Інший вид

12

Наталка не хоче нікого бачити й чути. Важка втома навалилася на неї, і хочеться просто лягти, заповзти під ковдру і спати. Галас, що його зчинила Катя Семенець, відібрав у неї останні сили.

— Наталко, ти як? — Аліна стурбовано мацає її чоло. — Ти не захворіла часом, дівчино?

— Ні, — Наталка намагається всміхнутися. — Просто втомилась, у мене таке часом буває. Йди, Аліно, а я засну.

— З тобою точно все гаразд?

— Атож, — Наталка втомлено закриває очі. — Йди, він чекає на тебе. Мені просто треба поспати. Закрий, будь ласка, завіси на вікні.

Аліна йде, а Наталка поринає в напівсон. Дідусь Яків щось промовляє до неї, та Наталка не розуміє мови, якою він говорить. І тітка Циноті розкинула карти і показує Наталці, що випало: Башта, Смерть, Зірка.

Що ж, не все втрачено, ще є надія. Але чому саме вони?

— Я не хочу, аби всі вони загинули, — Наталка змучено стогне. — Я не знаю, що тут відбувається, та я не хочу, аби мої друзі загинули. Вони не заслуговують такого.

— Хто на що заслуговує, не тобі судити, а долі людей — в руках богів. Просто йди далі.

Голос чути так, наче та, що говорить, стоїть поруч. Та?!

Наталка нажахано стискається під ковдрою:

— Хто ти?!

— Я — Хенхенет.

Перед очима в Наталки майнула постать у білому уборі, в жінки чорне довге волосся і густо підведені очі. Наталці здалося, що вона вже десь бачила її, але де? Видіння зникло, і Наталка починає думати, що то їй наснилося. Напевне, наснилося. От кажуть, що не можна спати на заході сонця, так воно й є. Мариться всяке.

Вона злазить з ліжка і йде вмиватися. Вода тепла, запашний гель для душу огортає її тіло піною, і Наталці починає здаватися, що вона вдома, у своїй квартирі, і скоро батьки приїдуть із театру, мама почне ревізувати холодильник і складати туди принесені харчі, батько втомлено сяде на диван у вітальні, увімкне телевізор… Перед очима в Наталки зринає постать чоловіка. Невисокий, але гінкий, в білій сорочці, поплямованій свіжою кров’ю — вона така яскрава на білому полотні, а обличчя в чоловіка розгублене, і його чудові довгасті сині очі розпачливо дивляться, шукаючи когось. Золтан.

— Знайди мене, любий, — Наталка подумки шепоче йому, та він не чує. — Знайди мене — і я допоможу тобі. І лишуся з тобою.

Вона знає, що вже не буде для неї іншого, окрім Золтана. Хто б він не був — хоч сам диявол, все одно. Тільки б бачити його, пестити його й охороняти. Наталці стає гаряче й голова йде обертом.

— Золтан.

Вона тихо вимовляє його ім’я, і він нарешті чує її, очі їх зустрічаються. Наталчине серце завмерло і знову шалено застукотіло. Ні, він не диявол, і немає в ньому зла. Він — заблукала дитина в тілі дорослого чоловіка.

— Я знайду тебе. Чуєш, любий? Я тебе знайду.

Золтанові очі здивовані й зраділі, та раптом на нього падає густа пелена туману, і що там, у тому тумані, Наталка не знає, та відчуває небезпеку.

— Нам треба стерегтися туману, — шепочуть її вуста. — В тумані смерть. Стерегтимемось туману, що приходить вночі.

В її голос вливається ще один — вона його сьогодні вже чула. Хенхенет.

— Сьогодні працюємо в тому самому складі, — Орест поважно оглядає свій невеличкий загін. — Ви повертайтеся до Дубців, може, там ще хтось є. А ми спробуємо щастя, пройдемо трохи далі, до Звору. Катю, ви як, усе гаразд?

— Авжеж, чому ні?

Катя Семенець зранку така сама, як і завжди. Чи то й справді не пам’ятає, що викомарювала вчора, чи придурюється. Цей порожній пансіонат уже набрид, як набридла і мертва тиша навкруги, отож їм хочеться якомога швидше скінчити справи й податися додому, у гримотливе забруднене місто, де різнокольорові дими фарбують небо в бурий колір, де вдень і вночі ревуть машини, і нема чим дихати. Але там затишніше, ніж отут, в екологічно чистих горах, де сняться неприємні сни, де звичайна собі мінералка чомусь має властивість пінитись і парувати, впавши на землю, де ночами туман перетворюється на тисячі рук, які тиснуть знадвору на вікна, намагаючись їх видавити. Ні, додому, додому, і хай цим повітрям дихає, хто сам хоче, а їм від нього вже аж млосно.

