Народження Сталевого Щура

Розділ 14

Я глянув на годинник, клацнув пальцями та розвернувся, щоб іти геть звідти, — вистава на випадок, якщо за мною хтось спостерігає. Жваво крокував уперед, до першої забігайлівки з фастфудом. Очевидно, саме для того, щоб повністю зіпсувати день, там за першим же столиком сиділо двоє полісменів. Звісно, вони тупилися просто в мене. Опустивши очі, я прослизнув повз і сів якнайдалі від них. У мене страшенно свербіло між лопатками, але почухатися я не наважувався. Мені не видно було полісменів, але, здавалося, я знав, що вони роблять. Копи роздивляються мене, потім радяться, вирішуючи, що отой молодик, мабуть, виглядає підозріло. Краще перевірити. Встають, рухаються у моєму напрямку, нахиляються над моїм столиком…

Боковим зором я помітив неподалік ноги в блакитних формових брюках. Серце закалатало так голосно, що, здавалося, його чує весь ресторанчик. Я чекав, що ось-ось коп озветься до мене. Чекав…

Нарешті наважившись звести очі вище від блакитних брюк, я побачив пілота в уніформі, який сідав навпроти мене.

— Кави, — замовив він у мікрофон, розгорнув газету та поринув у читання.

Серце трохи вгамувалося, і я подумки вилаяв себе за зайву підозріливість і боягузтво. Потім сказав у мікрофон найглибшим басом, який лише зміг із себе вичавити:

— Чорну каву та суп із прянощами.

— Шість доларів, будь ласка.

Я опустив монети у спеціальний отвір. Біля ліктя загула машина, і на столі з’явився сніданок. Їсти довелося дуже повільно. Нарешті я дозволив собі кинути погляд на годинник і знову засьорбав свою каву. Із попереднього досвіду перебування у морозильній камері знав: тридцять хвилин — це мінімум часу, який потрібен максвайнівському механіку для перевірки. Краще перечекати сорок перед тим, як вставати з-за столика. Я намагався не думати про те, що на мене чекає, коли я нарешті потраплю в господарчий відділ Максвайну. Я прекрасно пам’ятав свої прощальні слова: «Я буду наступною людиною, яка зайде у ці двері». Хо-хо. Наступним виявився механік. Чи застукав він Слона? Лише від самої думки про це мене обкидало холодним потом. Що ж, незабаром я про все дізнаюся. Я минув столик, де розміщувалася поліція. Вони вже пішли, сподіваюся, шукати мене десь в іншій частині міста. Я знову попрямував до торговельного центру. Перше, що побачив на підході, — це максвайнівський фургон, який рухався мені назустріч.

Я тримав ключ напоготові. На спершу безлюдній дорозі раптом позаду почулися кроки. Поліція? Моє серце знову, вже вкотре за сьогодні, почало вибивати шалений ритм. Зовсім близько біля дверей я сповільнився, випустив ключ із руки й нахилився, нібито його підібрати. Я уважно роздивлявся ключ, коли хтось наблизився і проминув мене. Це був молодик, якому, вочевидь, начхати на моє існування. Він обігнав мене та звернув до службового входу магазину.

Я озирнувся через плече й кинувся до дверей, поки ще чогось не сталося. Крутнув ключ, натиснув — звичайно, замок не відмикався.

Спеціальний механізм, який я сам умонтував туди, працював ідеально. Він відімкнеться за хвилину. Шістдесят коротких секунд. Шістдесят секунд, довгих, як сама вічність. Стояти в тому провулку на видноті, зодягненим у вишуканий діловий костюм, — однаково що тягнути свинобраза за яйця (так ми говорили на ранчо). Стримів там, пітнів, щосекунди очікуючи на появу поліції чи перехожих. Чекав і мордувався.

Поки нарешті ключ прокрутився, двері відчинилися і я заскочив досередини.

