Інший вид

10

Золтан прокинувся від холоду. Цікаво, куди поділися слуги, що не допильнували хазяйського каміна? Він підвів голову від купи рукописів, поцяткованих малюнками-ієрогліфами. Він таки добре вміє читати ці майже струхлявілі від часу тексти. Він зробив із них собі книгу, аби зручніше було читати, і старий циган Ані, що приблудився до замку і приніс йому це нове знання, тільки всміхнувся. Він не чекав, що Золтан сам щось зрозуміє з тих книжок, і так би воно й було, аби не Хенхенет. Вона прийшла якось вночі, відтоді Золтан зачинився у своїй кімнаті в башті, не впускаючи до себе навіть Мілену.

Золтан гортав папіруси старого Ані — не інакше як десь їх украв старий циганисько, то таки люд непевний, тягнуть усе, що де побачать. Золтан і сам до ладу не знає, чому дозволив Ані лишитися в замку. Той з’явився якось надвечір. Як він пройшов повз охорону, Золтан не подумав. Він не помічав таких дрібниць. Він взагалі мало що помічав навкруги, і батько частенько сварив його за це — сварив, та не дуже. Риси Золтана нагадували старому Алмошу риси тої єдиної жінки, яку він кохав і яку так рано втратив, — Ради, його Ради…

Золтан був схожий на неї, як викапаний, — ті самі чудові довгасті сині очі, темне — але не чорне — волосся, високий, гінкий стан і красива голова з високим чолом, примхливим малюнком повних уст і різьбленим носом. Алмош любив сина, єдиному з усіх своїх дітей пробачав усе: його відлюдкуватість, непоштивість до князівського звання — свого і його, Алмоша, заглибленість у себе та інші дивацтва. Достоту такою була Рада. І дивлячись на високе замислене чоло сина, на розліт його брів, на схилену над книжками постать, старий князь часто думав, що навіть проживи він ще стільки ж, скільки прожив, а й тоді не зрозуміє, які думки блукають у голові Золтана. Той був зовсім іншим. Він відверто нудився на балах та інших чоловічих посиденьках, він цурався буйних гулянок і полювань, не встрявав у сварки — хоча мало хто хотів із ним сваритися. Так само заглиблений у свої думки, він і під час двобою наче мимохіть зносив голову тому, хто зачепив його. Не хизуючись, навіть не помічаючи нічого й нікого, Золтан просто прибирав те, що заважало йому думати про щось своє.

Жінки гинули за Золтаном. Щоправда, вони не цікавили його. І ставалось нерідко, що якась сільська дівка, знемагаючи від кохання до господаря замку, топилася в мочарі, не витримавши його байдужого погляду. Та що сільські дівчата — навіть пані та панночки, один раз скуштувавши Золтанових вуст, ридма ридали за красенем-князенком, та він не помічав того. Заглиблений у якісь свої, нікому не відомі думки, він рідко зводив очі, аби роздивитись те, що відбувалося поряд з ним. Ночами він вдивлявся в небо, близькість небесних світил хвилювала його, підштовхувала його уяву — Золтан, син князя Алмоша, не бажав багатств чи військових перемог та інших суто чоловічих звитяг. Він прагнув Знання. А це було єдине, чого не міг дати йому старий Алмош.

Алмош не висватав Золтанові ні князівни, ні королівни. Знаючи чудний норов сина, він одружив його з простою дівкою, взятою до двору ще малою. Старий князь розсудив, що Золтанові поряд потрібен хтось, хто дбатиме про нього, а не гоноровита панна, яка й про себе не здатна подбати. Так Мілена, сирота, пригріта в замку Алмоша з милості в той рік, коли чума викосила стільки люду, що не було кому копати могил, Мілена, донька коваля, стала княгинею над цілим краєм. Але що їй було з того, коли Золтан не хотів помічати її? І ночами, пестячи його, Мілена знала: думки чоловіка блукають десь далеко, а де — вона зрозуміти не могла. Ні її сльози, ні її пестощі не зворушували Золтана.

А потім до замку прийшов старий циган Ані. Звідки він узявся, ніхто так і не дібрав, — наче з-під землі виріс, смаглявий, з темними недобрими очима, з прямим чорним волоссям, що сягало пліч, і хоч сивини у волоссі небагато, та й обличчя циганове не посічене зморшками, та все одно відразу стало знати, що він старий як світ. Щось таке було в його очах, в недобрій усмішці сухих вуст, від чого навіть дворові пси задкували, підібгавши хвости.

