Народження Сталевого Щура

Розділ 29

Я бурчав і відмахувався, проте мене й далі трясли. Нарешті я кліпнув заспаними очима й гаркнув на Дренга, який термосив мене за плече. Він злякався й відступив назад.

— Не бийте мене, пане. Я лише виконую ваш наказ. Уже час прокидатися, військо збирається надворі.

Я щось нерозбірливо промимрив і зайшовся кашлем. На кашель переді мною з’явилася чашка. Я залпом випив холодної води та завалився в ліжко (не вперше переконуюсь у перевагах мати зброєносця). Почувався розбитим, пом’ятим, стомленим. Таким життям удасться підірвати навіть витривалість молодості. Я різко струснув головою, а потім звівся на лікті, розсердившись на себе через цю мить слабкості й жалю до себе.

— Добре, Дренгу, — наказав я. — Іди й принеси мені щось попоїсти, бо я голодний як вовк. І щось випити дай. Здається, алкоголь — це єдине, чим можна збадьоритися у цьому світі.

Захлинаючись, вилив на голову холодну воду. Поки витирав обличчя, розгледів солдатів, яким роздавали амуніцію. Велика пригода майже почалася. Дренг чекав, доки я повернуся. Вмостившись у ліжку, я з’їв жахливий сніданок — смажені боби, вимочені у чомусь, гордо іменованому вином. Я говорив із повним ротом, бо це, здається, була остання нагода поспілкуватися зі своїм зброєносцем наодинці.

— Дренгу, твоя військова кар’єра завершується.

— Не вбивайте мене, пане!

— Я сказав — військова кар’єра, а не життя, ідіоте. Сьогодні ти служиш мені останню ніч, а завтра вранці підеш додому із зарплатнею. Де твій старий ховає гроути?

— Ми надто бідні, щоб мати гроути.

— Я в цьому впевнений. Але якби вони у вас були, де б ви їх заховали?

Це виявилося складним запитанням, тож, поки я жував і ковтав, Дренг поринув у глибоку задуму. Нарешті він промовив:

— Батько закопував гроути під піччю. Всі закопують гроути під вогнищем, там їх не знайдуть.

— Зрозуміло. Саме під піччю їх і шукатимуть. Тобі треба краще заховати своє багатство.

— У Дренга немає багатства.

— Воно у Дренга знайдеться ще до того, як зійде сонце. Я тобі заплачу. Вдома знайдеш біля будинку два дерева. Натягнеш поміж ними мотузку. Потім викопаєш яму якраз посередині. Закопаєш там гроути так, щоб їх знайти за потреби. І бери за раз тільки по кілька монет. Утямив?

Він інтенсивно закивав:

— Два дерева, посередині… Ніколи не чув про таке.

Трясця його матері, я знаю! — на світі повно речей, про які він не чув.

— Ходімо, я хочу, щоб ти попрацював кочегаром на моїй вогняній колісниці.

Я звівся на ноги й попрямував до сараю. Тепер, коли військо вишикувалося напоготові, нарешті, позіхаючи й потягуючись, з’явилися офіцери. Капо на чолі. У мене небагато часу. Дренг заліз у машину та злякано затремтів, коли я ввімкнув світло.

— Диявольське світло! Певний знак смерті!

Він схопився за груди і, здавалося, почав умлівати. Я добряче його струснув.

— Батареї! — вигукнув я. — Дар науки, не визнаної в цьому довбаному світі. А тепер припини скімлити та відкривай свою торбину.

Думки про смерть зникли, коли Дренг вражено спостеріг, як я перекладаю срібні та золоті гроути до його шкіряної торби. Таке багатство змінить на краще життя цього бідолахи, тож на цій планеті мені належить хоч один добрий вчинок.

— Чим це ви тут займаєтесь? — підійшов, підозріло глипаючи з-під лоба, Капо Дімонте.

— Просто перевіряли мотор.

— Прибери свого зброєносця. Я сідаю.

Я наказав ошелешеному Дренгові переміститися назад, поки капо видерся на борт.