Нікого! Біля дальньої стіни гули машини. Дозатор напоїв наповнив контейнер, повернувся у вихідну позицію та зник за стіною. За ним з’явилася рухома стрічка з гамбургерами. Це триває тут і вдень, і вночі. Але посеред цього механічного руху не видно жодної людини. Вони спіймали його, поліція взяла Слона. Тепер моя черга…

— О, хлопчику мій, я так і подумав, що цього разу це, напевно, ти.

Слон виринув із холодильника, гігантський у теплому одязі й із затиснутими під пахвою розкладачкою й усіма манатками. Він зачинив за собою двері, й у цю мить сили покинули мене — я прихилився спиною до стіни.

— З тобою все гаразд? — занепокоєно запитав він.

Я лише слабко змахнув рукою:

— Усе добре, дай перевести подих. Я злякався, що вони взяли тебе.

— Не варто так перейматися. Коли ти не прийшов у призначений час, я зробив висновок: щось сталося. Тож вирішив, що розумніше переглянути свої дії після сигналу тривоги саме на випадок, якщо законні користувачі несподівано нагодяться перевірити машинерію. І вони, як бачиш, нагодилися. А там справді холодно. Я не знав, як довго вони залишатимуться, але був упевнений, що ти вмонтував якийсь пристрій для виявлення, коли вже можна виходити…

— Я мав тобі розповісти…

— Немає потреби. Я знайшов прихований мікрофон, увімкнув його та слухав прокльони механіка, поки він тут трудився у поті чола. Якийсь час по тому грюкання дверей і тиша сповістили, що вже варто виходити. Тепер давай про тебе. Виникли проблеми?

— Проблеми… — Я зареготав як божевільний. Потім змусив себе зупинитися, бо відчув, що вже на межі істерики.

Довелося все розповісти, звісно, оминаючи найжахливіші деталі. Слон зітхав у певних місцях, але уважно дослухав історію до її трагічного завершення.

— Ти надто суворий до себе, Джиме. Помилка після такого насиченого дня — це природно.

— Це не виправдання. Моя дурість мало не вартувала нам свободи. Такого більше не повториться.

— Тут ти помиляєшся. — Слон застережливо підняв палець. — Це може трапитися кожної миті, поки ти недостатньо натренований. Але ти станеш профі, бо за тебе беруся я. Я тренуватиму тебе доти…

— Звісно!

— …доки помилки, як оця, унеможливляться. Ти впорався на диво добре для такого недосвідченого новачка. Треба лише поліпшувати свої вміння.

— Ти навчиш мене? Ти навчиш мене бути таким же віртуозним шахраєм, як і сам?

На цих словах Слон насупився: видно, вони йому не сподобалися. Що я сказав не так? Кусаючи губи від хвилювання, я чекав, поки він мовчки викотив і розклав своє ліжко, сів на нього, схрестивши ноги. Коли Слон нарешті заговорив, я ловив кожне слово.

— Перший урок, Джиме: я не шахрай. Ти не шахрай. Ми не такі. Ми не прагнемо бути злочинцями, злочинці — це тупі та некваліфіковані егоїсти. Важливо усвідомити й затямити, що ми перебуваємо поза суспільством і дотримуємося своїх суворих законів. Ці закони навіть суворіші, ніж ті, що діють у зневаженому нами соціумі. Те життя, про яке я мовлю, може бути дуже самотнім, але це твій свідомий вибір. Тобі доведеться стати моральнішим за них, тому що ти житимеш за суворішими моральними приписами. І слово «шахрай» аж ніяк не пасує до цих приписів. Вони називають нас так, саме тому ми ніколи не погодимося так називатися.

— Але я хочу стати злочинцем…

— Заперечення, бунт — ось як це називати. Це, перепрошую, підліткові вибрики. Твоє емоційне несприйняття світу, який тобі не подобається та заважає обрати мотивоване рішення. Ти заперечуєш їх і водночас приймаєш їхнє визначення щодо себе. Шахрай… Ти не шахрай. Я не шахрай.

— Тоді хто ж ми? — не відступався я.

