Інший вид

15

… І сказав Золтан: «Не буде мені спокою, доки не досягну свого». Плакала Мілена, простягаючи до нього руки, але князь вийшов з її покоїв і пішов до підземелля, де горіли чорні свічки, зроблені з людського жиру.

Там, у підземеллі, давно не бував князь Золтан, син Алмоша і Ради. Він жив у башті, там їв і спав, там зберігав книжки і речовини, які любив змішувати навіщось. І великий неприступний замок, що полили своїм потом тисячі русинів, був йому непотрібним, бо серце його вже не належало цьому світові — відтоді, як пізнав він таємниці темної країни Та-Кемет. Жрець мертвого бога, циган Ані, якого хтозна за які злочини вигнали з рідного племені, показав шлях Золтанові. Він приніс із собою велику скриню чорного дерева, поцяцьковану написами — словами мертвої мови. В тій скрині було Знання — сховане в тонких сторінках, зшитих між собою, в дивовижних написах-картинках, в малюнках, що зображали мертвих богів.

Циган Ані був жерцем одного з таких богів. І він був вигнанцем.

— Я навчу тебе, — Ані посміхається, та очі його холодні і байдужі. — Я навчу тебе всього, що знаю сам, я віддам тобі знання своєї землі — якщо ти зможеш ним скористатися, а дозволиш мені жити тут і віддавати почесті моєму богові. Це не занадто висока ціна, авжеж?

— Можеш лишитися, — Золтанові цікаво, він так жадібно шукає в світі чогось невідомого. — Але за це ти розповіси мені все, що знаєш сам.

Відтоді, як Золтан дозволив Ані жити в підземеллі замку, один за одним зникла челядь. Та Золтан не звернув уваги, бо саме тоді до нього заговорила Хенхенет, і за тими розмовами минав час, і він нарешті зміг прочитати листки зі скрині Ані — то була розповідь про царство Та-Кемет, його богів і правителів. Золтан не мав часу звернути увагу на те, що замок спорожнів.

Потім зникла Мілена. Ні, Золтан не кохав її, але дозволяв жити в покоях поряд зі своїми, бо хтось же має задовольняти князя, а Мілена, хоч і взята просто з дороги, пригріта з милості в чумний рік, та неабияка красуня, жодна князівна з нею не зрівняється вродою, тож кого цікавить її походження? Золтана не цікавить. Принаймні Мілена кохає князя щиро і віддано.

Ось тільки вона чомусь ненавидить Ані, завжди ненавиділа і постійно застерігала Золтана, молила прогнати цигана, та князь не чув її прохань. Він хотів знайти те, що шукав. Він хотів зрозуміти, як так сталось, що величезне царство зникло, розсипалось, пропало. Так само пропаде колись усе, що він бачить навколо, світ зміниться, але як саме і чому?

Золтан розуміє, що, прийнявши Знання, він продовжить історію синів Та-Кемет. Бо чиїм сином він був? Мадярські князі не приймали його — байстрюка, сина русинки. Для русинів він був мадярським виродком, чужим. Золтан скрізь був чужим. Тільки Мілена якось скрашувала його життя. І батько завжди любив його, хоч не розумів. Та батько далеко, і він вже не той… Хоч так само м’якшає його погляд, коли Золтан приїздить навідати його, і тоді злочинці благословляють ім’я молодшого князевого сина, бо жорстокий Алмош милує їх — так радіє відвідинам Золтана.

Того дня Золтан прокинувся й пішов до Мілени сам. Він щойно скінчив читати, і дивне почуття причетності до чогось великого та могутнього наповнювало його душу, і хотілося поділитися тим бодай із кимось. Він ішов порожніми коридорами, та жоден слуга не потрапив йому на очі. Він знову піднявся сходами нагору, до своїх покоїв, — скрізь було порожньо. Золтан не міг сказати, коли саме спорожнів замок, він навіть не міг сказати, скільки часу він читав книгу. Йому здавалося, що недовго, та коридори, зали й кімнати заповнились пилом і сміттям.

