Народження Сталевого Щура

Розділ 27

Ще до того, як ця неприйнятна інформація досягла мого мозку, тіло інстинктивно підскочило до столу. Лустінг мав би пам’ятати про чорний пояс. Мої пальці вгрузли у його шию, і він знепритомнів. Голова професора ще не досягла столу, як я рвонув до дверей. І саме вчасно. Щойно замкнув двері, дверна ручка почала повертатися.

«Тепер, Джиме, ворушися, — порадив я собі, — поки вони не здійняли тривогу. Але спершу треба поглянути, що корисного є в нашого дволикого академіка».

У столі, напханому файлами, паперами, книгами, не знайшлося нічого, що могло б мені зараз знадобитися. Все зі столу я повикидав на підлогу. Тим часом у двері вже загупали. Часу обмаль. Тепер професор. Я розстебнув його плащ і обнишпорив кишені. Нічого цікавого, хіба що в’язка ключів. Я переклав її до своєї кишені — ключі могли прислужитися під час пограбування, — схопив рушницю й метнувся до вікна саме тієї миті, коли двері затремтіли від удару чимось важким. Двір вистеляла бруківка, що з другого поверху здавалася дуже непривітною. Якщо стрибну, то напевно зламаю ноги. Я озирнувся навкруги й відчув величезну вдячність до недбалих спіовентських каменярів. Між цеглинами зовнішньої стіни — великі прогалини. Двері розкололися від удару, коли я, встромивши рушницю за пояс, виліз у вікно й почав поволі спускатися.

Це вдалося мені досить легко. На останніх метрах я стрибнув, крутнувши плечима, і рушниця боляче вдарила по хребту. Я поправив зброю й поквапився завернути за ріг будівлі, поки ніхто не зауважив мене з вікон. Я вільний!

Вільний? На секунду мене затопила глибока зневіра. Вільний у ворожій фортеці, де всі проти мене. Еге ж, справжня свобода.

Так, вільний! Я гордовито зціпив зуби, розправив плечі та зі сміливою бравадою продовжив свій шлях. Я вільний, як може бути вільним лише Сталевий Щур! Просто шукай, Джиме, дивись навколо. Може, десь вдасться застосувати ключі з твоєї кишені.

Я ніколи не давав собі поганих порад. Я пройшов арку і ступив на інше велике подвір’я. Тут повсюдно швендяли озброєні люди, які, проте, не звертали на мене жодної уваги. Зрозуміло, що так не могло тривати довго. Зчиниться тривога — і вони мене шукатимуть. Я, туплячись просто перед себе, попрямував до масивної будівлі в дальньому кутку подвір’я. Там у стіні проглядалися одні великі ворота й одні маленькі, припасовані біля великих. Коли наблизився, помітив на обох сучасні замки. Дуже інформативно. Мене зацікавило, що ж воно таке цінне за цими воротами, що заради нього жертвують навіть конспірацією. Тепер треба дібрати правильний ключ.

Намагаючись виглядати так, наче я тутешній, зупинився біля менших дверей, перебираючи ключі. У в’язці їх знайшлося із двадцять. Замок Болгер. Я відразу помітив це своїм натренованим оком, тож шукав на ключах знайому діамантову наліпку.

— Гей, а ти що тут робиш? — звернувся до мене здоровенний лобуряка, брудний, неголений, із червоними очима. За поясом у нього стримів довгий кинджал, за який він тримався рукою.

— Відчиняю двері, чи ж не зрозуміло, — відповів я з олімпійським спокоєм. — Тебе прислали на допомогу? На, потримай оце!

Я тицьнув йому свою рушницю. Такий хід гарантував мені ще кілька секунд. Поки він роздивлявся зброю, я мав час устромити ключ у замок. Ключ не повертався.

— Ніхто мене не присилав, — заперечив здоровило, витріщившись на зброю, яка добряче його дезорієнтувала. Не міг же я дати йому свою рушницю, якщо чиню тут щось протизаконне? Чи міг? У буквальному сенсі було видно, як думки туго ворушаться в його дурній голові.

