Народження Сталевого Щура

Розділ 28

Парад переможця. Я голосно сміявся й наспівував від утіхи. Коли вгамував перші радощі, у своїй уявній шаховій партії переставив ферзя, визначивши подальші дії. Булькання пари і бряжчання машинерії відволікали, тож я уважно вивчив панель приладів у пошуках важеля вимикання цих спецефектів. Звуки просто записано на плівку. Я з полегшенням їх вимкнув і спокійно прямував до фортеці Капо Дімонте, насолоджуючись тишею. Перевалило за полудень, як прибув на місце та склав план.

Коли проминув останній поворот дорогою до фортеці, довелося знову ввімкнути музику. Машина повільно пливла вперед, тож охоронці спромоглися добре її розгледіти. Вони підняли вже підлатаний міст і з підозрою витріщалися на мене біля воріт.

— Не стріляйте! Я друг! — гукав я. — Солдат вашої армії, наближений до Капо Дімонте. Повідомте його, впевнений, він захоче глянути на свою нову парову машину.

Капо Дімонте і справді хотів. Щойно міст опустили, він перебіг по ньому й спантеличено вирячився на мене.

— Де ти це дістав? — запитав.

— Украв. Залазь на борт, покажу тобі дещо цікаве.

— Де сонний газ? — запитав він, сідаючи в машину.

— Я вирішив, що з газом забагато мороки. Із цією машинкою можна прокрутити кращий план. Це незвичайна парова машина, як ти, гадаю, вже помітив. Нова, поліпшена модель із окремими цікавими функціями…

— Ти ідіот! Про що ти патякаєш? — Капо Дімонте сіпав меча туди й сюди у піхвах, немов намагаючись викресати іскру.

— Я зараз продемонструю, пане. Бо всім відомо, що краще один раз глянути, ніж сім разів почути. Пропоную сісти тут і закрутити цей ремінь навколо себе так, як я. Демонстрація вразить, гарантую.

Якщо досі мені не вдалося вразити Дімонте, то зацікавити вийшло напевно. Він пристебнувся, і я повільно, з бульканнями та брязкотом повіз нас назад через дамбу. Тоді зупинив машину й обернувся до нього.

— Що скажеш про швидкість?

— Ти маєш на увазі, чи швидко вона рухається? Прекрасний тягач, рухається набагато швидше за мій.

— Ти ще нічого не бачив, капо. Передусім подивися на це.

Я вимкнув звук і пару, і він кивнув із розумінням:

— Ти вимкнув вогонь, тепер вона не рухатиметься.

— Якраз навпаки. Я просто вимкнув звук, тож ніхто не почує наближення нашої кралі. Машина може їхати та зараз поїде. Після того як ти відповіси мені на одне запитання. Якби така машина належала твоєму ворогові та з’явилася тут, чи встигли б твої солдати підняти міст до того, як вона його перетне?

Він насмішкувато пирхнув:

— Чи ти не дурень — ставити такі запитання? До того як машина подолає шлях звідси до мосту, його можливо підняти, й не один раз.

— Справді? Тоді тримайся та споглядай, на що здатна ця крихітка.

Я натиснув педаль газу, і машина рвонула вперед в ідеальній тиші. Лише негучне дзижчання мотора, шурхіт шин кам’яною дорогою. Швидше, швидше, повз ворота, що промайнули повз нас із неймовірною швидкістю. Охоронці, які стояли на чатах, устигли тільки кинутися навтьоки, коли ми кулею залетіли на грубі дошки щойно відремонтованого мосту та проторохтіли повз них.

Машина здригнулася й зупинилася на внутрішньому подвір’ї фортеці. Капо сидів поруч із вибалушеними очима, важко дихаючи, а потім спробував дістати меч.

— Зрадник! Твоя спроба мене вбити не вдалася…

— Капо, послухай, це ж просто демонстрація того, як я проведу тебе й твоїх людей крізь ворота фортеці Капо Доссії, як відчиню ворота на подвір’я фортеці твого ворога, де ти зможеш убивати, грабувати, різати, калічити, руйнувати…

Така перспектива зацікавила Дімонте. Меч знов опинився у піхвах, зіниці маленьких очей розширилися від бажання отримати щойно мною обіцяне.