Ось, нарешті, кімната Мілени. Власне, поряд були і його власні покої — до того, як він зачинився в башті, аби не лякати Мілену і слуг розмовами з Хенхенет, яку ніхто, окрім нього, чомусь не бачив і не чув, отож людям здавалося, що князь звар’ював, розмовляє сам із собою, та ще й якоюсь невідомою мо вою. А Хенхенет, жриця Баст, з’явившись раз, вже не полишала його, і князеві не стало часу ні на що інше, він мав поспішати, бо що його однісіньке людське життя в порівнянні з тисячолітньою мудрістю, яка містилася в подарованих циганом папірусах. Тисячі років складали їх мудрі сини Та-Кемет — все там: і про зірки, і про вітри, і про людей, і про богів та відступників… Прочитано все, й одразу все стало на свої місця. Мілена мала рацію, цигана не можна було пускати до замку, і Золтан тепер знає, як має вчинити з ним. Хенхенет йому пояснила, хоч у книзі ще сказано про Обранців, які мають прийти через сім століть, та що з них користі Золтанові за сім століть, коли він зараз тут! Мілена мала рацію, хоча вона просто собі жінка, та вона вміє бачити серцем. От і Ані роздивилася краще за самого князя, їй для того й мудрі книжки не знадобилися.

Золтан посміхнувся. Він уявив собі її — в ясно-зеленій шовковій сукні, біляве волосся розсипалося по плечах, а великі блакитні очі так приязно дивляться… Він не любив, аби вона прикривала волосся, як годиться заміжній жінці і княгині, тож Мілена завжди ходила простоволоса, аби потішити свого князя. Власне, Золтан по-своєму любить її, хоча вона про це, мабуть, не знає. Варто їй про це сказати.

Кімната порожня. Золтан спиняється на порозі, ще трохи усміхнені очі обводять кімнату, потім він переходить до іншої — порожньо. Золтан не розуміє, куди всі поділися, він іде з одного покою до іншого, чимраз швидше — замок порожній. Золтан знесилено спирається на одвірок. Він знову в кімнаті Мілени. Ось велике люстро, привезене ним з Європи, ось скринька — всі прикраси цілі. Якісь баночки, коробочки — все то звичайний жіночий дріб’язок, і він трохи припав пилом. Та де поділася Мілена?

Золтан опускає голову й бачить: на підлозі лежить намистина. То одна з багатьох перлин — те намисто Мілена любила найбільше. І от одна перлина лежить на підлозі. Золтан піднімає її. За кілька кроків лежить ще одна, далі — ще. Золтан йде, збираючи намистини. Він спускається на перший поверх, йде повз парадні зали, вузьким коридором — просто до підземелля замку. Двері навіть не рипнули. Намистини вказують йому шлях, та розум Золтана мовчить. Він просто йде і збирає намисто Мілени.

Це підземелля Золтан знає добре. Це тут він наказував тримати бунтівників-русинів, так порадив Ані, котрий і сам тут живе… Ані! Золтан нестямиться з дива. Як він міг забути про цигана? Наче полуда падає з очей і розуму князя. Ані! Де той циганський виповзок? І чому намисто Мілени розкотилось по всьому замку?

Ось важкі дубові двері, оббиті залізними смугами. Золтан підбирає з підлоги намистину — останню. Отже, Мілена тут.

Він штовхає двері і входить. Густий сморід забиває йому віддих. Золтан намагається не дихати носом, однак це мало допомагає. Золтан роззирається. Він не бачив цього приміщення. Чи бачив? Як сталося, що він не пам’ятає того, що було вчора, тиждень тому чи більше? І про це Золтан хоче спитати Ані. Гарненько спитати. Ще й Хенхенет десь завіялася. Ось чому він сьогодні вийшов з башти! Десь поділася Хенхенет.

Посеред кімнати стоять два кам’яні саркофаги. Золтан знає: такі самі стоять у надрах пірамід Та-Кемет. Золтан зачудовано дивиться на них. Звідки вони взялися тут? Ось написи на стінках саркофагів. Золтан нахиляється, аби прочитати їх, та ієрогліфи розпливаються в нерівному світлі чорних свічок, тому Золтан випростується і піднімає накривки одного саркофагу, потім — іншого. Темрява згущується, тож Золтан зриває з себе верхню сорочку та робить смолоскип — кресало й трут знайшлись у кишені. Світло смолоскипа розтинає темряву, і Золтан бачить, що на дні саркофага лежить Ані. Він спить, його обличчя рум’яне і молоде, уста червоні, а волосся довге й густе, в ньому немає сивини.