Тільки Золтанові до псів було байдуже. Як ото спраглий притьмом припадає до води, так Золтан слухав розповіді старого цигана про те, що той бачив, що знає, — а циган, здається, знав усе на світі — і про зірки, і про вітер. Золтан наче отримав до рук неймовірно цікаву книжку і гортав, гортав її ночами. Чому ночами? Бо циган вдень спав десь у підземеллі — Золтан не цікавився, чому той спить вдень, а не вночі, як всі добрі люди. Так само, як не було йому цікаво, що до замку дісталась якась пошесть і щодня ховають челядь. Золтан не бачив того, як не бачив і сліз Мілени, яка відчувала до Ані якусь незрозумілу відразу, а циган частенько слідкував за нею ласим поглядом налитих кров’ю очей.

А потім Ані дістав із своєї скрині ті листки, рясно поцятковані якимись знаками, — і, низько уклонившись, віддав їх Золтанові.

— Що це? — Золтанові пальці обережно торкнули старі листки. — Дивний якийсь папір…

— Не папір, а папірус, мій пане! — Ані тонко всміхнувся. — Там, звідки я родом, немає такого паперу, як оце тут, але є такий очерет, з серця якого видобувають папірус, обробляють його і тоді вже пишуть. А ці тексти, князю, я віддаю тобі — бо я вдячний тобі за те, що ти дозволив мені, старому, дожити свої останні дні спокійно, не знаючи голоду і страху.

Золтан зачаровано дивився на купу папірусів, згорнутих у тугі сувої. Як же це прочитати? Може, Ані знає? Циган усе знає, то такий… Ось тільки погляд його наче глузливий. Чи то здалося? Ат, яка різниця, нехай дивиться, як собі хоче, а ще краще — забирається геть, бо Золтанові кортить докласти рук до тих старих крихких листків. Від них віє такою давниною, що й Ані, мабуть, не знає, хто й коли написав їх. І Золтан поклав собі будь-що розібратися в тому, що там написано.

Ані вклонився і вислизнув із князевих покоїв, промайнув повз Мілену, що сиділа за гаптуванням біля каміна. Мілена навіть голови не повернула в його бік, та рука затремтіла і голка вп’ялася в палець, краплина крові впала на гаптування.

— Ви поранились, красна княгине! — Ані стрепенувся і припав до ніг Мілени, аж та відсахнулася, не в змозі стримати огиди, яку викликав у неї цей чоловік. — Хіба можна бути такою необережною? Кров — це життя, моя пані, не можна отак лити її.

— Це лише краплина, — роздратовано відказала Мілена. — Йди, куди йшов, і не чіпай мене.

— Візьміть іншу голку, княгине. — Ані в’ється біля Мілени, як гадюка у траві. — Ця вже скуштувала вашої крові і колотиме вас. Не можна колоти такі чарівні пальчики.

Він узяв із рук княгині голку і з поклоном подав їй іншу. Мілена сердито глянула на нього.

— Ти й досі тут?!

— Вже йду, моя пані. Мені насправді час іти. Справи… Ах, яка краса, яка незрівнянна краса!

Та княгиня вже не чує його. Отам, в сусідній кімнаті, є Золтан, і хоч він майже не помічає її, та то дарма, адже й не проганяє? Отож. Всі йому заважають, і тільки Мілена вміє бути непомітною — і так само непомітно піклуватися про нього. Старий князь Алмош недаремно взяв її за невістку. Яке їй діло до бридкого старого цигана? Хоча, якби її воля, вона й на поріг не пустила його, собаками б зацькувала. Скільки люду померло останнім часом… Мілена пам’ятає пошесть, що забрала її батьків. Саме тоді вона, семилітня, блукала вимерлим краєм, шукаючи чогось їстівного, аж доки не викотилась під ноги коневі, на якому їхав князь Алмош. Хтозна, що тоді зворухнулося в душі жорстокого князя — чи то вигляд порожніх сіл та містечок, чи дими від спалюваних трупів, та Мілена опинилася в замку як вихованка, її вдягали й годували і вчили гаптувати, читати й танцювати — нарівні з князівнами, от і виросла вона князівною. І коли Алмош оголосив, що обрав її за дружину для Золтана, щастю її не було меж.

