги згорток із книжкою і йде, навіть не озирнувшись. Більше ніяких дзеркал. Він знає, що дівчина, яку він бачив, — нова жриця Баст, наступниця Хенхенет. Тільки жрець Анубіса і жриця Баст можуть зазирати крізь дзеркала: він — тому що дзеркало теж Брама, вона — тому що Баст дала людям дзеркала. Так сказано в книзі.

Надворі вже вечоріє. Золтан вбрід переходить потічок, його чоботи, пошиті князівським чоботарем, навіть не змокли. Золтан із жалем згадує, скільки челядинців товклося в замку і як вони подеколи дратували його своєю метушнею, а зараз і рад би був, та бач…

Дорога веде його лісом, і Золтан іде помірним кроком — так, аби бачити все навкруги. Щось змінилося відтоді, як він був тут востаннє, та не так, як казала Хенхенет. Чому вона казала, що світ змінився повністю? Ті самі ялини, та сама дорога лісом, камениста і сіра, ті самі трави… Тільки тиша така, що аж видзвонює. Не чути гойкання пастухів і голосів трембіт на дальніх полонинах, не скриплять вози, що везуть збіжжя у млин, не реве худоба, навіть птахів не чутно… Золтан виходить на край долини і спиняється. Там, унизу, стоїть будинок, що нагадує піраміду Та-Кемет. Сірий величезний моноліт із скляними стінами, перевитими кам’яними поясами. Золтан рішуче прямує вниз. Він знає одне: Обранці мають бути там, Хенхенет ніколи не брехала йому. А отже, пророцтво справдиться.

Він підходить до будинку, піднімається широкими сходами і ступає в залу, застелену килимами. Тут порожньо, та Золтан чує голоси, молоді й веселі, і вслухається в мову, якою говорять, — русинська, тільки якась дивна русинська.

Золтан чомусь радіє — оце чи не вперше радіє, чуючи голоси людей. Йому хочеться побачити їх, і, може, серед них є та гарна чорнява дівчина з величезними сумовитими очима, так не схожа на Мілену… Золтан притискає до грудей книжку. Ану ж вони не схочуть прийняти його, ану ж не зрозуміють?

— Спагеті, либонь, уже вистигли і кригою покрилися. А соус доведеться розігрівати.

Дівчина, що випурхнула на сходи, висока, гінка і гарна, вдягнена у вузенькі блискучі штани та тісну кофтинку, теж блискучу, в косу вплела срібного дзвіночка, що жалібно дзвенить, сумуючи за спокоєм.

— Нічого, Ліко, розігріємо. Треба серветок пошукати, в нас ще є десь ціла пачка, мабуть, у шафі.

Вони раптом зупиняються, втупившись поглядами в Золтана, а він роздивляється їх спокійно й зацікавлено.

— Золтан!

Маленька постать летить сходами, чорне волосся хмарою в’ється навколо смаглявого обличчя, темні очі сяють йому назустріч — це ті самі очі, що співчутливо зазирали йому в душу, відколи він прокинувся у замку сам.

Він простягає руки до дівчини, йому до щему хочеться торкнутися її, вона тепла, жива і справжня, а вона спиняється за крок до нього, зашарівшись, і Золтан робить найважчу річ за все своє життя — крок їй назустріч. Їхні руки сплітаються, і чомусь він знає, що саме ця дівчина — для нього, саме її чекав він сім століть, аби грітися в лагідному її погляді, в якому є Знання.

— Мене звати Наталка.

Золтан мовчки киває. Якщо вони говорять повільно, він розуміє. Русинська мова змінилася, та все одно не так, щоб він не міг зрозуміти.

Мовчанка затяглася. Обранці дивляться на Золтана мовчки, не вороже, але уважно і прискіпливо.

— Ходімо з нами обідати, — Ліка не любить таких напружених пауз. — Золтане, ви любите спагеті?

— З часниковою підливою, — Золтан впізнає нову жрицю Баст. — Їстимеш?

— Я справді голодний.

— То йдемо, — Віка весело дивиться на Золтана. — Наталко, веди свого красеня мити руки. Де ж ми, трясця, поклали серветки? Ліко, ти в шафі дивилася? Оце вже хлопці розпаковували, тепер зі свічкою не знайдеш. Її голос віддаляється, як і стукіт підборів Ліки.

— Нам багато про що треба поговорити, — Орест простягає руку для привітання. — Радий знайомству.

— Для привида ти навіть нічогенький, — Рита розглядає Золтана. — Чого стовбичите? Їсти хочеться, аж в боці пече, а ви церигелії розводите.

Ситуація настільки дивна, що всі як очманілі активно шукають серветки, які неначе в чорну діру провалилися. Нервова метушня розганяє клапті тиші й незручності. Мар’ян з Аліною розігрівають їжу, що вже встигла добряче захолонути, долоньку і намагається стулити докупи свої враження, що розбігаються, як таргани від світла, і він сидить, очманілий і здивований, спостерігаючи ту метушню. Тепла долонька в його руці не дає йому зірватися й тікати звідси, бо тепер він зрозумів, наскільки змінився світ. Хенхенет мала рацію. Повністю змінився, і йому може не бути в ньому місця.