Інший вид

13

Як тільки в долині зі смерекових стовбурів показалося село, всі полегшено зітхнули. Добре, що не дуже далеко йти. Віка з Ритою пішли трохи вперед, намагаючись триматися якомога далі від Каті. Орест зітхнув. Він ішов і думав про те, які гарні Ліка й Аліна, та й Наталка теж, тільки дуже мініатюрна. І навіть Віка та Рита, хоч на перший погляд здалися неприємними, виявилися досить пристойними людьми.

Зрештою, Ореста мало цікавили жінки. Попервах, коли він приїхав до Запоріжжя, місцеві дівчата здавались йому нецікавими, бо поводилися занадто вільно, як на те, до чого він звик. А потім у нього вже не було часу розглянутися краще. Іноді декому вдавалося звабити красеня, але Орест вагався, чи це саме те, що йому треба. Йому гадалося, що його обраниця має розділяти його переконання, хоча за стільки років, що він про жив на сході, ті переконання йому самому почали здаватися чимось доволі ілюзорним. І ось тепер Ліка. Дивна істота, зовсім не така, якою він уявляв собі ідеальну жінку, та тепер це несуттєво, бо навіть найідеальніша вже не потрібна, адже тепер є Ліка. Вона хвилює його, та аби ж то не було в неї такого багатого татка…

«А що — татко? Вона сама казала, що він у неї тямущий, то, може, в мене є шанс».

— Оресте, а чи не здається тобі, що тут нема чого досліджувати? — Віка вдирається у солодкі мрії аспіранта. — Адже тут немає нікого. Ці хати стоять порожні…

— З чого ти це взяла?

— Все заросло травою, немає ніяких стежок. Тут давно нікого немає.

— Але цього не може бути! Ходімо, маємо самі пересвідчитись.

Орест відчув запал дослідника. Якщо ці села порожні, але вдасться знайти хоч когось, хто зможе передати свої знання, то це буде справді великий здобуток. Не дати загинути безцінній народній спадщині, продовжити життя творам народних талантів. А ще якщо тут знайдеться щось особливе…

Якби вони знали, наскільки особливе «щось» чекає їх тут, жоден із них не сів би на потяг. Але ніхто не знав. Майже ніхто.

— Погляньте, це ж капличка, — Орест зупиняється біля невеликої мурованої будівлі. — Маємо подивитись, що там є.

Вона добре збереглася, отож є хтось, хто доглядає за нею.

— Тут зачинено, — Рита показує на великий іржавий замок. — Як ми туди зайдемо?

— Мені страшно. — Віка тримається поближче до Ореста. — Вшиваймося звідси, тут якось моторошно, наче на кладовищі.

— Хіба на кладовищі моторошно? — Рита бачила тільки Капустяне кладовище в Запоріжжі, в пам’яті постають охайні світлі пам’ятники, квіти і доріжки. — На кладовищі якраз нічого, цивілізовано. А тут наче в американському фільмі жахів. Маєш рацію, тут страшно. Оресте, ходімо звідси.

Та Орест вже осідлав улюбленого коника, і тепер сам не свій від запалу. Не звертаючи увагу на писк дівчат, він по черзі обходить вцілілі дворища, але скрізь одне й те саме: пустка. Тож він повертається до каплички.

Це невеличка будівля зі старої цегли. Невідомо, коли її побудовано — Орест не настільки знається на архітектурі, аби хоч приблизно визначити рік, та й не схожа будівля на жодну з раніше ним бачених культових споруд — власне, таке враження, що в ній змішалися всі стилі, і вийшло щось дуже гарне. Готична башточка й напівкруглі склепіння, невеликі колони, вузькі ви сокі заґратовані віконця-бійниці, двері, оббиті залізними смугами. Орест розуміє, що ця капличка — його єдиний шанс. Можливо, там знайдуться якісь записи, писемні пам’ятки. Це буде безцінна знахідка. Тому він обходить капличку, намагаючись вирішити, як вчинити.

— Якщо ти хочеш зайти, то ось візьми ключа.

Голос прозвучав так несподівано, що Орест різко обернувся, а дівчата вереснули з переляку. До них підійшов чоловік. Він ще не старий, вдягнений у світлу полотняну сорочку і такі самі штани, босий, обличчя його смагляве, густа борода спадає на груди — не сива, а якась наче попелом притрушена, погляд — уважний і розумний. Хтозна, скільки йому років, може бути і сорок, і вісімдесят. Є такий вид людей, що час до них торкається обережно.

