Народження Сталевого Щура

Розділ 9

— Що… за що… — промимрив я.

Полісмен, який мене арештовував, не вважав моє белькотіння ні новим, ні дотепним.

— Надягай пальто, ти йдеш із нами.

Я перелякано озирнувся довкола та послухався наказу. Не треба брати пальто, але я не мав сили суперечити. Коли вони обшукають його, то неодмінно знайдуть маску, ключі — все, що видає мене з головою. А що ж із грошима? Вони нічого не сказали про сумку.

Тільки я встромив руку в рукав, полісмен начепив на мене один наручник, а другий — замкнув на своєму зап’ястку. Я не втечу й так. Що можна вдіяти, коли хлопець із пістолетом стримить за три кроки позаду?

Ми вийшли з номера, попрямували коридором до ескалатора, вниз у вестибюль. На щастя, детектив не дуже квапився, тож наручники не тиснули. Зловісне чорне авто стояло посеред парковки. Водій навіть не глянув на нас. Щойно ми сіли й двері зачинилися, він рушив.

Я не знав, що говорити, мої супутники, схоже, також не були налаштовані теревенити. Ми мовчки проїхали облитими дощем вулицями повз поліцейські відділки та зупинилися навпроти Федеральної будівлі Біт О’Хевен. Федерали! Моє серце вистрибувало з грудей. Я не помилився: зламати код і піймати мене — завдання заскладне для нашої доблесної поліції. Але я не взяв до уваги планетарне агентство розслідувань. Згадавши все, я зрозумів свою помилку. Щоправда, це мене не дуже втішило. Після років мовчанки Слон з’являється знову. Чому? І що означає вся ця шахова маячня? Треба залучити криптологів. Ого, та він вихваляється, тут зашифровано місце та дату наступного злочину. Передаємо справу федералам, бо місцеві копи таке не потягнуть. Треба стежити за грошима за допомогою найсучаснішої техніки. Пасти злочинця, щоб з’ясувати, хто ще втягнутий у цю справу. Потім узяти його на гарячому.

З переляку я ледве тримався на ногах і хитався, немов п’яний, коли наша невелика процесія зупинилася перед важкими дверима з великим написом «Федеральне бюро розслідувань». Знизу висіла менша золотава табличка «Директор Флінн». Мої супутники ввічливо постукали, замок у дверях скрипнув, і двері відчинилися. Ми зайшли.

— Ось він, сер.

— Добре. Пристебніть його до стільця. Я хочу з ним побесідувати.

Говорив чоловік за масивним столом. Цей чоловік і сам був немаленьким. Чи, краще висловитись, він здавався просто велетенським. Велетенський чоловік із прилизаним чорним волоссям. Численні підборіддя підіймалися й опускалися синхронно зі звуками дихання з грудей. Опуклий живіт змушував чоловіка сидіти на віддалі від стола. Пальці, схожі на сосиски, чоловік тримав на столі перед собою. На мій погляд, що благав про милосердя, він відповів сталево-суворим позирком. Я не протестував, коли охоронці довели мене до стільця, посадили, пристебнули наручниками. Потім позаду почулися кроки та звук дверей, що зачинилися.

— Тобі капець, — виголосив огрядний чоловік за столом.

— Я не знаю, про що ви, — пропищав я голосом, який тремтів, очевидно, від кришталевої невинності.

— Ти прекрасно знаєш, про що я. Ти скоїв злочин, украв гроші у глухих поціновувачів музики. Але це ще не все. Ти зазіхнув на добре ім’я іншої людини. Слона. Ти прагнув стати кимось, ким ти не є. Лови!

Зазіхнув на добре ім’я? Та про що це він? Я автоматично спіймав ключ, здивовано глипнув на нього, з іще більшим здивуванням вирячився на співрозмовника і, трусячись, відімкнув наручники.

— Ви не… — лопотів я, — я маю на увазі цей арешт, офіс, поліцію. Ви..

Він чекав на мої наступні слова мовчки, з блаженною посмішкою на обличчі.

— Ви — Слон.

— Точно. Як я зрозумів з твого примітивного коду, ти хотів мене бачити. Навіщо?

Я спробував підвестися, але в його руці з’явився пістолет, наведений мені просто межи очі. Довелося знову сісти на стілець. Усмішка зникла, як і тепло з його голосу:

— Я не люблю, коли мене копіюють. А ще більше я не люблю жарти. Я незадоволений. Даю тобі три хвилини, щоб усе пояснити, перед тим як уб’ю тебе, піду до готелю та заберу гроші, які ти вкрав сьогодні ввечері. А ще ти мені зараз скажеш, де всі гроші, які ти вкрав від мого імені. Говори!

Я заговорив чи, точніше, спробував, бо наразі міг тільки безпомічно щось булькотіти. Це мене трохи опам’ятало. Він міг мене вбити, але не зробив цього відразу. Я, прочистивши горло, заговорив:

— Я не думаю, що ви дуже поспішаєте мене вбити, тим більше не вірю, що ви так учините за три хвилини. Припиніть мене лякати, і я вам викладу свої мотиви. Згода?

Розмовляючи так, я зважав на ризик, але Слон — гравець, це також мені відомо, тож ризик виправданий.

Вираз його обличчя не змінився, але він кивнув, наче погодившись віддати мені пішака, знаючи, що мій король у нього в кишені.

— Дякую. Я ніколи не вірив, що ви — жорстока людина. Відтоді як я дізнався про ваше існування, ви для мене зразок для наслідування. Те, що вам вдалося зробити, без перебільшення, ввійде в історію. Коли вас образило те, що я поцупив гроші від вашого імені, прошу вибачення. Я поверну вам усі гроші, які вкрав. Але подумайте: що ще я міг зробити? Як іще я міг знайти вас? Тож я спробував облаштувати так, щоб ви знайшли мене. І ви зробили це. Я розраховував на вашу цікавість, якщо не на милосердя. Сподівався, що ви не здасте мене поліції, доки не зустрінетесь зі мною особисто.