Золтан зачарував Мілену своїми задуманими очима, вона ніколи не знала, що хвилює його, про що він думає, але, боже ж ти мій, як вона кохала його! І нічого більше не бажала, як стати його дружиною, аби цілувати його задумливі очі, високе чоло, пестити його і піклуватися про нього. Щоправда, він, здається, не помічав цього. Іноді Мілені хотілося стати однією з його книжок, тоді б він напевне звернув на неї увагу…

А в сусідньому покої Золтан схилився над пожовклими листками, поцяткованими якимись маленькими малюнками.

— Як же це прочитати? Яка дивна мова… Треба було в цигана спитати.

Він розуміє, що сам нізащо не дасть собі ради з тими знаками, а прочитати їх кортить так, що аж! Може, якраз отут написано щось, що пояснює все навколо. Пояснює не так, як святі отці, Золтан не вірить їхнім казочкам про створення світу, вони й самі не тямлять, що белькочуть. Ні, має бути якесь інше пояснення.

— Любий, ти маєш відпочити.

Мілена. Золтан звів на неї очі — ні, вона не дратує його, вона його кохає. За що — невідомо, але кохає і піклується про нього, і клопочеться, аби справи йшли як слід, і вона така гарна! Та оці старі листки…

— Сонце моє, князю мій! — Мілена закохано дивиться в його очі. — Тобі треба поспати. Ти аж змарнів останнім часом. Ходімо спати, щастя моє, а вранці візьмешся за ці листки, ніде вони від тебе не подінуться.

Золтан розуміє, що дружина таки має рацію. Солодка млявість раптом увійшла в його тіло, і він дав відвести себе до ліжка.

Уві сні до нього вперше прийшла Хенхенет. І навчила його. І приходила щоночі, а потім Золтан чув її голос і вдень. Хенхенет, жриця Баст. Мертва жриця забутої богині.

Щось увійшло в її життя оце зовсім недавно. І від того трохи лячно і тепло в грудях. Аліна всміхається кутиками вуст, підводиться з піску, знову входить в потічок, аби змити пісок з підошов, каміння боляче впинається в босі ноги, та то пусте. Вона перестрибує на більший камінь, ледь не впустивши черевички, та її треноване тіло танцівниці добре вміє тримати рівновагу. Камінь теплий, змерзлим ногам гаряче, Аліна задоволено гмикає і вмощується на сонці. Знизу гріє гарячий камінь, зверху при пікає сонце, і Аліна нарешті задоволена. Вона не любить холоду, ще з інтернатівських часів. В інтернаті було холодно, так холодно… Аліна відкидає від себе погані думки. Геть! Усе минулося. Тепер вона сама робить своє життя, сама собі господиня. В неї тепер є своя квартира, де можна сховатися від світу, і ніхто не має права вигнати її звідти чи щось наказувати.

Аліна подумки прикидає, скільки має віддати за меблі для вітальні та кухні, і виходить, що таки багатенько. Вона з вдячністю думає про Ліку і Мар’яна — своїми подарунками на входини вони збули їй частину клопоту. Мар’ян… Такий гарний і такий надійний, із ним так тепло і зовсім не страшно. Ось тільки як бути з липким страхом, що огортає її щоразу, коли вона думає про те, що хтось може знову торкнутися до неї?

Аліна піднімає обличчя до сонця, крізь заплющені очі проходить червоне світло. Вона слухає себе та світ навколо і відчуває, що зливається, зливається з повітрям, напоєним пахощами літнього лісу і трав. І шелестіння листя, спів вітру, хлюпотіння води звучать в ній самій, наче мелодія чудернацького оркестру. Аліні спокійно і, може, оце якраз і є найбільше щастя.

— Ось ти де!

Аліні не треба розплющувати очей, аби знати, хто прийшов. Наталка. Аліна ще не знає, як ставиться до неї. Вона не одразу складає думку про людей, а про тих, що їй незрозумілі, то й поготів. І Аліна сторожко дивиться на неї — що їй треба, цій пещеній матусиній донечці? Чого вона припхалася сюди, порушуючи ту крихку рівновагу, яку Аліна щойно відчула?

— Не боїшся блукати лісом сама? — Наталка вмощується поруч. Вона така мала, що вмістилася на краєчку каменя, як горобець.