Золтан прибирає смолоскип і підходить до другого саркофага. Він майже впевнений у тому, кого саме побачить там. Але коли світло вихопило з темряви ніжні риси Мілениного обличчя, Золтан розпачливо скрикнув. Він нічого не розуміє. Що відбувається? І звідки цей сморід? Князь обходить кімнату, намагаючись зрозуміти, що сталось. Ось невеличкі дверцята. Золтан відчиняє їх і йде темним коридором. Йому в обличчя б’є свіжий струмінь запашного повітря. Ніколи Золтан не помічав, що повітря, звичайне повітря може бути таким солодким. Тому він поспішає вперед. Він уже зрозумів, де перебуває. Це — таємний хід, який веде назовні. Таких ходів у замку є кілька, але це єдиний, про який знав Ані.

Сонце засліпило Золтана, і він не одразу завважив те, що навколо. А побачивши, закляк у німому розпачі. Навкруги була пуща. Нетрі, чагарі переплелись між собою так, що сонце ледве пробивалося крізь те сплетіння. Гори поросли лісом, і ніде не видно людей, не димлять чабанські багаття, не чути перегуку півнів, і голоси трембіт не долітають із полонин. Золтан нетямиться. Цього не може бути. Ось тут зовсім недавно було кілька русинських сіл і містечко з великою ярмарковою площею. А тепер тут пуща.

Золтан йде лісом. Він уже забув, як пахне свіжа глиця, як можуть видзвонювати птахи — так пронизливо і тонко. Він сідає на камінь, що стримить із тіла землі, порослий мохом і теплий від сонця. Він намагається згадати, як жив останні роки… Скільки років? У пам’яті збереглись обличчя якихось людей, жіночі голоси, плач, лемент, прокльони — і посеред того він сам спав і не спав, марив і снив, шукаючи відповіді на своє питання і не знайшовши її. І тільки голос старої Хенхенет щось говорив йому.

Раптом Золтан розуміє: він сам впустив зло у свої володіння, у свій замок, у своє життя. Він занапастив Мілену. Чи вона сама того схотіла, нудьгуючи на самотині? Але ні, не може бути. Ані змусив її, інакше як зрозуміти порване намисто, що вказало йому шлях? Скільки ж то часу могло минути? Рік? Десять років? Золтан дістає невеличке люстерко і зазирає в нього. Ні, не могло пройти надто багато часу, бо на його обличчі не додалося зморщок, у волоссі немає сивини.

Золтан підводиться і йде лісом. Сонце підсушує його вогке волосся, одяг. Золтан виходить до річки. Він згадує, як в дитинстві батько брав його на полювання, вони зупинялися біля річки й купались. Золтанові подобалось пірнати до самого дна і роздивлятися навколо. Кілька разів, захопившись, він мало не втонув. Золтан всміхається. Чи то йому здається, що він всміхається? Бо тільки кутики його гарно окреслених уст здригаються. Очі залишаються сумними, а погляд — заглибленим у себе.

Не роздягаючись, він стрибає в річку, пірнає до самого дна, широко розплющивши очі. Потім виходить із води. Сонце хапає його в свої обійми, і він засинає на березі. Йому не нудно і не тоскно. Скільки він себе пам’ятає, йому не потрібне було нічиє товариство. І на веселих учтах, і під час полювань та розваг Золтан почувався чужим у веселому натовпі. Тому побудував замок і зачинився там.

Золтан іде на гору. Йому не хочеться повертатися до замку — власне, йому нема чого там робити. Хай замок лишається Ані та Мілені.

Золтан думає про тих, хто лежить у підземеллі, але ці думки ворушаться десь глибоко і невиразно. Власне, Ані та Мілена мають щось спільне. Можливо, спрагу. Можливо, й не тільки це. Як там в одкровеннях Хенхенет? «І постануть Вони знов і знов, і відвернеться від Них Ра, і Осіріс на своєму троні марно чекатиме Їх, а серця Їх не зважить Маат. І вбити Їх — то є справа, мила богам. І простяться за це гріхи тому, хто здіймає руку на Них». Ні, Золтан не хоче вбивати Їх. Він хоче тільки одного: сидіти отак і дивитись, як хилиться на захід сонце.