— Кажуть, після довгого кисневого голодування в людини, якій дали багато кисню, можуть початися галюцинації, — Ліка замислено дивиться під ноги. — Я щось таке читала…

— Це ти до чого? — Аліна стурбовано дивиться на подругу. — Маєш кепський вигляд. Не виспалась?

— Виспишся тут! — Ліка з серцем копирснула ногою якусь бляшанку, що вже аж вросла в ґрунт. — Тільки засну — і знову я в нашому холі, і жіночки сидять по кріслах, як живі, а в кожної на горлі рана, очі розплющені… Уявляєш? Встала води попити — а ти спиш собі, наче й не смердить тобі часником, що на бильці твого ліжка висить. Аж воно туману за вікном нема, і місяць здоровенний, на півнеба, і видно все, і моторошно якось. Чого мене до вікна понесло, досі не знаю. Що я там хотіла побачити?

Але так близько місяць, я задивилася, потім погляд униз, аж дивлюсь — алейкою пливе жіночка…

— Пливе?!

— Ну, так — наче в повітрі. А вбрана вона у сукню в горошок…

Чого ти регочеш?

— Та привиди зазвичай у білому ходять, уніформа в них така. Це ж класика!

— Не знаю. Що бачила, те й розказую. От вона долинула до ґанку, сходами вгору — голова опущена, на голові волосся розкуйовджене. Я аж ущипнула себе, витріщилася на неї — а видно добре, вікно ж у нас якраз туди виходить. А вона неначе почула мене, голову підвела, а очі червоні. Я від вікна відскочила, завіску запнула і під ковдру. Серце ще годину по тому калатало, а там тільки задрімала — знову якийсь жах верзеться. Ото й усе спання.

— Гадаю, ми вже мутанти, і стільки кисню нам шкідливо.

Та Ліка жарту не сприйняла. Аліна розуміє, що Ліка розповідає те, що вважає правдою, але…

— Мені не наснилося, — Ліка вже досить знає Аліну, щоб розуміти, про що та думає. — Алінко, я клянусь тобі: я бачила те на власні очі, і я не спала. Нам треба їхати звідси, доки не пізно.

— То завтра й поїдемо. Заспокойся. Може, спитаємо в Наталки, що все це означає?

— Чи ж вона скаже? — Ліка гірко всміхнулася. — Ні, гадаю, що нам вже запізно їхати. Нам сюди приїжджати не треба було.

— Та припини, нічого такого тут нема, — Аліна трохи аж сердиться. — А навіть якщо є, то воно ж тільки вночі? І до будинку не заходить. То хто ж нам завадить поїхати вдень?

— Маєш рацію, — повеселішала Ліка. — Плюнемо на все, поїдемо до моря. Хіба я тобі не казала? Я запрошую всіх до себе, у мене в Ялті є будинок, відпочинемо. Поїдеш?

— Хіба ненадовго. Працювати треба.

Ліка спохмурніла. Ота Алінина «робота» дошкуляла їй, вона намагалася не думати про це, але щоразу пригадувалось, як спалахнула Аліна від її необережних слів тоді, в поїзді. Ліка мізкувала і так, і сяк, як же допомогти подрузі, — і виходило, що ніяк, хіба вмовити батька дати їй грошей. Утім, він дасть, та Аліна не візьме. Горда, образиться, і далі буде ходити на ту свою «роботу», щоразу помираючи якоюсь своєю частиною, але тепер Ліка точно знатиме, як воно їй ведеться, і душа її млітиме за нею.

— Ліко…

Орест вже кілька хвилин стоїть поруч, та Ліка не завважила його, аж доки він не покликав її. Вона аж просяяла йому назустріч, і навіть те страшне, що так налякало її вночі, відступило.

— Ліко, я прошу тебе, будь обережна, — Орест легенько торкнувся до її долоні. — Щось тут негаразд діється. Завтра зберемося й поїдемо звідси.

— А як же твоя робота?

— Ця експедиція не має для неї великого значення, дисертація майже готова. Я… мені треба тобі багато сказати…

— Сьогодні по обіді скажеш, бо на нас уже он дивляться.

— Думаєш, вони нас засуджують?

— Не сміши мене, Оресте. Ти Марека й Аліну засуджуєш?

— Я?! Ну, що ти! — Орест здивовано звів брови. — Я радий за них!

— Отож, — сміється Ліка.

