19


Орест припинив читання. Йому доволі важко було продиратися крізь кириличну старослов’янську манеру, але він перекладав по ходу читання, тому заслужив повагу не меншу, ніж Аліна.

— Я не розумію, — Мар’ян хитає головою. — Отже, Золтан тут ні до чого? І тут господарюють зовсім інші кадри — старий циган Ані та метка жіночка Мілена? Я, принаймні, так зрозумів. Тоді як нам бути з легендою, що ми записали в Дубцях?

— То тільки легенда, — Орест з жалем закриває книжку.

— А це ти що читав?

— Це більше схоже на психологічний трилер, — Аліна іронічно посміхається. — Гадаю, тепер «Слово про Ігорів похід» не будуть нав’язувати для вивчення, бо ми знайшли щось цікавіше і досконаліше. Колеги, та це ж, можливо, перший бестселер!

— Справді, — Віка сміється. — Бо як читали те «Слово…», то здавалося, що нуднішого нічого нема. І писав те хтось старий, запилений і марудний.

— Ви не можете так казати! — Орест вже палає праведним гнівом. — То — одна з найвизначніших пам’яток…

— Еге, так і в підручнику написано. А почитаєш трохи — і голова як казан робиться, — Ліка випростується і потягується, мов кішка. — Оресте, ми не будемо заводити літературний диспут. Кожен залишиться при своєму. Як на мене, то якщо мені доведеться вибирати між тим осоружним «Словом…» і детективом Стаута, наприклад, то я оберу товстуна Ніро з його орхідеями. А ти — ні. Та загалом це нічого не міняє, світ як стояв, так і стоятиме. Панове присяжні, нам зараз треба вирішити: винен Золтан у всіх місцевих безчинствах чи ні. Поки що я схиляюсь до думки, що ні. Хлопець був абсолютним пофігістом, йому в історики податися б, а він — князем! Власне, він шукав нових вражень внутрішнього характеру. Схоже, плоть його мало цікавила.

— Це якщо наш трилер писав не він сам, — Рита кривить уста. — Він міг і сам сотворити цей шедевр.

— Ні, — Орест має втрутитись, наука передусім. — Князь Золтан не знав «русинського», себто старослов’янського письма. Гадаю, він і мадярського майже не знав — тоді освіта була необов’язковим складником особистості. Я гадаю, єдине, що він знав добре, це єгипетські ієрогліфи, бо мав до цього вчителя, бажання і цікавість дослідника. Маєте рацію, Золтан був нетиповим представником свого часу. Плоть його мало цікавила. Власне, як і кожного з нас — з різних причин.

— Тому ми тут, — Мар’ян зітхає. Плоть його цікавить — тепер. — Але що це нам дає?

— Поки що не знаю, — Наталка, що весь час мовчала, нарешті втрутилась у розмову. — Поки що все йде так, як треба. Гадаю, що ми знайшли папірус з описанням розмови фараона з жерцями не випадково. Я впевнена, що жриця Хенхенет — та сама, про яку читав Золтан.

— І що?

— Не знаю. Власне, ми тільки на початку шляху, — Наталка грається своїм амулетом. — Але ми маємо розібратися. А поки що варто було б залишити кілька пасток нашим нічним візитерам.

Вони юрбою висипали на подвір’я. Сонце світить яскраво і приязно, гори навівають ідилічні думки про вічність, та це, власне, й усі сентименти. Вічність у цих місцях набуває потворних форм. Отож товариство обходить корпус, шукаючи слідів перебування тут нічної нечисті.

— Ой, дивіться! — Рита показує на купу листя. — Яка гарна каблучка. Я перша побачила!

Каблучка гарна. Великий рубін, майстерно оправлений у важке золоте плетіння, аж іскриться на сонці. Надто яскраво для звичайного собі каменя. Надто гарно. Його грані приковують погляд, не дають схаменутися, голова стає важкою, і якась млість підступає все ближче…

Аліна через силу нахиляється, бере цеглину, що спочиває в траві хтозна-скільки часу, і з усієї сили гатить по блискучій іграшці. Хлюпнула кров, яка одразу ж зашипіла й узялася бульбашками під сонячним промінням. Аліна гидливо відкинула цеглину подалі й оглянула свій одяг — чи не потрапила хоч крапля на вбрання.