— Чого тут боятися? — Аліна гамує роздратування. — Нікогісінько. Наче вимерли всі.

Наталка здригається. Аліна, сама не знаючи, сказала те, що є правдою. Саме так і сталося. Вимерли. Наталка хоче сказати це, але щось стримує її. А ще вона відчуває чиюсь присутність — десь тут, недалеко, чийсь погляд пече її, і вона дивується, що Аліна не відчуває його.

— Чого тобі, Наталко? — Аліна розуміє, що її слова звучать не дуже люб’язно, тому посміхається, щоб якось пом’якшити свій тон. — Далеченько ти забрела. Чи заблукала?

— Ні, — Наталка дивиться в потічок. — Тебе шукала. Ти давно тут сидиш, я боялась, думала: ану, щось трапилось?

— А якби трапилось, чим би ти могла зарадити? — Аліні смішно, бо Наталка така мала й худа, що й себе, либонь, захистити не здатна.

— Не знаю. Та, дякувати Богу, все гаразд, — Наталка уважно розглядає Аліну. — Знаєш, ти дуже гарна.

— Ти прийшла, аби мені це сказати? — Аліна іронічно примружується. — Щось ти крутиш, мала. Кажи, що маєш на думці.

Наталка засмучено дивиться в воду, що масно блищить на сонці. Вона прислухається до світу й до себе, так само, як оце достоту Аліна, намагаючись зрозуміти, що її так непокоїть. Тривога, що роздирала її душу ще вдома, зараз видзвонює в її скронях, сковує жахом голос. Хтось прокинувся в цих горах, чийсь сон вони порушили своїм вторгненням, і не можна вже того ні змінити, ні виправити — їхні долі сплелися отут для того, аби добігло кінця існування того, Іншого, хто оце прокинувся від сну і хижим поглядом пече її чоло. Наталка змучено хилить голову на коліна. Ця дівчина поряд… така жива, сповнена енергії, і така незламна — попри всі страхіття, що їх посилала їй доля, — за що їй ще й це, хіба вона має бути тут? Має. То дідусь Яків суворо зазирає Наталці в душу. Має, бо в ній сила Перших, вона народилася жрицею Баст, хоч сама цього не знає і знати не може — ще не час.

Обличчя дідуся дивиться на неї з води, пливе між хвилями.

— Долю змінити не можна — хоч би який шлях ви обрали, станеться те, що має статися.

Наталка розуміє, що дідусь має рацію. Але їй так страшно цього сонячного літнього дня, і той жах не дає їй дихати. А на неї дивиться вже зовсім інше обличчя — такий гарний чоловік, що в Наталки аж серце заходиться: темне волосся спадає на плечі, високе бліде чоло, чудовий розліт брів над довгастими синіми очима в довгих віях, тонко окреслені вуста та погляд — замислений і трохи розгублений. Наталці хочеться торкнутися його волосся і… Їхні погляди зустрічаються. В його очах розпач і безпорадність. Золтан… Це ім’я само прийшло до Наталки. Вона знає, що його звати так. І ще знає, що зло — не в ньому. Та обличчя зникає, і день згасає в Наталчиних очах.

— Гей, мала, ти що, заснула? — Аліна торсає Наталку, і та повертається до дійсності. — Чи на сонці перегрілася? Ходімо назад, бо так і захворіти недовго.

Аліна взувається, зістрибує з каменя і допомагає зійти Наталці. Їй трохи прикро — бач, так гарно було сидіти отут, грітися на сонечку і ні про що не думати, аж принесли чорти цю дивну Наталку, порай її тепер. Аліна досадливо закушує нижню губу — люди іноді бувають такими набридливими! Не сиділося їй на місці, перевірити вона хотіла, чи все гаразд… Теж мені!

Раптом до Аліни приходить несподівана думка — Наталка прийшла сюди, турбуючись про неї, Аліну Соколовську! Ніхто ніколи не переймався її добробутом — та взагалі її існуванням, а Наталка, бач, потурбувалася! Роздратування відступає.

— Ти на мене розсердилась.

Це звучить не питанням, а простою констатацією факту, та Аліна вже не дивується.

— Вже ні. Спершу було трохи, та минулося.