— То як, дівчатка, готові рушати? — Мар’ян завдає собі на плечі рюкзак з водою й бутербродами. — Наталко, ти як?

— Добре. Ходімо вже, доки сонце не припекло.

Вони йдуть тією ж дорогою, що й учора, та щось змінилося. В самому повітрі щось змінилося, невловимо та невідворотно. Так, наче бринить десь струна, тривожно і на одній ноті, і вже схили гори, порослі травою й ромашками, не такі безперечно гарні, і ліс обабіч дороги похмурий і принишклий, і неначе погляди, хижі й жадібні, люто пропікають їх.

Село виринуло перед ними, як і вчора, несподівано — глянули в долину під ногами — ось воно, село. Тільки йти туди не хочеться.

— Підемо одразу до тієї Докії, — Ліка надпиває води й полегшено зітхає. — Нема чого тинятися тими пустками. А вже в тітки розпитаємо, куди всі поділися і що за чортівня тут коїться.

— Це якщо вона нам скаже, — Аліна похмуро позирає на залиту сонцем долину. — Навіть котів тут немає, то хіба це добре місце?

— А до чого тут коти? — Мар’ян готовий верзти будь-що, аби тільки Аліна говорила до нього, а не мовчала похмуро, думаючи про щось, вочевидь, неприємне. — Як їхня відсутність впливає на місце?

— Не знаю… — Аліна все ще похмура. — Але я помітила: коти не люблять непевних місць, не живуть там, тікають.

— Непевних?

— Таких, що про них подейкують, що там нечиста сила абощо, — Аліна сама не вірить, що каже таке. — Все це, звісно, забобони, та все одно якесь раціональне зерно в цьому є. А тут із часу нашого приїзду я жодного кота не бачила.

— Не може того бути, щоб котів не було, то такі, що є скрізь. Просто ми уваги не звертали.

— Я звертала, — Аліна вперто хилить своє. — Немає.

— Як зустріну, вловлю тобі, — сміється Мар’ян.

— Якщо знайдеш і зможеш упіймати — зроби це, Мареку, — Аліна перша ступає в долину. — Та гадаю, що тут ти його не знайдеш.

Далі йдуть мовчки. Наталка напружено думає, шукаючи відповідь, і раптом починає розуміти. Якщо відкинути одного, то їх семеро. А якщо додати одного — дев’ятеро. Сімка й дев’ятка, знак земного і вічного життя. І вибір тільки такий. Або хтось залишиться тут, у цих горах — і тоді все лишиться без змін, або хтось додасться до їхнього гурту, і тоді все скінчиться для цього краю, вони зроблять те, задля чого прийшли сюди.

— Золтан. Нехай це буде Золтан.

Наталка шепоче його ім’я. Вона знає, що він має її чути. Якщо доведеться комусь лишитись, вона готова лишитися тут, поряд із ним. Вона вже не належить сама собі. Або ж нехай Золтан іде з нею. Світ не буде вже цілим — без нього…

— Що ти там про якогось Золтана шепочеш, мала? — Мар’ян іноді такий тактовний, як слон на виставці богемського кришталю. — Чи не той Золтан, про якого нам розповідала тутешня бабця?

Наталка промовчала. Їй нема чого сказати друзям, бо те, що вона має сказати, таке неймовірне і страшне, що їй не повірять. Поки що — не повірять.

— Моторошно тут, — Ліка нервово смикає за дзвіночок на своєму рюкзаку. — Не будемо ніде тинятися, ходімо одразу до її хати.

— Ходімо, — Аліна вдивляється у вікна скособочених сірих хаток. — Аби швидше.

Хата, де вони ще вчора зустріли Докію Петрівну, зачинена.

Ліка марно грюкає у двері — ніхто не відчиняє.

— Куди вона могла подітися? — Мар’ян зазирає у тьмяне віконце. — Нікого немає, Ліко, не стукай, розбудиш тишу.

— Може, до крамниці пішла? — Ліка сідає на ґанок. — То почекаємо її.

— Ти тут бачиш крамницю? — Аліна зазирає в колодязь, з якого йде важкий сморід. — Цікаво, що це там так смердить? Невже вона пила звідти воду? Таж і води, здається, там немає… Де ж вона брала воду?

— Магазин може бути деінде, — Ліка не хоче здавати позиції.

— Десь же вона має купувати одяг, харчі. А вода десь тут є — річка, чи копанка, чи потічок. Аліно, та закрий той клятий колодязь, бо я зараз сконаю від смороду!