— Що це було? — Орест трясе чорнявою головою. — Хтось мені може пояснити?

— Чорт, це просто болото якесь! — Ліка розтирає собі скроні. — Куди не поткнешся, скрізь якась напасть чекає не дочекається.

— Так. Але тепер будемо обачніші, — Наталка вдивляється в холодні очі Аліни. — От я все думаю, чому на тебе все це діє найменше?

— Гадаю, в мене імунітет проти будь-якого насильства. Я за старою звичкою повсякчас чекаю чогось поганого, отож перебуваю постійно напоготові. А я здатна дати відкоша, якщо припече. Щоправда, тепер, схоже, пектиме значно частіше.

— Можливо, це відповідь. Ходімо, поглянемо, що робиться в нас під вікнами.

Вони йдуть далі. Ось вже видно вікна їхніх спалень. Трава, проросла крізь купу старого листя, неприм’ята. Тут немає нічого. Порожньо. Тільки під лавкою лежить щось невеличке, зелене — Наталка обережно вивільняє це з обіймів трави. Це звичайна собі гумка для волосся.

— Це Катина, — Рита перелякано дивиться на гумку, наче то — отруйна змія. — Тільки в неї були такі яскраві, вчора я бачила.

— Вона могла викинути її з вікна, — Мар’ян не любить ускладнювати.

— Ні, — Рита вперто стоїть на своєму. — Зелена в неї була одна. І вчора вона була на її немитому волоссі.

— А це означає, що наша краля побувала тут уночі, — Аліна міряє поглядом відстань до вікна. — Схоже на те, що вона тепер вміє літати.

— Це жах, просто жах! Я більше не можу! — Віка закрила руками обличчя і хитається з розпачу. — Я прошу вас… Я дуже прошу: ходімо звідси. До того часу, як стемніє, ми вийдемо до траси, що веде на Мукачеве. Ходімо! Я не можу більше…

— Віко, припини, — сердито супиться Ліка. — Ти ж розумієш: ми не можемо піти. Ми всі це знаємо. Ми маємо вирішити проблему.

— Я нікому нічого не винна! — Віка люто стискає кулаки. — Я чомусь усе життя була винна: батькам, братові, дідькові лисому… Але я нікому нічого не винна. Це моє життя. Я про нього не просила, але якщо вже маю його, то воно моє, тільки моє. І тільки я вирішую, що і кому я винна. А мені не дали права вибору. Власне, нікому з нас не дали. Та я не хочу сидіти тут і чекати, доки прийде Катя, зазирне у вікно і викличе мене на двобій. Тому ви собі як знаєте, а я забираюся звідси до бісової матері. Просто зараз.

— Добре, — Наталка дивиться на Віку з жалем. — Ходімо. Просто зараз.

— Як? — Мар’ян скинувся. — Хоч речі візьмімо. Гроші, документи…

— Не треба. Ходімо.

Наталка рішуче бере Віку за руку і простує до виходу. Вони йдуть через парк, виходять на дорогу і йдуть у бік того шосе, яким сюди дістались. Ось проминули поворот, вийшли на дорогу. Вона знайома, біжить вниз, визираючи з-під сміття.

Вони йдуть все далі й далі. Ось уже має бути поворот на трасу, а там кілька кілометрів — і велика шосейка прийме їх у свої обійми. І всьому кінець. Грець із ними, з документами. Віка вивільняє долоню і біжить уперед — швидше, швидше з цих страшних гір. Ось, іще мить…

Вона спиняється, не вірячи своїм очам. Це знову дорога біля пансіонату. Онде видніються зарості шипшини і засмічені алеї. І трикутна будівля височіє, наче мавзолей. Віка в розпачі стискає пальці.

— Не може бути! — Орест вражено озирається. — Може, тут є ще якась дорога? Може, ми випадково помилились і пішли не туди?!

— Ти хоч сам у це віриш? — Віка приречено опускає свою різнокольорову голову. — Ні, це кінець. Він нас не випустить. Чи Вони? Нам треба повернутись і дочитати те, що там написано. А ми гаємо час на дурниці.