— Хто ви? — Орест має щось сказати, а нерви напружені до краю.

— Мене звати Семен, Семен Титус. Я тутешній. Бачу, капличкою цікавитесь, то заходьте, подивіться.

— То ви нам відчините? — Рита полегшено зітхає. Це — не привид, це — жива людина.

Титус іде до дверей. Замок м’яко клацнув, і двері відчинилися. Ніякого рипіння, завіси добре змащені. Орест тільки здивовано хитає головою. Він заходить досередини, за ним ідуть Віка і Рита.

— Катю, а ви?…

— Не хочу, — Катине обличчя зле і вперте. — Нізащо не піду туди!

— Тобі й не треба, — Семен Титус суворо супить брови. — Ти й сама знаєш, що не зможеш зайти.

Орест усе те пропускає повз вуха. Навколо муровані стіни, позолочені свічники, в яких теплим світлом горять свічки, — багато їх тут, запах воску, ладану і ще чогось, від чого йде обертом голова і хочеться дивитися й дивитися на вогники, що освітлюють ікони та фрески, на яких апостоли Петро й Симон та архангел Гавриїл. І квіти — живі, свіжі лілеї і троянди, червоні, рожеві, білі. Звідки тут взялися ці квіти? І чому саме ці святі зображені на стінах?

— Дивна тут компанія, еге ж? — Семен Титус підсміюється. — Маєте рацію, пане студенте, компанія дивна, але саме така як треба. То що б вам дати, раз ви вже тут? Ага, ось. Саме для вас.

Орест бачить невеличкий визолочений столик, оточений вазами з трояндами. На столику височіє стос великих книжок. Навіть здаля видно, що то старовинні фоліанти — що за тексти ховають їхні палітурки, які таємниці? Орест розуміється на таких речах, аби оцінити вік цих книжок і їхню наукову вартість. Він знає, що оце зараз натрапив на скарб, якому ціни немає, — невідомі науці писемні пам’ятки, та ще й в такому прекрасному стані збережені! Не Євангелія, не житія святих, а історія, справжня історія, рукописні літописи, свідчення очевидців, відповіді на питання лежать отут, оправлені в шкіру зі срібними викладками. І Семен подає йому один із цих неймовірних скарбів.

— А чи ви впевнені, що я можу це взяти? — Орест нестямиться від щастя. — У вас не буде неприємностей? Адже цим текстам ціни нема, їм місце не тут, а…

А цій книзі вже час — тому ви тут. Ви маєте прочитати її, а далі справа за вами, — Семен суворо дивиться в очі Ореста. — Беріть і йдіть звідси. І ніколи не повертайтесь на це місце.

— А хто ви? — Рита простягає руку і обережно торкається до плеча чоловіка, наче хоче таки пересвідчитись, що він справжній. — І чому ви тут сам-один?

— Я тут не один. Нас троє. А ти, дівчино, маєш перемогти свій темний бік, бо біда тобі буде, коли темний бік переможе тебе. Йдіть. Їм не хочеться йти. Орестові здається, що він оце чи не вперше відтоді, як приїхав у ці гори, почувається в цілковитій безпеці, спокійно і впевнено, — так, наче прибув додому з далекої дороги.

Риті чомусь хочеться плакати, і вона, ткнувшись кирпатим носом у плече нового знайомого, тихенько схлипнула — їй пригадалася раптом мати, а оцей чоловік здався до болю знайомим, і Риті чомусь страшенно соромно згадувати, як вона злостилася і чинила недобре… Шкарубка рука легенько погладила її коси.

— Не плач, дитино, все тепер буде добре.

Віка озирається по стінах, намагаючись втримати сльози.

Вона давно вже розучилася плакати — не хотіла тішити тим матір та брата.

— Рито, чого ти ревеш?

— Нехай, — Семен дивиться їй просто в очі, і Віка завмирає, непролиті сльози печуть їй душу. — В кожного свій хрест, дитино, смиренно неси свій — а вони свій нестимуть. Хтозна, чий важчий…

Віка чомусь знає, що він говорить це їй, що він якимось чином знає все і про неї, і про Риту, і взагалі… Але як?

Стіни каплиці тремтять і пливуть, і полум’я від сотні свічок зливається у якийсь вихор, і той вихор несе їх на теплій спині, і так від того весело і легко, і, здається, все зрозуміло — що було, і є, і що буде, і спокійно від того, бо відомо також, чому так, і що спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було Бог…