Я обірвав цей політ фантазії:

— Якщо ти вже тут, то, може, допоможеш мені…

О, наступний ключ підійшов, гарненько прокрутившись у замку. Двері розчахнулися, а я розвернувся, вдаривши пильного недоумка пальцями куди слід і зловивши рушницю, поки він падав на землю.

— Гей, ти, зупинись!

Я проігнорував грубий наказ, не мав навіть найменшого бажання бачити, хто його вимовив. Тож прослизнув у двері і з гуркотом захряснув їх за собою. Всередині обернувся навколо, обдивився все, і мене накрило відчаєм. Жодної надії на порятунок. Величезне приміщення слабко освітлювалося щілиною високо в стіні. Гараж для парових машин. П’ять машин стояли, вишикувані в рівну лінію.

Я уявив собі втечу на одній із них. Справді неймовірно. Я знав їх у дії. Спершу треба розвести вогонь, заштовхати досередини дрова, випустити пар. Зазвичай усі ці маніпуляції займали не менше ніж годину. Навіть за умови, що мені вдалося б здійснити все це без перешкод, потім іще треба відчинити ворота та почалапати назустріч свободі зі швидкістю схарапудженої черепахи. Ніяк!

Чи, може, якось? Коли очі звикли до темряви, я зрозумів, що це не зовсім ті парові машини, з якими стикався до цього, — з дерев’яними колесами та залізними шинами. Принаймні шини тут гумові! Новітні технології? Чи це інопланетні технології, замасковані під прадавній мотлох? Я квапливо підбіг до найближчої з них і видерся на сидіння водія. Знайома контрольна панель, невидима зовні, ще й м’яке водійське сидіння. Оце так!

Запхавши рушницю під сидіння, умостився в ньому. Поряд висів ремінь безпеки. Обачність не завадить, але зараз не до цього.

Я відштовхнув ремінь убік і нахилився вперед, щоб ознайомитися із системою управління. Запалювання, коробка передач, спідометр, іще якісь незрозумілі циферблати й важелі. Несамовите гримання у двері переконало мене, що детальне вивчення варто відкласти на потім. Я потягнувся й завів мотор. Нічого не сталося.

Чи, точніше, сталося щось несподіване. Мотор не завівся, проте просто у вуха заговорив жіночий голос:

— Ви хочете рушити на цьому авто, не пристебнувши пасок безпеки.

— Пасок безпеки, дякую.

Я пристебнувся, спробував завести машину ще раз.

— Мотор заведеться тільки тоді, як коробка передач стоятиме в нейтральній позиції.

Калатання в двері посилилося. Я вилаявся та зрушив важіль, намагаючись знайти у непевному світлі правильну позицію. Двері тріснули й піддалися. Я знову спробував завести мотор. Іще раз голос:

— Не намагайтеся їхати з увімкненим ручним гальмом.

Я вилаявся ще голосніше, тим часом маленькі двері впали на підлогу, а навколо мене рухалися поршні, звідусіль бризкала пара. Хтось щось гукнув, і люди від дверей кинулися до мене. Машина здригнулася й незграбно рушила вперед. Таки рушила! Вкрита залізними пластинами для маскування, вона, напевно, була дуже важка. Вихід знайшовся сам собою. Я натиснув на газ, крутнув кермо та скерував неповоротку машину просто на великі ворота.

Цього не описати словами. Пара шипіла та бризкала, коли я газував, удар у ворота виявився настільки потужним, що приголомшив мене. Проте мій вірний кінь навіть не сповільнився. Дерево з тріском піддалося, й у хмарі трісок і пилюки я постав надворі. Швидким оком роздивився пішоходів, що наближалися до мене, і заледве встиг пригнути голову, щоб не врізатися в дошку при вході. Вона дряпонула дах, трохи повисіла на ньому та відпала геть. Я сяяв як нова копійка.