— Я знаю, — Наталка зазирає в холодні очі подруги. — Ти боїшся людей, правда? Тебе багато кривдили, але тепер сама себе не кривдь, не відштовхуй нічиєї приязні, не бійся любити.

— Не розумію, про що це ти, — Аліна знову дратується. — Як маєш що сказати, то кажи, а не кружляй, як кіт навколо сметани.

— Не сердься, — Наталчин пронизливий погляд темнішає. — Якщо хочеш, то скажу. Я Марека маю на увазі.

— А що з Мареком? — Алінин голос звучить байдуже, та серце її стислося. — Що з ним негаразд?

— З ним все гаразд, і буде гаразд — і з ним, і з тобою. Алінко, ти ж подобаєшся йому. — Наталка бере долоні подруги. — І він подобається тобі, хіба ні? Ти боїшся свого серця, бо воно теплішає поряд з ним, еге ж? Не бійся сама себе, не відштовхуй Марека через якісь минулі нещастя — вони в минулому, їх все одно що немає.

— А що є? — Є ти — така, як зараз, є Марек, що вже думає бігти шукати тебе, є оцей день, який вже ніколи не повернеться. Не можна змінити минулого, але боятися нових доріг через те, що старі були непривітними, нерозумно. Нехай те, що було, залишиться позаду. Пам’ять — хороша річ, та іноді вона робить з людей дурнів.

Аліна не чує її, бо назустріч іде Мар’ян. Аліна оце наче вперше бачить його — призахідне сонце визолотило його обличчя, волосся палає багаттям, буйні кучері падають на чоло — в Аліни стискається серце. Не може бути, щоб оцей хлопець щось мав до неї, вона не варта такого. Вона брудна, і той бруд, що принесли їй хтиві чоловічі руки й тіла колись давно, коли вона не мала сил опиратися, ні змити, ні приховати. Вона — Сабрина, іншою їй не бути.

— Дівчата, де ви ходите? — Мар’ян поспішає їм назустріч. — Вже скоро вечір, чого ото швендяти нетрями? Я вже думав, вас вовки з’їли.

Він говорить це їм обом, та погляд його невідривно стежить за Аліною — помічає розпашіле від сонця обличчя, посмутнілі очі — які то думи засмутили цю світлокосу голівку? Аліна, його Алінка. Мар’янові хочеться притиснути її до грудей і захистити від всього світу, аби ніхто не смів кривдити її. І сумніви, що давили його, гнітили серце — чи справжнє це в нього, чи не омана тіла, покинули його тієї миті, коли дві дівочі постаті з’явилися в кінці алеї. Мар’ян не міг далі чекати, доки Аліна повернеться, він сам себе вже кілька разів вилаяв, що пустив її саму кудись блукати тутешніми лісами — а спробуй, не пусти вона з’явилася, разом з Наталкою. І все одразу стало добре і правильно.

Аліна нічого не знає про Марекові думки. Вона просто дивиться на нього, як він іде до них, усміхаючись, і думає про те, що ніколи, ніколи не зможе… Треба пояснити йому, що вона не така, як він, може, уявив собі.

— Йди до нього! — Наталка шепоче їй просто в душу. — Алінко, йди до нього, не бійся! Ти потім все життя шкодуватимеш, коли оця мить стане просто минулим, а ти отак і стоятимеш стовпом. Йди!

Аліна зробила крок, Наталка злегенька підштовхнула її.

— Негайно припини скиглити і йди до нього!

Аліна невпевнено, як сліпа, робить ще крок, ноги неначе приросли до доріжки, але лютий Наталчин шепіт і сполохане стукотіння власного серця підганяють її.

— Де ти була, сонечко? — Мар’ян бере її долоню. — Хіба можна блукати самій?

Аліна невпевнено всміхається. Трохи невміло, але всміхається, і Мар’ян радіє цій усмішці.

— Час уже попоїсти, дівчата, так і захлянути недовго.

— А хто сьогодні куховарить? — Наталка бере Аліну за другу руку. — Ходімо, бо я й справді зголодніла, оце тільки помітила.

— Орест чергує на кухні, варить галушки, пахтять! А вас нема й нема, аж мав кинути принюхуватись та бігти шукати.

Вони втрьох ідуть алеєю, взявшись за руки, а сонце хилиться за гору, і Наталка відчуває, що спину їй пече чийсь погляд, та озирнутися не має сили.