Ще один пішак залишився за мною. Але дуло пістолета не опустилося.

— Ти єдина людина у світі, яка змогла мене вистежити, — промовив він. — Назви мені причину не вбивати тебе. Навіщо ти хотів зустрітися зі мною?

— Я вже сказав, що захоплююсь вами. Я вирішив: кар’єра злочинця найкраще розкриє мої таланти. Але я самоук без потрібних знань і досвіду. Я мрію стати вашим учнем. Учитися у вас. Вступити до академії кримінальної майстерності. Я заплачу за уроки стільки, скільки ви зажадаєте, хоча мені треба трохи поповнити свої резерви, бо ви ж заберете у мене прибуток від двох попередніх операцій. Усе. Це те, хто я є і ким, тяжко працюючи, я волів би стати.

Його погляд потеплів, він замислено почухав пальцями підборіддя. Але гру ще не було виграно. Та я й не хотів її вигравати. Нічиєї достатньо.

— Чому я маю цьому вірити? — нарешті запитав він.

— Чому б іще я мусив це робити? Які ще мотиви я міг мати?

— Мене хвилюють не твої мотиви. Я думаю, чи ніхто з поліції не маніпулює тобою, як пішаком, щоб знайти мене? Той, хто посадить Слона, зробить блискучу кар’єру.

Я кивнув на знак згоди, поки гарячково розмірковував, як же говорити далі, потім радісно всміхнувся:

— І то правда. Це й повинно було відразу спасти вам на думку. Але ваш офіс у цій будівлі вказує, що ви самі стоїте на високому щаблі правоохоронної системи, тож, якщо забажаєте, легко можете все перевірити. Або навіть іще переконливіший доказ вашої геніальності — ви здатні проникати в інформаційні бази поліції на всіх рівнях, дурити їх і навіть використовувати, щоб мене арештувати. Мої вітання, сер! Я знав, що ви кримінальний геній, але те, що ви прокрутили, — фантастика.

Він повільно кивнув, приймаючи похвалу як належне. Мені здалося чи він справді опустив пістолет? Невже нічия близько? Я кинувся у наступ:

— Моє ім’я Джеймс Болівар ді Ґріз, і я народився трохи більше сімнадцяти років тому в цьому самому місті, в госпіталі Великої Покровительки Материнства для безробітних фермерів. Термінал, який я бачу коло вас, мусить містити офіційну інформацію такого рівня. Перевірте мене. Самі побачите, що я кажу правду.

Я сів назад у крісло, поки він друкував команди на клавіатурі, і намагався не відволікати його. Слон читав мою справу. Я досі нервував, але ззовні намагався виглядати спокійним. Нарешті він завершив, відкинувся в кріслі та мовчки дивився на мене. Я не помітив, щоб його руки хоч поворухнулися, але пістолета вже не було. Нічия! Проте фігури знову виставлено на дошку, починається нова гра.

— Я вірю тобі, Джиме, і дякую за добрі слова. Але я працюю сам, і помічники мені не потрібні. Я вже думав убити тебе, бо ти розгадав мій секрет. Зараз вважаю, що це зайве. Просто пообіцяй, що ти більше не шукатимеш мене і не використовуватимеш мої візитівки у своїх наступних справах.

— Я повністю задовольню всі ваші вимоги. Я використовував візитівку тільки для того, щоб привернути вашу увагу. Але перегляньте, благаю, моє клопотання про вступ до вищої академії злочинної діяльності.

— Немає такого закладу, — відрізав він, підводячись. — Набір закрито.

— Тоді дайте мені змогу переформулювати прохання, — промовив я, відчуваючи, що часу обмаль. — Дозвольте мені говорити про особисте. Я молодий, мені немає навіть двадцяти, а ви на цій планеті вже вісімдесят років. Я лише кілька років займаюся обраним ремеслом. Але навіть за цей короткий час зрозумів, наскільки я самотній. Усе, що я роблю, я роблю сам і для себе. У моїй справі для мене немає товариша, бо всі злочинці, яких я досі зустрічав, жахливо некомпетентні. Тому мушу працювати сам. Якщо я самотній, то боюся навіть уявити самотність вашого життя.

Слон стояв, одна рука спочивала на столі, він дивився на голу стіну так, наче там було вікно, непомітне для мене. Потім зітхнув — здавалося, разом із повітрям з нього вийшла сила, яка тримала це гігантське тіло на ногах, — і важко опустився в крісло.

— Ти кажеш правду, хлопчику мій, і тільки правду. Я не хотів би це обговорювати, але ти влучив просто в яблучко. Але хоч як би воно було, хай так і зостається надалі. Я надто старий, щоб змінювати звички. Прощавай, дякую за цікавий тиждень. Як у добрі давні часи.

— Змініть своє рішення, будь ласка!

— Я не можу.

— Дайте мені свою адресу, я надішлю вам гроші.

— Залиш собі, ти їх заробив. Але надалі заробляй під іншим псевдонімом. Дай Слону мирно насолоджуватися заслуженим відпочинком. І ще одне. Мабуть, порада. Зміни професію. Застосовуй свої різнобічні таланти у більш соціально адаптованій діяльності. Так ти уникнеш тієї самотності, про яку щойно згадував.

— Ніколи! — закричав я. — Я краще зогнию у в’язниці, ніж стану частиною суспільства, яке так зневажаю!

— Можливо, ти зміниш свою думку.

— Цього ніколи не станеться, — запевнив я порожню кімнату.

Двері за ним зачинилися, Слон зник.