— Капо, ви робите мені честь своєю присутністю.

— Так, чорт забирай. Я їхатиму, а інші теліпатимуть пішки.

Коли ми подолали міст і попрямували дорогою, розвідники рухались поперед нас, а основна частина армії за нами. Незважаючи на пізню годину, солдати крокували впевненим і завзятим кроком: багато з них втратили своє добро та зброєносців під час нападу й палали бажанням помсти.

— Капо Доссію треба взяти живим, — раптом виголосив Капо Дімонте.

Я лаштувався відповісти на його репліку, коли зрозумів, що він розмовляє сам із собою.

— Зв’язати цього гімнюка та привезти у фортецю. Спершу я здеру з нього шкіру. Небагато, лише на стрічку для капелюха. Потім виколю очі. Ні, цього не потрібно, хай бачить, що з ним робитимуть.

Дімонте правив далі, але я його не слухав. Думав про своє, трохи навіть шкодуючи про власний задум. Як убили Слона, лють засліпила мене. Зараз вона помалу вгамувалася. Я брав участь у поході заради помсти. Але в пам’ять про Слона так чинити не можна було: він завжди засуджував насильство. Втім, вороття назад немає. Кампанію розпочато, ніхто не зупиниться.

— Ану стань! — раптом наказав капо, і я вдарив по гальмах.

Попереду на дорозі промайнули якісь тіні — наші досвідчені розвідники. Капо ступив на землю, а я визирнув із кабіни — подивитися, що відбувається. Розвідники вели перед собою чоловіка з піднятими руками.

— Що сталося? — запитав капо.

— Ми знайшли його. Стежив за дорогою. Спіймали до того, як устиг утекти.

— Хто він?

— Солдат. На ім’я Палек. Я служив разом із ним під час південної кампанії.

Капо підійшов до полоненого й загорлав йому просто в обличчя:

— Тепер ти мій, Палеку, з усім лайном!

— Ага!

— Ти людина Капо Доссії?

— Ага! Я служу йому. Вже отримав гроут.

— Та ти його вже давно пропив. Служитимеш мені — візьмеш гроут від мене?

— Ага!

— Звільніть його. Баркусе, срібний гроут цьому чоловікові!

Ці найманці, завзяті в бою, так легко змінювали свого пана. Чому ні? Це ж капо сваряться, а не вони. Щойно Палек узяв гроут, йому віддали зброю.

— Говори, Палеку, — наказав капо. — Тепер ти мій слуга, бо взяв мій гроут. Але ти служив Капо Доссії. Розкажи про його плани.

— Ага! Тут і секрету нема. Він знає, що ти нападеш на нього. Вздовж дороги розставлено солдатів, але він не розраховував, що ти нападеш так швидко. Доссія пиячить і не очікує нападу.

— Я проштрикну мечем його живіт, щоб випустити винце з кишок…

Капо виринув із солодких мрій і змусив себе повернутися до реальності.

— А як щодо вояків? Вони битимуться?

— Ага, їм щойно заплатили. Проте вони не люблять Доссію, тож змінять пана, щойно битву буде програно.

— Що далі, то краще. Йди, займай місце серед солдатів. Розвідники — вперед! Заводь машину! — Адресуючи останню фразу мені, він знову вмостився поруч.

Я завів мотор, і наша подорож продовжилася. Рухаючись без зупинок, перед світанком ми прибули до ворожої фортеці й наблизилися до розвідників, які чекали на дорозі. Таке місце для зустрічі вибрав я. Фортеця Капо Доссії — за наступним поворотом.

— Треба виставити спостерігачів, — сказав капо.

— Згода. Мій зброєносець покаже їм надійний сховок, щоб стежити за воротами.

Я почекав, поки Дімонте віддалиться настільки, що не зможе нас чути, і почав пошепки інструктувати Дренга.

— Бери свою торбу й усе, що маєш, бо ти сюди більше не повернешся.

— Я не розумію, пане…

— Ти зрозумієш, якщо слухатимеш, а не патякатимеш. Відведи солдатів у чагарники, де ми ховалися перед тим, як звільнити старого. Пам’ятаєш те місце?