— Нарешті, й до найвідсталіших верств дійшло, — Рита презирливо пхикає. — Теж мені… Істерику влаштувала.

— Рито, ти…

— Вже знаю. Маленька отруйна сучка, — Рита знизує плечима. — Що з цим поробиш?

Таку смішну гримаску Рита скорчила при цьому, що всі регочуть. Напруження трохи спадає.

— А мені хочеться їсти, — Мар’ян рішуче йде до будинку. — Я приготую спагеті. Хто ще буде?

— Чого ти питаєш, диваче? — Аліна ще не пересміялась. — Всі будемо, з часниковою підливою.

Повернувшись до будинку, вони юрбою сунуть до кухні, де кожен знаходить собі якусь справу — Рита перемиває чашки, Ліка з Орестом знову схилилися до книжки, Віка допомагає Мар’янові з підливою, а Наталка заварює чай. Аліна дивиться на них і думає про те, що оце, може, вони востаннє разом, передчуття близької біди стискає її серце. Тихенько вислизнувши з кухні, вона йде сходами нагору, до великого дзеркала між поверхами. Вчора вона бачила, як із нього визирали чужі страшні обличчя, сьогодні це — просто дзеркало, але Аліна знає, що дзеркало ніколи не буває «просто». Іноді їй здається, що речі й події, які впіймали дзеркала, існують завжди, і всі дзеркала світу є одним цілим. Там, за гладенькою поверхнею дзеркал, є світ, набагато більший і цікавіший від того, що по цей бік, бо люди іноді роблять речі таємні і дивні, невідомі іншим людям, але не дзеркалам — ті все бачать, і якби якось можна було б зазирнути на той бік, багато таємниць перестали би бути таємницями.

Аліна торкається блискучої поверхні скла — і відчуває, як вона пульсує під її долонею. Туман ллється зі дзеркала, сотається коридором, обвиває ноги Аліни, піднімається вище — і вже навколо не видно нічого, окрім освітленого вікна, за яким — великий хол, застелений килимами, крісла, в яких сидять жінки. Хтось плете на спицях, хтось гаптує, кілька старших жінок читають, синіє екран увімкненого телевізора. А сходами спускаються три молоді дівчини — схоже, медсестри. От тільки одна з них чомусь не виглядає, як медсестра, хоч і вдягнена в білий халат, але все в ній трохи занадто — занадто гарна, занадто довгі коси, занадто дорогі прикраси, і діамантова діадема у волоссі не личить медсестрі, занадто хижий погляд, що робить її обличчя страшним, — тільки ніхто чомусь цього не бачить. І занадто довгі, гострі ікла ховаються в посмішці чудових уст, занадто червоних…

Жінки в холі не звертають уваги на прибулих — хто ж звертає увагу на персонал у пансіонаті. Медсестри починають обходити жінок одна за одною, схиляючись до них — начебто роздають пігулки, та Аліна бачить, що то не так. Частина жінок, яких не оминули увагою медсестри, мертво посхилялися у своїх кріслах. Так, неначе поснули. Аліна стукає у скло і кричить, кричить, а чиїсь міцні руки вихоплюють її з того туманного мороку, і вікно віддаляється.

— Алінко, люба, що з тобою?

Аліна бачить злякане Мар’янове обличчя, його теплі руки гладять її щоки — а їй холодно, так холодно… І чомусь так калатає серце, наче хоче розірвати груди.

— Що з тобою, моє сонечко?

— Ні, нічого такого, — Аліна не знає, як пояснити те, що вона бачила, отож вирішує краще промовчати. — Не знаю, що на мене найшло. Мабуть, нерви.

— Навіщо ти так? — Наталка докірливо дивиться на неї. — Це твоя сила — знати те, що по той бік дзеркал, саме Баст дала їх людям, а ти — її остання жриця, отже, вони тобі підвладні.

— Наталко, що ти верзеш?

— Нічого такого, чого б ти й сама не знала, люба моя, — Наталка гостро дивиться Аліні в очі. — То навіщо брехати?