— Твоя правда, — нарешті промовив він, швидко кліпаючи та повертаючись від своїх садистських мрій до реальності. — Гарна думка, солдате, я хочу почути про це більше, за пляшкою вина. Просто я ще ніколи не їздив на такій швидкості.

— Слухаюсь. Але спершу дозволь мені заховати машину в таке місце, де ніхто її не запримітить. Атака вдасться лише в тому разі, якщо стане для ворога цілковитою несподіванкою.

— Знову твоя правда. Сховай її у сараї, я виставлю охорону.

Вино, яким мене пригощав капо, було кращим за ту кислятину, якою він поїв своїх вояків, тож я сьорбав його із задоволенням. Але налягав не надто: для продовження запланованої гри краще мати світлу голову. Треба знайти аргументи, щоб переконати капо негайно змінити плани. Бо якщо не діятимемо швидко, нас невдовзі відвідає професор Лустінг зі своїми газовими бомбами. Впевнений: йому не сподобалось, що вкрали його карету. Навколо ж не так багато фортець, де я міг би переховуватися. Я відкинув усяку рангову субординацію й заговорив:

— Фортеця Капо Доссії не більше ніж за п’ять годин ходу звідси, правильно?

— П’ять годин — звичайним кроком, чотири — марш-кидок.

— Добре. Візьми це до уваги. Він напав на тебе, поки тебе та більшої частини армії не було у фортеці. Його війська пошкодили міст і наробили лиха в місті. До того як виступити проти нього, тобі треба полагодити міст, найняти ще солдатів, щоб у разі початку кампанії ніхто не міг напасти на фортецю за твоєї відсутності. Правильно я кажу?

Дімонте відпив вина та глипнув на мене з-за келиха.

— Так, дідько б його вхопив, ти маєш слушність. Обачність. Офіцери радять мені бути обачним. А я хочу випустити кишки тому гадові, здерти з нього шкіру живцем…

— Напевне, тобі це вдасться. Майбутнє готує нам приємні сюрпризи. Я не радитиму тобі бути обережним, як усі інші. Я вважаю, що ми мусимо чимшвидше атакувати того диявола в людській подобі.

Така пропозиція неабияк схвилювала капо, я бачив, що він уважно мене слухає.

— Залиш фортецю так, як вона є, збери своїх людей. Якщо все піде за планом, ми повернемося ще до того, як хтось дізнається, що ми звідси виходили. Ми вирушимо вночі, тихо, як духи помсти, прибудемо на позиції до світанку, влаштуємо засідку якомога ближче до фортеці Капо Доссії. Я, наприклад, знаю одне вдале місце. Коли на світанку міст опустять, скористаємося твоєю новою машиною (я простежу, щоб міст часом не підняли). Потім наші війська атакують, ефект несподіванки, і — ми перемогли. Щойно візьмете фортецю, найсильніших вояків відішлеш додому.

— Це може спрацювати. Але як ти перешкодиш їм підняти міст?

Коли я розповів, він злостиво всміхнувся та мугикнув від задоволення.

— Зроби це! — закричав він. — І я тебе озолочу. Звісно, гроутами Доссії, по тому як пограбую його скарбницю.

— Ти такий добрий до свого скромного слуги. Тоді, я гадаю, всім у фортеці краще спочити перед тривалим походом?

— Влаштуємо. Вже віддаю наказ.

Після цього я вислизнув геть. Не лише співчуття до втомлених товаришів змусило мене бажати їм спочинку. Були й інші причини. Потрібно виконати кілька важливих завдань до того, як і самому подрімати.

— Інструменти, — запитав я Дренга. — Пилки, молотки, щось таке. Де тут можна їх знайти?

Хлопчина встромив руку в кучму волосся на голові й добряче почухався. Я заледве втримався, щоб не струснути його довбешку, пришвидшивши повільний процес увімкнення мозку. Можливо, ніготь, який шкріб череп, якось допомагав сірій речовині продукувати ідеї. Найкраще просто не втручатися у налагоджений процес.

Зрештою Дренг заговорив:

— У мене немає інструментів.

— Я знаю, мій любий хлопче.

Я почув, як клацнули мої зуби, і змусив себе зберігати самоконтроль.

— У тебе немає інструментів, але в когось тут вони мають знайтися. В кого?