— Ми Інакші. Ми заперечуємо спрощені, нудні, регламентовані, бюрократизовані, брехливо моральні та стереотипні принципи, за якими живуть вони. Ми замінюємо їх на наші, набагато кращі. Ми спроможні фізично перебувати між ними, але ми — не вони. Там, де вони ледачі, ми працьовиті. Де вони аморальні, ми моральні. Де вони брешуть, ми — сама Правда. Ми, напевно, остання фортеця Добра на цій планеті.

Я спантеличено кліпав очима, ніяк не міг уторопати, про що говорить Слон, але терпляче чекав, бо знав, що зараз він усе пояснить. Він пояснив.

— У якій галактиці ми живемо? Озирнись. Жителі цієї планети й усіх інших планет — члени організації за назвою Галактична Ліга. Це ситий, зманіжений світ, де вже забули справжнє значення слова «злочин». Ти сидів у в’язниці, тож бачив, яких тупих покидьків вони вважають за злочинців. І це прикордонний світ! На інших населених планетах лише кілька незадоволених, які не влаштовані в суспільні схеми. Жменька Інакших, які ще народжуються, незважаючи на суворий генетичний контроль. Утім, їх швидко розпізнають, а «відхилення» безжально усувають. Одного-єдиного разу я покидав нашу планету та подорожував найближчими світами. Це жахливо! Життя на тих планетах не має ні смаку, ні кольору. Я швидко повернувся на Біт О’Хевен, бо ця планета хоч часом і огидна мені, але є справді раєм порівняно з іншими.

— Колись мені хотілося б побачити інші світи.

— Колись ти їх побачиш, це гідне бажання. Але спершу треба вивчити цю планету. На щастя, вони не встановили тут повного генетичного контролю чи автоматичного виправлення тих, хто має відхилення від норми. На інших планетах діти однакові. Слухняні, контрольовані, соціально адаптовані. Звичайно, хтось не показує своїх генетичних вад — чи чеснот, як називаємо це ми, — допоки не змужніє. Є нещасні створіння, які випробовують свої сили у дрібних правопорушеннях — розбій, пограбування магазинів тощо. Вони можуть утекти, протриматися тиждень чи два, місяць чи два — це залежить від кваліфікації та природного розуму. Але так само невідворотно, як розпад атома чи опадання листя з дерев восени, поліція знайде їх і посадить.

Я засвоїв інформацію, а потім запитав очевидне:

— Але якщо така глупота і є злочин чи, за твоїми словами, повстання проти системи, яка ж тоді наша роль?

— Я вже думав, ти ніколи не запитаєш. Ці в’язні, яких я описав і з якими ти познайомився у в’язниці, становлять дев’яносто дев’ять і дев’ять відсотків кримінального світу в нашому організованому та вишуканому світі. І саме ця остання одна десята відсотка, яку представляємо ми, настільки живуча й енергійна, що формує фундамент цього суспільства. Без нас почався б кінець світу. Без нас життя цих овець було б таким порожнім і беззмістовним, що єдиним виходом для них стало б масове самогубство. Замість переслідувати й обзивати злочинцями вони мали б звеличувати нас як найкращих серед людей!

Його очі променилися, а голос оглушував, мов грім. Я не хотів переривати цю пристрасну промову, але в мене нагодилося запитання:

— Вибач, але, будь ласка, поясни, що ж такого ми робимо?

— Ми даємо поліції роботу, їм же треба когось ловити, ганяти свої дорожезні машини. А люди! Як вони переглядають новини або слухають найсвіжіші репортажі про наші витівки, з яким запалом обговорюють це між собою, смакуючи кожну деталь! І яка ж ціна розваги, цього суспільного блага, називай, як хочеш? Та безоплатно! Це ми ризикуємо життям, здоров’ям і свободою, щоб здійснити задумане. А що ми беремо від них? Нічого. Тільки гроші, папірці, металічні символи. Усе це застраховано. Якщо ми пограбуємо банк, гроші повернуться зі страхової компанії, яка наприкінці року, можливо, зафіксує зменшення свого дивіденду на якийсь мікроскопічний відсоток. Кожен акціонер отримає на мільйон баксів менше. Хіба це збиток? Ні! Ми благодійники, інакше не скажеш.