— Брехати і не казати правди — то, далебі, різні речі.

— Але межа між ними тонша, ніж тобі хочеться — принаймні зараз.

Вони сердито дивляться одна на одну, потім Аліна таки відводить очі. Так, їй не хотілося, аби хтось знав, що іноді вона зазирає на той бік. То було її власне, особисте божевілля, хоча в дитинстві вона думала, що таке вміють усі. Потім зрозуміла, що тільки в неї виходить така штука, і це трохи лякало її, бо іноді вона бачила такі речі, яких не хотіла бачити. З часом вона стала зазирати в дзеркала тільки з власної необхідності причепуритися, аби не побачити ненароком чогось, що порушить ту крихку рівновагу, яку вона вибудовувала в себе в душі так довго і важко.

— То що ти там бачила? — Віка сідає на сходинку поруч з Аліною. — Розповідай, подруго, тут всі свої.

— Я просто хотіла зрозуміти, що сталося з тими жінками, які відпочивали тут востаннє. — І що?

— Медсестри. То медсестри їх повбивали, — Аліна обхоплює себе руками за плечі, так їй холодно. — Три дівчини у халатах, розносили пігулки… Одна була якась не така — на голові блискуча корона, персні на пальцях, коштовні сережки у вухах, і коси довгі, майже до підлоги, золотаві такі… Гарна, тільки якась інша, не схожа на тих двох.

— Мілена, — Наталка вже збігала до кухні і принесла кухоль гарячого чаю. — На ось, випий. Мареку, принеси їй светра чи куртку, вона тремтить від холоду.

— Я принесу, — Ліка біжить до кімнати, і вже звідти чути її голос. — Тільки не розказуй без мене, мені теж цікаво!

Всі мимоволі посміхаються. Ліка, весела і легка, як метелик, робить їхнє товариство більш врівноваженим і спокійним, хоч сама вона не врівноважена і зовсім не спокійна, та бач.

— Отже, Мілена, дружина Золтана, — Наталка притримує гарячий кухоль, аби Аліна змогла пити. — Тримай і пий, і згадай, що саме ти бачила.

— Може, не треба? — Мар’ян роздратовано дивиться на Наталку. — Чи їй не досить переживань, щоб згадувати це?

— Мареку, вона міцніша, ніж тобі хочеться, — Наталчин погляд гострий і відсторонений. — І це для неї не перший досвід спілкування з тим, що з іншого боку. В кожного з нас є свій Дар, ми інші, інший вид людей. Саме тому ми тут, за це ми обрані, подобається нам це чи ні. Тому вона повинна згадати все, аби нам далі було легше. У цьому її призначення.

— Я іноді починаю ненавидіти тебе, — Рита сідає поруч Аліни і обіймає її. — Ти просто чудовисько, знаєш це?

— Я іноді сама себе починаю ненавидіти…

Наталка втомлено відвертається. Вона не може більше тримати рівновагу. Їй так шкода Аліну — вона чудово розуміє, що та відчуває. Бути не такою, як всі, відчувати себе… чудовиськом, потворою — о, це вона добре знає, це їй знайоме: злякані очі батьків, недовірливі обличчя лікарів, уколи, пігулки… Та в Наталки був дідусь Яків, який врятував Наталку від всього того і примирив її з її іншим боком, а ось Аліна зосталася зі своїм божевіллям сам-на-сам. Вона не знала, що то Дар. І досі не знає.

— Чого ви напосілися на малу? — Ліка бере з рук Аліни чашку і теж робить чималий ковток. — О, чай з коньяком, щось нове. Хтось іще буде?

Всівшись біля дзеркала, вони передають чашку з рук в руки, аж доки та не повертається до Аліни майже порожньою.

— Я бачила дівчат, які на моїх очах вбили кількох жінок так, що інші навіть не помітили, — Аліна вже не тремтить, її очі спокійні й відсторонені, як завжди. — Я бачила жінку з довгими косами, я думаю, саме вона змушувала рухатися тих двох.

— Як це?

— Не знаю… Але в мене було таке відчуття, наче вони рухаються синхронно, і якщо вбити ту, з короною, то інші дві перестануть рухатись, дихати…

— Помруть? — Орест намагається якось стулити все докупи. — Ти це хотіла сказати?