— У коваля, — нарешті видав мій зброєносець, очевидно, пишаючись своєю кмітливістю. — У ковалів завжди є інструменти.

— Молодець, Дренгу. А зараз, будь ласкавий, проведи мене до коваля.

Особа, яку ми шукали, була вкрита сажею, волохата й у препоганому настрої. До того ж від неї тхнуло сивухою.

— Іди геть, малявко. Ніхто не сміє торкатися інструментів Грандга, ніхто.

Малявка?! Чи вони всі змовилися? Скільки мені ще це терпіти?!

— Гей ти, кавалок лайна собачого! Це інструменти капо, а не твої. І капо відрядив мене по них. Зараз або я беру те, що мені потрібно, або мій охоронець приведе сюди капо. Зрозуміло?

Коваль стиснув кулаки, загарчав, як лютий пес, але здався. Разом з усіма він бачив, як я привіз капо у фортецю, і знав, що я його повірений. Конфліктувати з босом йому не дуже хотілося. Тож він почав підстрибувати, кланятись і підлабузнюватися.

— Звичайно, пане. Грандг знає своє місце. Інструменти? Ось, будь ласка, беріть, що треба.

Я відштовхнув геть улесливу іпостась коваля та рушив до ящика з примітивними інструментами. Неперевершено! Я перебрав купу всякого непотребу, поки знайшов пилку, молоток і неоковирні металеві ножиці. Я передав усе це добро Дренгу.

— Візьми оце! А ти, Грандгу, можеш завтра вранці в сараї забрати своє майно.

Дренг ішов за мною. Забачивши парову машину, він з острахом витріщився на неї.

— Стули рота, а то муха влетить, — наказав я, забираючи інструменти. — Тепер мені потрібен мішок чи торбина, щось велике. Знайди і принеси сюди. А тоді йди спати, бо сьогодні вночі навряд чи виспишся.

Із нормальними інструментами ця робота не зайняла б багато часу. Але я переконався, що дотримуватися розмірів на цій планеті вважали чимось необов’язковим. Спливло досить багато часу, доки мені вдалося виготовити непоганий екземпляр. Металева обшивка поруч із сидінням водія мала приблизно таку саму товщину, як і дерев’яний ключ. Я вирізав частину й надав їй відповідної форми. Мусило спрацювати.

Дренг (і, сподіваюся, всі інші) спав, коли я розпочав операцію «Великий Гроут». Із ключем у кишені й торбиною за поясом, безшумно, як тінь, я прослизнув углиб фортеці. Я запам’ятав карту Слона. Його дух охороняв мене, поки я, не помічений ніким, знайшов скарбницю. Встромив ключ у замкову шпарину та схрестив пальці вільної руки. Повернув.

Скрипнувши, замок піддався. Моє серце за давньою звичкою почало вириватися з грудей — цей звук могли почути. Проте не почули. Двері скрипнули, коли я їх відчинив. Прошмигнув досередини, і пружини зачинили двері за мною.

Краще не буває. Високі заґратовані вікна пропускали достатньо світла, щоб я міг роздивитися великі скрині біля дальньої стіни. Я провів гарне фіскальне дослідження гроутів як грошової одиниці, тож знав, що шукати.

Перша скриня з мідними гроутами: мої пальці відчули їхні товсті боки навіть у темряві. За логікою, срібні гроути — у наступній скрині, тож я напхав ними півторбини. Наповнюючи торбу, я помітив меншу скриню, заховану за іншими в глибині кімнати. Всміхнувся у темряві, коли відкрив її та намацав знайомі гострі краї. Золото. І багато. Дуже успішна операція. Я зупинився лише тоді, коли торбина стала надто важкою. «Остерігайся жадібності», — нагадав я собі та вийшов тим самим шляхом, що й увійшов.

На подвір’ї чатувала охорона, проте вона не звернула уваги на те, що я прослизнув до сараю. Світла від фар виявилося достатньо, щоб розгледіти все навколо. Я з полегшенням умостив у шафці для речей своє надбання. Внутрішнім зором я бачив наступний хід цієї шахової партії. Гра проходила відповідно до плану, тож мат уже не за горами.

«А тепер, Джиме, — порадив я собі, — поспи. Завтра дуже напружений день».