— Воно якраз після спаленого дерева, на узліссі…

— Добре, добре, не треба докладних пейзажних описів. Як я скажу, візьмеш солдатів із собою, покажеш їм, де ховатися, а потім заляжеш неподалік. На світанку тут буде дуже гаряче. У цей час ти не робитимеш нічого, затямив? Не говори, просто кивни.

Він кивнув.

— Добре. Під час атаки ти просто залишишся на місці. Коли солдати підуть і ніхто тебе не бачитиме, втікай через ліс додому. Там заляж на дно, поки стихне метушня. Потім порахуй свої гроші та живи собі щасливо.

— Тобто я більше не ваш зброєносець?

— Правильно. Демобілізований з почестями.

Дренг упав навколішки, схопивши мою руку, проте до того, як він устиг щось промовити, я торкнувся пальцем його вуст.

— Ти був гарним зброєносцем. Тепер стань хорошим фермером. Ворушись!

Я дивився на Дренга, доки він не зник у темряві. Не надто кмітливий, але відданий. Єдиний мій друг на цій клятій планеті. Єдиний друг, якого мені так бракуватиме. Особливо тепер, коли Слон…

Ці болючі помисли, на щастя, обірвав капо, який знову вмостився у сидіння. За ним у машину запхалася купа озброєних солдатів. Капо глянув на небо.

— Ось і перший промінь. Незабаром світанок. Тоді й вирушаємо.

По тому ми могли лише чекати. Повітря немов наелектризувалося від напруження, не продихнути. Світало, із темряви проступали солдатські обличчя з однаковим похмурим виразом. Я сконцентрувався на спогадах про те, що сталося за поворотом дороги, коли ми з Дренгом лежали там, так само дожидаючи світанку, згадував ті миті. Зачинені ворота фортеці, піднятий міст добре проглядалися у вранішньому сонці. Запах диму від печей, на яких готували їжу, чути навіть звідси. Зміна вартових. Нарешті ворота відчинили, а міст опустили. Потім що? Вони так і займатимуться повсякденними справами? Якщо ні, то наше військо незабаром помітять…

— Сигнал! — Капо добряче заїхав гострим ліктем мені під ребра.

Можна було цього і не робити. Я й сам побачив солдата, який махав нам рукою. Моя нога натиснула педаль газу, і ми рвонули на шаленій швидкості. За поворот, дорогою, підстрибуючи й погойдуючись на вибоїнах, а потім просто вперед до входу у фортецю.

Охоронці розгубилися: ми стріляли в їхньому напрямку. Раби, які тягли воза, стали мов укопані, нажахано придивляючись до машини.

Залунала стрілянина. Міст крекнув при спробі оборонців його підняти, але завадили віз і раби. Стусани та заклики до порядку, кожна секунда згаяного часу давала нам можливість наблизитися. Вони нарешті покотили віз назад у ворота, але було вже запізно.

Ми наблизились до нього. Передні колеса вдарилися об міст, нас усіх підкинуло у повітря й донизу із пронизливим звуком.

Я натиснув гальма, коли ми врізалися у віз. Раби й охорона пострибали у рів, щоб не бути збитими, а ми із заблокованими колесами влетіли акурат у ворота.

— За Капо Дімонте, за гроути, за Господа Бога! — загукав капо, кинувшись в атаку.

Інші помчали за ним. Я ж скочив із машини на міст і попрямував у ворота.

Скрізь крики, вереск і постріли з рушниць. Позаду мене клекотів вир армії, що атакувала. Я міг бачити, як капо та його люди билися на подвір’ї, обороняючи механізм воріт від солдатів, які намагалися його підняти. Хоча підняти його не вдалося б через велику вагу машини на ньому. У цьому й полягала вишукана простота мого плану. Щойно я заїхав на міст машиною, його стало неможливо підняти. Тепер іншим військам, тим, що чекали за воротами, забезпечено вільний вхід у фортецю.

Битва за фортецю Капо Доссії розпочалася.