— Ні, не помруть, — Аліна наче прислухається до чогось. — Вони вже були мертві. Хіба я не сказала?

Западає мовчанка. Аліна піднімає погляд — всі дивляться на неї, а тиша падає їм на голови і давить, наче кам’яна.

— Ні, ти не сказала, — Марек старається, аби голос звучав рівно. — Чому ти так вирішила, сонечко? Що вони вже мертві?

— Не знаю… — Аліна знову прислухається до тиші. — Не знаю чому. Просто було таке відчуття, і все. Чомусь у всіх мерців однакові обличчя. То смерть їх робить такими. Коли душа йде, тіло стає просто частиною праху, а прах — субстанція однорідна, позбавлена індивідуальних ознак. Так і ці. Вони рухались, начебто й дихали, але були неживими. Я не знаю, як вам це пояснити. Може, мені все примарилося.

— Ходімо обідати. Чого ми тут розсілися? — Орест підводиться і подає руку Ліці. — Ходімо до кухні, попоїсти не зайве, а там подумаємо, як нам бути далі.

— Про що ти замислився? — Ліка взяла його обличчя в долоні. — Оресте, що з тобою?

— Це я винен, — Орест обводить очима товариство. — Це через мене ви всі тут. Якби я не був таким амбіційним, якби не хотів, щоб моя дисертація стала науковою подією, жоден із вас не опинився б тут. Мою роботу насправді вже завершено, і ця поїздка була потрібна лише для фактажу. І якби не моє марнославство, ви б зараз були далеко звідси, в безпеці. Вибачте мені, якщо можете, бо сам я собі не вибачу ніколи.

— Вибач, Оресте, та ти зараз верзеш дурниці, — Рита знову всілася на сходинку, тільки вище, аби всіх бачити. — Я не виголошуватиму промову, терпіти цього не можу, як і втішати істеричних ясновидців та різних там… наукових співробітників, але сил моїх немає спостерігати розхристану психіку декого, не буду показувати пальцем.

— Ти про що? — Орест чекав чого завгодно, та не цього. — Рито, що ти кажеш?

— Я кажу, що в тебе — вибач, звичайно, але це факт — вочевидь, в тебе манія величі. Наполеоном чи Бредом Піттом ти себе не відчуваєш, це для тебе дріб’язок. Ні, ти уявив себе самим Господом Богом, або, на крайняк, Мойсеєм — той теж таке? Він вважає, що ми тут, бо він так схотів. Оресте, якщо ти можеш робити такі речі, в мене є маленьке прохання: я дуже хочу діамантове кольє. Ну, до Вседержителя далеченько, а ти тут, поруч, то, може, зробиш ласку — алле-оп! — і воно тут?

— Хто?!

— Кольє, про яке я тобі торочу. — Рита насмішкувато диви ть ся на отетеріле товариство і вдавано гірко зітхає. — І ці туди ж…

— Що ти говориш, Рито?! — Мар’янові на мить здалося, що Рита нарешті збожеволіла.

— Я говорю, що наш Орест, попри всю його красу та інші безперечні стайності, не Бог і не Мойсей, і навіть не Бред Пітт. Словом, він той, хто він є, і він ніяк не міг бути причиною нашого тут перебування, отож нема чого йому кусати себе за зад.

Тиша вибухнула реготом. Чи то напруга була надто висока, чи то уявити собі Ореста в ролі Мойсея було смішно, та Ритина витівка видалася дотепною і цікавою.

— Ой, Рито, більше так не роби! — Мар’ян від реготу аж присів. — Ти нас так інвалідами поробиш — порвемо кишки від сміху.

— Правильно, мала! — Віка витирає сльози, що проступили від сміху. — Господи, з якою серйозною міною вона про те кольє… А ми й не туди, куди ж вона хилить!

— Рита має цілковиту рацію. — Наталка вже пересміялася. — Ми тут, бо така воля богів, і нема чого гризтися тим, що було призначено статися ще тисячі років тому. Справді, ходімо обідати.


Загрузка...