Але щоб робити їм усе це добро, ми повинні діяти за межами їхніх правил, заборон. Ми мусимо ховатися, як щури, під фасадом суспільства. Звичайно, раніше це було значно легше, у старі добрі часи суспільство мало більше щурів, бо правил дотримувалися не так суворо. У старих дерев’яних будівлях щурів завжди більше, ніж у бетонних, чи не так? Але й зараз у будинках є щури. Суспільство залізобетонне, воно з неіржавкої сталі, тому і ходи під його фундаментом тісніші. Тільки дуже розумні щури спроможні їх знайти. Тільки сталевий щур може вижити в такому світі.

Я шалено зааплодував і аплодував, допоки не збив долоні. Слон кивнув головою, приймаючи мій захват.

— Так ось хто ми! — вигукнув я. — Ми — сталеві щури. Як почесно та самотньо бути сталевим щуром!

Він знову опустив голову, дякуючи за розуміння, і продовжив:

— Я згоден. А тепер моя горлянка трохи пересохла від усіх цих палких промов, тож я подумав, може, ти допоможеш мені скористатися складними пристроями навколо нас. Чи є якийсь спосіб дістати з них подвійну вишневу шипучку?

Я обернувся до заплутаних приладів, що гули та дзвеніли за сусідньою стіною:

— Звісно, такі способи є, і я радо тобі їх продемонструю. Кожна з цих машин має вимикач тестування. Оце, якщо ти роздивишся уважніше, дозатор напоїв. По-перше, його потрібно ввімкнути, потім задіяти дозатор так, щоб він постачав напої сюди замість видавати їх відвідувачам з іншого боку. Все позначено, глянь, це вишнева шипучка. Легенький дотик, і… ось вам.

Напій з’явився зі свистом і стукотом. Слон одразу ж ухопив його. Він спершу приклався до склянки, а за мить завмер і присвиснув:

— Я щойно усвідомив, що ось у цьому віконці молода леді дивиться просто на мене.

— Не бійся, — запевнив я його. — Ці вікна зроблено з однобічного скла. Вона просто милується собою. Спостережний пункт, щоб наглядати за відвідувачами.

— Справді? О, так, тепер бачу. Вони там ненажери. Такі спостереження, мушу зізнатися, викликають у мене самого вовчий апетит.

— Не проблема. Ось функція видачі їжі. Найближча кнопка «Макбунні-бургери», якщо тобі вони смакують.

— Обожнюю їх, присягаюся печінкою.

— Тоді будь ласка.

Слон ухопив пакет із зображенням традиційних очей-намистинок і чуба. Від пакета ще валив пар, але Слон уже розірвав його й почав жувати. Це така насолода — споглядати, як він їсть. Але я змусив себе відволіктися від цього захопливого видовища і, до того як це вилетіло мені з голови, опустив монети у залізний отвір для грошей.

Слон здивовано витріщився на мене:

— Ти, що, платиш?! А я гадав, ми потрапили в гастрономічний рай із безоплатною їжею на першу вимогу й удень, і вночі?

— Так воно і є. Оскільки всі ці гроші крадені, я просто повертаю їх в обіг для збереження здоров’я економіки. Проте обдурити Максвайн неможливо. Пораховано кожен шматочок свинобразятини, кожен кубик льоду. Коли механік тестує машину, він відповідає за кожну доставку. Комп’ютери зберігають інформацію про всі продажі. Зароблені гроші щодня забирають із сейфа у зовнішній стіні, він теж автоматизований. Коли прибуває броньований фургон, замок відчиняється. Ввів код — забирай гроші. Тож якщо ми будемо безоплатно користуватися благами Максвайну, записи зафіксують крадіжку. Почнеться службове розслідування. Ми повинні платити за те, що використали, точно визначені суми. Але в той день, як вирішимо покинути це місце, пропоную обчистити касу.

— Добре, хлопчику мій, а то я злякався, що мій Джиммі захворів на чесність. Ти там близько до всієї тієї машинерії, замов мені смачненький шматочок Лепус Кунікулус, раз уже я плачу.