Справді чудова картина: солдати, які розбігаються навсібіч, шукаючи сховку від оскаженілої машини. Я розвернув свою кралю по колу у пошуках виходу. Куля з брязкотом вліпилася у броньовану поверхню й відскочила від неї. Ворота попереду. Я витиснув педаль газу до кінця, знайшов шнур для свистка. Пара верещала й била в усі боки — я набирав швидкість.

Саме вчасно. Хтось не втратив голову у цій метушні й намагався підняти міст. Двоє чоловіків схопилися за ручку незграбної лебідки та крутили її, як божевільні; ланцюги загриміли, натягуючись. Я скерував машину в центр воріт, верещав свисток, кулі відбивалися від броні з обох боків. Я пригнувся, тримаючи педаль газу втопленою в підлогу. У мене є лиш один шанс.

Міст підіймався, повільно, але неухильно, відрізаючи мені шлях до втечі. Ось він переді мною, піднятий на десять, двадцять, тридцять градусів. Я не збирався чекати далі.

Коли машина опинилася на мості, мене підкинуло так, що я майже вилетів із сидіння. Врятував пасок безпеки. Дякую, голосе. Передні колеса здиралися мостом вище і вище, поки ніс машини не піднявся у повітря. Якщо машина проїде далі, то міст трохи опуститься під її вагою.

Це шанс, який не можна змарнувати. Мотор заревів, моя крихітка стала дибки, почулося пронизливе бряжчання та клацання.

Потім усе покотилося шкереберть. Ланцюги, на яких висів міст, обірвалися під вагою машини. Та дзьобнула носом, ми полетіли вниз, від удару я майже знепритомнів.

Але мої ноги досі трималися на педалях, колеса оберталися. Машина рвонула вперед, через воду. Я вивернув кермо, вирівняв машину та вискочив із мосту на дорогу. За пагорб, вигином, на повній швидкості, поки не звалився в кювет. Тепер я в безпеці, далеко від них.

«Джиме, — порадив я собі, полегшено зітхнувши. — Більше ніколи без крайньої потреби так не роби».

Я озирнувся назад. Поки що мене не переслідували. Але незабаром будуть, якщо не пішки, то на своїх фальшивих парових машинах. Я знову поставив ноги на педалі та стулив рота, щоб зуби не торохтіли від того, як машина підстрибує на вибоїнах.

На спуску з високого пагорба я сповільнився. Через погану дорогу та свою вагу машина навіть на максимальній швидкості повзла, як черепаха. Я використав хвилини відносного спокою, щоб перевірити заряд, — батареї повні. Дуже приємно, бо в мене, на жаль, не знайдеться можливості їх підзарядити. Крізь стукіт і грюкіт я розчув тоненький свист і швидко кинув погляд через плече. Вони! Дві машини на хвості!

Наздогнати мене вони не могли: бездоріжжям ці штуки заледве рухалися, раз по раз загрузаючи в грязюці. Проте до фортеці Дімонте пролягала одна-єдина дорога. Я рухався нею, тож схоже, що вони переслідуватимуть мене аж туди.

Відтак, якщо привести їх до фортеці, вони знатимуть, хто поцупив їхню таратайку, та прийдуть по неї з газовими бомбами. Недобре. Я озирнувся й побачив, що вони хоч трохи мене й нагнали, але знову сповільнилися на спуску з пагорба. Я перескочив гребінь, машина пришвидшилася, нестерпний звук теж став гучніший. Гадаю, цю машину придумано для особливо жорстоких катувань. На горизонті проступило перехрестя, селяни кинулися з дороги врозтіч; поворот наліво — до Капо Дімонте. Я звернув направо. Цієї дороги я не знав зовсім, тож прямував нею, схрестивши пальці, щоб не виявити попереду неприємних сюрпризів.

Треба щось вигадати. І швидко. Навіть якщо я триматиму дистанцію, з часом сядуть батареї й мене піймають. Думай, Джиме, воруши мізками.