— Хтозна, де вона поділася. Може, справді, десь поїхала скупитися абощо. — Мар’ян присів на ґанок поряд із Лікою. — Хіба таки почекаємо її? Власне, ми все одно маємо відпочити, бо ще ж назад іти. Я волію попустити віжки тут, ніж десь на дорозі посеред лісу.

Наталка мовчить. Ніхто не завважив того, що вона не бере участі в розмові, а прислухається до чогось. І що довше слухає тишу, то тривожніше їй стає.

— Дивіться, ключ! — Ліка раптом витягає з-під сходинки великого ключа. — Це ж треба, старовинний! Цікаво, що він відчиняє?

— Цікаво інше — як ти його знайшла? — Мар’ян бере в неї з рук ключа. — Де ти його взяла?

— Не знаю… Ногою намацала. Отак сиділа собі, потім ноги підібгала — під сходинкою онде щілина, чую — щось там є, я рукою сягнула й дістала, ледве виколупала, він аж у землю вріс. Давно лежить.

— Схоже на те, — Мар’ян оббиває з ключа іржу та ґрунт. — Замок, що його має відмикати цей ключ, повинен бути величезним і важити кілограмів десять, не менше.

— Що може замикати такий замок?

— Колись такі замки чіпляли до склепів, замкових брам, підземель тощо. Вже ж не до дверей колиби припасовувати такого замка!

— Гадаєш, ми можемо забрати цього ключа з собою? — Ліка вже уявила, як додасть знахідку до інших своїх трофеїв. — Чи треба тітки спитати?

— Думаю, вона й сама не знає, що він там лежав. Але нести цю залізяку будеш сама, — Мар’ян відкорковує пляшку з мінералкою. — Отож, дівчатка, перекусимо — і гайда назад.

Здається мені, нам треба забиратися звідси, доки всі цілі та здорові.

— Атож, — Ліка ховає ключа в рюкзак. — Я навіть не втомилася, тому пропоную негайно повертатися, пакувати речі — і ще до смерку будемо на шосе, а там вже хтось нас підбере.

— Приєднуюсь, — відгукується Аліна. — Все одно нема чого тут ловити.

Наталка мовчить. Вона розуміє, що має сказати їм правду, та їй не стає снаги затьмарити цей сонячний день страшними і незрозумілими до кінця навіть їй самій одкровеннями. Але вона знає: вони там, де мають бути, і доки не справдиться те, що має бути, жоден з них не покине цього місця.

— А тут двері не зачинені! — невгамовна Ліка сильніше пхнула двері, ті прочинилися, відкривши нутрощі хати, і на них війнуло вогкістю, як із льоху. — Як вона може тут жити? Вогко і смердить чимось… Ой! крові хоч небагато, але досить, аби поплямувати її кофтину. Хустка впала, сиві коси заплуталися, очі широко відкриті та сповнені жаху. Навіть смерть не змогла стерти відбиток страху, який в останні хвилини терзав жінку.

— Що це? Що ж це таке?! — Ліка спіткнулась і мало не впала зі сходів, та Аліна й Мар’ян вчасно підхопили її. — Як це?…

Вони мовчки нажахано дивляться на вбиту. Трьох із них точить думка — хто міг убити цю жінку? Наталка знає відповідь, але мовчить. Мар’ян рішуче зачиняє двері.

— Йдемо назад. Нема чого розкисати. Просто встаємо — і гайда назад, і то швидко!

— Але ми маємо щось зробити? — Ліка безпорадно озирається. — Когось повідомити?

— Наприклад, кого? — Аліна вже оговталась. — Ти бачиш тут телефон, чи хоча б інших людей? Аби повідомити про те, що тут сталося, нам треба звідси йти. І, здається мені, якомога швидше. Отож — забираймося. Поплакати встигнемо.

Погляд дівчини знову жорсткий і непроникний. Так вона дивилася завжди — раніше. Так дивилася та, інша дівчина, Сабрина. За ці дні вони відвикли від неї, а вона ніде не поділася.

Мар’ян не хоче бачити її такою, але вони розберуться з Сабриною потім, а зараз вона може бути корисною, бо Ліка вже перестала рюмсати і завдала на плечі свій рюкзак із дзвіночком.

— Як маємо йти, то ходімо.

Вони йдуть, не озираючись. І тільки Наталка знає, що коли озирнеться, то не втримається на межі здорового глузду. Бо доки товариство сперечалося, вона озиралася по сірих запилених вікнах. І вона точно знає, що то їй не примарилось. Обличчя, яке глянуло на неї з одного вікна, бліде, з червоними очима і люто вищиреними зубами, промайнуло на якусь мить, та тієї миті для Наталки було досить, аби її серце закалатало як навіжене.