Мій шанс відірватися з’явився за наступним поворотом. Розбита сільська дорога збігала полем униз до струмка. Потім, як і всі гарні ідеї, ця вималювалася в моїй голові до найменших деталей.

Відкинувши всі сумніви, я крутнув кермо і виїхав на луг. Просувався повільно й обережно, поки не відчув, що колеса машини вгрузли у м’яку багнюку. Якщо я зараз застрягну, це кінець. Принаймні кінець мого володіння цим тарантасом, який би хотілося поки що зберегти. Продовжуй, Джиме, але обережно.

На найнижчій швидкості, на задній передачі, я рухався вперед доти, доки передні колеса не опинилися у струмку. Вони потонули у бруді, щойно я зупинився. Потім обережно позадкував. Озираючись через плече, намагався їхати назад точно своїми слідами. Задкував полем аж до твердої дороги. Вивернувши передачу, дозволив собі швидкий погляд на свою роботу. Прекрасно! Сліди вели просто до води й у воду.

На дорозі, не так далеко позаду мене почувся свист. Я тиснув на газ, поки не оминув пагорб, і сховався між деревами. Став, заглушив мотор, розстебнув пасок безпеки, вистрибнув із машини.

Тепер найнебезпечніша частина операції. Треба переконати їх звернути на стежку. Якщо вони не повірять, шансів утекти майже не зостанеться. Проте ризик виправданий.

На ходу я зняв куртку, вивернув її, накинув на плечі, закачав рукави, нахилився та підкотив штани. Не дуже гарне маскування, проте іншого виходу немає. Сподіваюся, що водії не розгледіли мене, можливо, взагалі не бачили. Я зупинився якраз біля колії, яку щойно проклав, і мав іще достатньо часу, щоб вимазати обличчя багнюкою, поки перша псевдопарова машина вигулькнула з-за повороту. Вони пригальмували, коли я ступив на дорогу, махнув у напрямку струмка й загукав:

— Вони поїхали туди!

Водій і чоловік із рушницею озирнулися й уздріли сліди в полі. Машина сповільнилася й стала.

— Водій повернув направо до води та поїхав далі полем. Ваш приятель?

Мить істини. Здавалося, секунди тягнулися вічно. Друга машина наблизилась і пригальмувала поряд. Що, як вони мене розпитуватимуть чи хоча б придивлятимуться до мене уважніше? Мені хотілося розвернутися й утекти, але тоді я зазнав би поразки.

— За ним! — гукнув хтось, а водій ухопився за кермо та звернув у поле.

Я зачаївся поміж деревами та зацікавлено спостерігав за подальшими подіями. Чудово! Я пишався собою, не соромлячись це визнавати. Коли художник створює шедевр, він же не применшує важливості події фальшивою скромністю.

У своєму жанрі це і є справжній шедевр. Перша машина прогриміла полем, підстрибуючи і буксуючи, залетіла у воду, здійнявши фонтан бризок. Машина рухалася так швидко, що її задні колеса загрузли, щойно опинились у воді. Вона повільно потопала в багнюці. Багно повністю обліпило колеса, і вони знерухомились.

Після цього довелося вислухати чимало лементу й лайки. Врешті хтось дуже розумний допетрав дістати мотузку та з’єднати дві машини. Прекрасно. Друга машина крутила колесами та місила багно доти, доки теж надійно в ньому не застрягла. Я зааплодував і повернувся до своєї машини.

Не треба було цього робити, знаю. Але трапляються випадки, коли я просто не можу відмовити собі у маленькій виставі. Я сів у машину, пристебнувся, обережно розвернувся. Потім натиснув максималку вниз дорогою. Минаючи своїх безнадійно загрузлих у багнюці переслідувачів, я щосили натиснув на свисток. Він заволав так голосно, що всі озирнулися в мій бік. Я привітно махав їм і усміхався, поки дерева вздовж шляху заступили це чудове видовище.